§ 5. Діти як самостійні суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин

Реалізація прав людини є головною умовою існування і роз­витку суспільства. Зокрема, для побудови правової держави необ­хідним є наділення громадян широким комплексом прав і свобод, фундаментом перспективи яких є обсяг прав та свобод дитини — системи можливостей для повноцінного розвитку дитини в умовах соціального середовища, враховуючи незрілість дитини (за міжна­родно-правовими актами зрілою визнається людина, яка досягла 18 років).

Важливу роль в цьому відіграє Угода про асоціацію між Украї­ною та Європейським Союзом, яка є новим форматом відносин, спрямованим на створення поглибленої та всеосяжної зони вільної торгівлі (ЗВТ) Україна — ЄС і поступову інтеграцію України до внутрішнього ринку Євросоюзу^[121].

Імплементація положень європейського законодавства є вкрай важливою в контексті проведення реформ, оскільки положення угоди можуть та повинні слугувати основою для нової моделі со­ціально-економічного розвитку України. Україна має імплемен- тувати близько 200 нормативно-правових актів ЄС, міжнародних договорів та стандартів^[122].

Так, ст. 14 Угоди передбачено співробітництво у сфері юстиції, свободи та безпеки, яке повинно відбуватися на основі принци­пу поваги до прав людини та основоположних свобод. Статтею 24 Угоди передбачено правове співробітництво, а саме: сторони домо­вилися розвивати подальше судове співробітництво між Україною та ЄС у цивільних справах на основі відповідних багатосторонніх правових документів, зокрема конвенцій Гаазької конференції з міжнародного приватного права у сферах міжнародного правового співробітництва, судового процесу, а також захисту дітей^[123].

Отже приведення українського законодавства у відповідність до міжнародно-правових норм спричинило суттєві зміни в регулюван­ні прав дитини. Сьогодні дитина визнана самостійним суб’єктом належних їй особистих і майнових прав.

Права дітей відображені у більш ніж ста українських законодав­чих та інших нормативно-правових актах. Однак, незважаючи на приведення законодавства України у відповідність з нормами між­народного права, в сучасних реаліях галузь охорони прав дитини має багато проблем, що свідчить про необхідність вдосконалення законодавчого регулювання в цій сфері.

Відповідно до ст. 12 Конвенції про права дитини держави-учас- ниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкають­ся дитини, причому поглядам дитини приділяється належна ува­га згідно з її віком і зрілістю. З цією метою дитині, зокрема, на­дається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що торкається дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаче­ному процесуальними нормами національного законодавства^[125].

Враховуючи те, що неповнолітні є носіями певних цивільних прав та обов’язків і потребують відповідного правового захисту, можливості визнання або оспорення своїх прав, що, у свою чергу, породжує цивільні процесуальні правовідносини, питання стосовно участі таких осіб у цивільному процесі мають як теоретичне, так і практичне значення.

Цивільна та цивільна процесуальна правосуб’єктність перебува­ють у тісному взаємозв’язку, що відображає діалектичний зв’язок матеріального та процесуального права. Суб’єкти цивільного про­цесуального права наділені процесуальною правоздатністю й діє­здатністю, що дає їм можливість захистити належні їм права та ін­тереси. Особи, які мають неповну цивільну дієздатність, так само повинні мати можливість звернутися до суду за захистом, а відтак мають бути наділені цивільною процесуальною правосуб’єктністю в тому обсязі, який дав би їм змогу відновити порушене право або вимагати визнання його^[126].

У преамбулі Конвенції про права дитини, проголошеної Гене­ральною Асамблеєю OOH 20 листопада 1989 року та ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, зазначається, що «дитина внаслідок її фізичної і розумової незрілості потребує спе­ціальної охорони і піклування, включаючи й належний правовий захист»^[127]. Принцип 8 Декларації прав дитини проголошує: «Дити­на повинна за всіх обставин бути серед тих, хто першими одержу­ють захист і допомогу».

