Забезпечення наднаціональних гарантій захисту цивільних прав іноземних осіб

Судовий захист справедливо визнається універсальною конституційною гарантією прав і свобод людини. Конституція України встановлює, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом (ст.

Перший становить національно-правову гарантію, що охо­плює систему національних засобів судового захисту (ст.ст. 124, 125 Конституції України). Другий належить до міжнародно- правових гарантій і ґрунтується на визнанні права особи та ство­ренні відповідних умов щодо можливості звернення за захистом до міжнародних судових установ.

Згідно з ч. 4 ст. 55 Конституції України кожен має право після використання всіх національних засобів правового за­хисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних установ чи органів міжнародних організацій, чле­ном або учасником яких є Україна. Отже, Конституцією України передбачено наднаціональні гарантії захисту як субсидіарні щодо національних систем захисту.

Відтак відповідно до взятих на себе нашою державою зо­бов’язань, що випливають із її членства у Раді Європи, та рати­фікації 17 липня 1997 р. Конвенції про захист прав людини і ос­новоположних свобод 1950 р. і протоколів до неї (далі - Конвен­ція), для кожного, хто перебуває під юрисдикцією України, у разі вичерпання всіх національних засобів правового захисту, гаран­тується можливість звернутися до Європейського суду з прав людини (далі - Суд) для захисту своїх прав.

Статтею 34 Конвенції передбачено, що Суд може прийма­ти заяви від будь-якої фізичної особи, будь-якої неурядової ор­ганізації або будь-якої групи осіб, що вважають себе потер­пілими від порушення однією з Високих Договірних Сторін (держав-учасниць Конвенції) прав, викладених у Конвенції та протоколах до неї.

Правом індивідуального звернення наділена будь-яка особа, якщо вона потерпіла від порушення прав, закріплених у Конвенції.

Заявниками не можуть бути офіційні органи держави та посадові особи, до яких входять державні, муніципальні органи, особи, що їх представляють, і створені цими органами установи або структури, які володіють владними повноваженнями.

Конвенція не містить обмежень щодо дієздатності осіб, які звертаються до Суду. Тому звертатися в порядку індивідуально­го звернення можуть і дорослі, і діти.

Право індивідуального звернення передбачає, що скарга повинна ініціюватися самим потерпілим. У тому разі, коли скар­гу подає об’єднання осіб, кожен повинен висунути та довести свої конкретні особисті претензії.

Головна вимога до заявника - він повинен бути жертвою від порушення конвенційного права з боку офіційних владних органів держави-учасниці Конвенції. Поняття «жертва» взагалі є ключовим у практиці Суду за вирішення питання, чи було по­рушення права і чи є скарга прийнятною для розгляду. Особа може отримати статус «жертви», якщо їй було завдано шкоди в результаті оспорюваних дій, заходів. У разі, коли особа вже зазнала порушення її права, вона визнається прямою (безпосере­дньою) «жертвою». Особу може бути визнано потенційною «жертвою» у випадку, якщо вона має реальний ризик застосу­вання щодо неї законодавства, яке суперечить Конвенції, а, від­повідно, за таких обставин її конвенційні права будуть порушені.

Статус «жертви» може набувати також особа, яка зазнає порушення своїх особистих прав через те, що порушені права іншого - непряма (опосередкована) «жертва». У такому разі це стосується звернень родичів особи, потерпілої внаслідок дій державних органів, або незабезпечення ними їй належного захи­сту права на життя.

Незалежно від того, до якого виду «жертв» від порушення права належить заявник, для визнання скарги прийнятною необ­хідно, щоб на момент розгляду справи в Суді особа була «жерт­вою», тобто відчувала наслідки порушення своїх прав, її права не були належно відновлені, особа не одержала повне відшкоду­вання (сатисфакції) за заподіяні збитки та перенесені страждан­ня. Відтак у Справі «Войтенко проти України» (2004 р.) установ­лено, що відповідно до усталеної практики Суду термін «потер­пілий» означає особу, на яку безпосередньо здійснюється вплив діями чи бездіяльністю. Існування порушення Конвенції можли­ве навіть за відсутності шкоди у разі, якщо державні органи не визнали порушення, прямо або по суті, та не надали за це по­рушення компенсації. Проте у разі, коли порушення Конвенції визнане національними владними органами й особа одержала повне та справедливе відшкодування, остання більше не може претендувати на статус «жертви», а відповідно не може розгля­датися суб'єктом права індивідуального звернення до Суду.

