2.3 Суб’єкти тягаря доказування в цивільному судочинстві

Визначення суб’єктів, на яких покладається тягар доказування, можливе тільки в системі суб’єктів доказування. Тому попередньо слід звернутися до з’ясування змісту та обсягу такої категорії як суб’єкти доказування.

Незважаючи на актуальність питання, воно досі не є вирішеним у науці. Деякі дослідники вважають, що суб’єктом доказування є тільки суд [36, c. 53; 171, c. 55].

Значна група авторів відносить до суб’єктів доказування тільки осіб, які беруть у справі. Наприклад, доказування розглядається як процесуальна діяльність тільки сторін, яка полягає в поданні доказів, спростуванні доказів противника, заяві клопотань, участі в дослідженні доказів [75, c. 47]. На думку Л. А. Ванєєвої, доказову діяльність здійснюють особи, які беруть участь у справі, а практично-пізнавальна діяльність суду належить до судового пізнання [29, c. 43]. Подібний висновок автори аргументують тим, що головна процесуальна функція позивача і відповідача виражається в їхній доказовій діяльності, на противагу функції суду – пізнати дійсні права та обов’язки сторін [14, c. 43]. С. Г. Амосов стверджує, що пізнання – прерогатива суду, доказування – сторін [6, c. 12].

Інші автори відносять до суб’єктів доказування також і суд. С. Я. Фурса говорить про те, що суд не може бути усунений від процесу доказування в тому процесуальному значенні, яке властиве для сучасного поняття «доказування» [199, c. 10]. На думку С. В. Курильова суд є найбільш важливим суб’єктом доказування, оскільки обсяг процесуальних прав суду щодо доказування значно ширший, ніж в осіб, що беруть участь у справі [97, c. 64]. К. С. Юдельсон посилається на те, що, обґрунтовуючи рішення певним складом фактів, суд повинен навести докази їхнього існування [216, c. 84–85]. Інші автори обґрунтовують зарахування суду до суб’єктів доказування тим, що суд має швидко і правильно розглянути справу [148, c.

Наведені в науці також варіації основних підходів. Наприклад, окремі дослідники стверджують, що тягар доказування властивий тільки сторонам і третім особам як учасникам матеріального конфлікту [185, c. 53]. Деякі правознавці, в свою чергу, зараховують до суб’єктів доказування також і представників [102, c. 37–38].

Своєрідне визначення кола суб’єктів доказування запропоноване російськими правознавцями, які стверджують, що сторони та інші особи, що беруть участь у справі, є суб’єктами доказування в частині збирання та дослідження доказів, а суд – в частині оцінки доказів [50, c. 216].

Отже, у питанні визначення кола суб’єктів доказування відчувається загальна проблема відсутності єдності в тлумаченні поняття і змісту доказування. На підставі аналізу наведених та інших висловлених у науковій літературі позицій, ми схиляємося до підтримки того погляду, що суб’єктами доказування є суд та особи, що беруть участь у справі. Особи, що беруть участь у справі, мають право подавати докази, ставити питання іншим особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, представляти свої аргументи з приводу всіх питань, які виникають під час розгляду і т. ін. Крім того, сторони мають право відмовитися від позову повністю або частково, визнати позов, змінити підставу або предмет позову. Суд, зі свого боку, має право витребувати докази, ставити питання всім учасникам судочинства, задовольняти і відхиляти клопотання тощо. Характер подібних прав відрізняється активністю і самостійністю, впливом на об’єкт доказування з метою його зміни.

Зауважимо, що наявність і в суду, і в осіб, що беруть участь у справі, різноманітних прав і обов’язків у сфері доказування, безпосередня залежність обсягу, змісту, порядку і результату доказування від дій цих суб’єктів є достатніми факторами зарахування їх до кола суб’єктів доказування.

У літературі звертається увага на відмінність процесуальних наслідків дій суду та інших суб’єктів доказової діяльності [170, c. 25]. Суб’єкти доказування не однорідні.

