3.1 Загальне правило розподілу тягаря доказування в цивільному судочинстві

Цивільний процес передбачає правило, що визначає розподіл тягаря доказування у звичайних випадках, припускаючи типову ситуацію. Законодавство розглянутих держав містить відповідні норми, присвячені загальному правилу розподілу тягаря доказування.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу. У справах про дискримінацію позивач зобов’язаний навести фактичні дані, які підтверджують, що дискримінація мала місце. У разі наведення таких даних доказування їх відсутності покладається на відповідача.

У справах щодо застосування керівником або роботодавцем чи створення ним загрози застосування негативних заходів впливу до позивача (звільнення, примушування до звільнення, притягнення до дисциплінарної відповідальності, переведення, атестація, зміна умов праці, відмова в призначенні на вищу посаду, скорочення заробітної плати тощо) у зв’язку з повідомленням ним або членом його сім’ї про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою обов’язок доказування правомірності прийнятих при цьому рішень, вчинених дій покладається на відповідача.

Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

За законодавством РФ (ст. 56 ЦПК РФ), кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, якщо інше не передбачено федеральним законом. Суд визначає, які обставини мають значення для справи, якій стороні підлягає їх доводити, виносить обставини на обговорення, навіть якщо сторони на будь-які з них не посилалися.

Відповідно до цивільного процесуального законодавства Республіки Польща, сторони зобов’язані пред’явити докази для підтвердження фактів, з яких випливають правові наслідки. Суд може взяти до уваги доказ не вказаний стороною (ст. 232). Як зазначають в цьому зв’язку польські дослідники, сторони зобов’язані вказати факти та докази, на яких ґрунтується позовна заява. Сторони повинні вжити всі можливі дії, щоб пояснити кожну фактичну обставину, на котрій в майбутньому може бути основане рішення у справі, сторони не можуть бути пасивними учасниками процесу. Але суддя зберіг за собою право визнати докази в силу службового обов’язку [215, c. 596].

Таким чином, нормативне правило розподілу тягаря доказування, що міститься в законодавстві розглянутих країн, типове: кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Разом з тим, необхідно відзначити, що реалізований у законі підхід не є єдиним. У науковій літературі висловлюється критика запропонованого правила і формуються різноманітні підходи до суті загального принципу розподілу тягаря доказування. Так, зокрема, своєрідне правило було запропоновано Б. В. Поповим. Він вважав, що та із сторін покликана доводити сумнівний для правосуддя факт, для якої легше уявити відповідні докази. За умови, що питання для поточного моменту недозволено в межах поставленої проблеми, то слід звернутися до минулого і глянути, чи не було можливості будь-якої зі сторін запастися доказами своєчасно; і за відсутності дбайливості до інтересів особистих і правосуддя суд карає недбайливого громадянина, витлумачивши сумнівний факт проти нього [139, c. 7].

Ще один варіант правила розподілу тягаря доказування полягає в тому, що шуканий факт повинен бути доказаний тією стороною, яка зацікавлена у його встановленні [32].

Радянська наука цивільного процесуального права розглядала загальне правило розподілу тягаря доказування досить умовно, заперечуючи його призначення як визначення наслідків недоведеності обставин справи.

Пропозиції змінити загальне правило розподілу тягаря доказування не знайшли широкої підтримки в науці, зазнали критики у зв’язку з відсутністю у нових правил властивості універсальності. Однак, якщо дореволюційні процесуалісти бачили недолік запропонованих новел у порушенні справедливості і природного порядку процесу [46, c. 281, 288–289, 295], то радянські автори знаходили вихід у судовій активності [184, c. 48].

Запропоновані зміни загального правила розподілу доказування видаються нам недостатньо узгодженими зі змагальною моделлю процесу. І допроцесуальний інтерес, і зручність у доказуванні мають на меті полегшити завдання суду встановити істину. Ці правила справедливі тільки тоді, коли збігаються із законодавчими. Встановлене ж у законодавстві правило покликане забезпечити умови для активності сторони, яка шукає судового захисту. Таким чином, процесуальна наука не пропонує якої-небудь альтернативної концепції загального правила розподілу тягаря доказування в умовах змагального судочинства.

