§ 1. Забезпечення позову в цивільному судочинстві

У сучасній правовій теорії під забезпеченням позову в цивіль­ному судочинстві прийнято розуміти окремий інститут цивільно­го процесуального права. Однак поширені також випадки більш вузького трактування цієї правової категорії й ототожнення її, на­приклад, із набором процесуальних дій щодо застосування судом передбачених законом заходів чи процесуальною гарантією, що забезпечує реальне виконання майбутнього судового рішення про задоволення позовних вимог.

Чинне цивільне процесуальне законодавство України не містить дефініції «забезпечення позову». В постанові Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року № 9 «Про практику застосу­вання судами цивільного процесуального законодавства при роз­гляді заяв про забезпечення позову» це поняття визначено досить узагальнено, а саме як сукупність процесуальних дій, які гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог^[145].

Досить влучно цю категорію розтлумачено в науковій розвідці О. Захарової та О. Грабовської, на думку яких, забезпечення позову у цивільному процесі — це вжиття судом заходів, спрямованих на захист інтересів осіб, які беруть участь у справах позовного про­вадження, у разі припущення неможливості виконання судового рішення внаслідок певних дій учасників процесу^[146].

В постанові від 25 травня 2016 року № 6-605цс16 Верховним Судом України роз’яснено, що забезпечення позову по суті — це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (за­явника)^[147].

Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні яко­го знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку від­повідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

Отже за своїм призначенням забезпечення позову в цивільному судочинстві виконує превентивну та компенсаторну функції.

При цьому забезпечення позову в цивільному процесі слід відріз­няти від інших забезпечувальних заходів у праві, які передбачені як нормами матеріального права, наприклад, способи забезпечення виконання зобов’язань, що регулюються главою 49 ЦК України, секвестр (зберігання речей, що є предметом спору), що передба­чений ст. 976 ЦК України, так і процесуального права, наприклад, способи забезпечення доказів, які передбачені ст. 133 ЦПК України. Хоча зазначені вище забезпечувальні заходи й мають певні подібні риси із інститутом забезпечення позову в цивільному процесі, їх виокремлення в спільну групу здається досить умовним й потребує більш детальної теоретичної розробки.

Нормативно порядок вжиття судом заходів забезпечення позо­ву визначений ст. ст. 151—155 ЦПК України, постановою Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року № 9 «Про прак­тику застосування судами цивільного процесуального законодавс­тва при розгляді заяв про забезпечення позову».

Так, ч. 1 ст. 151 ЦПК України встановлено, що суд за заявою осіб, які беруть участь у справі, може вжити, передбачені цим Ко­дексом, заходи забезпечення позову.

Забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, в тому числі й на стадії апеляційного провадження, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити немож­ливим виконання рішення суду. Нормами цивільного законодавства не передбачена можливість забезпечення позову на стадії касацій­ного провадження.

Д. Д. Луспеник у своїй аналітичній розвідці^[148] також акцентує увагу на тому, що при прийнятті заходів забезпечення позову суду необхідно перевірити аргументованість заяви про забезпечення по­зову і застосовувати такі заходи у випадках, коли є реальна не­безпека, що невжиття заходів забезпечення позову може призвести до утруднення або навіть неможливості у майбутньому виконати рішення суду, в тому числі, що внаслідок цього заявнику може бути завдано шкоди (хоча останнє обґрунтування не зазначено в ч.

Це пов’язано з тим, що при застосуванні заходів забезпечення позову все ж таки є деякі відступи від принципів змагальності, рів­ноправності сторін, гласності і не на користь тієї особи, стосовно якої заходи забезпечення позову вживаються (при цьому ще немає рішення про те, що саме ця особа є винною у порушенні прав), ос­кільки вона не може надати суду свої заперечення, докази тощо.

Тому якщо заходи забезпечення позову могли б вживатися без наявності для цього підстав та без обґрунтування, внаслідок дис­креційних повноважень суду, то наяву було б значне відхилення у сторону заявника. Тільки чіткий виклад обставин, передбачених ч. 3 ст. 151 ЦПК України, як єдина підстава для застосування заходів забезпечення позову, якщо і не може повною мірою компенсувати особі, стосовно якої вжиті заходи забезпечення позову, реалізацію деяких процесуальних прав, то принаймні створить хоча б деякий бар’єр для задоволення абсолютно безпідставних клопотань.