Більш обґрунтованими, на нашу думку, є погляди тих авторів, які роблять спроби встановити специфіку кожного з суб’єктів доказування. У суб’єктів доказування відмінні не лише ставлення до результату доказування, а й до всього його процесу. Сприймаючи доказування як внутрішньо єдине, органічно цілісне явище, слід визнати неминучість функціонального поділу суб’єктів доказування. Враховуючи різницю в правовому статусі, в цілях участі у процесі, в ступені поінформованості щодо конфліктного правовідношення, суд і особи, що беруть участь у справі, принципово не можуть виконувати однакові ролі в доказуванні. Одночасно, кваліфікація ролі суду в ролі суб’єкта, що сприймає, на нашу думку, є недостатньо коректною. Суд пізнає обставини справи тільки з метою вирішення спору. Саме лише сприйняття не має значення, воно є проміжним завданням суду. Отже, акцент повинен бути поставлений на основній функціональній ролі суду в процесі доказування – вирішенні справи на підставі встановлених фактів. Основною роллю суду в доказуванні є встановлення фактів. Тому суд більш доречно назвати суб’єктом встановлення фактів.

Зі свого боку особи, які беруть участь у справі, не тільки впливають на суд. При цьому особи, які беруть участь у справі, є суб’єктами, які шукають захисту своїх прав. Саме особи, що беруть участь у справі, формують доказову базу і переконують суд у своїй правоті. Суд робить свої висновки на підставі процесуальних дій осіб, що беруть участь у справі, у сфері доказування. Їхня діяльність певною мірою об’єктивна, що дає можливість переоцінки їх доказової діяльності судом апеляційної інстанції, незважаючи на відсутність на нього безпосереднього впливу з боку осіб, які беруть участь у справі. Особи, що беруть участь у справі, – суб’єкти формування доказування. У сукупності суд і особи, які беруть участь у справі, створюють систему взаємно доповнюваних елементів.

Слід погодитись з тим, що не всі суб’єкти, які так чи інакше беруть участь у доказуванні, є суб’єктами доказування. Зокрема, в українській юридичній літературі підкреслюється, що на відміну від осіб, що беруть участь у справі, які користуються правами для реалізації своєї юридичної зацікавленості, дії осіб, які сприяють здійсненню правосуддя, обумовлені метою надання допомоги суду і зацікавленим особам у встановленні обставин справи [199, c. 115]. Зокрема, за ч. 4 ст. 50 ЦПК України свідок має право свідчити рідною мовою або мовою, якою він володіє, користуватися письмовими записами, відмовитися свідчити у випадках, встановлених законом, а також на компенсацію витрат, пов’язаних з викликом до суду. Незважаючи на наявність низки прав, ні свідок, ні експерт не можуть бути віднесені до кола суб’єктів доказування в силу їхньої допоміжної ролі.

Складна структура складу суб’єктів доказування, на наш погляд, є одним з факторів, який забезпечує розвиток процесу розгляду справи. Тягар доказування, будучи своєрідним дороговказом суб’єкту невигідних наслідків його невиконання, виділяє і конкретизує з кола суб’єктів найбільш зацікавленого в здійсненні певних дій у сфері доказування. Тим самим визначаються рушійні сили процесу, конкретизуються права та обов’язки суб’єктів.

У науці досліджується питання про залежність суб’єктів доказування від моделі процесу. На нашу думку, суттєвої різниці у висновках бути не повинно. Насамперед, слід звернути увагу на значне зближення і взаємне проникнення сучасних моделей судочинства. Змагальної або розшукової моделі в чистому вигляді практично не залишилося. Досить обґрунтованими, на наш погляд, є висновки українських теоретиків про те, що роль суду обумовлена його процесуальною діяльністю, яка полягає в керівництві судовим засіданням, напрямом судового розгляду на забезпечення необхідних умов для всебічного і повного дослідження обставин справи при збереженні об’єктивності та неупередженості [199, c. 116]. Навпаки, дещо перебільшеними здаються зауваження деяких авторів, про те, що така ознака цивільних процесуальних відносин як владний характер втратила своє значення і не відповідає законодавству, а тому має бути замінена на диспозитивно-імперативний характер. Незважаючи на відмінності, властиві національним процесуальним законодавствам в регулюванні активності суду, його приналежність до кола суб’єктів доказування, і переважна роль у доказуванні принципово не змінюється.

