Суб’єкти особистих немайнових правовідносин [ 20, с. 88-91].
Особистісний характер об’єктів особистих немайнових правовідносин відразу ж обумовлює те, що їх суб’єктами, насамперед, є людина як фізична особа та в окремих випадках юридична особа.
Людина є біологічної істотою, яка від природи володіє певними нематеріальними благами і ці блага мають гарантуватися державою щодо дотримання і в необхідних випадках захисту. Такі нематеріальні блага, як життя, здоров’я, свобода та особиста недоторканність тощо, є притаманними винятково людині як біологічній істоті. Крім того, людина є також соціальною істотою, а тому лише вона наділена такими благами, як честь та гідність, особисте життя, житло, пересування тощо. У зв’язку з цим цілком обґрунтованим є положення саме щодо фізичної особи як основного суб’єкта особистих немайнових правовідносин.
У зв’язку з визначенням фізичної особи основним суб’єктом особистих немайнових правовідносин досить цікавою є позиція щодо розуміння особистих немайнових прав як елемента цивільної правоздатності [21, с. 43-44; 22, с. 59]. Так, на думку Д. М. Чечота, якщо право належить не лише конкретній особі, але й усім іншим особам, то воно на цій підставі не розглядається як суб’єктивне та кваліфікується як елемент правоздатності [23, с. 16-17]. З такою позицією важко погодитися, оскільки правоздатність - це узагальнювальне поняття, котре вміщує цілий комплекс прав «абстрактного» суб’єкта, «виміряти» які можна лише по відношенню до конкретної особи і в певних правовідносинах.
Не погоджується з таким підходом й Р.О.Стефанчук. На його погляд, неспроможність такого підходу обумовлюється тим, що особисті немайнові права є не абстрактними можливостями чи необхідною передумовою для набуття суб’єктивного права, а конкретними юридичними можливостями, які чітко регламентовані законодавчо. Крім цього, такі особисті немайнові права, на відміну від правоздатності, мають підставою для свого виникнення не тільки факт народження, але й інші встановлені законом юридичні факти.
Також слід звернути увагу і на те, що законодавчо чітко встановлений зміст та обсяг цих прав, а також усі можливі способи їх здійснення, що не притаманно для правоздатності. Примарною видається також і вказівка на певну загальність цих прав, оскільки особисті немайнові права ніколи не належали всім, оскільки вони здійснюються особами не абстрактно, а в межах конкретного правовідношення, і саме в цих межах вони чітко закріплюються за конкретною особою - носієм цього права [1, с. 42-43]. Тобто така конкуруюча позиція зводиться до намагання визначити із загального конкретне, але таке положення не можна визнати однозначно правильним, оскільки не всі суб’єкти є авторами інтелектуального продукту тощо.На наш погляд, існування думки про особисті немайнові права як елемент цивільної правоздатності обумовлювалося недосконалим правовим регулюванням особистих немайнових прав у часи, коли такі думки висловлювалися. Особисті немайнові права у 60-80 роки минулого століття розглядалися більше як правомочності, що як і правоздатність виникали з факту народження людини та не мали свого позитивного здійснення через дії уповноваженого суб’єкта. Відтак, і у випадку, якщо особі якісь права і належали, але вона своїми діями не могла їх здійснювати, то очевидно, що на той час, коли існували такі умови, думка про особисті немайнові права як елемент правоздатності, як здатності особи мати такі права не могла пояснити їх правову природу. Однак у випадку, коли з розвитком законодавства особисті немайнові права набули здатності не лише захищатися засобами цивілістичного процесу, але й здійснюватися особою у межах певного правовідношення, теорія про особисті немайнові права як складову правоздатності втратила свою обґрунтованість [ 20, с. 89].
Але і з частиною позиції Р.О. Стефанчука, що «вони здійснюються особами не абстрактно, а в межах конкретного правовідношення, і саме в цих межах вони чітко закріплюються за конкретною особою - носієм цього права» важко однозначно погодитися. Навіть у цьому та попередньому згадуванні імені вченого з наведенням його думки можна знайти ознаки правопорушення, зокрема, положень ст.