Ухвалюючи рішення про вжиття заходів забезпечення позову, суд повинен зазначити в ухвалі достатні підстави, що дозволяють вважати, що відповідач або інші особи є порушником права по­зивача, при цьому слід керуватися суттю позовних вимог. Ухвала не повинна містити висновки по суті спору, що виник, і наперед визначати рішення у справі.

В теорії цивільного процесуального права в залежності від мо­менту ініціювання питання про забезпечення позову перед судом прийнято виділяти попереднє забезпечення (до подання позовної заяви), забезпечення позову (разом із поданням позовної заяви або під час судового розгляду) та зустрічне забезпечення (на будь-якій стадії після подання учасником справи первісної заяви про забез­печення позову).

В певній мірі ці прогалини та недоліки може усунути проект Закону України «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України (щодо судової реформи)», підготовлений Радою з питань судової реформи, де питанням забезпечення позову відве­дена окрема глава^[149].

Так ч. 2 ст. 151 запропонованого проекту ЦПК визначає, що за­безпечення позову допускається як до пред’явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи. Згідно з ч. 1 ст. 152-2 проекту заява про забезпечення позову подається:

1) до подання позовної заяви — до суду за місцем знаходження предмета спору або за правилами підсудності, встановленими цим Кодексом для відповідного позову;

2) одночасно з пред’явленням позову — до суду, до якого по­дається позовна заява, за правилами підсудності, встановленими цим Кодексом;

3) після відкриття провадження у справі — до суду, у прова­дженні якого перебуває справа.

Частину другу цієї статі запропоновано викласти так: у разі по­дання заяви про забезпечення позову до подання позовної заяви заявник повинен подати відповідну позовну заяву протягом десяти днів з дня постановления ухвали про забезпечення позову^[150].

Важливо зауважити, що даний проект ЦПК України не обмежує можливість застосувати попереднє забезпечення лише певними ка­тегоріями справ, а тому такі зміни в цілому є позитивними.

Щодо питання десятиденного строку, відведеного для подання позовної заяви з дня постановления ухвали про попереднє забез­печення, то такий строк видається занадто довгим, адже з позиції потенційної можливості зловживання правом на забезпечення не­добросовісні дії заявника можуть призвести до грубого порушення прав та законних інтересів відповідача чи третіх осіб та мати на­віть невідворотні негативні наслідки.

В проекті ЦПК України, підготовленому Радою з питань судо­вої реформи, зустрічному забезпеченню відводяться ст. ст. 153-1 та 153-2^[151]. Так, за змістом ст. 153-1 суд, за клопотанням відповідача, на пропозицію позивача або з власної ініціативи може вимагати від особи, яка звернулась із заявою про забезпечення позову, забезпе­чити відшкодування можливих збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову (зустрічне забезпечення). Зустріч­не забезпечення, як правило, здійснюється шляхом внесення на депозитний рахунок суду грошових коштів у розмірі, визначено­му судом. Якщо позивач з поважних причин не має можливості внести відповідну суму, зустрічне забезпечення також може бути здійснене шляхом:

— надання банківської гарантії, поруки або іншого фінансово­го забезпечення на визначену судом суму та від погодженої судом особи, щодо фінансової спроможності якої суд не має сумнівів;

— вчинення інших визначених судом дій для усунення потен­ційних збитків та інших ризиків відповідача, пов'язаних із забез­печенням позову.

Розмір зустрічного забезпечення визначається судом з ураху­ванням обставин справи. Заходи зустрічного забезпечення позову мають бути співмірними із заходами забезпечення позову, застосо­ваними судом, та розміром збитків, яких може зазнати відповідач у зв’язку із забезпеченням позову. Питання застосування зустрічного забезпечення вирішується судом в ухвалі про забезпечення позову або в ухвалі про зустрічне забезпечення позову. Якщо клопотання про зустрічне забезпечення подане після застосування судом за­ходів забезпечення позову, питання зустрічного забезпечення ви­рішується судом у судовому засіданні протягом десяти днів після подання такого клопотання.

Запропонована ст. 153-2 присвячена процесуальним питанням скасування зустрічного забезпечення. В ній йдеться про те, що зус­трічне забезпечення скасовується у випадку закриття провадження у справі з підстав, визначених п. 1, 4, 6, 7 ч. 1 ст. 205, залишення позову без розгляду з підстав, визначених п. 6, 7 ч. 1 ст. 207 цього Кодексу, або після набрання законної сили рішенням суду про за­доволення позову в повному обсязі, про що окремо зазначається в резолютивній частині відповідної ухвали або рішення. Також зус­трічне забезпечення може бути скасовано судом в будь-який час за вмотивованим клопотанням відповідача або іншої особи, права або охоронювані законом інтереси якої порушуються у зв’язку з вжиттям заходів забезпечення позову. Положеннями цієї статті вре­гульовано також порядок скасування зустрічного забезпечення та пов’язані з цим наслідки^[152].

