§ 4. Перегляд судових рішень в апеляційному порядку в умовах реформування цивільного судочинства

Указом Президента України від 20 травня 2015 року № 276/2015 схвалено «Стратегію реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015—2020 роки», метою якої є визначення основних напрямів та пріоритетів проведення судової реформи в Україні.

Концепція судово-правової реформи та конституційної зміни заклала базисні передумови для нової регламентації правосуддя в цілому і цивільного судочинства зокрема. Однак в ході реаліза­ції самого процесу реформування перед державною владою пос­тала ціла низка питань, пов’язаних із удосконаленням правового механізму забезпечення права особи на справедливий суд, підви­щенням ефективності діяльності судової системи, забезпеченням однакового застосування закону, визначенням правових і органі­заційних засад атестації та дисциплінарної відповідальності суддів, удосконаленням процедур призначення на посади суддів та оптимі- зація діяльності суддівського самоврядування.

Окрім цього, основоположні засади судової реформи передбача­ють реформування судочинства та суміжних правових інститутів як на рівні конституційних змін, так і на рівні впровадження першо­чергових невідкладних заходів, які забезпечать необхідні позитивні зрушення у функціонуванні відповідних правових інститутів.

З метою підвищення національних стандартів судоустрою і судо­чинства та забезпечення права на справедливий суд, Верховна Рада України 12 лютого 2015 року прийняла Закон України «Про забез­печення права на справедливий суд»^[186]. За правовою позицією Кон­ституційного Суду України правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості та забезпечує ефективне поновлення в правах (абз.

Гарантуванням державою права на апеляційне оскарження су­дових рішень є закріплення у п. 8 ст. 129 Конституції України, як однієї з основних засад судочинства, забезпечення права на апеля­ційний перегляд справи, що згідно з міжнародними стандартами є складовою права на судовий захист у цілому та справедливості і доступності правосуддя зокрема^[188].

Вказана гарантія знаходить своє закріплення також в ст. 13 ЦПК України та у ст. 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», що передбачають право учасників судового процесу та інших осіб, визначених законом, на апеляційне оскарження судових рішень та апеляційний перегляд справи.

Окрім інших основних процесуальних інститутів, до системи цивільного процесу входить інститут перегляду судових рішень, який є важливою гарантією захисту прав, свобод та інтересів фі­зичних осіб, прав та охоронюваних законом інтересів юридичних осіб, інтересів держави, а також суспільних інтересів.

Інститут перегляду судових рішень, виходячи з розділу V ЦПК України, включає в себе перегляд в апеляційному порядку судових рішень, що не набрали законної сили; перегляд судових рішень, що набрали чинності, у касаційній інстанції; перегляд судових рішень Верховним Судом України, а також перегляд судових рішень, яки­ми закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, у зв’язку з нововиявленими обставинами.

У нормах цивільного процесуального законодавства України ви­користовуються поняття «апеляційне провадження», «апеляційне оскарження» та «апеляційний перегляд», однак визначення цим поняттям не надається. У зв’язку із цим в теорії цивільного проце­суального права існують різні підходи до розуміння даних понять. Слід також зауважити, що в теорії цивільного процесуального пра­ва поряд з вищенаведеними поняттями широко застосовується по­няття «апеляція», яке взагалі не міститься в законі, однак потребує першочергового вивчення.

Апеляцією або апеляційною скаргою, зазначав Є. В. Васьковсь- кий, називається прохання, що подається позовниками до судової палати, про перевирішення справи з огляду на неправильності рі­шення окружного суду, ухваленого на користь іншої сторони^[189].

М. К. Треушніков під апеляцією розуміє звернення особи, яка бере участь у справі, до суду другої інстанції з проханням перевіри­ти законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції^[190].

Тієї ж позиції дотримувався й М. Й. Штефан, який зазначав, що суть апеляції полягає в новому (повторному) розгляді і перевирі- шенні справи судом апеляційної інстанції^[191].