296 ЦК України, хоча таку кваліфікацію дій здобувача має право здійснити лише сам Р.О. Стефанчук і лише тоді з цього приводу виникатимуть правовідносини. Тому множина, а точніше неосяжність різновидів прав та відповідних їм обов’язків, очевидна, що випливає зі ст. 11 ЦК, зокрема можливості тлумачити дії за аналогією для визначення прав та обов’язків. Отже, об’єктивно неможливо встановити і тим більше конкретизувати виникнення, розвиток і припинення немайнових правовідносин, особливо коли йдеться про реальні багатоетапні правовідносини.Зокрема, у ст. 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, але, по- перше, такому праву не кореспондується відповідний обов’язок, тому кожний громадянин може сам вирішувати, чи дослухатися думки іншої особи, оскільки не існує такого обов’язку. По-друге, сьогодні популярними є передачі по радіо і телебаченню в прямому ефірі, але така система мовлення має все одно гарантувати охорону прав осіб на честь, гідність і ділову репутацію. Посилання редакцій на те, що вони можуть не поділяти позицію автора, його висловлювання, не повинна їх звільняти від відповідальності. Тому такі відносини слід визнати як складні, коли редакція залучає до прямого ефіру всіх осіб, котрі бажають виступити в розрахунку на збільшення аудиторії, на сенсацію тощо, але це може призвести до порушення прав інших осіб. Отже, редакція в такому випадку не може посилатися на ст. 34 Конституції України через те, що право на свободу думки та слова - це персоніфіковане право конкретного суб’єкта, а не редакції [20, с. 89].
Суб’єктами особистих немайнових правовідносин сучасне законодавство розглядає й юридичних осіб. Виходячи з особливостей особистих немайнових благ, їх правової природи досить дискусійним виглядає питання щодо можливості юридичних осіб мати особисті немайнові права. Підґрунтя для цієї дискусії досить влучно висловив, на нашу думку, російський учений Є.А.Суханов. Зокрема, він стверджує, оскільки юридична особа є персоніфікованим майном, то у неї немає і не може бути ніяких особистих немайнових прав [24, с.
176; 887]. Однак з такою позицією неможливо погодитися хоча б тому, що в ній не враховується важлива обставина, яка полягає в тому, що поряд з майном в юридичній особі об’єднується сукупність фізичних осіб, що мають спільні інтереси, тощо. Навіть у радянський науці, яка досліджувала досить обмежене коло особистих немайнових благ і прав, за юридичними особами окремі науковці визнавали можливість мати особисті немайнові права [25].В українському правознавстві можливість юридичної особи бути суб’єктом особистих немайнових прав досить чітко обґрунтували С.О.Сліпченко [26] та Л.В.Федюк [27] та інші вчені. На сьогодні законодавство України прямо визнало суб’єктом особистих немайнових правовідносин юридичну особу. Згідно зі ст. 94 ЦК юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, таємницю кореспонденції, інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати. Особисті немайнові права юридичної особи захищаються відповідно до глави 3 ЦК України.
Досить суперечливим з огляду на невичерпне правове регулювання у ЦК питання особистих немайнових прав юридичних осіб, на наш погляд, виглядає лише перелік тих особистих немайнових прав, які вправі мати юридичні особи. У вирішенні цього питання не повинно бути перегинів.
Так, досліджуючи це питання, С.О.Сліпченко доходить досить дискусійного, на нашу думку, висновку щодо можливості юридичних осіб мати навіть окремі з тих прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, зокрема, права на інформацію про стан свого здоров'я, передбачене ст.285 ЦК, та права на існування юридичної особи як ідентичного права фізичної особи на життя [26, с. 197-198]. Однак, вбачається, що С.О.Сліпченко досить помилково трактує ці права за аналогією.