Практика розгляду та вирішення спорів свідчить про те, що загальне правило, встановлене законом, недостатньо чітко і правильно відображає дійсну суть розподілу тягаря доказування. Дореволюційні процесуалісти відзначали неможливість зазначеним правилом виконання універсальної ролі критерію розподілу тягаря доказування. А. Х. Гольмстен підкреслював, що під час посилання на негативний факт, доказування його неможливе, тому загальне правило підлягає винятку і тягар доказування протилежного позитивного факту переноситься на відповідача [44, c. 194–196]. Тому багато авторів, ґрунтуючись на традиційному правилі, обґрунтовують необхідність його конкретизації. Наприклад, О. В. Баулін розглядає і формулює особливості розподілу тягаря доказування щодо різних видів позовів залежно від мети і характеру фактів, що доказуються. Подібну думку підтримує і Г. О. Лім [102, c. 76]. Однак і самі автори визнають громіздкість і практичні труднощі використання запропонованого ними правила, неможливість його законодавчого закріплення і найбільшу придатність власне як керівництва для судової практики.

Неоднозначно вирішується в науці сфера застосування правила розподілу тягаря доказування. Зокрема, Т. М. Яблочков вважав, що обов’язок відповідача заперечувати настає лише за тієї умови, якщо позивач представив факти, на яких він будує свою претензію; відповідач зобов’язаний оскаржувати лише те, що доведено позивачем до певної міри. Якщо твердження позивача голослівні, відповідач не зобов’язаний надавати докази неправоти претензій позивача [218, c. 87].

Є. В. Васьковський стверджував, що якщо позивач не довів свій позов, то відповідач звільнявся від відповідальності за позовом. Якщо ж відповідач посилався на певні обставини на свою користь, то тягар доказування переходив на нього, тоді вже відповідач повинен доводити затверджувані ним факти [30, c. 244].

Ряд процесуалістів бачать вихід у переході тягаря доказування відповідно до подання доказів однієї зі сторін. Спочатку позивач повинен довести обґрунтованість своєї позиції, потім відповідач повинен зруйнувати припущення на користь позивача, і так по черзі [108, c. 101–102].

Б. В. Попов вважав, що деякі факти можна встановити і без використання відповідних правил. Аналогічна думка висловлена і деякими іншими авторами, які вважають, що положення про розподіл тягаря доказування набувають суттєвого значення в ситуації недостатності доказів, нез’ясованості всіх необхідних фактів [38, c. 156].

Подібні висловлювання є певною мірою справедливі для судочинства, в якому суд – самостійний суб’єкт встановлення обставин справи і пошуку істини. У змагальному цивільному процесі суд за своєю ініціативою не може розглянути жодного доказу і, отже, не може сам встановити жодного факту. У цивільному процесі немає нічийних доказів. Установлення тих чи інших фактів можливе і без застосування правила про невигідні наслідки невиконання тягаря доказування, однак це зовсім не обмежує сферу застосування відповідних правил, які діють з моменту подання позову.

В українській процесуальній літературі існує точка зору про те, що процес доказування для позивача починається до порушення судочинства, оскільки за п.

Більш обґрунтованою видається думка, яка пов’язує початок процесу доказування з твердженнями сторін про факти, з якими пов’язані наявність чи відсутність суб’єктивних прав [16, c. 49]. При цьому деякі науковці говорять про дію правила розподілу тягаря доказування на стадії підготовки справи до розгляду [20, c. 197]. Однак такий висновок є дещо передчасним, оскільки зустріне низку труднощів у практичній реалізації. Насамперед, стадія підготовки (або попереднього розгляду) може пройти так і не внісши ясності в позицію відповідача. Відповідач може позов ігнорувати або висловити свої заперечення досить туманно, недостатньо чітко для формування предмета доказування. По-друге, тільки в ході судового розгляду можливо зробити остаточний висновок про виключення деяких фактів з предмета доказування, оскільки факти і загальновідомі, і визнані, і преюдиційні встановлюються тільки в ході судового розгляду. Таким чином, застосування правила розподілу тягаря доказування на стадії підготовки (попереднього розгляду) має вельми узагальнений і абстрактний характер і потребує суттєвої конкретизації в ході судового розгляду.

