3.2 Спеціальні правила розподілу тягаря доказування в цивільному судочинстві

Поряд із загальним правилом розподілу тягаря доказування існують спеціальні правила, які встановлюють винятки у деяких випадках. Найбільша кількість спеціальних правил тягаря доказування міститься в нормах матеріального права.

На нашу думку, норми, які стосуються тягаря доказування і встановлюють суб’єкта, який повинен доводити той чи інший факт, є процесуальними, хоча і містяться в нормах матеріального права. Встановлення фактів як існуючих або неіснуючих можливе тільки в процесі розгляду і вирішення спору судом. До початку судового процесу презумпції не мають регулятивного впливу. Оскільки ці норми адресовані особам, які беруть участь у справі та суду, а також містять правила, якими суд керується при визначенні доведеності фактів, більш доречно вважати їх процесуальними за своїм характером.

Також у літературі аргументується те, що спеціальні правила розподілу тягаря доказування передбачені й процесуальним законодавством щодо різних видів проваджень і різних стадій процесу [103, c. 119–120]. Наприклад, відрізняються специфікою розподіл доказового тягаря у справах, які випливають з адміністративних відносин [20, c. 336], оскільки за законодавством РФ, такі справи розглядаються за правилами цивільного судочинства. У даному випадку встановлюється спеціальне правило розподілу доказового тягаря, пов’язане з видом судочинства. Однак деякі автори висловлюють негативне ставлення до перекладання тягаря доказування на органи управління, підкреслюючи неможливість компенсувати подібним рішенням відсутність судової активності [140, c. 52].

На нашу думку, не досить переконливими є аргументи авторів, які заперечують значення цієї норми як спеціального правила розподілу тягаря доказування. Г. О. Лім наділяє розглянуте правило значенням загального в справах, які випливають з адміністративних відносин, і вказує на його суто процесуальний характер [102, c.

Серед способів зміни правил розподілу доказового тягаря найбільш поширеними є презумпції, які розглядаються в теорії цивільного процесу як виняток із загальних правил про докази [39, c. 67].

У науці приділялася значна увага вивченню презумпцій і підкреслювалося їхнє значення для полегшення доказової діяльності суду. Однак єдності у визначенні поняття презумпцій не досягнуто. Разом з тим, дослідники презумпцій спочатку пов’язували їх з доказуванням. Зокрема, Є. В. Васьковський визначав презумпції так: законні припущення (презумпції) – це обов’язкові за законом висновки про доведеність відомих фактів за наявності інших фактів [30, c. 241–242].

Радянський етап розвитку вчення про презумпції характеризується більш філософським підходом до визначення зв’язку презумпцій з доказуванням.

Сучасний етап дослідження презумпцій демонструє досить широке тлумачення, яке втрачає тісний зв’язок з доказуванням. Наприклад, Д. В. Крижанівський вказує, що в цивілістиці під презумпціями розуміються припущення про існування факту або його відсутності [89, c. 129]. О. О. Нахова вважає, що правовою презумпцією є припущення, яке є видом неповного індуктивного умовиводу, що володіє відносно високим ступенем ймовірності, основане на зв’язку з реальними процесами і підтверджене попереднім досвідом [120, c. 48]. О. А. Кузнєцова розглядає презумпцію як загальний висновок з безлічі окремих випадків, підтверджених попереднім досвідом [91, c. 8].

Водночас є і протилежні концепції сутності доказових презумпцій. Ми не підтримуємо тих процесуалістів, які конструюють категорію презумпції у відриві від її філософського значення [195, c. 9]. Подібні погляди позбавляють доказування його суворої логічної основи.

Одним з найбільш важливих аспектів вивчення презумпцій як спеціальних правил розподілу тягаря доказування є мета їх існування.

У науці пропонується вважати як основну ознаку презумпції закріплення у ній повторюваної, типової ситуації [185, c. 68]. Деякі автори підкреслюють, що суттєвою рисою презумпції є фіксування повторюваності життєвих процесів, тому можливість спростування не повинна перетворитися у закономірність [15, c. 4–5].