Так, аналізуючи право на інформацію про стан здоров'я дитини або особи, яка потребує опіки, учений моделює ланцюжок доводів, які полягають в тому, що: 1) згідно з ч. 2 ст. 285 ЦК право на інформацію про стан здоров’я дитини чи підопічного мають опікун чи піклувальник; 2) відповідно до ст.
65 ЦК до встановлення опіки або піклування над фізичною особою і призначення їй опікуна чи піклувальника функції опікуна чи піклувальника здійснює відповідний орган опіки та піклування; 3) з огляду на те, що право на інформацію про стан здоров'я дитини або підопічного мають опікун або піклувальник, а функції останніх можуть бути покладені на спеціальні юридичні особи, допустимо визнати, що носієм цього права може бути і така спеціальна юридична особа, як органи опіки або піклування, дитячі установи, навчальні заклади, заклади та установи охорони здоров'я, заклади соціального захисту населення [26, с. 197-198].На наш погляд, такі доводи не підтверджують наявність саме у зазначених юридичних осіб особистих немайнових прав, які належать саме їм. При такому аналізі не враховано суть правовідносин, в які вступають у цьому випадку юридичні особи, а саме те, що вони у них фактично є представниками дитини чи підопічного та здійснюють у правовідношенні те особисте немайнове право на інформацію про стан здоров'я, яке належить саме дитині чи підопічному. Отже, в цих відносинах, на нашу думку, відсутні особисті відносини, а домінує виконання певних державних повноважень. Тому можемо лише погодитися зі С.О.Сліпченком у досить невдалому формулюванні змісту цього права у ЦК. Однак сутність права на інформацію про стан здоров'я дитини, на наш погляд, кореспондує уповноваженим державою органам і посадовим особам обов’язок дотримуватися і забезпечувати права дитини на інформацію про стан її здоров’я, зобов’язує ці органи не поширювати таку інформацію без необхідності тощо[20, с. 90].
Не заслуговують на підтримку, на наш погляд, й доводи С.О.Сліпченка щодо існування в юридичної особи й права на існування як особистого немайнового права юридичної особи, ідентичного праву на життя, що його має фізична особа. За такого підходу необхідно визнати й наявність у юридичних осіб переважної більшості усіх інших прав, ідентичних особистим немайновим правам фізичної особи, що забезпечують її природне існування.
Такими, зокрема, можуть бути визнані право на усунення небезпеки, яка загрожує існуванню юридичної особи (на противагу передбаченого ст. 282 ЦК права фізичної особи на усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров'ю), право на охорону здоров'я, наприклад, фінансового, оскільки поняття «фінансове здоров’я» є досить поширеним у сфері економіки [28] (на противагу передбаченого ст. 283 ЦК права на охорону здоров'я), право на фінансову допомогу, якою може бути визнана, наприклад, санація юридичної особи у процедурі банкрутства (на противагу передбаченого ст. 284 ЦК права на медичну допомогу), право на інформацію про стан свого фінансового здоров'я (на противагу передбаченого ст. 285 ЦК права на медичну допомогу), право на таємницю про стан свого фінансового здоров'я, комерційну таємницю (на противагу передбаченого ст. 286 ЦК права на таємницю про стан здоров'я), право на свободу як заборону будь-яких форм фізичного чи психічного тиску на орган юридичної особи, яким може бути й фізична особа одноособово (на противагу передбаченого ст. 288 ЦК права на таємницю про стан здоров'я), права на призначення розпорядника майна у процедурі банкрутства (на противагу передбаченого ст.292 ЦК права на опіку або піклування) тощо. Очевидно, що такий підхід окремих науковців до віднайдення в юридичних осіб немайнових прав, ідентичних правам фізичних осіб, жодним чином не сприяє якості наукових досліджень природи особистих немайнових прав юридичної особи та виглядає штучним. Хоча сам підхід і широта погляду на цю проблематику викликає повагу до теоретичних пошуків зазначеного вище автора. Дійсно, поширення негативної і тим більше недостовірної інформації про фінансовий стан юридичної особи може призвести до негативних наслідків, тому такі дослідження потрібні, але в контексті завданої шкоди діловій репутації юридичної особи. В той же час слід констатувати, що малодослідженим є питання щодо відшкодування моральної шкоди, завданої територіальній громаді як сукупності людей, об’єднаних спільними звичаями, працею, побутом тощо [20, с. 90].Вбачається, що крім зазначених у ст. 94 ЦК особистих немайнових прав юридичних осіб, останні можуть мати й такі особисті немайнові права, як право на індивідуальність, особисті папери, право на найменування, право на свободу заснування (місцезнаходження) юридичної особи, право на свободу об’єднання, права, пов’язані зі створенням та використанням об’єктів інтелектуальної власності, тощо. Всі ці права потребують системного сприйняття і гарантування непорушності.