Зауважимо також, що будь-яке висловлювання суду про визнання ним юридичного значення за якими-небудь фактами являє собою натяк на вирішення спору. Правова традиція цивільного процесу Республіки Польща, РФ і України не визнає часткових і проміжних рішень [209, c. 42–43]. А вислів суду про те, які факти він вважатиме значущими, а які – ні, є, по суті, попередніми висновком про майбутнє рішення.

Таким чином, тягар доказування позивача виникає з моменту подання позову, а відповідача – тільки після того, як останній вважатиме надану позивачем сукупність доказів загрозливою для свого стану.

Привертає увагу особливість застосування правила залежно від позицій сторін. Тягар доказування позивача і відповідача істотно різняться. Позивач пов’язує себе своєю ініціативою, тому він завжди є активною стороною. Тягар доказування позивача існує завжди. Відповідач – сторона, що вибирає варіант захисту – від активного заперечення до повного мовчання (тут не розглядаються питання подання зустрічного позову). Відповідно, він сам може по-різному визначити для себе тягар доказування. У науці обґрунтована думка, що в більш невигідні умови при доказуванні повинен бути поставлений позивач, оскільки саме він домагається зміни матеріальних правовідносин, відповідач лише хоче зберегти їх у незмінному вигляді [20, c. 200]. Проте варто визначитися з мірою невигідності становища позивача, або, із зворотного боку – наскільки закон захищає недоторканність відповідача.

Зазначене питання відіграє важливу роль для характеристики типу цивільного процесу, меж змагальності та втручання суду у приватні відносини. Можливу поведінку відповідача і результат такої поведінки багато в чому характеризує тип судочинства взагалі.

Принцип диспозитивності, що діє в цивільному процесі Республіки Польща, РФ і України, одним зі своїх вихідних постулатів бачить свободу участі в судовому розгляді для обох сторін [9, c. 37; 201, c. 76]. У процесуальній літературі правильно зазначається, що як не можна зобов’язати позивача подати позов, так не можна і відповідача змусити вступити в тяжбу. Вступ відповідача в процес – його право, а не обов’язок [26, c. 22–23]. Українськими процесуалістами обґрунтовується важливість зазначеного положення диспозитивності щодо відповідача, незаслужено забутого у правотворчості [213, c. 41]. Як позивач не може примушувати до активності у захисті своїх прав, так і відповідач вільний ігнорувати розпочатий проти нього процес. Тому, за умови незгоди з позовними вимогами, відповідач може мовчати у відповідь на позов, може обмежитися простим запереченням, а може активно заперечувати проти позову, спираючись на свої аргументи. Г. П. Тимченко підкреслює, що особа вибирає найсприятливіший для неї самої варіант поведінки: або активними діями домагатися виконання поставлених перед собою завдань, або, навпаки, пасивно спостерігати за тим, що відбувається у процесі [181, c. 98].

У зв’язку з цим О. В. Баулін зауважує, що відповідач, хоча і може обмежитися запереченням проти позову, у тому числі і невмотивованим, проте, несе тягар твердження в тому сенсі, що має послатися на обставини, які перешкоджають задоволенню вимог позивача, якщо, звичайно, ставить перед собою мету досягти відмови у задоволенні заявлених вимог [20, c. 193]. Таким чином, дослідник бачить активну позицію відповідача неодмінною умовою відмови у задоволенні позову. На нашу думку, співвідношення активності відповідача та наявності у суду підстав задовольнити позов не настільки прямолінійне, а покладання на відповідача обов’язку доведення своїх заперечень як умови відмови в позові – дещо перебільшене.

Найбільш простим є наступний варіант: сторони висловили свої твердження, визначилися з колом спірних фактів, і подають свої докази, обґрунтовуючи свою позицію. Суду лише належить, оцінивши докази, прийняти рішення. При цьому оцінка виконання доказового тягаря відбувається у площині співвідношення доведеності однієї й іншої позиції. Відповідач як особа активно бере участь у процесі, вкаже суду на недостатність доказів, їхню сумнівність або слабку доказову силу.

