Зміст особистих немайнових правовідносин,

як і будь-яких інших правовідносин, становить сукупність прав та обов’язків його суб’єктів. Звичайно, в основі змісту особистих немайнових відносин лежить особисте немайнове право.

Поняття суб’єктивного права та його змісту у правовій науці приділено достатньо уваги, однак не дивлячись на таке сутність цієї категорії залишається спірною. Починаючи з радянських часів, цю проблему досліджували С.Н.Братусь [38, с. 9-13], М.Г. Александров [39, с. 255], С.С.Алєксєєв [34, с. 118-124] та інші науковці, які загалом сформулювали позицію про суб’єктивне право як єдність трьох можливостей - право на власні дії, право на чужі дії та право на захист, хоча існували думки й щодо одноелементного змісту суб’єктивного права [40, с. 195] та двохелементного [41, с. 45-46].

Переважна більшість вітчизняних науковців (А. М. Колодій [42, с. 99], П. М. Рабінович [43, с. 79], О.Ф.Скакун [44, с. 353] та інші) дотримуються думки щодо трьохелементної структури суб’єктивного права, а достатньо повний його зміст, на наш погляд, було сформульовано О.Ф.Скакун. Так, на її думку, зміст суб’єктивного права становить: а) право на власні позитивні дії, тобто можливість позитивної поведінки уповноваженого, інакше кажучи, можливість суб’єкта самому здійснювати фактично та юридично значущі дії (правокористування); б) право суб’єкта вимагати виконання певних дій, тобто можливість заінтересованої особи вимагати від зобов’язаного суб’єкта виконання покладених на нього обов’язків (правовиконання); в) право домагання захисту як можливість для особи звертатися за підтримкою та захистом до держави в разі порушення суб’єктивного права з боку правозобов’язаної особи [44, с.

Стаття 271 ЦК наголошує, що зміст особистого немайнового права визначає можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд формувати свою поведінку у сфері власного приватного життя. Очевидним є те, що ця норма не узгоджується із загальною правовою теорією щодо змісту суб’єктивних прав, а тому зазнає критики у правовій науці. Як зазначає Р.О.Стефанчук, те, що закріплено в законодавстві як зміст особистого немайнового права, не лише не відповідає загальній уяві про структуру суб’єктивного цивільного права, але й не наділено вирізняльними ознаками [1, с. 137]. Ця позиція властива багатьом ученим, які вважають за необхідне максимально конкретизувати дефініцію, щоб її можна було застосовувати.

Поміж тим, наприклад, О.А.Сокуренко зазначає, що стосовно особистих немайнових прав ЦК України не виділяє конкретних загальних активних повноважень і це, на його погляд, є правильним. Таке кваліфіковане умовчання законодавця є цілком виправданим, оскільки з огляду на неоднорідність цієї категорії прав неможливо сформулювати повноваження, які б мали універсальний характер для всіх без винятку особистих немайнових прав. І тому ЦК України обмежився лише загальною вказівкою, більш детально конкретизуючи її щодо кожного конкретного права [45, с. 137]. Але не можна, на нашу думку, абсолютизувати особисте немайнове право фізичної особи - вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері власного приватного життя, оскільки суспільні відносини потребують узгодження прав усіх членів суспільства, щоб не відбувалося правопорушень і зловживань правом, а також правовідносинам мають бути властиві й обов’язки. Тобто у ЦК формулюються немайнові права, але кожному праву має відповідати обов’язок і не можуть існувати такі цивільні, сімейні та інші відносини, в яких одному суб’єкту кореспондуються лише права, а всім іншим лише обов’язки.