Подібні твердження з позицій оцінки цілей розглянутого правового явища є недостатньо аргументованими. Насамперед, типовість ситуації не спонукає законодавця встановлювати які-небудь презумпції. Яка б не була статистика задоволених позовів у тій чи іншій сфері, сама собою вона не розглядається як причина для нормативних змін. Повторюваність, часта ймовірність існування факту є недостатньою підставою для презумпції.

Розгляд наявних в законі презумпцій не переконує в тому, що вони закріплюють більш ймовірний факт як презюмований. Так, наприклад, презумпція невідповідності істині відомостей, що ганьблять честь, гідність та ділову репутацію не може претендувати на велику ймовірність. Тому ми вважаємо велику ймовірність презюмованого факту несуттєвою ознакою і не можемо погодитися з призначенням презумпції як закріплюючої більш ймовірні факти.

Водночас деякі автори вважають відсутність високої ймовірності презюмованого факту достатньою підставою для того, щоб не визнати нормативні правила презумпціями і пропонують вважати їх процесуальними доказовими припущеннями [38, c. 168]. Однак подібні висловлювання не враховують наявності всіх істотних ознак презумпції, призводять до невиправданого розщеплення єдиної категорії на частини.

Проте вважаємо, що труднощі в доказуванні факту самі по собі також не є підставою для встановлення презумпції. Так, відрізняється складністю, а іноді і неможливістю, доказування у спорах, обставини яких пов’язані з використанням мережі Інтернет. Але це не спонукає законодавця до встановлення будь-яких презумпцій.

Підтримуючи зазначену думку, уточнимо, що обґрунтоване нею розуміння презумпції як пільги не варто обмежувати лише змагальним процесом. Презумпції не є атрибутом власне змагального процесу. Активність суду та наявність доказових презумпцій не є взаємозамінними механізмами, що і підкреслюється в українській науці цивільного процесу [140, c. 52]. Презумпція покликана компенсувати труднощі в доказуванні, викликані типовими об’єктивними умовами спірної ситуації. Водночас активність суду спрямована на усунення нерівності сторін, викликаної суб’єктивними факторами. Тому цивільне процесуальне законодавство РФ, яке тяжіє до судової активності в цивільному процесі, передбачає не меншу кількість доказових презумпцій, ніж цивільне процесуальне законодавство України, побудоване на моделі класичної змагальності, або законодавство Республіки Польща, що є проміжним варіантом.

ЦПК Республіки Польща передбачає щодо презумпцій два важливі положення. У першому говорить про юридичні презумпції, в другому про фактичні презумпції. Суд може визнати встановленими фактами, що мають істотне значення для вирішення справи, якщо такий висновок можна зробити з інших встановлених фактів (ст. 231). У таких випадках суд може, але не зобов’язаний, зробити висновок щодо певного факту на підставі інших фактів, вже встановлених. Натомість при юридичних припущеннях такий висновок робить сам закон. Отже, юридичні презумпції зв’язують суд; можуть бути однак спростовувані, оскільки закон цього не виключає (ст. 234) [224].

Правило розподілу тягаря доказування має значення не тільки як покажчик активності доказування сторони, але і як керівна засада вирішення справи для визнання певних фактів встановленими або невстановленими. З цих позицій презумпція – завжди певним чином правило для вирішення спору.

О. О. Нахова говорить про те, що доказова презумпція встановлює спеціальне правило або змінює загальне правило розподілу обов’язків доказування [120, c. 67–68]. Подібні альтернативи видаються зайвими, оскільки в будь-якому випадку встановлення спеціального правила являє собою зміну загального правила, оскільки розподіл тягаря доказування відповідно до презумпції в обсязі свого правового впливу скасовує існуюче загальне правило.

Узагальнюючи наявні у науці позиції, зауважимо, що презумпції встановлюються законодавцем з метою не допустити очевидну несправедливість, підвищити ступінь охорони деяких благ, підняти рівень законності у певних сферах суспільних відносин [7, c. 8]. У літературі підкреслюється, що презумпції спрямовані на посилення охорони відповідного суб’єктивного права [1, c. 49]. А. Г. Коваленко говорить, що правила розподілу обов’язків доказування, встановлені як нормативно, так і покладені дискреційно, не виключають можливості надання певної допомоги стороні у вигляді активних дій та ініціативи суду, повинні враховуватися фактори рівності прав і можливостей сторін, законності і справедливості, раціональності та ефективності з точки зору досягнення істини у справі, фактор розумної збалансованості публічних, громадських і державних інтересів з інтересами особистості, приватно-правовим інтересом, врахування сумлінності поведінки сторони у самому процесі [77, c. 231].