Заслуговує на увагу питання про відповідальність суб’єктів за доказування, відповідь на яке залежить, насамперед, від розуміння суті юридичної відповідальності.

Так, наприклад, І. В. Решетнікова вважає винесення позитивного рішення за позовом у випадку мовчання відповідача, санкцією за невиконання стороною обов’язку доказування [149, c. 143]. Як особливість процесуальних санкцій М. А. Мовсумов називає можливість охорони однією санкцією цілого комплексу норм, наводячи приклад залишення заяви без розгляду [115, c. 170]. Забезпеченість доказування загрозою настання невигідних наслідків, зокрема, відмовою суду визнати істинним факт, що затверджується стороною, обґрунтовується деякими українськими процесуалістами [16, c. 50].

Деякі автори трактують поняття відповідальності досить широко. Зокрема, Д. В. Крижанівський вважає, що відповідальність може встановлюватися як санкціями закону, так і суб’єктивним ставленням зобов’язаного індивіда [89, c.

На нашу думку, розширене розуміння відповідальності зумовлює розмивання меж власне цієї категорії та її змішання з суміжними поняттями.

Подібне регулювання без будь-яких застережень свідчить про встановлення саме обов’язку доказування і підкреслює в порівняльному плані відсутність власне обов’язків у сучасному цивільному процесуальному праві України, Російської Федерації та Республіки Польща.

Законодавство Республіки Польща, РФ, України як відповідальність за помилки в процесі доказування визначає наслідки у вигляді скасування судового рішення. Однак така реакція може сприйматися як відповідальність вельми умовно. Суд сам по собі відповідальності не несе – при скасуванні рішення невигідні наслідки для суду настають лише у випадку вчинення ним грубих порушень ЦПК, а не за сам факт винесення неправильного рішення. Тому можлива відповідальність – це дисциплінарна відповідальність судді за порушення, що не є характерна для процесу доказування, а можлива при будь-якому суттєвому порушенні закону (матеріального чи процесуального). І настає така відповідальність не тому, що суд доказав або не доказав будь-які факти, а внаслідок його помилки у правозастосуванні. Можна вести мову про спільну відповідальність суду за порушення закону, а говорити про відповідальність будь-якого суб’єкта за доказування – підстав немає.

Визначивши коло суб’єктів доказування, слід зупинитися на питанні про його тотожність з колом суб’єктів доказового тягаря. На нашу думку, ці поняття нерівнозначні.

Для виділення суб’єктів тягаря доказування необхідним є внесення ясності в зміст зв’язку між суб’єктом і процесом доказування, який опосередкований категорією «тягар доказування». Зазначена проблема в науці є досить спірною і її вирішення безпосереднім чином пов’язане з іншими теоретичними питаннями доказування – сутністю, суб’єктами, цілями тощо. У своєму дослідженні ми приймаємо за відправну точку розуміння доказування як пізнавально-переконливу діяльність, здійснювану неоднорідним колом суб’єктів з метою вирішення правового спору. Категорія «тягар доказування» використовується для позначення відношення суб’єкта до процесу доказування, спрямованого на отримання результату у вигляді доказаності вимог (заперечень).

Слід зауважити, що поряд з терміном «тягар доказування» використовується поняття «обов’язок доказування». Питання про те, чи є доказування обов’язком суб’єктів, традиційно – одне з найбільш спірних в теорії доказового права і вирішується неоднозначно. У нашому дослідженні зупинимося на розгляді зазначеного поняття в порівняльному аспекті.

Передусім, для визначення характеру відношення суб’єкта до доказування звернемося до норм процесуального законодавства України, Республіки Польща та Російської Федерації.

Процесуальні норми України, Республіки Польща та Російської Федерації в цій частині допускають певні різночитання. Зокрема, в нормі, присвяченій дії принципу змагальності, ЦПК України вказує, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Однак, дублюючи цю норму у ст. 60 ЦПК, законодавець вже говорить про обов’язок доказування.

Аналогічні норми ЦПК Республіки Польща та РФ використовують дієслово «повинна» (ч. 1 ст. 56 ЦПК РФ, ст. 232 ЦПК Республіки Польща).

