§ 2. Зміст і порядок проведення попереднього судового засідання

Якщо спір не врегульовано у попередньому судовому засіданні, суддя повинен до судового розгляду провести підготовчі дії, що має важливе значення для якісного вирішення цивільних справ.

Частина 6 ст. 130 ЦПК визначає зміст підготовчих процесуальних дій. їх перелік не є вичерпним, оскільки підготовка справи до судово­го розгляду повинна проводитись з урахуванням особливостей тієї чи іншої категорії справ (трудових, житлових, цивільних, кооперативних, земельних та ін.), залежно від конкретних обставин справи. У цій нормі на законодавчому рівні закріплено положення, що виправдали себе на практиці протягом тривалого часу, посилено гарантії принципу змагальності.

Підготовку справи до судового розгляду здійснює суддя, який від­крив провадження у справі.

Якщо спір не врегульовано до судового розгляду, головними за­вданнями попереднього судового засідання в такому випадку є:

1) визначення характеру спірних правовідносин і змісту правової вимоги, матеріального закону, який їх регулює, уточнення позовних вимог або заперечень проти позову; визначення фактів, які необхідно встановити для вирішення спору та які з них визнаються кожною сто­роною, а які підлягають доказуванню; 2) з'ясування доказів, які по­дані чи подаються на попередньому судовому засіданні кожною сто­роною для обґрунтування своїх доводів чи заперечень щодо невизнаних обставин; вирішення питання за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, про витребування доказів; 3) вирішення питання про склад осіб, які братимуть участь у справі; 4) вчинення інших дій, необхідних для підготовки справи до судового розгляду; 5) вжиття заходів до за­безпечення своєчасної явки в судове засідання учасників процесу.

Уточнення позовних вимог і заперечень проти позову, визначення фактів, що підлягають встановленню для вирішення спору, має зна­чення перш за все для вирішення питання про те, за якими правилами слід розглядати в майбутньому цю справу: за загальними правилами позовного провадження або спеціальними правилами, передбаченими розділами 2 та 4 ЦПК. Ця перша підготовча дія важлива й для поперед­ньої кваліфікації спірних правовідносин і вибору матеріального за­кону, який їх регулює. Визначення норми матеріального права здій­снюється спочатку шляхом зіставлення фактів, викладених у позовній заяві (заяві) заінтересованої особи, та фактів, на які вказує гіпотеза норми матеріального права.

На попередньому судовому засіданні необхідно якомога точніше визначити коло юридично значущих фактів, які обґрунтовують вимоги позивача і заперечення відповідача, тобто визначити предмет доказу­вання. Із цією метою суддя опитує позивача по суті заявлених ним позовних вимог, з'ясовує можливі з боку відповідача заперечення, якщо він не надав письмові заперечення проти позову.

Згідно зі ст. З ЦПК суд приступає до розгляду цивільної справи не тільки за заявою особи, що звернулася за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, а й за заявами органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та ін­тереси інших осіб, або державних чи суспільних інтересів. При звер­ненні до суду Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини,

прокурора, органів державної влади, органів місцевого самоврядуван- ня, фізичних та юридичних осіб суддя також залучає їх до участі в під­готовці справи до судового розгляду. До того ж суддя має право в необ­хідних випадках запропонувати їм уточнити підстави заявлених вимог, назвати додаткові докази, що підтверджують ці вимоги, або вказати на джерела отримання доказів, подати розрахунок сум, які підлягають стягненню, тощо.

Уточнивши коло обставин, які мають значення для справи, визна­чивши характер спірних правовідносин і зміст правової вимоги, суддя визначає норму матеріального права, що регулює ці відносини, і на її основі остаточно окреслює предмет доказування.

Аналіз фактів предмета доказування дає змогу правильно визна­чити коло доказів, необхідних для правильного вирішення справи. При вирішенні питання про подання доказів сторонами суддя має виходити з конституційного положення про свободу сторін з даного питання та керуватися вимогами ст. 58 ЦПК про належність доказів і ст. 59 ЦПК про допустимість доказів. Тут слід мати на увазі, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Підкреслимо, що на підставі принципу змагальності сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подан­ня доказів (ч. 2 ст. 10 ЦПК). Однак, відповідно до ч. 1 ст. 131 ЦПК тільки сторони зобов'язані подати свої докази суду до або під час по­переднього судового засідання у справі, а якщо попереднє судове за­сідання у справі не проводиться — до початку розгляду справи по суті. Незрозуміло, з яких причин у цій нормі не згадується про обов'язок надання доказів іншими особами, які беруть участь у справі, хоча одно­значно це суперечить ч. 2 ст. 27 ЦПК. Як правильно зазначалося в юри­дичній літературі, ця норма спрямована на забезпечення виконання завдання цивільного судочинства щодо своєчасного розгляду та вирі­шення справ . Докази подані з порушенням зазначених вище строків, не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази подано несвоє­часно з поважних причин (ч. 2 ст. 131 ЦПК).