Наприклад, презумпція вини заподіювача шкоди спрямована на усунення очевидної несправедливості в ситуації правопорушення, оскільки доказати наявність вини безсумнівно складніше, ніж її відсутність. Презумпція походження дітей від осіб, які перебувають у шлюбі, насамперед, захищає права дітей, запобігаючи очевидній несправедливості, яку може заподіяти вирішення спору на звичайних підставах.

Таким чином, сутність презумпції вбачається у встановленні спеціальних правил розподілу доказування, щоб уникнути очевидної несправедливості, підвищення ступеня охорони деяких благ і загального рівня законності у певних сферах суспільних відносин.

Дослідження сутності презумпцій породжує питання про обов’язковість їх правового закріплення. Дослідники, які визнають роль фактичних презумпцій, наводять приклади їх застосування на практиці. Так, О. О. Нахова вказує на наступні припущення: припущення, що наявність цвілі на стіні, свідчить про вологість приміщення; припущення, що якщо людина повільно ходить, то вона хвора або стара; припущення, що п’яниця – погана людина і поганий працівник [120, c. 54].

З подібним висловлюванням не можна погодитись. Наведена цитата характеризує саме безпідставне обґрунтування висновків припущеннями, які не мають правового значення. Подібне «доказування» не може вважатися основаним на законі і не призводить до винесення обґрунтованого рішення. Заперечувати існування в розумовій діяльності судді явища неповної індукції, на якій основана дія презумпції не тільки в правовій сфері, не можна. Однак доказування правового значення подібних висновків необґрунтоване і призведе до розмивання логічних і процесуальних основ доказування.

Ще одним зі спірних питань є поділ презумпцій на матеріальні і процесуальні. Прихильники певного наукового напрямку захищають винятково процесуальний характер презумпції. Інші ж науковці критикують таку позицію і обґрунтовують існування матеріальних презумпцій.

Зокрема, О. О. Нахова говорить про те, що процесуальна презумпція – це одна з підстав, яка виключає подання доказів для винесення судового рішення або суб’єкта процесу, на який покладається тягар доказування. Матеріально-правова презумпція являє собою умовивід, що дозволяє зробити висновок про існування певного становища, встановити певний факт, зв’язок фактів, які мають матеріально-правове значення [120, c. 62–63].

У науковій літературі також запропоновано виділити окремий вид презумпцій – комплексні – для назви конструкції, коли в одній нормі сформульовані дві взаємопов’язані презумпції: матеріально-правова презумпція і процесуальна [20, c. 10].

Ми вважаємо, що межа між матеріальним і процесуальним правом вельми нечітка, особливо стосовно питань доказування і застосування матеріальних норм. Мета презумпцій знаходиться в процесуальній площині, проте наслідки її застосування мають матеріальний характер. Тому визнавати презумпції виключно матеріальним або виключно процесуальним явищем надто категорично. Проте вплив презумпцій на матеріальні відносини опосередковано судовим процесом їх застосування.

Звертає на себе увагу різниця між формулюванням загального правила розподілу тягаря доказування і спеціальних правил. Тоді як загальне правило містить досить широке положення, презумпції стосуються певного факту і містять вказівку на особу, яка повинна їх доказати та наслідки недоказаності. Тому презумпції є більш практично доцільними нормами, ніж загальне правило розподілу тягаря доказування.

Неоднозначно вирішується в науці питання про механізм впливу презумпцій на процес доказування. Низка авторів розглядає презумпції як підстави звільнення від доказування. Зокрема, таку думку підтримано М. К. Треушніковим [84, c. 90], В. К. Бабаєвим [15, c. 32], Р. В. Тертишніковим [170, c. 31], М. Й. Штефаном [210, c. 275].

Інші процесуалісти кваліфікують презумпції як спосіб розподілу тягаря доказування [83, c. 29; 102, c. 125; 50, c. 223].