Побудова норм, яка закріплює обов’язок доказування, також своєрідна. Зокрема, ст. 56 ЦПК РФ «Обов’язок доказування» містить дві частини, присвячені – перша обов’язку доказування сторін, друга – суду. Таким чином, слід зробити висновок, що законодавець РФ відносить дію обов’язку щодо доказування не тільки до сторін, але і до суду. При цьому суду надана організаційна роль в обов’язку доказування: він визначає, які обставини мають значення для справи, якій стороні підлягає їх доказувати, і виносить обставини на обговорення.

Водночас ЦПК України норму про обов’язок доказування адресує тільки сторонам (ст. 60 ЦПК України).

Цивільне процесуальне законодавство Республіки Польща займає проміжне положення і в ст. 232 говорить про те, що сторони зобов’язані подати докази і про права суду.

Отже, законодавство України, Республіки Польща і РФ не містять норм, спрямованих на примушування до доказування; механізмів, що дозволяють змусити суб’єкта доказувати що-небудь.

Серед вчених ставлення до тлумачення тягаря доказування як обов’язку доказування дуже різне. Значна кількість авторів підтримує цей висновок [75, c. 23; 98, c. 99–113; 149, c. 154–155; 119, c. 17].

Деякі дослідники кажуть, що якби такого обов’язку не було, суд би виявився позбавленим права вимагати від сторін доказів [167, c. 122]. Інші вчені ж підкреслюють, що невиконання тягаря доказування пов’язане з невигідними матеріальними наслідками [75, c. 23; 149, c. 154–155]. Є. А. Чернушенко вважає, що змагальність – це не тільки право, а обов’язок сторін доказувати обґрунтованість своїх вимог [205, c. 11].

В українській процесуальній літературі висловлена позиція, яка проводить паралель між обов’язком доказування у кримінальному та інших видах судочинства. Т. В. Степанова вважає, що кожна сторона повинна доказати, обґрунтувати свою позицію, «обвинувачення» [167, c. 117]. На нашу думку, таке трактування обов’язку доказування недоречне. Вимоги і заперечення сторін в цивільному процесі та обвинувачення в кримінальній справі є абсолютно різними за правовою природою. Звинувачення в кримінальному процесі пов’язане з суттєвим потенційним обмеженням прав і свобод фізичних осіб, приниженням честі, гідності та ділової репутації. Відносини в кримінальному процесі не є приватними, заснованими на рівності сторін. За таких умов обов’язки щодо доказування у кримінальному процесі не можуть бути використані для пояснення відношення осіб, які беруть участь у справі, щодо доказування в цивільному процесі.

У науці наведені і протилежні думки. Зокрема, іноді тягар доказування розкривається як суб’єктивне право [30, c. 243; 218, c. 86; 216, c. 84–85]. Висловлено думку, що особа, яка бере участь у справі, абсолютно вільна у своїй участі в доказової діяльності і може в будь-який момент відмовитися від доказування своїх вимог (заперечень). Немає жодних підстав говорити про категоричність вимог закону у сфері доказування. Навряд чи можна погодитися з твердженнями про забезпечення обов’язку доказування державним примусом внаслідок наявності у суду права вимагати, пропонувати, зобов’язувати учасників процесу подати докази [16, c. 52].

Додамо, що конструкція «права – обов’язки» не зовсім відповідає для відображення внутрішнього зв’язку динамічного правовідношення доказування.