К. І. Малишев визначав апеляцію як форму прохання про новий розгляд та інше вирішення справи вищим судом всупереч неоста­точному рішенню нижчої інстанції по суті справи^[192].

Під апеляцією слід розуміти звернення особи, яка бере участь у справі, до суду другої інстанції з проханням перевірити закон­ність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції^[193], крім того О. О. Борисова вказує на поняття «чистої» або класичної апеляції, під якою розуміє прохання сторони, яка вважає рішення суду пер­шої інстанції загалом або у певній його частині неправильним, про новий розгляд та повторне вирішення справи судом вищестоящої інстанції^[194].

Є. А. Чернушенко визначає апеляцію як правовий інститут, а саме, сукупність правових норм, які регулюють діяльність апеля­ційного суду, направлену на перевірку законності та обґрунтова­ності рішень суду першої інстанції шляхом повторного перегляду справи по суті в межах доводів апеляційної скарги^[195].

Крім того, як зазначив А. І. Дрішлюк, у цивільному процесі пе­редбачено функціонування апеляційної інстанції та інституту пере­гляду рішень та ухвал суду першої інстанції в апеляційному поряд­ку, а апеляційне провадження є не єдиною гарантією виправлення помилок шляхом перегляду судових рішень^[196].

Досліджуючи питання визначення понять, що використовують­ся в межах інституту апеляції, Д. Ю. Цихоня звертає увагу на те, що у наукових дослідженнях, крім вищезазначених правових ка­тегорій, набули широкого вживання такі терміни, як «перевірка» та «контроль». Здебільшого вченими-процесуалістами перегляд та перевірка вживаються як синонімічні, ототожнюються. Т. М. Кар- наух визначає перегляд судових рішень, як перевірку рішення суду інстанції нижчого рівня. С. П. Штелик вважає, що класична теорія перевірки судових рішень, яка лежить в основі побудови судових інстанцій в Україні, доводить, що кожна заінтересована особа має право на перегляд її справи судом вищої інстанції^[198].

У свою чергу контроль, як зазначає М. О. Орлов, являє собою перевірку і оцінку результатів діяльності певних суб’єктів. Відповід­но, судовий контроль — діяльність, пов’язана з перевіркою закон­ності і обґрунтованості ухвалених судових актів, що здійснюється як вищими судовими інстанціями, так і судом, який ухвалив судо­вий акт. В останньому випадку таку діяльність можна визначити як самоконтроль^[199].

На відміну від вищезазначених наукових підходів О. О. Борисова звертає увагу на необхідність розмежування проваджень з перевірки судових актів та з їх перегляду. При цьому під перевіркою судових актів вчена розуміє ініційовану особами, які беруть участь у справі, діяльність судів вищих інстанцій, що здійснюється без поновлен­ня провадження у справі, у передбаченому процесуальним законом порядку, спрямовану на забезпечення законності і обґрунтованості судових актів. Тоді як перегляд судових актів визначає як ініційо­вану зазначеними в законі особами діяльність суду, що ухвалив ос­порюваний судовий акт, спрямовану на скасування судового акта внаслідок встановлення обставин, що мають значення для справи, і засвідчують про незаконність та необґрунтованість судового акта, з наступним поновленням провадження у справі і з ухваленням но­вого судового акта^[200].

Щодо сутності таких понять, як «право на оскарження» судо­вих рішень та «право на перегляд» судових рішень, то, на думку О. В. Дем’янової, оскарження є юридичним фактом, який є підста­вою для виникнення відносин між судом відповідної інстанції та скаржником з приводу перевірки ухвали^[202].

С. П. Штелик^[203] підкреслює, що право на оскарження є за своїм змістом правом на подачу скарги до суду вищої інстанції, а пра­во на перегляд судового рішення — правом на повторний розгляд справи судом вищої інстанції. При цьому відмічається їх тісний взаємозв’язок, оскільки перше поняття виступає як передумова другого^[204].

Немає серед науковців також і єдиної точки зору про поняття апеляційного оскарження судових рішень суду, що не набрали за­конної сили.