Деякі автори вважають, що презумпція є підставою звільнення від доказування, але механізм її дії полягає у перерозподілі обов’язків сторони доказування [20, c. 9]. Д. В. Крижанівський стверджує, що визнання факту презюмованим не скасовує обов’язок доказування стосовно даного факту, а лише перекладає її зі сторони, яка каже про факт, на сторону, що спростовує презюмований факт, але, разом з тим, пропонує включити правило про звільнення сторони від доказування презюмованих фактів у зміст відповідної норми [89, c. 131–135]. Т. В. Сахнова вважає презюмовані факти фактами, які не підлягають доказуванню однієї зі сторін [151, c. 387]. Подібну думку підтримує і Ю. О. Сєріков [154, c. 99].

Окремі автори обставляють застосування презумпцій умовами. Наприклад, О. О. Нахова стверджує, що для презумпцій певного виду повинна виникнути ситуація неможливості встановлення або невстановлення факту [120, c. 63]. Однак таке твердження не відповідає дійсності – презумпція діє протягом всього процесу, спочатку проявляючи свій регулюючий вплив.

Видаються дещо штучними пропозиції вважати презумпції фактором перерозподіляючим [38, c. 158; 195, c. 9; 142, c. 659] або «зрушуючим» [52, c. 231] обов’язок доказування, який призводить до формування припущення про те, що обов’язки доказування мали первинний розподіл, що змінився у зв’язку з дією презумпції.

Розглядаючи наявні в науці думки, ми вважаємо правомірним розгляд презумпції як спеціального правила розподілу доказового тягаря з наступних підстав. Порівняльний аналіз цивільного процесуального законодавства Республіки Польща, РФ та України свідчить, що жоден з процесуальних кодексів не відносить презюмовані факти до таких, що не підлягають доказуванню. Щодо російського законодавства про це справедливо заявляв О. В. Баулін [20, c. 119]. Підстави звільнення від доказування стосуються самих обставин, але ніяк не сторін, презумпції ж можуть розглядатися як підстава для звільнення від доказування тільки однієї сторони. Якщо підходити до нормативних правил з позицій їхнього впливу на тягар доказування однієї сторони, то і загальне правило тоді можна вважати підставою для звільнення відповідача від доказування. Тягар доказування – явище комплексне, яке характеризує розподіл цілого вроздріб, і тому підлягає об’ємній оцінці з позицій обох сторін.

Презумпції є не єдиним спеціальним правилом розподілу тягаря доказування. Ця позиція обґрунтовувалася ще радянськими авторами [1, c. 48–54; 59, c. 8–10] і знаходить підтримку у сучасній науці [102, c. 121]. Наступним процесуальним явищем, що підлягає розгляду як можливе спеціальне правило розподілу доказового тягаря є фікції.

У науці цивільного процесу розмежування фікцій з доказовими презумпціями досі знаходить різночитання [38, c. 170–171].

О. О. Нахова вважає, що правовою фікцією є прийом юридичної техніки (у формі особливого варіанту семантичного висловлювання, що не володіє зв’язком з емпіричними фактами), суть якого полягає в установленні федеральним законом юридичних наслідків, які є наслідком завідомо неіснуючих фактів з метою подолання невизначеності у правовому регулюванні [120, c. 73].

Слід зазначити, що в науці цивільного процесу зустрічаються твердження про те, що коментоване правило є доказовою презумпцією [195, c. 6; 142, c. 665; 20], які не можуть вважатися обґрунтованими.

Фікцією є деякі правила вручення судових повісток (сповіщень). Так, у разі відмови адресата одержати судову повістку особа, яка її доставляє, робить відповідну помітку на повістці і повертає її до суду. Особа, яка відмовилася одержати судову повістку, вважається повідомленою (ч. 8 ст. 76).

У цивілістичній процесуальній науці існують дві протилежні думки щодо ролі фікцій у розподілі тягаря доказування. Представники першого напрямку вважають, що фікція ніякого значення для розподілу обов’язку доказування немає [96, c. 19]. Наприклад, Г. О. Лім, порівнюючи фікції та презумпції стверджує: фікції, закріплені в матеріально-правових нормах, і, зокрема, положеннях ЦК РФ, не можуть впливати на розподіл тягаря доказування [102, c. 153–154].

