§ 3. Законна сила судового рішення як акту правосуддя в цивільному процесі України

Термін «законна сила» судового рішення неодноразово викорис­товується у нормах Цивільного процесуального кодексу України. Так, наприклад, відповідно до ст. 223 ЦПК України рішення суду наби­рає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Проблематиці законної сили судового рішення в цивільному про­цесі було присвячено цілу низку праць Ю. В. Білоусова, Є. В. Вась- ковського, Р. О. Гавріка, М. А. Гурвіча, М. Б. Зейдера, В. В. Комаро­ва, H. І. Маслєннікової, Д. І. Полумордвинова, В. І. Тертишнікова, Г. П. Тимченка, С. Я. Фурси, С. Н. Хорунжого, О. З. Хотинської, Н. О. Чечиної, С. І. Чорнооченко, О. М. Шиманович, М. Й. Ште­фана, Т. М. Яблочкова та ін. Втім питання щодо сутності та юри­дичної природи законної сили судового рішення залишається дис­кусійним та до сьогоднішнього дня остаточно не вирішене.

Свої витоки категорія «законна сила» як характеристика судово­го рішення мала ще в римському приватному праві.

Положення про законну силу судового рішення ґрунтувалося на концепції, відповідно до якої рішення суду (sententia або res judicata) творить між сторонами право — «jus facit inter partes». Таке значення мало рішення незалежно від питання про те, справедливе воно чи ні, бо «resjudicata pro veritate accipitur» («розглянута спра­ва сприймається як справедливо вирішена»)^[168].

Дія законної сили судового рішення в римському праві пов’язувалася, передусім, з неприпустимістю повторного розгляду одного разу вирішеної суперечки як гарантія забезпечення основ­ного завдання правового регулювання — стабільність цивільного обороту («спокійне володіння правами»)^[169].

Подібний підхід був сприйнятий і дореволюційними процесу­алістами. Т. М. Яблочков зазначав, що рішення вважається такою формальною істиною, яка остаточно та безповоротно встановлює правові відносини між сторонами^[170]. В цьому сенсі прийнято го­ворити: Res judicnta pro veritiste hab3tur (судове рішення має прий­матися за істину).

На думку Т. М. Яблочкова, законна сила судового рішення як формальна істина і як legi speciali має основну властивість виклю­чати новий розгляд того самого спору між тими самими особами та проявляється в наступних юридичних ефектах: 1) неспростовність (як неможливість оскарження звичайними способами); 2) реалізо- ваність (як здатність судового рішення підлягати примусовому ви­конанню)^[171].

На остаточному вирішенні спірних правовідносин рішенням, що набрало законної сили, наполягав і Є. О. Нєфєдьєв, вказуючи, що рішення встановлює міцні юридичні відносини та стає, таким чином, для них немов би приватним законом. Правовими наслідка­ми набрання рішенням законної сили Є. О. Нєфєдьєв називав його обов’язковість не лише для сторін, а й для суду та інших органів, а також неможливість поновлення судового розгляду з даного пи­тання, тобто виключний характер^[172].

Остаточне судове рішення, як зазначав Є. В. Васьковський, має силу закону для сторін (jus facit inter partes, pro veritate habetur) та перешкоджає повторному розгляду вирішеного судом питання в новому процесі, даючи право кожній із сторін заявити заперечення про вирішену справу (exceptio rei judicatae)^[173].

Дійсно, право та гарантована законом можливість оскарження судового рішення не повинна ставити під сумнів стабільність тих правовідносин, які були офіційно підтверджені судовим рішенням, що набрало законної сили.

В цьому проявляється тісний взаємозв’язок принципів правової визначеності та остаточності судового рішення (res judicata). Про непорушність та неухильне дотримання даних принципів неодно­разово зазначалося у рішеннях Європейського суду з прав людини. Так, у справі Брумареску проти Румунії (1999) Європейський суд з прав людини відзначив, що право на справедливий розгляд справи судом, що гарантується п. 1 ст. 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує, серед іншого, верхо­венство права як частину загальної спадщини Договірних Держав. Одним з основних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який вимагає inter alia, щоб при остаточному вирі­шенні справи судами їх рішення не ставились під сумнів. На думку Європейського суду, скасувавши остаточне судове рішення у справі (res judicata), яке, більше того, вже було виконане, Верховний Суд повністю анулював судовий процес, який закінчився. Ці дії були визнані такими, що порушують принцип правової визначеності та право заявника на справедливий судовий розгляд згідно з п. 1 ст. 6 Конвенції. Подібна правова позиція Європейського суду з прав людини прослідковується й у багатьох інших його рішеннях (Рябих проти Російської Федерації (2002), Васильєв проти України (2007) та ін.).