Апеляційне оскарження та перевірка рішень та ухвал суду пер­шої інстанції забезпечує їх законність і обґрунтованість, захист прав, свобод та інтересів осіб, які брали участь у справі, а також публічних інтересів^[205].

Апеляційне оскарження є один із найбільш поширених у сучас­ному цивільному судочинстві способів оскарження судових рішень, які не набрали чинності, в суді вищої інстанції (апеляційному суді)^[206].

В. І. Тертишніков вважає, що апеляційне оскарження є видом провадження в цивільному процесі. Так, апеляційне провадження являє собою складний правовий механізм, який включає стадії: по­рушення справи, підготовки до розгляду та розгляд справи в апе­ляційній інстанції^[207].

На думку Ю. С. Червоного, перегляд судових рішень і ухвал, які не набрали законної сили, є стадією цивільного процесу. Апеляція як стадія цивільного процесу являє собою сукупність процесуаль­них дій суду апеляційної інстанції, осіб, які беруть участь у справі, та інших учасників цивільного процесу, направлену на перевірку законності та обґрунтованості рішень суду першої інстанції, які не набрали чинності, в межах доводів апеляційної скарги і вимог, за­явлених у суді першої інстанції.

Таким чином, апеляційному провадженню притаманні такі оз­наки:

1) подача апеляційної скарги зупиняє набрання рішенням суду першої інстанції законної сили та його виконання;

2) апеляційний суд, переглядаючи справу, досліджує питання як права, так і факту;

3) апеляційний перегляд забезпечує швидкість та чіткість у здій­сненні правосуддя;

4) апеляційне оскарження судових рішень сприяє формуванню єдиної судової практики;

5) апеляційне повадження порушується виключно за ініціати­вою сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, а також осіб, які не брали участі у розгляді справи, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки;

6) апеляційне провадження гарантує реалізацію права на судо­вий захист, оскільки апеляція передбачає розгляд справи по суті вдруге^[209].

Апеляція складається з певних процесуальних дій зі своїм об’єктом та суб’єктами звернення, а головне спеціальною метою і тому може розумітися по-різному та розглядатися з різних точок зору, як: правовий інститут, вид провадження, стадія.

Наведений аналіз найбільш поширених точок зору дає мож­ливість сформулювати визначення апеляції у цивільному процесу­альному праві України. Апеляція — це спосіб перевірки законності і обґрунтованості рішення суду першої інстанції, що не набрали чинності, в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, судом вищої інстанції, тобто апеляційним судом; який, у свою чергу, в рамках цієї форми на основі матеріалів і доказів здійснює повторне вивчення і дослідження спору та при­ймає власне рішення у справі.

Норми апеляції як процесуального інституту регулюють не тіль­ки діяльність апеляційного суду, але й регулюють правовідносини, які виникають між апеляційним судом, особами, які беруть участь у справі, та іншими учасниками цивільного процесу, направлені на перевірку законності та обґрунтованості рішень та ухвал суду пер­шої інстанції шляхом повторного перегляду справи по суті в межах апеляційної скарги^[210].

Отже інститут апеляційного перегляду судових рішень необхідно розглядати як сукупність правових норм, які регулюють діяльність апеляційного суду, яка порушується за апеляційною скаргою осіб, які приймали участь у справі, і направлена на перевірку законності і обґрунтованості рішень суду першої інстанції, шляхом повторного перегляду справи по суті в межах доводів апеляційної скарги та позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

В умовах проведення судово-правової реформи виникла потреба дослідження та аналізу запропонованих змін до цивільного проце­суального законодавства.

Указом Президента України від 16 жовтня 2014 року утворено Раду з питань судової реформи, робочою групою якої було розроб­лено проект Закону України «Про внесення змін до цивільного процесуального кодексу України (щодо судової реформи)»^[211].

За ініціативою президента України 23 березня 2017 року розроб­лено законопроект «Про внесення змін до Господарського проце­суального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів»^[212].