Якщо ж відповідач вступить у справу, заявляючи про повне заперечення позову без вказівки на будь-які факти на свою користь, суду слід вважати всі факти, які стверджує позивач, спірними. У даному випадку ті самі факти служать підставою вимог позивача і заперечень відповідача. Позивач говорить про існування фактів і їх юридичне значення, а відповідач – про їх заперечення. Виходячи із закріпленої в законі формули, «кожен доводить підставу своїх вимог і заперечень», тягар доказування взагалі розподілити не можна, а він покладається на обидві сторони і стосується тих самих обставин.

Однак призначення правила розподілу тягаря доказування полягає у ліквідації подібного роду невизначеності. Розподіл тягаря доказування передбачає, що всі обставини стосуються сфери інтересів однієї чи іншої сторони. Покладання тягаря доказування тої самої обставини на дві сторони одночасно неможливе.

Тому кожну обставину слід оцінити з позицій її первинності, тобто, яка зі сторін спочатку висунула її як підставу для вимоги або заперечення – і, виходячи з цього, відносити до тягаря доказування позивача чи відповідача. Оскільки в розглянутій нами ситуації всі обставини наведені позивачем, а відповідач обмежився лише їх запереченням, то всі ці обставини входять в тягар доказування позивача. Таким чином, тягар доказування повністю покладається на позивача.

Найбільш неоднозначна ситуація при повному мовчанні відповідача. Для суду невідомо, чи визнає він позов чи заперечує його. Відповідно, важко вирізнити ставлення відповідача до фактів, що становлять підставу вимоги позивача. У літературі висловлювалися пропозиції сприймати мовчання відповідача як визнання фактів. Наприклад, І. В. Решетнікова розглядаючи випадок, коли відповідач не визнає позов, але й не виконує обов’язок доказування, дійшла висновку про наявність у суду широкого арсеналу засобів: суд може або розглянути справу під час його відсутності, або прийняти інші заходи. Автор обґрунтовує тезу, що суд має право зобов’язати відповідача подати докази, а якщо він цього не зробить, суд може встановити, що відомості про обставини, які містяться в цьому доказі та мають значення для справи, відповідачем визнані [149, c. 142].

Розвиваючи логіку наведених тверджень, під час абсолютного мовчання відповідача слід вважати всі факти безспірними, а позов – визнаним. На нашу думку, мовчання не рівнозначне визнанню позову, хоча б внаслідок неможливості перевірити правильність розуміння його істотних обставин. Отже, у разі, коли відповідач обходить позов мовчанням, тягар доказування всіх зазначених позивачем фактів покладається на нього.

За загальним правилом відповідача як особу, мимоволі втягнуту в процес, узагалі не можна примушувати до доказування будь-яких фактів (крім встановлених законом винятків). Єдиним фактором, що спонукає його активну доказову діяльність, може бути інтерес, який виникає, якщо позивач дійсно надасть докази, які можуть призвести до задоволення позову.

Змагальний процес спонукає інтерес особи, залученої в якості відповідача, до активної діяльності під загрозою недостатнього захисту судом його позиції. Відповідач, бажаючи зберегти існуючий стан без змін, може нічого не робити на захист від позову. І. Р. Медведєв, апелюючи до теоретиків німецького права, справедливо стверджує, що у сфері приватного (цивільного) права недіюча сторона не повинна чекати, що завжди отримає захист від держави; їй слід бути активною в боротьбі за свої права. Закон надає особі можливості для захисту від будь-яких посягань, у разі упущення яких, вона саме відповідає за завдану їй шкоду [114, c. 118]. Для суду вигідно і необхідно, щоб відповідач взяв участь у розгляді позову, причому активну участь. Адже суд не зможе за своєю ініціативою заявити про фальсифікації доказів, про існування обставин, докорінно змінити справу тощо, не похитнувши своєї неупередженості. Тому під час реалізації в законі змагальної моделі судочинства, завданням законодавця є створення передумов для вступу відповідача в процес. І, найперше, суд повинен бути впевнений в тому, що відповідач повідомлений про початок процесу, йому відома суть позовних вимог, і він певним чином висловив до них ставлення. У цьому плані вельми показовим може бути досвід судочинства Англії, зокрема, спрямування відповідачу разом з копією позовної заяви формуляра з питаннями, відповіді на які хоч певною мірою позначать його позицію і створять для суду впевненість в усвідомленні відповідачем важливості судового розгляду [90, c. 46]. В умовах низької правової культури та доступності юридичної допомоги корисним також виявилося б розміщення в такому формулярі роз’яснення про те, що у разі, якщо відповідач не вступить у справу і не вкаже на свої заперечення проти позову, суд ухвалить рішення на підставі доказів, поданих позивачем.