Слід підкреслити, що у випадках, коли щодо витребування доказів для сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є складнощі, суд за їх клопотанням зобов'язаний витребувати такі докази. Разом із тим клопотання про витребування доказів має бути подано до або під час

Див.: Ярема, А. Г. Новели цивільного судочинства [Текст] / А. Г. Ярема, Г. І. Дави- денко // Вісн. Верхов. Суду України. - 2006. -№ 4. - С. 38.

562

попереднього судового засідання, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться — до початку розгляду справи по суті із до- лученням відомостей про неможливість отримання таких доказів осо- бисто стороною або іншою особою, яка бере участь у справі (ч.

з

випадку за певних умов може йтися про відповідальність за ст. 185 Кодексу України про адміністративні правопорушення — прояв непо­ваги, та про наявність підстав для застосування заходів процесуально­го примусу — постановления відповідно до п. З ч. 1 ст. 91 ЦПК ухва­ли про тимчасове вилучення доказів для дослідження судом .

Таким чином, суддя не повинен збирати докази за своєю ініціати­вою, але зобов'язаний вжити передбачених законом заходів до всебіч­ного і повного з'ясування обставин справи. Такий підхід до збирання доказів є проявом принципу змагальності.

При підготовці справи до судового розгляду суд застосовує різні засоби сприяння у збиранні доказів.

Зокрема, суддя за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання про витребування від юридичних та фізичних осіб письмових та речових доказів або надає особам, які беруть участь у справі, повноваження на право одержання цих доказів для подання їх до суду. Готуючи справу до судового розгляду, суддя у невідкладних випадках проводить з повідомленням осіб, які беруть участь у справі, огляд на місці, огляд письмових та речових доказів, якщо вони не мо­жуть бути доставлені до суду (п. 6 ч. 6 ст. 130 ЦПК). У процесі підго­товки справи до судового розгляду суддею також вирішується питання про виклик свідків, про проведення експертизи, залучення до участі у справі спеціаліста, перекладача, особи, яка надає правову допомогу, або про судові доручення щодо збирання доказів.

Див.: Ярема, А. Г. Новели цивільного судочинства [Текст] / А. Г. Ярема, Г. Ф. Да­виденко // Вісн. Верхов. Суду України. - 2006. - № 4. - С. 39.

заява про виклик свідка має бути подана до або під час попереднього судового засідання, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться — до початку розгляду справи по суті (ч. 2 ст. 136 ЦПК).

Відповідно до ст. 143 ЦПК, присвяченій порядку призначення екс­пертизи, суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі. ЦПК у ст. 145 визначає випадки обов'язкового призначення експертизи. Зокрема, призначення експертизи є обов'язковим уразі за­явления клопотання про призначення експертизи обома сторонами, або за клопотанням хоча б однієї зі сторін, якщо у справі необхідно встано­вити: 1) характер і ступінь ушкодження здоров'я; 2) психічний стан особи; 3) вік особи, якщо про це немає відповідних документів і немож­ливо їх одержати.

При призначенні експертизи повинні враховуватись статті 144-150 ЦПК, а також положення Закону України від 25 лютого 1994 р. «Про судову експертизу», Інструкції про призначення та проведення судових експертиз, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 8 жов­тня 1998 p., та постанови Пленуму Верховного Суду України від

ЗО травня 1997 р. «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах», Порядку проведення судово-психіатричної експертизи, за­твердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 08.10.2001 р.

Причому особам, які беруть участь у справі, необхідно роз'яснити їх право поставити перед експертами запитання. Відхилення питань осіб, які беруть участь у справі, суд має мотивувати в ухвалі про при­значення експертизи.

Слід мати на увазі, що є неприпустимим призначення експертизи у випадках, коли з'ясування певних обставин не потребує спеціальних знань, а також ставити перед експертом правові запитання, вирішення яких віднесено законом до компетенції суду (зокрема, щодо вини, недіє­здатності).