Зі змісту норм Конвенції OOH «Про права дитини» можна дійти висновку, що діти не належать до об’єктів права, вони виступають його повноправними суб’єктами. На підтвердження цього поло­ження українське законодавство, а саме Сімейний кодекс України, розглядає дитину як самостійного учасника правовідносин. Зако­нодавство визначає, що неповнолітні й малолітні особи наділені комплексом цивільних прав, серед яких є і майнові, і особисті не- майнові. Для їх забезпечення слід наділити дітей також відповідни­ми процесуальними правами.

Передумови участі неповнолітніх і малолітніх у цивільному про­цесі закладено ст. 129 Конституції України, де зазначено, що ос­новними принципами судочинства є рівність усіх учасників перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів та в доведенні перед судом їх переконливості тощо. Очевидно, що Конституція в цій частині не зазначає обме­жень щодо неповнолітніх.

Досліджуючи питання ролі дітей у цивільних процесуальних від­носинах варто зазначити, що законодавець залишив у ЦПК Украї­ни поділ дітей на малолітніх та неповнолітніх осіб. Однак згідно з положеннями міжнародно-правових актів, а саме: «конституції прав дитини» — Конвенції OOH «Про права дитини»^[128], не прово­диться розмежування дітей на малолітніх та неповнолітніх. Термін «неповнолітні» взагалі не використовується, а визначено їх однією назвою — діти (дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше).

У свою чергу, в напрямі приведення національного законо­давства до міжнародних вимог законодавець 7 лютого 2007 року прийняв Закон України «Про внесення змін до деяких законодав­чих актів України щодо органів і служб у справах неповнолітніх та спеціальних установ для неповнолітніх»^[129], яким вніс зміни до Кримінально-процесуального кодексу України, Кодексу законів про працю України, Кодексу України про адміністративні право­порушення, Кримінально-виконавчого кодексу України, Закону України «Про міліцію», Закону України «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальних установ для неповнолітніх», замінивши слово «неповнолітні» на «діти» та назви відповідних ор­ганів, де фігурувало слово «неповнолітні» на «діти».

Враховуючи зазначене, в рамках питань, які досліджуються, можна говорити про необхідність внесення аналогічних змін і до інших нормативно-правових актів України.

Повертаючись до аналізу таких суб’єктів цивільних процесуаль­них правовідносин, як діти, зазначимо наступне.

Статтями 28, 29 ЦПК України визначені цивільна процесуальна право- і дієздатність як здатність мати та здатність особисто здій­снювати цивільні процесуальні права та обов’язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи (цивільна процесуальна правоздатність). Разом з тим зазначено, що здатність мати права та обов’язки мають усі фізичні та юридичні особи, а здатність осо­бисто їх здійснювати мають фізичні особи, які досягли повноліття, та юридичні особи.

Неповнолітні особи віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також особи, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов’язки в суді у справах, що виникають з відносин, у яких вони особисто беруть участь, якщо інше не встановлено законом. Суд може залучити до участі в таких справах законного представ­ника неповнолітньої особи або особи, цивільна дієздатність якої обмежена.

Аналізуючи дані положення, ми розуміємо, що цивільна про­цесуальна право- та дієздатність неповнолітніх напряму пов’язана з цивільною дієздатністю.

Наприклад, нормою ч. 3 ст. 29 ЦПК України передбачено, що в разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває цивільної процесуальної дієздатності з моменту реєст­рації шлюбу, а також в інших випадках у порядку, встановленому в ЦПК України. З аналізу наведених норм випливає, що отримання неповнолітньою особою повної цивільної дієздатності має наслід­ком набуття нею цивільної процесуальної дієздатності.

Оскільки, як уже зазначалося, дітей законодавством поділено на дві групи, можна погодитися з думкою Ю. Василик^[130] щодо необ­хідності розгляду всього обсягу їх прав та обов’язків окремо.

Суд може залучити до участі у справах, в яких стороною висту­пає неповнолітня особа, її законного представника. Щоб уточнити, в якій формі це необхідно зробити, ЦПК України було доповне­но ст. 27-1 «Забезпечення захисту прав малолітніх або неповноліт­ніх осіб під час розгляду справи» згідно із законом № 1397-VI від 21 травня 2009 року, в якій зазначено процесуальні форми їхньої участі. Так, під час розгляду справи, крім прав та обов’язків, визна­чених ст. 27 ЦПК України, малолітня або неповнолітня особа має й такі процесуальні права: безпосередньо або через представника чи законного представника висловлювати свою думку та отриму­вати його допомогу у висловленні такої думки; отримувати через представника чи законного представника інформацію про судовий розгляд; здійснювати інші процесуальні права і виконувати проце­суальні обов’язки, передбачені законодавством.