На сьогоднішній день види забезпечення позову визначені в ст. 152 ЦПК України, до них, зокрема, віднесено:

1) накладення арешту на майно або грошові кошти, що нале­жать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб;

2) заборона вчиняти певні дії;

3) встановлення обов’язку вчинити певні дії;

4) заборона іншим особам здійснювати платежі або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов’язання;

5) зупинення продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту;

6) зупинення стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку;

7) передання речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам.

ЦПК України не передбачено вичерпного переліку видів забез­печення позову, а тому у разі необхідності судом можуть бути за­стосовані інші види забезпечення позову чи кілька їх видів.

У зв’язку з цим у судовій практиці виникло питання про те, чи може суд при задоволенні заяви про забезпечення позову обрати інший вид забезпечення позову, ніж той, що просить заявник, зок­рема, з огляду на характер обставин справи?

З цього приводу вважаємо за необхідне звернути увагу на думку Д. Д. Луспеника, який на підставі конкретних випадків із судової практики приходить до таких висновків^[153].

Наприклад, К. О. А. звернувся до суду з позовом до Ф. О. Б. та ін. про стягнення боргу. В заяві про забезпечення позову проси­ла накласти арешт на майно всіх відповідачів. Ухвалою суду від 25 жовтня 2006 року заява задоволена, заборонено вчиняти дії з відчуження нерухомого майна.

Таким чином, суд з власної ініціативи змінив вид забезпечення позову. Позивач просив застосувати п. 1 ч. 1 ст. 152 ЦПК України (арешт майна), а суд застосував п. 2 цієї самої статті (заборона вчи­няти дії).

Аналогічні процесуальні дії допускались й апеляційним судом при перегляді ухвал про забезпечення позову.

Такі дії суду є неправильними. Перераховуючи в ч. 1 ст. 152 ЦПК види забезпечення позову, а в ч. 2 цієї статті про право суду вжити інші види, закон право суду самостійно обирати вид забезпечення позову не надає.

Імперативне начало в діяльності суду презюмує, що недопусти­мо здійснювати ті процесуальні дії, про які учасники процесу не просили, якщо законом прямо не встановлено інше (наприклад, ч. 3 ст. 140 ЦПК вказує, що суд сам або за клопотанням учасника процесу для участі в огляді доказів може залучити свідка, перекла­дача тощо).

Тому при застосуванні заходів забезпечення позову в суду не­має повноваження самостійно вибирати або змінювати вид таких заходів, він повинен або задовольнити заявлене клопотання, або відмовити у його задоволенні.

Позови можна забезпечувати за допомогою спеціальних заходів, які регулюються нормами відповідних законів, наприклад, у спра­вах про порушення авторського права і суміжних прав. У цьому контексті слід знову повернутися до змін у ЦПК України, запро­понованих Радою з питань судової реформи, які, серед іншого, доповнюють визначений в чинному ЦПК України перелік видів забезпечення позову зупиненням митного оформлення товарів чи предметів, що містять об’єкти інтелектуальної власності, та ареш­том морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги^[154].

В будь-якому випадку види забезпечення позову мають бути спів- мірними із заявленими позовними вимогами. Науковець Г. С. Буга зазначає, що безпосереднім предметом забезпечення є матеріально- правова вимога. У зв’язку із цим не вид забезпечувальних заходів залежить від виду позову, а допустимість конкретного виду забез­печення — від предмета позову. Так, у позовах про присудження для забезпечення збереження майна чи грошових коштів з метою подальшого накладення стягнення на ці об’єкти застосовується арешт, а щодо дій відповідача встановлюються обмеження. Забо­рона вчиняти певні дії підлягає застосуванню також у позовах про визнання та перетворювальних позовах, спрямована на збереження цивільно-правового становища, яке існувало до судового розгляду, та може бути застосована щодо дій інших осіб^[155].

При цьому законодавство містить прямі заборони щодо вжиття певних видів забезпечення позову. Щодо деяких з них не допус­кається забезпечення позову шляхом накладення арешту на заробіт­ну плату, пенсію та стипендію, допомогу по загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню та інші платежі, які станов­лять собою державні соціальні гарантії для певних категорій грома­дян. Не може також бути накладено арешт на предмети, що швид­ко псуються.