Чинний ЦПК дає відповідь на питання, вирішення яких викликало труднощі в судовій практиці: чи передбачено наслідки ухилення від участі в експертизі.

У разі ухилення відповідача від проведення судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи у справах про визнання батьківства, материнства суд має право постановити ухвалу про примусовий привід на проведення такої експертизи (ст. 146 ЦПК).

Слід підкреслити, що вперше у ЦПК на законодавчому рівні визна­чено поняття проведення комісійної і комплексної експертиз та уточне­но поняття додаткової та повторної експертиз (статті 148-150 ЦПК).

Під час проведення попереднього судового засідання суддя вправі також вжити заходів до забезпечення позову, що створює реальні га­рантії для подальшого виконання судових рішень (ст. 151 ЦПК). Пи­танням забезпечення позову присвячено спеціальну постанову Плену­му Верховного Суду України «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забез­печення позову» від 22 грудня 2006 р. Підстави для забезпечення по­зову — це обставини, які свідчать про можливе утруднення чи немож­ливість виконання рішення суду.

Закон надає суду можливість з конкретної справи вчиняти інші підготовчі процесуальні дії, які він вважає за необхідне для своєчасно­го і правильного вирішення справи.

Визначивши норму матеріального права, що підлягає застосуванню, предмет доказування, коло необхідних доказів по справі, суддя вирішує питання про склад осіб, які братимуть участь у справі. При цьому суддя перш за все повинен переконатися в тому, що відповідач є на­лежним, і в разі необхідності за клопотанням позивача вжити заходів до заміни неналежного відповідача належним. Зокрема, необхідно з'ясувати ставлення позивача до заміни первісного відповідача особою, яка повинна відповідати за позовом. У разі якщо норма матеріального права, яка підлягає застосуванню за вимогою позивача, вказує на те, що відповідальність повинна нести інша особа, а не та, до якої пред'явлено позов, і позивач не погоджується на її заміну, суд залучає до участі у справі саме іншу особу із власної ініціативи.

Слід зазначити, що цілком справедливо 07.07.2010 р. були внесені зміни до ст. 33 ЦПК щодо заміни неналежного відповідача, зокрема, стосовно наслідків відсутності згоди позивача на заміну відповідача. До 07.07.2010 р. суд повинен був у цьому випадку, незрозуміло чому, залучати до участі у справі іншу особу як співвідповідача. Згідно з останніми змінами до зазначеної статті ЦПК цей недолік був усунений, але на жаль, частково, тому що законодавець не запропонував новий варіант заміни, а саме — кого необхідно залучати до участі у справі

у разі відсутності згоди позивача на заміну відповідача іншою особою. Підкреслимо, що за ЦПК 1963 р. аналогічна ситуація була вирішена правильно: в цьому разі суд міг притягнути замість неналежного від­повідача другого відповідача. Отже, необхідно було також внести зміни до ч. 2 ст. 33 ЦПК, передбачивши саме такий варіант заміни.

Необхідно також установити осіб, які можуть брати участь у справі як співпозивачі і співвідповідачі. Це особливо важливо, коли співучасть по тій чи іншій справі є обов'язковою. Наприклад, якщо за позовом про відшкодування збитків, заподіяних працівником підприємству, установі, організації, будуть наведені дані про винні дії чи бездіяльність посадових осіб, які сприяли заподіянню шкоди, суддя повинен обговорити питання про притягнення цих осіб до справи як співвідповідачів.

При визначенні складу учасників процесу по справі необхідно вжити заходів щодо забезпечення участі третіх осіб. Як відомо, треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть вступати у процес тільки з власної ініціативи. Притягнення їх у процес не допускається. Тому в разі необхідності суддя повинен тільки повідо­мити третіх осіб про можливість їх вступу в процес. Причому такі особи можуть вступити у процес до початку судових дебатів. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, допус­каються у процес за їх ініціативою, а також можуть бути залучені до участі у справі за клопотанням сторін, органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або з ініціативи суду.