Вказане кореспондується зі змістом ст. 18 СК України, згідно з якою кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу.

Суд зобов’язаний надати можливість дитині виступити в судово­му засіданні, якщо вона цього бажає. Це право дитини не залежить від її віку. Водночас не вирішено, як саме суд може дізнатися, що дитина бажає висловити свою думку. Про це може заявити сама дитина, її представник, представник органу опіки та піклування, адміністрація за місцем навчання чи перебування дитини, пред­ставники громадськості.

Вважаємо, що в усіх випадках, коли суд отримав інформацію про бажання дитини висловити свою думку у справі, він повинен надати дитині таке право, тим самим забезпечуючи додатковий за­хист її інтересів.

У такому контексті виникає необхідність розглянути поняття «інтересу», бо саме інтереси дитини мають бути визначальними при розгляді справ та винесенні судових рішень.

Термін «інтерес» (від лат. interest — мати значення, важливо) в словнику визначається, як ставлення особи до предмета як до чогось для неї цінного, привабливого. Зміст і характер інтересу пов’язані як з будовою і динамікою мотивів і потреб людини, так і з характе­ром форм і засобів освоєння дійсності, якими вона володіє^[131].

В науковій літературі представлені наступні концепції' інтересу:

1) суб’єктивна концепція, представники якої вважають інтерес категорією суб’єктивною, він розуміється як явище волі і свідомості та існує лише у внутрішньому світі, а шукати його поза свідомістю немає сенсу; отже, якщо немає усвідомлення інтересу суб’єктом, то немає сенсу говорити і про сам інтерес^[132];

2) об’єктивна концепція визначає, що інтереси існують спокон­вічно в об’єктивній соціальній реальності поза та незалежно від ус­відомлення їх суб’єктом; будучи усвідомленими, інтереси служать стимулом до дії; вони є об’єктивною категорією^[133];

3) змішана концепція, за якою інтересом є діалектична кате­горія, в якій проявляються обидві охарактеризовані концепції. Суб’єктивна сторона інтересу полягає в психічній налаштованості суб’єкта інтересу за адресою якого-небудь об’єкта (явища), його спрямованості володіти тими чи іншими об’єктами навколишньої дійсності або пізнати об’єкти (явища) дійсності. Об’єктивна сторона інтересу полягає в певній незалежності, відособленості інтересу від його суб’єкта. Таким чином, інтерес не лише отримує відображення в свідомості суб’єкта, а й існує як факт навколишньої дійсності^[134].

У цьому зв’язку правильною видається позиція тих авторів, які розрізняють інтерес як об’єктивні і суб’єктивні процеси усвідом­лення і реалізації інтересу. В обґрунтування цієї позиції слушним видаються такі аргументи: 1) усвідомлення інтересу не додає до його змісту нічого нового, оскільки він визначається життєвими умовами, які оточують суб’єкт; 2) інтерес не породжується свідо­містю, а існує в дійсності у формі зв’язку суб’єкта з оточуючими його умовами, що проявляється у вигляді суспільних відносин, змістом яких є потреба суб’єкта.

Таким чином, не сам інтерес являє собою єдність об’єктивного і суб’єктивного, а процес його реалізації. Саме в процесі усвідом­лення інтересу та його реалізації суб’єктом проявляються, з одно­го боку, суб’єктивні моменти, що характеризують особисті якості людини: розумові здібності, освіту, культурний розвиток та інші ознаки; з іншого боку — об’єктивні умови її життя: суспільні від­носини, соціальні цінності^[135].

З урахуванням зазначеного інтерес можна визначити як об’єктивну категорію, що являє собою умови благополуччя суб’єкта, в нашому дослідженні — дитини.

Зазначимо, що відповідно до ч. 5 ст. 174 ЦПК України суд не приймає відмову позивача від позову, визнання позову відповіда­чем у справі, в якій особу представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє, що, у свою чергу, є забезпеченням прав та законних інтересів непов­нолітніх і малолітніх у цивільному процесі. Аналогічне правило діє і щодо укладення мирової угоди (ч. 6 ст. 175 ЦПК України).