У науці дискутується питання щодо можливості держави та територіальних громад мати особисті немайнові права. Так, наприклад, як зазначає Є.О. Харитонов, держава може мати особисті немайнові права, які не суперечать її суті як суб’єкта публічного права [29, с. 99]. Таку думку не лише щодо держави, а й територіальних громад підтримує О. Безклубий [2, с. 86]. Загалом, не заперечуючи цих думок, зауважимо, що до наділення держави та територіальних громад можливістю мати особисті немайнові права необхідно ставитися обережно. При такому підході є загроза повного нівелювання самої природи особистих немайнових прав як прав фізичної особи. Більше того, вважаємо за доцільне погодитися з думкою, що оскільки ЦК детально не регламентує правовий статус та процедуру участі суб’єктів публічного права у цивільних відносинах, то слід усунути цю прогалину шляхом розробки спеціального законодавства про виступ держави та створених нею осіб у цивільних правовідносинах, в тому числі особистих немайнових [30, с. 105; 31].
Для належного з’ясування суб’єктного складу особистих немайнових правовідносин важливим є встановлення не лише кола осіб, які потенційно можуть мати особисті немайнові права, а й встановлення кола зобов’язаних осіб у таких правовідносинах.
Особистим немайновим правам начебто характерний абсолютний характер, про що неодноразово зазначалося у літературі [1; 32; 15; 33]. Як зазначав С.С. Алексєєв, аналізовані права іменуються абсолютними тому, що, по-перше, їх активний центр - у суб'єктивному праві, що надає його носієві широкі можливості для поведінки на свій розсуд, а, по-друге, всі інші суб'єкти («всякий і кожний») зобов'язані утримуватися від порушення цього конкретного суб'єктивного права [34, с. 106]. Відтак, зазначене означає, що особі, яка має особисті немайнові права, потенційно «протистоїть» невизначене коло зобов’язаних осіб.
Однак у науці вже давно поставлено під сумнів абсолютний характер особистих немайнових прав. Так, наприклад, Н. О. Давидова залежно від структури зв’язків учасників особистих немайнових прав класифікує особисті немайнової права та правовідносини на абсолютні й відносні. Абсолютними є ті правовідносини, в яких управомоченій особі відповідає невизначене коло зобов’язаних осіб. Відносними вважаються правовідносини, в яких чітко встановлені обидві сторони, і ці особи повинні здійснювати або утримуватись від здійснення конкретно визначених дій. Відносними Н.О. Давидова вважає правовідносини між суб’єктами з приводу права на банківську, медичну, нотаріальну таємницю тощо [35, с. 52-53]. Але з наведеним переліком важко погодитися у зв’язку з істотною різницею в діяльності банківських, медичних установ, що кардинально відрізняються від діяльності нотаріусів, котрі працюють персоніфіковано. Дійсно, прикладів особистих немайнових правовідносин, які є відносними, можна навести багато. Зокрема, поняття «споживач» відповідно до Закону України «Про захист прав споживачів» має породжувати відносні немайнові відносини. Існує багато інших нормативних актів, у яких акцент робиться на специфічних немайнових відносинах, а саме це закони України «Про інформацію», «Про звернення громадян» тощо. Тому через значне розширення системи особистих немайнових прав вони, очевидно, стають абсолютно- відносними, оскільки коло суб’єктів таких правовідносин дуже широке. Але не можна, на нашу думку, нехтувати такими обставинами, які безпосередньо персоніфікують суб’єктів немайнових відносин. Так, у відносинах між нотаріусом і клієнтом, які виникають щодо вчинюваної нотаріальної дії, також існують персоніфіковані немайнові відносини, які зумовлені кваліфікацією нотаріуса, що кардинально відрізняє такі відносини від відносин з придбання майна у супермаркеті, наданні комплексних послуг у медичних установах тощо. Багато з особистих немайнових прав можна реалізувати лише у договірних відносинах, що віразу ж робить їх персоніфікованими, зокрема, договір між батьками про побачення з дитиною тощо. Тому поділ особистих немайнових прав на абсолютні та відносні має академічний характер і така класифікація, виходячи із специфічної природи особистих немайнових прав, потребуватиме вдосконалення шляхом уведення, наприклад, запропонованого автором поняття «змішані особисті немайнові права».