При провадженні у справі до судового розгляду суддя вирішує питання про участь у справі Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, прокурора, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб. Оскільки ЦПК не передбачає випадків обов'язкової участі в цивільному процесі Упов­новаженого Верховної Ради України з прав людини, фізичних та юридичних осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, суддя повинен повідомити цих осіб про час розгляду справи, порушеної тільки за їх ініціативою. Що стосується органів державної влади, органів місцевого самоврядування, то суддя обов'язково повинен притягнути їх для дачі висновку по справі, якщо про це є пряма вказівка в законі або якщо суд визнає це за необхідне. Наприклад, при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, позбавлення та понов-

лення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які по­збавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування.

Особи, які беруть участь у справі, користуються процесуальними правами і несуть обов'язки не тільки при розгляді справи, а й при про­вадженні у справі до судового розгляду. Тому суддя роз'яснює їм пра­ва та обов'язки на попередньому судовому засіданні. Роз'яснення сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, їхніх прав та обов'язків у цій стадії запобігає відкладенню розгляду справи, яке є неминучим у тих випадках, коли в судовому засіданні позивач заявляє про зміну предмета або підстави позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог, коли відповідач пред'являє зустрічний позов або коли порушуються клопотання про притягнення нових учасників процесу, витребування додаткових доказів.

Цивільним процесуальним законодавством передбачені також інші дії судді, необхідні для підготовки цивільних справ до судового розгля­ду. Так, суддя вправі постановити ухвалу про об'єднання або роз'єднання позовів (ст. 126 ЦПК). Процесуальний закон передбачає загальні прави­ла об'єднання і роз'єднання вимог, що мають позовний характер. Однак передбачені законом правила, що стосуються інституту об'єднання і роз'єднання позовних вимог, можуть бути до певної міри застосовані йдо справ окремого провадження. Наприклад, при подачі однією особою заяв про встановлення декількох фактів, що мають юридичне значення, всі ці заяви відповідно до правил ч. 1 ст. 126 ЦПК можуть бути об'єднані і розглянуті судом в одному провадженні.

Об'єднання позовів полягає в тому, що в одному провадженні у справі може бути об'єднано декілька позовних вимог того самого позивача до того самого відповідача чи до різних відповідачів або за позовами різних позивачів до того самого відповідача.

Мета, що ставиться при об'єднанні кількох позовних вимог, — більш швидке, повне і правильне вирішення справи. У цих випадках економляться кошти суду, а також інших учасників процесу, судовий розгляд спорів проходить в одному процесі, виключається можливість постановления рішень, що суперечать одне одному.

Підставами для об'єднання позовів є однорідність та взаємозв'язок позовних вимог, спільність предмета позову. На ці підстави для

об'єднання звернув увагу Пленум Верховного Суду України в поста­нові «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12.06.2009 р. № 2 і роз'яснив, що позовні вимоги кількох осіб до одного й того ж відпо­відача або позивача до кількох відповідачів можуть бути об'єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які не­розривно пов'язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об'єднання не допускається, коли відсутня спільність предмета позову (наприклад, позови кількох осіб про стяг­нення зарплати чи про поновлення на роботі). Під однорідністю позов­них вимог слід розуміти вимоги, що випливають з одних і тих же правовідносин. Взаємозв'язок однорідних позовних вимог, необхідних для об'єднання в одне провадження, повинен бути обумовлений осо­бливостями спірних матеріальних правовідносин. Такі позовні вимоги можуть випливати також із різних правовідносин, але пов'язаних між собою. Свого часу у постанові Пленуму Верховного Суду України від 05.03.1977 р. «Про підготовку цивільних справ до судового розгляду» підкреслювалось, що «об'єднання позовних вимог в одне проваджен­ня допускається при спільності предмета позову кількох позивачів до одного відповідача або одного позивача до кількох відповідачів, коли одночасний їх розгляд дає можливість більш швидко і правильно ви­рішити спір» .

Н еобхідність сумісного розгляду позовних вимог досить часто має місце при вирішенні спорів, що виникають із сімейних правовідносин, наприклад, одночасно з позовом про розірвання шлюбу можуть бути заявлені вимоги про визначення місця проживання неповнолітніх дітей подружжя, про утримання дітей або одного з подружжя, про визнання майна спільною власністю подружжя, його поділ, про витребування роздільного майна, про виконання зобов'язань за шлюбним контрак­том; із трудових правовідносин — поновлення на роботі, про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу, про відшкодування власником моральної шкоди; із цивільних правовідно­син — про визнання права власності на домоволодіння та усунення перешкод у користуванні та ін.