Як вірно зазначає Ю. Василик, ст. ст. 174, 175 ЦПК України вза­галі не порушують питання аналізу судом правомірності визнання позову чи відмови позивача від нього, який керується власним роз­судом стосовно відповідності таких дій інтересам неповнолітнього. У цьому аспекті цивільне процесуальне законодавство не враховує можливої участі неповнолітнього як сторони у справі, для якого (в разі неприйняття судом відмови від позову, його визнання чи миро­вої угоди та ухвалення рішення у справі) можуть настати негативні наслідки у вигляді неможливості повторного звернення до суду осо­бисто або через представника чи задоволення явно необгрунтованих вимог позивача. Так, на її думку, досі спірним залишається питання процесуального становища неповнолітніх у справах, коли позов по­дають із метою захисту їхніх прав іншими особами у випадках, пе­редбачених сімейним законодавством (наприклад, про встановлен­ня батьківства, стягнення аліментів, участь у вихованні дітей)^[136].

Так, серед науковців переважає думка, згідно з якою позивачем у такого роду справах є особа, котра діє на захист прав інших осіб (ст. 45 ЦПК України) — захищає інтереси дитини. Зокрема, Т. Фад- дєєва^[137] стверджує, що уповноваженим суб’єктом на одержання аліментів від батьків є сама дитина. Однак позов у таких справах подається не від дитини, а в інтересах дитини від імені особи, яка фактично виховує дитину, і ця особа є позивачем у справі. З цією думкою можна погодитися лише стосовно малолітніх осіб, адже, як зазначалося, чотирнадцятирічні особи, котрі є учасниками сімей­них відносин, мають право на безпосереднє звернення до суду по захист свого права або інтересу, при цьому участь їхнього законно­го представника не виключена, однак вона не є обов’язковою на відміну від справ щодо захисту інтересів малолітньої особи (ч. 1,2 ст. 39 ЦпК України).

Л. А. Кондрат’єва у своєму дослідженні зазначає про те, що ста­новище позивача у цивільному процесі можуть займати особи, на захист прав, свобод та інтересів яких порушується провадження у справі, незалежно від наявного у них рівня цивільної процесуаль­ної дієздатності. В інтересах таких осіб можуть виступати їх законні представники, а також особи, яким законом надано таке право^[138].

Відзначимо, що жодних обмежень у реалізації процесуальних прав та обов’язків у неповнолітнього в цивільній справі, де пред­метом судового розгляду є матеріальні відносини, в які він може вступати самостійно, немає. Навіть те, що суд може в таку справу залучити законного представника, відповідно до ч. 2 ст. 29 ЦПК України, ситуації не змінює, адже позиція законного представника не буде переважаючою порівняно з думкою неповнолітнього. По­трібно зауважити, що це стосується лише випадків, коли непов­нолітні реалізують цивільні процесуальні права та виконують свої обов’язки в суді у справах, що виникають із відносин, у яких вони особисто беруть участь.

Неповнолітній у відносинах, у яких він особисто бере участь, є повноправним учасником цивільного процесу й використовує всі свої процесуальні права, що визначені законодавством. Цивільні справи за участю неповнолітніх розглядають у судовому засіданні за правилами загального процесуального порядку, що містяться в ЦК України, і їх розгляд у суді практично не відрізняється від роз­гляду інших цивільних справ.

У зв’язку з цим спірною видається пропозиція Д. ІОНОВОЇ^[139] щодо необхідності окремого закріплення для неповнолітніх у віці від 14 до 18 років права самостійно давати пояснення в усній і письмовій формі та наводити свої аргументи з усіх питань, що виникають у ході судового розгляду; ставити питання іншим особам, що беруть участь у справі; подавати докази й брати участь у їх дослідженні; клопотати про витребування доказів і про виклик свідка; ознайом­люватися з матеріалами справи, брати участь у судових дебатах. Адже, набуваючи повної процесуальної дієздатності, вони, як і інші учасники цивільного процесу, мають усі перелічені вище права.