Більше того, виділення абсолютних особистих немайнових прав доцільне в матеріальних галузях правової науки і при їх регламентації у законодавстві, однак такі абсолютні права мають персоніфікуватися в процесуальних галузях правової науки і знаходити «трансформацію» в реальних справах, коли конкретний суб’єкт, права якого порушені, буде підтверджувати факт правопорушення, йому необхідно підтвердити факт наявності в нього відповідного права і наявності правовідносин з контрагентом [ 20, с. 90].
Таким чином, зобов’язаним суб’єктом у особистих немайнових правовідносинах є будь-яка особа, яка зобов’язана утриматися від порушення особистого немайнового права в абсолютних особистих немайнових правовідносинах, або ж конкретно визначена особа (зокрема, й установа), яка вступила у відносні особисті немайнові правовідносини з уповноваженою особою та є зобов’язаною у таких відносинах, або персоніфікована на підставі договору і зобов’язана згідно з його умовами особа. Так, надаючи нотаріальні послуги, нотаріус особисто бере на себе як майнову (ст. 27 Закону України «Про нотаріат»), так і не майнову відповідальність (ст. 12 цього Закону ) за наслідки вчиненого провадження.
Для цивілістичного процесу питання суб’єктів правовідносин, зокрема особистих немайнових, має надзвичайно важливе значення. Ці особи - передбачувані учасники матеріальних правовідносин із суб’єктів матеріально- правових відносин трансформуються в учасників процесуальних правовідносин, які, як правило, мають матеріально-правовий інтерес у справі та намагаються за наслідками процесу задовольнити його. Матеріально-правова заінтересованість у процесі полягає у прагненні домогтися для себе поновлення порушеного, оспорюваного чи невизнаного права, законного інтересу, намаганні отримати певне майно, благо, встановити певний стан, обставини або, навпаки, не допустити їх порушення [36, с. 94].
При цьому, не завжди в реальних справах беруть участь всі матеріально заінтересовані особи, тому в юридичній практиці дуже важливо простежити зв'язок суб’єктів процесуальних правовідносин з тими суб’єктивними матеріальними інтересами, які вони переслідують, вступаючи в процес. Тому такі категорії, як матеріальна та процесуальна правосуб’єктність, мають важливе значення для цивілістичного процесу. Отже, вважаємо у певну міру обґрунтованою тезу О.Ф.Козлова, що громадяни або організації наділяються процесуальною правоздатністю настільки, наскільки їм це необхідно для захисту в суді матеріальних прав й охоронюваних законом матеріально-правових інтересів. Звідси випливає така залежність: якщо особа наділяється матеріальною правоздатністю, вона наділяється й цивільною процесуальною правоздатністю [37, с. 61]. Однак матеріальна і процесуальна правоздатність мають деяку різницю в кваліфікації, зокрема, навіть малолітні діти можуть стати свідками в цивільному процесі у важливих справах, а в цивільному праві їх право на самостійну реалізацію власних прав (дієздатність) обмежена [ 20, с. 91].