Автори, що підтримують протилежну позицію, зазначають, що фікція виконує роль своєрідної санкції за невиконання обов’язків доказування [120, c. 129].

Інші дослідники вважають, що фікція не може розглядатися як спосіб перерозподілу доказових обов’язків, оскільки закріплена в законі фікція повністю звільняє особу від доказування обставини, яка фікцією визнається існуючою [142, c. 661; 112, c. 215]. Однак наявна в науці також і думка, згідно з якою суд може застосувати фікції тільки за умови, що такого роду положення не суперечать іншим зібраним у справі доказам [24, c. 135].

На нашу думку, не можна заперечувати значення фікцій для тягаря доказування. Фікція безпосередньо впливає на виконання доказового тягаря, і тим більше на оцінку виконання тягаря доказування тією або іншою стороною. Здійснюючи доказування, сторона має на увазі наслідки, встановлювані за допомогою фікції, і порівнює з ними свою діяльність. Визнання факту доведеним або недоведеним внаслідок ухилення сторони від експертизи змінює загальні правила оцінки виконання доказового тягаря, оскільки підставою правових наслідків стає недоведеність факту, а не дія процесуальної фікції. Тому ми пропонуємо вважати фікцію одним із спеціальних правил тягаря доказування, що діє переважно не на етапі його розподілу, а в частині оцінки виконання доказового тягаря.

Слід відзначити, що існують й інші види спеціальних правил тягаря доказування.

О. В. Баулін говорить про доказові винятки, значення яких полягає у тому, що певні обставини у конкретній справі визнаються такими, що не мають значення і не мають наслідків, хоча самі собою зі складу предмета доказування не виключаються [20, c. 338].

Кваліфікація подібних правил як спеціальних правил розподілу тягаря доказування знаходить критику в науці. Зокрема, Г. О. Лім заперечує, що доказові винятки мають значення у процесі доказування (у формуванні предмета доказування, у допомозі особам, які беруть участь у справі при визначенні можливостей доказування), проте безпосередньо сам тягар доказування вони не розподіляють [102, c. 155].

У свою чергу нормами, які впливають на розподіл обов’язку доказування, Г. О. Лім пропонує вважати: норми, які не будучи презумпціями, безпосередньо розподіляють обов’язок доказування і допоміжні норми, які безпосередньо тягар доказування не розподіляють, але за своїм змістом впливають на інститут розподілу обов’язків доказування, визначаючи обставини, що підлягають (або не підлягають) доказуванню, або вказуючи на суб’єкт доказування [102, c. 156].

А. Г. Коваленко виділяє дві форми встановлення спеціальних правил доказування: пряма вказівка на суб’єкт, на який покладається обов’язок доказування несення тягаря подання доказів; доказові презумпції [77, c. 227].

Д. Д. Луспеник вказує на існування в українському цивільному процесуальному законодавстві доказових правил, які знаходяться на межі між презумпцією і фікцією, до яких відносить ст. 131 та 146 ЦПК України [142, c. 664–665].

Т. В. Сахнова говорить про те, що інші способи перерозподілу тягаря доказування не підпадають під який-небудь єдиний класифікаційний критерій [151, c. 400].

Отже, спеціальні правила розподілу тягаря доказування не обмежуються презумпціями, хоча вони і є найпоширенішими. На нашу думку, категорію «спеціальні правила тягаря доказування» слід розуміти широко, оскільки вузьке розуміння зводиться до простого переносу тягаря доказування певних фактів з позивача на відповідача. Тягар доказування є об’ємним поняттям, що залежить від багатьох факторів, характеризується не тільки розподілом між двома сторонами, а й обсягом фактів, що підлягають доказуванню, глибиною виконання і специфікою оцінки. Тому і вплив на тягар доказування не можна зводити виключно до вказівки «доводить відповідач, а не позивач». Механізм впливу інших спеціальних правил тягаря доказування має опосередкований характер, оскільки подібні правила не припускають в якості безпосереднього наслідку застосування висновку про доведеність чи недоведеність певних фактів, впливають не тільки на розподіл, а й на виконання і оцінку виконання доказового тягаря.