На нашу думку, дискусії з приводу співвідношення тягаря доказування з категоріями обов’язку і права свідчать про їхню недостатність для пояснення сутності явища, що досліджується. Деякими авторами підкреслюється, що крім традиційних складових, характерних для суб’єктивного права, тягар доказування в цивільному процесі відрізняється додатковими характеристиками. Тягар доказування не тільки відображає повноваження суб’єктів на участь у процесі доказування і можливості їх реалізації. Для пояснення правової природи тягаря доказування суттєве значення мають причини існування даного явища. Важливо те, що функцією тягаря доказування є виконання функції рушійної сили процесу, ліквідації правової невизначеності у випадку недостатності доказів [20, c. 127]. Кваліфікація тягаря доказування лише як права недостатньо враховує його функціональну роль у доказуванні. Тому, крім властивостей суб’єктивного права, тягар доказування має також додаткові властивості, які відображають його сутність, зумовлені функціональною роллю правового явища, що досліджується. Особливості змісту процесуального правовідношення, специфіка прав та обов’язків суб’єктів процесу, відсутність єдиних концептуальних основ процесуальної відповідальності і санкцій обумовлює недостатність традиційних загальних підходів до визначення суті відношення суб’єктів до процесу доказування. У поєднанні прав і обов’язків органічно входять також спонукальні мотиви, рушійні сили, які виступають джерелами динаміки процесу [5].

Тягар доказування передбачає реалізацію прав у зв’язку і з метою досягнення правового результату – визнання обставин доказаними (недоказаними). Зв’язок між активністю в реалізації прав і реальністю результатів має безпосередній характер. Реалізація права є обов’язковою і необхідною умовою отримання результату. Взаємозв’язок між реалізацією права і очікуваним результатом становить основу суб’єктивного ставлення, яке опосередковується категорією «тягар доказування», відсуваючи на другий план право на участь у доказуванні, і верховенствує над ним. Тому ми підтримуємо авторів, які стверджують, що характеристику тягаря доказування в суб’єктивному розумінні найбільш точно відображає категорія суб’єктивного інтересу. Відношення суб’єкта до доказування не може вважатися юридичним обов’язком внаслідок відсутності характерних рис останнього: можливості примусової реалізації, відповідальності за невиконання. Однак характеристика тягаря доказування виключно як суб’єктивного права не вичерпує його змісту.

Зацікавленість у доказуванні певних обставин притаманна тільки особам, які беруть участь у справі. Участь суду у доказуванні не пов’язана з очікуванням якихось позитивних результатів суб’єктивного характеру. Суду байдуже, чи буде доказано той чи інший факт. Суд, організовуючи доказову діяльність, досліджуючи і оцінюючи докази, приймаючи на їхній основі рішення, виконує свої обов’язки. Обов’язки суду є одночасно і процесуальними, і посадовими. Однак обов’язки суду не можуть бути названі обов’язками доказування, оскільки суд безпосередньо не повинен доказувати факти. Обов’язки суду не є обов’язками доказування, а обов’язками, які пов’язані з доказуванням.

Аналогічні аргументи наводяться О. В. Бауліним, який підкреслює, що необхідність для суду здійснити які-небудь дії щодо встановлення юридично значущих обставин зумовлена не матеріально-правовою зацікавленістю в результаті справи, а законодавчо проголошеною роллю як органу правосуддя. Суд не може ухилитися від участі в доказуванні та виконанні тих дій, які покладені на нього законом [20, c. 128].

Слід сказати, що участь суду в доказуванні обґрунтовується законодавчо встановленими обов’язками і тому має правову природу і юридичний зміст, відмінні від суб’єктивного розуміння тягаря доказування осіб, що беруть участь у справі. Тому ми підтримуємо авторів, які вважають, що участь суду в доказуванні не є виконанням доказового тягаря [101, c. 11–12], і тягар доказування для суду не характерний. Дії суду в процесі доказування охоплюються процесуальними нормами, які опосередковують розподіл, виконання та оцінку тягаря доказування тільки в об’єктивному сенсі розглянутої категорії.

На підставі викладеного вище ми робимо висновок, що відповідно до цивільного процесу РФ, Республіки Польща та України суб’єктами тягаря доказування є особи, які беруть участь у справі. Суд, будучи суб’єктом доказової діяльності, тягаря доказування не несе.

Таким чином, суб’єктами доказування є суд та особи, які беруть участь у справі, а суб’єктами доказового тягаря – тільки особи, які беруть участь у справі. Цю категорію відрізняє наявність суб’єктивного інтересу в реалізації прав у сфері доказування, яке є рушійною силою розвитку процесу розгляду спору. Участь суду у розподілі, виконанні та оцінці тягаря доказування обумовлена його обов’язками як владного органу, але не суб’єктивним тягарем доказування.