Об'єднання позовних вимог особливо необхідно в тих випадках, коли одна позовна вимога нерозривно пов'язана з первісною і коли від правильного вирішення однієї із заявлених вимог залежить вирішення останніх вимог. Так, об'єднання вимог про визнання батьківства і стяг-

нення аліментів є необхідним, оскільки друга вимога тісно пов'язана з першою і її вирішення повністю залежить від вирішення вимоги про визнання батьківства.

Якщо в одній позовній заяві об'єднується декілька позовних вимог до того самого відповідача, має місце так зване об'єктивне об'єднання позовів, тобто об'єднання для розгляду в одному процесі різних об'єктів (предметів) спору.

Об'єднання позовів не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову. Так, у вересні 1997 р. Д. та інші пред'явили позов до ТОВ «РЕД» про визнання недійсним рішення, прийнятого товариством З липня 1997 p., тому що при проведенні позачергових зборів було порушено вимоги статуту товариства та Закону України «Про госпо­дарські товариства». У жовтні 1997 р. Б. та інші пред'явили позов до X. та Ф. про визнання недійсним контракту, посилаючись на те, що рішенням зборів ТОВ «РЕД» від 12.12.1996 р. на відповідача X. було лише покладено виконання обов'язків директора із правом підпису, проте голова товариства Ф. 31 січня 1997 р. уклала з ним контракт як із директором ТОВ. Шосткінський міський суд об'єднав ці справи в одне провадження та постановив рішення. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України скасувала рішення суду, зазначивши в ухвалі, зокрема, що об'єднання не допускається, коли відсутня спіль­ність предметів позову. Позови ж, пред'явлені в даній справі, не є одно­рідними і ґрунтуються на різних правовідносинах .

Об'єднання кількох однорідних позовних вимог в одне прова­дження можливо не тільки під час відкриття провадження у справі, а й при провадженні у справі до судового розгляду і під час судового розгляду.

Об'єднання позовів в одне провадження, так само як і роз'єднання позовів, оформлюється ухвалою судді, яка не підлягає оскарженню, оскільки не передбачена ст. 293 ЦПК і не перешкоджає подальшому руху справи.

Суддя має право роз'єднати одну або кілька поєднаних в одне про­вадження вимог у самостійні провадження, якщо їх сумісний розгляд ускладнює розгляд справи. Таким чином, роз'єднання позовів — це виділення одного чи декількох сумісно заявлених вимог у самостійні провадження для розгляду на загальних підставах.

Законодавець не встановлює конкретних підстав для роз'єднання позовів, але практика свідчить про те, що роз'єднання вимог доцільно

1 Рішення Верховного Суду України [Текст] : щорічник. - К., 1999. - С. 32-33.

569

проводити для спрощення розгляду справ із самостійними позовними вимогами. Роз'єднання може мати місце, зокрема, тоді, коли розгляд справи буде пов'язаний із притягненням або викликом осіб, що не мають відношення до однієї або декількох поєднаних вимог, необхід­ністю призначення складної експертизи за окремими вимогами, три­валим відрядженням або тяжким захворюванням одного чи декількох із позивачів або відповідачів та ін., що ускладнює розгляд справи.

Так, у грудні 2003 p. С. О. звернувся до суду із позовом до свого сина С. С. про'визнання його таким, що втратив право користування житловою площею з тих підстав, що відповідач не проживає в кварти­рі з 1988 р. без поважних причин.

Після скасування апеляційною інстанцією рішення Московського районного суду м. Харкова від 12.01.2004 р. по даній справі, яким ви­моги позивача С. О. було задоволено, відповідач С. С. 28.02.2005 р. подав до суду зустрічний позов до позивача С. О., третьої особи Ч. JI. про визнання за ним права користування житловим приміщенням у спірній квартирі та права на приватизацію квартири, визнання свідо­цтва про право власності та договору купівлі-продажу недійсним.

Ухвалою місцевого суду від 20.07.2005 р. позовні вимоги за зустріч­ним позовом були роз'єднані, та вимоги про визнання права на при­ватизацію квартири, визнання свідоцтва про право власності та дого­вору купівлі продажу недійсним виділені в самостійні провадження . За таких обставин суд цілком справедливо роз'єднав позовні вимоги за зустрічним позовом, оскільки в цьому випадку необхідно було за­лучати до участі у справі нових учасників процесу (добросовісного набувача, орган приватизації та ін.), тобто осіб, які не мають відношен­ня до однієї або декількох поєднаних вимог, тому сумісний розгляд усіх заявлених вимог утруднює розгляд справи.