Так, Л. А. Кондрат’єва стверджує, що при зверненні до суду з вимогою про захист порушеного права, свободи чи інтересу осо­бисто або через представника неповнолітньому слід дотримуватись певних умов (передумов), які можна поділити на суб’єктивні умови (пов’язані з особою позивача) та об’єктивні умови (не залежать від особи позивача)^[140].

Також зазначається, що усі передбачені нормами ЦПК України умови не можна застосовувати при розгляді справ, що виникають із сімейних правовідносин за участі неповнолітніх. Для реалізації не­повнолітніми права на судовий захист обов’язковими умовами є:

— суб’єктивні — наявність у неповнолітнього процесуальної правоздатності та наявність інтересу у справі;

— об’єктивні (позитивні, з наявністю яких закон пов’язує мож­ливість звернення до суду) — компетенція судів щодо розгляду справ, що виникають із сімейних правовідносин, у порядку цивіль­ного судочинства (цивільна юрисдикція ) та правовий характер ви­моги;

— об’єктивні (негативні, з відсутністю яких закон пов’язує мож­ливість звернення до суду) — відсутність рішення чи ухвали суду про закриття провадження у справі у зв’язку з укладенням мирової угоди сторін у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Зазначимо, що на практиці є випадки, коди неповнолітня осо­ба виступає не позивачем, а іншим учасником цивільного процесу (відповідачем, третьою особою). У такому разі вона братиме участь у цивільному процесі не за власною ініціативою. Так, згідно зі ст. 1179 ЦК України неповнолітня особа відповідає за завдану нею шкоду самостійно на загальних підставах. У разі відсутності в не­повнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, вона відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, якщо вони не доведуть, що шкоду було завдано не з їхньої вини.

Відповідно до ст. 218 CK України, ст. 254 ЦПК України учас­ником цивільного процесу може бути і дитина, яку усиновляють. ЦПК України не визначає процесуальний статус дитини, яка бере участь у справі про усиновлення, та процесуальний порядок на­дання нею своїх пояснень. Водночас участь дитини в цивільному процесі означає, що вона є суб’єктом цивільних процесуальних правовідносин, а отже повинна мати визначений законом проце­суальний статус^[141].

Така дитина повинна відноситися до заінтересованих осіб, ос­кільки відносини дитини із заявником залежать від обставин, що підлягають встановленню та можуть вплинути на її права і обов’язки, а також рішення у справі зумовлює зміну правового статусу усиновлюваної дитини та усиновлювача, виникнення у них взаємних прав та обов’язків.

Також необхідно пам’ятати і про обов’язок сплати судових вит­рат, що може стати проблематичним для неповнолітнього, врахову­ючи обмежені фінансові можливості, відсутність власного заробіт­ку тощо. Як зазначає Л. В. Сапейко^[142], слід враховувати, що не­повнолітня особа, яка фінансово залежить від своїх батьків, може звертатися до суду саме з метою вирішення правового конфлікту, який виник між нею та одним із батьків (батьками). Враховую­чи те, що законодавчо не передбачено надання пільг щодо оплати судових витрат неповнолітнім особам, в даному випадку можуть застосовуватися загальні положення цивільного процесуального законодавства, якими передбачено, що суд, враховуючи майновий стан сторони, може відстрочити або розстрочити сплату судових витрат, зменшити їх розмір чи звільнити від їх оплати (ч. 1 ст. 82 ЦПК України). Отже, суд повинен повідомити неповнолітню особу про можливість скористатися таким правом і в разі необхідності подати до суду відповідну заяву.

Окрім того, захист прав дитини в судовому порядку можливий як всередині держави, так і за допомогою міжнародних механіз­мів, заснованих на міжнародних договорах. На міжнародному рівні права дитини традиційно розглядаються в контексті прав людини. В системі міжнародно-правового захисту прав людини особливе місце займає Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі — Конвенція) та рішення Європейського суду з прав людини (далі — ЄСПЛ). Так, відповідно до ст. ст. 2, 13, 17 Закону України «Про виконання рішень та за­стосування практики Європейського суду з прав людини» рішення ЄСПЛ є обов’язковим для виконання Україною відповідно до ст. 46 Конвенції.