Також Європейський суд з прав людини наполягає на неабиякій важливості такої властивості судового рішення, що набрало закон­ної сили (res judicata), як можливість та реальна забезпеченість з боку держави його фактичного виконання. Європейський суд та Комітет Міністрів Ради Європи неодноразово стверджували, що ст. 6 Конвенції, зокрема, вимагає створення гарантій не лише само­го судового розгляду, а й реального виконання судового рішення.

Радянськими вченими-процесуалістами було розширено перелік властивостей законної сили судового рішення та об’єднано у дві групи, що характеризують статичний та динамічний елементи за­конної сили рішення суду^[174]. При цьому доволі популярним стало ототожнення законної сили з однією чи кількома властивостями законної сили, її статичним чи динамічним елементами.

Втім не вбачається правильним підхід, відповідно до якого сут­ність законної сили визначається через одну чи кілька з її влас­тивостей (обов’язковість, незмінність, неспростовність та ін.) або навіть як сукупність динамічних та статичних властивостей рішен­ня суду, на чому наполягає Р. О. Гаврік^[175]. Дані властивості є лише правовими наслідками набрання рішенням законної сили, похід­ними від сутності законної сили і не можуть характеризувати її юридичну природу.

У радянській процесуальній літературі панувала концепція де­легування юридичної сили закону судовому рішенню, яке прояв­ляється у наділенні судового рішення силою закону, застосованого судом.

Так, наприклад, Н. О. Чечина відзначала, що законна сила рі­шення — це норма права у дії, тому набуття судовим рішенням сили закону є способом застосування права, за якого набуває чин­ності, стає законом авторитетне роз’яснення суду про дію, поря­док та строки виконання приписів норми права у застосуванні до суб’єктів розглянутого судом спірного відношення^[176].

Вказана концепція залишається доволі популярною і на сьогод­нішній день. Так, вказане делегування, на думку С. Н. Хорунжого, легітимує усі наступні прояви дії судового рішення: обов’язковість, реалізованість, виключність тощо. Вказані властивості, як зазначає науковець, виступають результатом наділення його силою закону і є супутніми дії юридичної сили закону^[178].

Відповідно до точки зору С. Н. Хорунжого, в позитивному сенсі законна сила судового рішення здійснює перетворення у життя са­мого закону і у кінцевому сенсі забезпечує правопорядок^[179].

Між тим такий підхід до розуміння юридичної природи закон­ної сили судового рішення, по суті, закріплює другорядне, підпо­рядковане значення судової гілки влади, її обслуговуючий, похід­ний, певною мірою залежний від законодавчої влади характер. За­кріплений у ст. 6 Конституції України принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки означає, зокрема, рівнозначність всіх гілок влади та певною мірою самостійний та автономний характер функціонування кожної з них.

Як вказується в юридичній літературі, державна влада як вид влади публічної є тією суспільною силою, котра здатна з допомо­гою правових та організаційних засобів реалізувати волю держави в межах конституції та законів^[180]. За своєю суттю, державна вла­да — це легітимне офіційне волевиявлення держави, її органів та посадових осіб, що являє собою здійснення влади народу^[181].

Суверенні індивіди в громадянському суспільстві через сус­пільний договір формують державу, яку наділяють владою і пра­вовими основами для своєї діяльності.

Отже найважливіші елементи державної влади — це воля і сила. Державна влада як вид публічної влади є саме тою суспільною си­лою, яка здатна за допомогою правових і організаційних засобів здійснювати волю держави в рамках конституції і законів^[183].

Таким чином, стверджуючи про похідний характер юридичної сили судового рішення від сили закону, ми позбавляємо судову владу «власної сили», а отже, по суті, не визнаємо її владою як такою.

Втім як закон є продуктом законодавчої влади, так і судове рі­шення — продуктом судової влади. Вони існують певною мірою автономно та мають спільне джерело — державну владу, що є уособленням волі народу. В цьому контексті варто пригадати вислів Т. М. Яблочкова про те, що як законодавець проголошує норми in abstracto, так суддя проголошує у своєму рішенні норму in concreto, призначену визначити правовідносини між сторонами^[184].