Пленум Верховного Суду України в постанові «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12.06.2009 р. № 2 роз'яснив, що роз'єднання кількох поєднаних в одному провадженні вимог може мати місце лише за умови, що їх сумісний розгляд ускладнює вирішення справи (зо­крема, у зв'язку з необхідністю призначення складної експертизи за окремими вимогами, тривалого відрядження або тяжкого захворюван­ня одного чи кількох позивачів або відповідачів). Виділення однієї або декількох із поєднаних вимог у самостійне провадження може мати місце і в разі відмови в позові за основною вимогою. Наприклад, сто-

совно спорів, що випливають із шлюбно-сімейних відносин, заявлені вимоги щодо визначення місця проживання дітей, стягнення аліментів та поділу майна в разі відмови в позові про розірвання шлюбу, закрит­ті провадження у зв'язку з відмовою від цього позову (а помилково прийняті позови третіх осіб — у будь-якому разі) підлягають виділу із справи відповідно до ч. 2 ст. 126 діючого ЦПК і розглядаються само­стійно на загальних підставах. Це стосується і вимог про стягнення аліментів на дітей при постановленні рішення про розірвання шлюбу, якщо оспорюється батьківство. Питання про роз'єднання кількох по­єднаних в одне провадження вимогу самостійні провадження повинно бути вирішено, як правило, під час провадження у справі до судового розгляду, але залежно від обставин справи це питання може бути ви­рішене і на стадії судового розгляду.

Так, у листопаді 1997 р. М. Т. звернулася до суду із позовом до М. В. про вселення, мотивуючи це тим, що їй і відповідачеві належить у спірному жилому будинку в м. Алушті 26/100 частин, з них 26/150 — їй, а 26/300 — відповідачеві, однак відповідач, який проживає у спірній частині будинку, перешкоджає їй користуватися її власністю. У процесі вирішення спору М. Т. уточнила вимоги і просила припинити спільну часткову власність шляхом визнання за нею права власності на всю частину будинку зі сплатою відповідачеві компенсації за його частку. М. В. пред'явив зустрічні вимоги про визнання за ним права власності на прибудову та про зміну ідеальних часток у спільній власності.

Ухвалою Центрального районного суду м. Сімферополя від 26 січня 2001 р. вимоги М. Т. про вселення виділені в окреме прова­дження, а рішенням того ж суду від 25 січня 2001 р. її позов про все­лення в частину зазначеного будинку задоволено .

У разі роз'єднання позовів підставою для провадження щодо вимог, виділених у самостійне провадження, є ухвала суду про роз'єднання позовів і копія пред'явленого позову.

При провадженні у справі до судового розгляду суддя вправі також вирішити питання про забезпечення доказів. Підставами забезпечення доказів є клопотання осіб, які беруть участь у справі, про те, що по­дання потрібних доказів є неможливим або у них є складнощі в по­данні цих доказів. При цьому треба мати на увазі, що коло доказів, які можуть бути забезпечені, законом не обмежене (статті 63-66 ЦПК). Крім способів забезпечення доказів, що вже існували раніше (допит

свідків, призначення експертизи, витребування та (або) огляд доказів, у тому числі за їх місцезнаходженням), ст. 133 ЦПК передбачає, що у необхідних випадках суд може застосувати інші способи забезпечен­ня доказів. Слід зазначити, що за заявою заінтересованої особи суд може забезпечити докази до пред'явлення нею позову.

При підготовці справи до судового розгляду суддя вирішує також питання про достатність доказів у справі, дослідження фактів пропу- щення строків звернення до суду і строків позовної давності.

По закінченні підготовки справи до судового розгляду суддя вживає заходів до забезпечення своєчасної явки в судове засідання всіх учасни­ків процесу, що є необхідною умовою судового засідання, справедливо­го та своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ. Згідно з ч. 1 ст. 158 ЦПК розгляд судом справи відбувається в судовому засіданні з обов'язковим повідомленням осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ч. 11 ст. 130 ЦПК попереднє судове засідання про­водиться з додержанням загальних правил, визначених цим Кодексом для судового розгляду, з деякими винятками, встановленими цією главою. Оскільки процесуальною формою стадії судового розгляду є судове засідання, то і попереднє судове засідання повністю фіксуєть­ся за допомогою звукозаписувального технічного засобу.