Відповідно до ч. 2 ст. 151 ЦПК України у заяві про забезпечення позову повинно бути зазначено:

1) причини, у зв’язку з якими потрібно забезпечити позов;

2) вид забезпечення позову, який належить застосувати, з обґрун­туванням його необхідності;

3) інші відомості, потрібні для забезпечення позову.

Заява про забезпечення позову може міститись як безпосеред­ньо в позовній заяві, так і в окремій заяві. Узагальнення судової практики показує, що більшість таких заяв подається окремим процесуальним документом.

Згідно з ч. 1 ст. 153 ЦПК України заява про забезпечення позову розглядається судом, у провадженні якого перебуває справа, в день її надходження без повідомлення відповідача та інших осіб, які бе­руть участь у справі.

Буквальне тлумачення змісту ч. 1 ст. 153 ЦПК України може сформувати думку, що заява про забезпечення позову в будь-яко­му випадку повинна розглядатися в день її надходження до суду, незалежно від того, на якій стадії перебуває справа. В цьому кон­тексті виникає питання, як повинен діяти суд у разі надходження заяви про забезпечення позову разом із позовною заявою? Чи може суд забезпечити позов до відкриття провадження у справі? Як діяти суду, коли при перевірці позовної заяви, отриманої разом із заявою про забезпечення позову, будуть виявлені підстави для повернення позовної заяви чи залишення її без руху?

На перший погляд, відповідь на це питання міститься в абз. 2 п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22.12.06 № 9 «Про практику застосування судами цивільного процесуаль­ного законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», де роз’яснено, що забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи після відкриття провадження у ній (за ви­нятком випадку, передбаченого ч. 4 ст. 151 ЦПК), якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим ви­конання рішення суду.

Отже, вказане положення постанови Пленуму Верховного Суду України усуває суттєву розбіжність в нормах ЦПК України, наяв­ність якої підтверджується судовою практикою. В будь-якому ви­падку заходи забезпечення позову можуть застосовуватися судом не раніше відкриття провадження у справі. Враховуючи при цьому прямий припис ч. 1 ст. 153 ЦПК України, у випадку одночасного надходження до суду позовної заяви і заяви про забезпечення по­зову, вважаємо за необхідне визнати обґрунтованим розгляд заяви про забезпечення позову та винесення судом відповідної ухвали в день відкриття провадження у такій справі.

На нашу думку, подібний підхід повинен бути застосований й тоді, коли до суду надійшла зустрічна позовна заява із заявою про її забезпечення. Таким чином, не допускається забезпечення зустріч­ного позову до винесення судом ухвали про прийняття зустрічного позову до спільного розгляду з первісним.

На питання «чи має бути призначено судове засідання для роз­гляду заяви про забезпечення позову до раніше призначеної дати судового засідання у справі з вирішенням питання щодо забезпе­чення позову», «чи така заява має розглядатися як клопотання у судовому засіданні при розгляді справи на загальних підставах», Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних та кримі­нальних справ відповів в інформаційному листі про деякі питання застосування норм ЦПК від 16 січня 2013 року № 10-72/0/4-13. Суд касаційної інстанції пояснює, що ч. 3 ст. 151 ЦПК України вста­новлено, що забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, однак лише після його пред’явлення. Тобто заява про забезпечення позову може бути пред’явлена і на стадії відкрит­тя провадження у справі, стадії провадження у справі до судового розгляду, стадії судового розгляду в суді першої інстанції, стадії провадження в апеляційній інстанції. Питання про забезпечення позову вирішується суддею, у провадженні якого перебуває спра­ва, одноособово без повідомлення відповідача та інших осіб, які беруть участь у справі. Зазначення в ч. 1 ст. 153 ЦПК про розгляд заяви про забезпечення позову судом (а не суддею) не є свідченням того, що суддя одноособово без проведення судового засідання не має права на вжиття заходів забезпечення позову. Слід враховува­ти, що законодавець у зазначеній статті вжив термін «суд» як дер­жавна інституція і в різних нормах ЦПК використовує терміни і «суддя», і «суд». Крім того, згідно зі ст. 18 ЦПК суддя діє від імені суду. Відповідно до абзацу другого п. 7 постанови Пленуму «Про практику застосування судами цивільного процесуального законо­давства при розгляді заяв про забезпечення позову» питання про забезпечення позову вирішує суддя одноособово або суд у судовому засіданні (залежно від стадії розгляду справи) у день надходження. Отже, якщо заяву про забезпечення позову подано після відкриття провадження у справі та призначення справи до розгляду, то суд­дя одноособово вирішує це питання відповідно до вимог закону. У випадку якщо заява про забезпечення позову надійшла під час проведення судового засідання, то, відповідно, вона розглядається у судовому засіданні згідно з вимогами закону^[156].