З метою забезпечення додержання державою положень Конвен­ції повинні вживатись заходи, спрямовані на усунення зазначеної в Рішенні системної проблеми та її першопричини, зокрема внесен­ня змін до чинного законодавства та практики його застосування. Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, досить показовим прикладом (прецедентом) бачення, ро­зуміння Європейським судом з прав людини ступеня захисту та важливості прав та інтересів дітей є наступне рішення ЄСПЛ.

Справа S.L. and J.L. v. Croatia^[143] стосувалася умов, в яких вілла, що належить двом неповнолітнім дітям, була передана іншим осо­бам. Мати дітей і її чоловік (який був батьком одної з двох дівча­ток) вирішили продати віллу. Для цього їм було необхідно отримати дозвіл Центру соціального захисту. У цей час чоловік був звинува­чений в скоєнні злочину і поміщений під варту. Його адвокат зай­нявся майнової угодою і вирішив, замість продажу, зробити обмін цього майна на майно, яке мало більш низьку вартість та належало його тещі. Після консультації з матір’ю дітей, Центр соціального захисту дозволив обмін. Згодом, чоловік, діючи в інтересах дітей, безуспішно намагався добитися визнання цього невигідного обміну недійсним. Національні суди відхилили його позови без розгляду факту, що обидва власника були неповнолітніми, їх опікун знахо­дився в ув’язненні і мати яких піддавалася серйозному фінансово­му та особистому тиску, а також, що адвокат, який брав участь в процесі передачі, мав конфлікт інтересів.

В ході розгляду по Конвенції дві сестри скаржилися, що націо­нальні органи влади не змогли захистити їх від обміну вілли на квартиру значно меншої вартості.

ЄСПЛ встановив порушення ст. 1 Протоколу № 1. Правовий ін­терес даної справи стосується позитивних зобов’язань, які ця стат­тя накладає на держави, коли під загрозою знаходяться фінансові інтереси дітей. Суд підкреслював виняткову важливість захисту ін­тересів дітей в усіх рішеннях, що стосуються подібних питань (див., зокрема, XC v. Latvia, і Jeunesse v. The Netherlands). У даному рі­шенні цей принцип був застосований до ст. 1 Протоколу № 1. Суд визнав, що Управління соціального захисту і судові органи були зобов’язані забезпечити надійний захист майнових інтересів дітей, в тому числі від нечесності з боку третіх осіб.

Вказане рішення ЄСПЛ підкреслює ступінь, в якій державні ор­гани зобов’язані захищати майнові інтереси дітей.

Підсумовуючи зазначене, можна стверджувати, що: 1) непов­нолітня особа, яка є стороною у цивільній справі, може мати як повну, так і неповну цивільну процесуальну дієздатність; 2) мало­літня особа не має цивільної процесуальної дієздатності і її пра­ва в суді захищають виключно законні представники, однак вона не позбавлена цивільної процесуальної правоздатності, чим зумо­влюється обсяг її прав (ст. 27-1 ЦПК України).

Погоджуючись з особливим процесуально-правовим стано­вищем неповнолітніх осіб у цивільному судочинстві, вважаємо обґрунтованою пропозицію Л. А. Кондрат’євої щодо необхідності формування спеціальних правил здійснення судочинства при роз­гляді справ за участю неповнолітніх. Це положення пропонується сформулювати шляхом виділення у структурі чинного ЦПК Украї­ни окремої глави «Провадження у справах до судового розгляду та судовий розгляд справ з участю малолітніх та неповнолітніх осіб», в якій закріпити особливості розгляду цивільних справ, зокрема, справ, що виникають із сімейних правовідносин з участю осіб, які не досягли повноліття^[144].

Отже, діти є самостійними повноправними учасниками цивіль­ного процесу і мають можливість використовувати свої процесу­альні права, визначені законодавством. Разом з тим вони є спе­цифічними суб’єктами цивільних процесуальних відносин, адже, з одного боку, до них застосовують положення цивільного процесу­ального законодавства, як до осіб, котрі беруть участь у справі, або як до інших учасників судового процесу, а з іншого — суд повинен враховувати пріоритетність інтересів цих категорій, на підставі чого приймати рішення щодо необхідності залучення законного пред­ставника або його заміни.