Таким чином, підвищення справедливості правосуддя сприятиме всілякому стимулюванню і створенню усіх умов для активної участі відповідача в процесі з боку законодавця. Це забезпечить реальну змагальність, яка може служити дієвим інструментом встановлення істини. Водночас законодавець і суд не повинні допускати будь-якого примусу для вступу відповідача у справу.

Правило розподілу доказового тягаря також покликане відповісти на питання: яким вважати факт – доведеним або недоведеним – у разі сумнівів. Це умова вирішення спору в ту чи іншу користь. Водночас загальне правило не містить вказівки про якісь наслідки. Виходячи зі змісту норм, що розглядається, суд вважає факт встановленим, якщо сторона, на яку покладено тягар доказування, його виконала, і недоведеним – якщо не виконала.

У науковій літературі обґрунтовується можливість зміни тягаря доказування під час судового розгляду. Деякі автори вважають, що при поданні доказів створюється припущення на користь стверджувача чого-небудь на їх підставі, і, таким чином, розподіл обов’язків у доказуванні змінюється [17, c. 4–6].

Слід погодитися з противниками перерозподілу тягаря доказування в тому, що правових підстав для подібних висновків у чинному російському (як, втім, і українському, і польському) цивільному процесуальному законодавстві немає. Загальне правило розподілу тягаря доказування і спеціальні правила, його змінюють, діють в процесі розгляду конкретного спору від його початку і до вирішення справи. Норм, що змінюють первинну ситуацію у зв’язку з поданням доказів однієї зі сторін, у законодавстві немає, а отже, немає і підстав для покладання обов’язків або невигідних наслідків на протилежну сторону. Як і на початку спору під час перебігу судового розгляду кожна сторона повинна довести ті обставини, в яких вона юридично зацікавлена. Таким чином, тягар доказування як спосіб розподілу обставин, які входять до предмету доказування, не змінюється у зв’язку з поданням однієї зі сторін доказів.

Дослідження загального правила розподілу тягаря доказування дає підстави стверджувати, що в такому вигляді, як воно існує в сучасних процесуальних законодавствах досліджуваних держав, правило є практично декларативним. Вище вже було обґрунтовано, що для розгляду тягаря доказування як юридичного обов’язку немає достатніх підстав. Надавати встановленим правилом значення права – безглуздо, оскільки особи, які беруть участь у справі, мають однакові права у сфері доказування. Виконання ж правилом розподілу тягаря доказування ролі умови отримання судового рішення на свою користь вимагає істотного доповнення законодавства.

Існуюче загальне правило розподілу тягаря доказування не виконує свого призначення. Неточність формулювання, невідповідність реальності, потреба в уточненні і конкретизації, відсутність закріплених у законі результатів – роблять його неефективним. Водночас тягар доказування – конструкція, покликана раціоналізувати і підвищити ефективність судового розгляду і вирішення цивільних справ.

На підставі вище викладеного ми пропонуємо доповнити традиційне загальне правило розподілу тягаря доказування, що міститься в ЦПК України, наступними положеннями.

«Суд визнає позов необґрунтованим, якщо позивач не доведе зворотного.

Відповідач може заперечувати проти позову, у тому числі і шляхом заяви про існування обставин, які позивачем не зазначені, які перешкоджають задоволенню позову. Такі обставини суд визнає існуючими, якщо відповідачем вони будуть доведені».

Запропоноване нормативне положення відрізняється наступними перевагами: воно конкретизує загальне правило, враховує різницю доказового тягаря відносно сторін процесу, встановлює критерії виконання і тягаря доказування, а також наслідки його невиконання.