Основна мета законопроекту — сприяти подоланню процесу­альних проблем, серед яких першочерговими є недотримання ро­зумних строків розгляду справи, недостатня правова визначеність й недостатнє дотримання принципів незалежності, безсторонності суду, а також інші недоліки, на які у своїх рішеннях вказував Євро­пейський суд з прав людини. Серед завдань даного законопроекту слід виділити поетапне запровадження інструментів «електронно­го правосуддя», запровадження механізмів протидії зловживанням процесуальними правами та удосконалення систем перегляду су­дових рішень.

Запропоновані зміни до ЦПК України зумовлені необхідністю сьогодення задля вирішення проблемних питань та усунення про­галин у законодавстві.

Так, одним з позитивних моментів запропонованих змін є ви­значення можливості перегляду справи в апеляційному порядку однією з основних засад цивільного судочинства. Суд здійснює судочинство відповідно до основоположних принципів цивільно­го процесуального права, що відповідає конституційним засадам відправлення правосуддя в Україні. Тому закріплення у цивільно­му процесуальному законодавстві принципу можливості перегляду справи в апеляційному порядку має позитивно вплинути на ефек­тивність здійснення цивільного судочинства.

Крім того, законодавцем здійснено спробу усунути проблемні питання щодо визначення переліку ухвал, що можна оскаржувати в апеляційному порядку окремо від рішення суду (ст. 293 ЦПК Украї­ни). Вказане зумовлено зверненнями громадян стосовно оскаржен­ня таких ухвал, наприклад, рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина А. А. Суботи щодо офіційного тлумачення положень п. 2 ч. 1 ст. 293 ЦПК (спра­ва про забезпечення апеляційного оскарження ухвал суду), де суд вирішив, що можливо окремо від рішення суду оскаржувати в апе­ляційному порядку ухвали суду першої інстанції як про забезпе­чення позову і щодо скасування забезпечення позову, так і ухвали про відмову в забезпеченні позову і скасуванні забезпечення позо­ву. Також позитивним моментом є доповнення щодо оскарження окремої ухвали; ухвали про відмову у прийнятті заяви про видачу судового наказу або скасуванні судового наказу. Однак деякі питан­ня стосовно оскаржуваних ухвал залишилися поза увагою.

Слід зазначити, що за останні роки неабиякої актуальності на­було питання апеляційних строків. Проектом збільшено строки на апеляційне оскарження та строк розгляду апеляційної скарги апеляційним судом. Однак положення про те, що учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складання, має право на поновлення пропу­щеного строку на подання апеляційної скарги, на рішення — про­тягом тридцяти днів, а на ухвалу — протягом п’ятнадцяти днів з дня вручення йому повного рішення, викликає певні суперечності. Це положення не відповідає засадам доступності правосуддя та су­перечить нормам ЦПК України.

До переліку повноважень апеляційного суду включено право апеляційного суду визнати нечинним рішення суду першої інстан­ції у передбачених випадках, що потребує детального вивчення та визначення поняття «нечинне рішення».

Апеляційний суд також, відповідно до проекту, має право ска­сувати судове рішення і направити справу для розгляду до іншого суду першої інстанції за встановленою підсудністю та у передба­чених законом випадках, скасувати свою постанову повністю або частково і прийняти одне з рішень, передбачених п. 1—7 ч. 1 ст. 375 ЦПК (проект).

Крім того, відповідно до ст. 382 ЦПК (проект), суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги приймає пос­танову за правилами ст. 36 і глави 9 розділу III вказаного проекту з винятками і доповненнями, зазначеними у ст. 383 цього Кодексу, тобто судове рішення апеляційного суду викладається у формі пос­танови, а не рішення, як це врегульовано чинним ЦПК України.

Інститут перегляду судових рішень в апеляційному порядку від­несено до основоположних інститутів цивільного процесуального права, однак потребує деякого вдосконалення та врегулювання спірних питань, що виникають при оскарженні судових рішень в апеляційному порядку.