Не дивлячись на те, що у радянській науці переважала думка щодо відсутності у змісті особистого немайнового права правомочностей на власну поведінку [46], на сьогодні це положення розглядається більше як анахронізм. У порівнянні з радянським законодавством чинне цивільне законодавство України, і не тільки цивільне, настільки широко врегульовує особисті немайнові правовідносини, що за суб’єктами переважної більшості особистих немайнових прав прямо закріплює право на активну поведінку. На це власне вказує Р.О.Стефанчук [1, с. 138]. Додаємо, що досить часто особливість особистого немайнового права полягає саме в позитивних діях його суб’єкта, яким, наприклад, є право на донорство, реалізація котрого й полягає в активних діях суб’єкта права.

Відтак, таке спрощене визначення у ст.271 ЦК змісту особистого немайнового права, на нашу думку, повинне розглядатися більше як недолік. Доцільно було б обумовити, що зміст особистого немайнового права становить загальну тричленну сукупність правомочностей його суб’єкта, за винятком тих прав, природа яких не передбачає права на власні дії з метою його реалізації.

У зв’язку з наведеним уважаємо, що зміст особистого немайнового права складають правомочності на вчинення позитивних дій суб’єктом особистого немайнового права, правомочності вимагати вчинення дій або утриматися від їх вчинення іншими особами, а також правомочність захисту свого особистого немайнового права. Уважаємо, що важливо ставити акцент на позитивних діях, а не на праві самостійно визначати допустимий спосіб поведінки, який може й шокувати інших громадян. Такий спосіб поведінки обрали активістки руху «Femen», які під різноманітними політичними та іншими гаслами своєю поведінкою не тільки шокують [47], але й намагаються зривати урочисті заходи тощо [48; 49]. Отже, виходячи із загальних положень теорії права, такий підхід щодо особливостей змісту особистих немайнових прав, на наш погляд, можна брати до уваги при дослідженні особливостей регулювання особистих немайнових прав у цивілістичному процесі.

Однак поряд з таким розумінням змісту особистого немайнового права у науці є й концепція, яка розглядає зміст цього права через сукупність правомочностей з володіння, користування та розпорядження об’єктом відповідного права [50, с. 17] або ж з правомочностей лише володіння та користування об’єктом [51, с. 84; 52, с. 55]. Так, правомочність володіння «прикріплює» особисті немайнові права шляхом реєстрації новонародженої дитини в органах РАЦСу, після чого конкретні особисті немайнові права пов’язуються з конкретною фізичною особою. Користуванням можна вважати закріплену у законодавстві можливість здійснення прав на результати інтелектуальної діяльності, а також отримувати вигоду з можливості використання своєї зовнішності, створювати сім’ю, висловити свою думку тощо. А розпорядження по відношенню до більшості нематеріальних благ не може виражатись у відчуженні [50, с. 17].

На нашу думку, і такий підхід можна брати до уваги при дослідженні змісту особистих немайнових прав, зокрема у цивілістичному процесі. Позитивність його полягає в тому, що він дає змогу поглянути на зміст особистих немайнових прав з іншого ракурсу, дозволяє більш детально дослідити питання можливості використання та розпорядження особистими немайновими правами у цивілістичному процесі.

Як цілком обґрунтовано зазначає Р.О.Стефанчук, важливим при характеристиці особистих немайнових прав є не тільки визначення їх правової природи, але й питання галузевої належності. Особливо це питання загострюється останнім часом, коли в Україні відбувається черговий перерозподіл «сфер впливу» між галузями права [53, с. 45]. У зв’язку з цим Р.О.Стефанчук досліджує цивільно-правову належність особистих немайнових прав у порівнянні з конституційно-правовою їх належністю [1, с.103-104]. Для нас це питання є досить важливим з огляду на те, що предметом дослідження є особисті немайнові права та особисті немайнові правовідносини у цивілістичному процесі, який може виникати не лише з цивільних правовідносин, а й з сімейних, трудових, земельних, житлових тощо, а відтак важливим є питання щодо того, чи можуть особисті немайнові права та правовідносини мати іншу, ніж цивільно-правова, природу, а також чи можуть вони мати й процесуальну природу з огляду на те, що питання охорони і захисту особистих немайнових прав суб’єктів правовідносин виникає, зокрема, і у цивілістичному процесі.