Прикметно, що статус «жертви» Суд пов'язує із конкрет­ною особою, права якої були порушені. Водночас відомі випад­ки, коли у разі смерті заявника Суд надавав найближчим роди­чам право підтримати заяву, вирішуючи питання про їх статус «жертви», тобто з огляду на наявність власного правового інте­ресу. Зокрема, вирішуючи це питання у справі «Шаренок проти України» (2005 р.), Суд зазначив, що заява вдови померлого заявника і його дітей щодо наміру підтримати вимоги заявника стосується майнового права, якому властивий перехід до спад­коємців.

Статтею 34 Конвенції встановлено, що Високі Договірні Сторони зобов'язуються не перешкоджати ефективному здійс­ненню особою її права на індивідуальне звернення до Суду. Будь-яке втручання у здійснення цього права може бути визнано Судом як порушення державою вимог цієї статті. Така вимога Конвенції є гарантією забезпечення права особи на індиві­дуальне звернення.

Наведене дає підстави для висновку, що право на індиві­дуальне звернення до Європейського суду з прав людини, визна­чене ст. 34 Конвенції, є самостійним за змістом правом у системі конвенційних прав і свобод людини, що підлягає захисту, висту­пає критерієм прийнятності скарги до розгляду, а також специ­фічним елементом контролю виконання державою своїх зо­бов'язань щодо забезпечення прав, гарантованих Конвенцією. Тому справедливим є твердження про те, що право на подання

індивідуальних заяв є одним із найбільш ефективних засобів за­хисту прав людини.

Згідно з ч. 4 ст. 55 Конституції України кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних між­народних установ чи органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Це положення кореспондується з конвенційною вимогою щодо прийнятності скарги, згідно з якою Суд приймає питання до розгляду тільки після того, як було вичерпано всі національні засоби правового захисту (ст. 35 § 1 Конвенції). Вичерпний перелік засобів правового захисту визначається національним законодавством. Законодавством України чітко не визначено, що треба розуміти під поняттям «вичерпання національних засобів правового захисту». Водночас це має значення для встановлення того, яке внутрішнє рішення слід сприймати як остаточне, із чим пов’язується момент вичер­пання національних засобів захисту та початку спливу шестимі­сячного строку для реалізації права на звернення до Суду в зміс­ті прийнятності скарги відповідно до ст.

За звичайною процедурою цивільного судочинства Украї­ни вичерпання охоплює проходження справи у першій, апеля­ційній і касаційній судових інстанціях.

Водночас така процедура може мати запобіжний характер щодо включення наднаціонального механізму захисту та забез­печувати можливість на державному рівні виправити порушення прав людини вже після розгляду справи касаційною інстанцією і до того, як заяву буде передано до Суду, у разі, якщо таке по­рушення очевидне з огляду на рішення Суду в аналогічній спра­ві, яким установлено порушення норм Конвенції.

Зважаючи на це вичерпання національних засобів право­вого захисту, передбаченого ч. 4 ст. 55 Конституції України, як умова для звернення за захистом прав до відповідних міжна­родних судових установ, юрисдикцію яких було визнано Украї­ною, у цивільних справах може виявлятися у двох конструкціях судочинства:

1) звичайна процедура розгляду охоплює судове прова­дження у першій, апеляційній і касаційній судових інстанціях;

2) процедура розгляду, обтяжена стадією у зв'язку із пере­глядом справ ВС України, охоплює судове провадження у пер­шій, апеляційній, касаційній судових інстанціях, а також прова­дження у зв'язку із винятковими переглядом справ.

6.