Звичайно, що закон та судове рішення не можуть в правовій державі існувати окремо один від одного, оскільки внаслідок дії у такій державі системи стримувань та противаг закон обмежує свавілля судової влади, тоді як судове рішення (переважно, рішен­ня Конституційного Суду України) є інструментом нормоконтролю та може припинити дію неправового (неконституційного) закону.

Таким чином, законна сила судового рішення є проявом волі та сили суду як органу судової влади в процесі здійснення правосуддя в порядку цивільного судочинства. Сама назва «законна сила» на­тякає на певний зв’язок юридичної сили рішення з силою закону. Однак законна сила судового рішення не є похідною від сили за­кону, а своїм джерелом має судову владу. Зв’язок судового рішення із законом проявляється через вимогу законності судового рішення (ст. 213 ЦПК), а не через категорію «законна сила» (ст. 223 ЦПК). Просто рішення суду, набравши законної сили, набуває такого са­мого авторитету, що й норма закону.

До того ж на сьогоднішній день можна з усією відповідальністю стверджувати, що діяльність суду з розгляду та вирішення правового спору виходить за межі простого механічного застосування норми закону до встановлених в доказовому порядку обставин справи.

Законність як, без сумніву, обов’язкова властивість діяльності суду не може в той самий час вважатися єдиним чинником, який визначає вплив судового рішення на правовідносини, що були предметом судового розгляду. Принцип поділу влади на три неза­лежні гілки: законодавчу, виконавчу та судову означає, між іншим, що судове рішення повинне розглядатися не лише як звичайне продовження дії закону, а як самостійний вираз волі держави через органи судової влади в умовах дії принципів законності та верхо­венства права.

У правозастосовній діяльності суду поєднуються об’єктивні чин­ники, такі як дія норм об’єктивного права, яке регулює відповідні правовідносини, що є предметом даного судового розгляду, обста­вини справи, досліджені судом, так і суб’єктивні чинники (внут­рішнє переконання судді, суддівський розсуд тощо), вплив яких на кінцевий результат розгляду справи не можна недооцінювати. В результаті діалектичного взаємозв’язку вказаних об’єктивних та суб’єктивних чинників народжується такий правовий феномен, як судова практика, який існує і розвивається, певною мірою, само­стійно та, з однієї сторони, є доповненням існуючої системи за­конодавства України, а з іншої — створює навіть деяку конкурен­цію системі законодавства, оскільки під час розгляду та вирішення певної справи для судді інколи буває важливіше не те, який закон регулює відповідні правовідносини, а те, який закон застосовується у подібних справах у судовій практиці та яким чином він застосо­вується у судовій практиці.

Як зазначається у п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду Ук­раїни від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивіль­ній справі» рішення суду як найважливіший акт правосуддя покли­кане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.

Відповідно до п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9 «Про застосування Конституції Ук­раїни при здійсненні правосуддя» відповідно до ст. 8 Конституції в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Консти­туційні права та свободи людини і громадянина є безпосередньо діючими. Вони визначають цілі і зміст законів та інших норматив­но-правових актів, зміст і спрямованість діяльності органів зако­нодавчої та виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і забезпечуються захистом правосуддя.

Виходячи із зазначеного принципу та гарантування Консти­туцією судового захисту конституційних прав і свобод, судова діяльність має бути спрямована на захист цих прав і свобод від будь-яких посягань шляхом забезпечення своєчасного та якісного розгляду конкретних справ. При цьому слід мати на увазі, що згід­но зі ст. 22 Конституції закріплені в ній права і свободи людини й громадянина не є вичерпними.

Оскільки Конституція України, як зазначено в її ст. 8, має найви­щу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при роз­гляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конститу­ції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.

При цьому відповідно до ч. 9 ст. 8 ЦПК забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, су­перечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

Тобто діяльність суду при розгляді кожної цивільної справи повинна бути в кінцевому результаті спрямована на утвердження принципу верховенства права та захист прав і свобод людини й громадянина незалежно від наявності та ефективності закону, що регулює спірні відносини.

Отже, судове рішення у цивільній справі є не лише результатом застосування судом норми закону до певних суспільних відносин, але й виявом волі держави до здійснення захисту прав та законних інтересів особи.

Таким чином, можна дійти висновку, що законна сила судового рішення в цивільному процесі — це зовнішнє вираження, прояв судової влади держави через акт правосуддя (судове рішення) у цивільній справі.