Окрім того, порівняльний аналіз норм процесуального законодавства Російської Федерації, Республіки Польща та України свідчить про різний підхід до встановлення співвідношення загальних і особливих правил розподілу тягаря доказування. Так, за ЦПК РФ, загальне правило застосовується, «якщо інше не встановлено федеральним законом», за ЦПК України, «крім обставин, зазначених у ст. 61» (підстави звільнення від доказування), а ЦПК Польщі взагалі не містить подібного застереження. Таким чином, українське законодавство не містить загальних підстав застосування доказових презумпцій, оскільки наказує застосовувати загальне правило до всіх обставин, крім тих, які не підлягають доказуванню. Застереження, що міститься в ст. 60 стосується визначення предмета доказування, але не вказує на можливість іншого способу розподілу доказового тягаря. Законодавство Республіки Польща не говорить навіть про саму можливість існування спеціальних правил розподілу доказового тягаря. І тільки російський законодавець регулює ситуацію оптимальним чином, допускаючи наявність особливих правил, які відносяться як до визначення предмета доказування, так і до правил розподілу доказового тягаря. Норми ж ЦПК Польщі та України потребують доопрацювання цієї частини.

Аналогічно по-різному висловлюється законодавець у частині визначення значущості обставин, які підлягають доказуванню. Відповідно до ч. 3 ст. 60 ЦПК України доказуванню підлягають обставини, які мають значення для справи. За ст. 56 ЦПК РФ суд визначає, які обставини мають значення для справи. ЦПК Польщі подібного положення не містить. Отже, російське законодавство конкретно вказує суб’єкта, який є відповідальним за визначення переліку обставин, які підлягають доказуванню. У цьому зв’язку І. В. Решетнікова вказує, що неправильне визначення кола юридично значущих обставин за чинним законодавством є помилкою суду, але не сторін, і тягне скасування судового акта [149, c. 34]. Законодавець визнає, що доводяться тільки юридично значимі обставини, але хто їх кваліфікує як такі, замовчує. З приводу фактів, не істотних для справ, А. Х. Гольмстен рекомендував суду бути вельми обережним і залишати без розгляду тільки докази очевидно несуттєвого факту [44, c. 207].

У науковій літературі обґрунтовано пропозиції закріпити в законодавстві положення про те, що доказуванню підлягають тільки спірні факти [20, c. 114]. Таким шляхом йде законодавець України. Однак подібний підхід є недостатньо коректним з наступних міркувань. По-перше, поняття «спірний» є чітко не визначеним і допускає різне тлумачення. По-друге, відсутність обов’язку відповідача брати участь у розгляді позову і давати однозначні відповіді на порушені питання робить процес з’ясування ступеня спірності фактів скрутним. По-третє, правила, які регулюють визнання стороною фактів, з достатньою визначеністю дозволяють виділити безперечні факти і виключити їх з предмета доказування. Таким чином, на нашу думку, законодавче правило про необхідність доказування тільки спірних фактів здатне внести невизначеність у предмет доказування; водночас використання спеціального правила про виключення з обсягу доказування визнаних фактів достатньо для оптимізації процедури в цій частині. Тому, з ч. 3 ст. 60 ЦПК України слід виключити посилання на спірність фактів, які підлягають доказуванню.

Заслуговує також критики положення українського процесуального закону про те, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Виходячи із зазначеної норми, кожен позов має бути абсолютно доведений. Однак таке твердження не відповідає сутності змагального процесу. Виключити зі сфери доказування припущення, деяку частку ймовірного знання неможливо. Зокрема, один із способів розподілу тягаря доказування – презумпції – за визначенням є припущенням. Тому ми пропонуємо уточнити ч. 3 ст. 60 ЦПК України.

На підставі проведеного дослідження пропонуємо конкретизувати загальне правило розподілу тягаря доказування та ст. 60 ЦПК України викласти в такій редакції: кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених законом. Суд визнає позов необґрунтованим, якщо позивач не доведе зворотного. Відповідач може заперечувати проти позову, у тому числі і шляхом заяви про існування обставин, які позивачем не зазначені і які перешкоджають задоволенню позову. Такі обставини суд визнає існуючими, якщо відповідачем вони будуть доведені.