Вирішити питання про забезпечення позову в судовому засіданні з повідомленням учасників процесу без порушення норм ЦПК Ук­раїни неможливо, оскільки норми останнього вимагають розглянути зазначене питання негайно, в день подання заяви про забезпечення позову і без повідомлення учасників процесу. Саме в такому разі, коли відповідач ще не знає про пред’явлення до нього позову, до­сягається більша ефективність забезпечення позову. У ЦПК України немає інших норм, які б регулювали питання забезпечення позову, де б зазначалось, що в разі, якщо справа вже розглядається по суті, забезпечення позову можливе лише в судовому засіданні з повідом­ленням учасників процесу. Адже недобросовісний відповідач буде мати вдосталь часу для вжиття заходів приховання майна тощо^[157].

Приписами ст. 153 ЦПК України інші питання процесуального порядку вжиття заходів забезпечення позову врегульовані наступ­ним чином.

Заява про забезпечення позову, подана до подання позовної заяви, розглядається судом не пізніше двох днів з дня її подан- ня. У разі обґрунтованої вимоги заявника заява про забезпечен­ня позову, подана до подання позовної заяви, розглядається лише за його участю без повідомлення особи, щодо якої просять вжити заходів забезпечення позову. Суд, розглядаючи заяву про забезпе­чення позову, подану до подання позовної заяви, може вимагати від заявника подати додаткові документи та інші докази, що під­тверджують необхідність забезпечення позову.

Про вжиття заходів забезпечення позову суд постановляє ухвалу, в якій зазначає вид забезпечення позову і підстави його обрання, порядок виконання, розмір застави, якщо така призначена. Копія ухвали надсилається заявнику та заінтересованим особам негайно після її постановления.

Залежно від обставин справи суд може забезпечити позов пов­ністю або частково.

У разі постановления ухвали без повідомлення особи, щодо якої просять вжити заходів забезпечення позову, копія ухвали надси­лається особі, щодо якої вжито заходів забезпечення позову, не­гайно після її виконання.

Суд, встановивши, що заяву про забезпечення позову подано без додержання вимог ст. 151 цього Кодексу, повертає її заявнику, про що постановляє ухвалу.

Ухвала про забезпечення позову виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень. У разі забезпечен­ня вимог заявника заставою ухвала про забезпечення позову звер­тається до виконання негайно після внесення предмета застави в повному розмірі.

Оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її вико­нання, а також не перешкоджає подальшому розгляду справи.

Оскарження ухвали про скасування забезпечення позову або про заміну одного виду забезпечення іншим зупиняє виконання цієї ухвали.

В судовій практиці існують випадки задоволення заяв про за­безпечення позову у справах окремого провадження, що не можна вважати обґрунтованим. За своє правовою природою забезпечува­тися можуть тільки дійсні позовні вимоги, й суд, який розглядає справи, повинен пересвідчитися, що між сторонами дійсно виник спір. Отже, слід визнати правильною практику судів, які відмовля­ли у задоволенні заяви про забезпечення позову у справах окремо­го провадження, оскільки в окремому провадженні не вирішується спір про право.

Слід констатувати, що чинним цивільним процесуальним зако­нодавством не передбачено можливості вжиття заходів забезпечен­ня позову після завершення розгляду справи.

Також варто відрізняти випадки розгляду спорів осіб, які не є учасниками судового розгляду справи, пов’язаних з належністю їм арештованого майна. Такі спори незалежно від того, чи накладено арешт на майно в порядку забезпечення позову або з інших під­став (на стадії виконання рішення, у кримінальному провадженні тощо), розглядаються у позовному провадженні.

Інститут забезпечення позову на сьогоднішній день є невід’ємною складовою права на судовий захист, адже не завжди задоволення позовних вимог може вважатись реальним захистом порушених прав. Однак чинне українське законодавство, яке регулює питан­ня забезпечення позову в цивільному процесі, потребує якісного оновлення, в першу чергу, у зв’язку з необхідністю закріплення правових механізмів, які б унеможливлювали зловживання правом на забезпечення. В цьому аспекті слушними є пропозиції, висунуті Радою з питань судової реформи в новому проекті внесення змін до чинного ЦПК України^[158].