Особи, на яких покладаються функції захисту іноземних осіб, які беруть участь у цивільному процесі

Конституція України у ч. 1 ст. 59 гарантує кожному право на правову допомогу та вільний вибір захисника своїх прав. Визначення поняття «захисник» у чинному законодавстві Украї­ни немає.

Національний режим цивільного судочинства, поширений на іноземних осіб, незалежно від місця їх проживання, перебу­вання чи місцезнаходження, у випадках, установлених зако­ном України, гарантує участь таких осіб у цивільному процесі у справі з іноземним елементом. Відтак звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або дер­жавних чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах у встановлених законом випадках можуть Уповноважений Вер­ховної Ради України з прав людини (ст. 13 ЗУ «Про Уповнова­женого Верховної Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997 р.), прокурор (ст. 23 ЗУ «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 р.), органи державної влади, органи місцевого самовряду­вання, фізичні та юридичні особи. ЦПК України визначає проце­суальне становище, процесуальні права органів та осіб, яким за­коном надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (ст. 46).

Конституцією України гарантується право вільного вибо­ру захисника своїх прав (ч. 1 ст. 59). Цивільне процесуальне за­конодавство України не встановлює вимоги щодо особи захис­ника, крім загальних правил, визначених його ст. 40. Слушна позиція Конституційного Суду України щодо цього питання, яку він висловив у своєму Рішенні від 16 листопада 2000 р. № 13-рп (справа про право вільного вибору захисника). Вона полягає у тому, що конституційну гарантію «кожен є вільним у виборі захисника своїх прав» треба розуміти як конституційне право з метою отримання правової допомоги вибирати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.

На забезпечення конституційних гарантій щодо надання кваліфікованої правової допомоги спрямоване положення ч. 2 ст. 59 Конституції України. Ним передбачено, що для забезпе­чення права на захист і надання правової допомоги під час вирі­шення справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.

У судовій практиці поширене здійснення захисту у про­цесі адвокатами. Правові засади організації та порядку діяль­ності адвокатури в Україні визначаються спеціальним Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 5 липня 2012 р. та іншими законодавчими актами України.

Відповідно до ст. 2 зазначеного закону адвокатурою України є недержавний самоврядний інститут, що забезпечує здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги на професійній основі, а також самостійно вирішує питання організації і діяльності адвокатури в порядку, встановленому законом. Адвокати дають консультації та роз'яс­нення з юридичних питань, усні і письмові довідки щодо законо­давства; складають заяви, скарги та інші документи правового характеру; посвідчують копії документів у справах, які вони ведуть; здійснюють представництво в суді, інших державних органах, перед громадянами та юридичними особами; подають юридичну допомогу підприємствам, установам, організаціям; здійснюють правове забезпечення підприємницької та зовніш­ньоекономічної діяльності громадян і юридичних осіб тощо.

Тож представниками іноземних осіб у цивільному процесі можуть бути адвокати, які, своєю чергою, можуть бути і грома­дянами України, і іноземними особами.

Процесуальне представництво іноземних осіб у цивільно­му процесі може здійснюватися консулом або іншою посадовою особою, яка виконує консульські функції. Повноваження консу­ла щодо здійснення функцій представництва громадян своєї держави в країні перебування передбачені міжнародними кон­сульськими документами (конвенціями та договорами).

Україною укладено та ратифіковано у встановленому по­рядку низку двосторонніх консульських конвенцій з такими державами: Італією (від 23 грудня 2003 р.), Лівією (від 14 жовтня 2003 р.), Кубою (від 23 вересня 2002 р.), Югославією (від 1 жовтня 2001 р.), Македонією (від 10 квітня 2000 р.), Туреччиною (від 21 травня 1998 р.), Узбекистаном (від 19 лютого 1998 р.), Турк­меністаном (від 29 січня 1998 р.), Азербайджаном (від 24 березня 1997 р.), Грузією (від 14 лютого 1997 р.), Болгарією (від 24 липня 1996 р.), Молдовою (від 29 серпня 1995 р.), Литвою (від 28 бере­зня 1995 р.), Кореєю (КНДР) (від 8 червня 1994 р.), В'єтнамом (від 8 червня 1994 р.), Казахстаном (від 20 січня 1994 р.), Росій­ською Федерацією (від 15 січня 1993 р.), Китайською Народною Республікою (від 31 жовтня 1992 р.), Румунією (від 3 вересня 1992 р.), Польщею (від 8 вересня 1991 р.), Угорщиною (від 31 травня 1991 р.). У порядку правонаступництва Україна бере участь у міжнародних двосторонніх консульських договорах, укладених СРСР.

Міжнародно-правові засади діяльності консульських уста­нов закріплено Віденською конвенцією про консульські зносини від 24 квітня 1963 р. Статтею 5 цієї Конвенції визначено кон­сульські функції, до яких, зокрема, віднесено: захист у державі перебування інтересів акредитуючої держави та її громадян (фі­зичних та юридичних осіб) у межах, установлених міжнародним правом; охорона в межах, установлених законами та правилами держави перебування, інтересів неповнолітніх та інших осіб, які не володіють повною дієздатністю, котрі є громадянами акреди­туючої держави, особливо у випадках, коли виникає потреба у встановленні над ними опіки чи піклування; із дотриманням практики та порядку, що прийняті у державі перебування, пред­ставництво чи забезпечення належного представництва громадян акредитуючої держави в судових та інших установах держави перебування з метою отримання згідно з законами та правилами держави перебування розпоряджень про попередні заходи, що обмежують права та інтереси цих громадян, якщо через їхню відсутність або інші причини такі особи не можуть своєчасно здійснити захист своїх прав та інтересів; передача судових і несудових документів чи виконання судових доручень щодо отримання пояснень (показань) для суду акредитуючої держави згідно з чинними міжнародними договорами або, у разі відсут­ності таких договорів, у будь-якому іншому порядку, що не су­перечить законам і правилам держави перебування.

Аналогічні повноваження закріплено в міжнародних двос­торонніх консульських конвенціях України, більшість яких має характер бланкетних норм. Таким є положення ч. 1 ст. 35 Кон­сульської конвенції між Україною та Великою Соціалістичною Народною Лівійською Арабською Джамахирією від 7 квітня 2004 р., якою встановлено, що консульська посадова особа має право репрезентувати громадян акредитуючої держави та вжива­ти заходів, необхідних для забезпечення їх репрезентації у суді або в інших компетентних установах, якщо ці громадяни з яки­хось причин не можуть самостійно захищати свої права та інте­реси у відповідний час.

Статтею 17 Консульського Договору між Україною та Ре­спублікою Казахстан від 20 січня 1994 р. визначено функції кон­сула щодо спадщини: якщо громадянин акредитуючої держави має або претендує на право одержати спадщину в державі пере­бування, однак ні він, ні його представник не можуть взяти участь у розгляді справи про спадщину, консульська посадова особа може особисто або через свого представника репрезенту­вати цього громадянина в судових або інших компетентних ор­ганах держави перебування.

Процесуальне представництво консульською посадовою особою громадянина своєї держави в юридичній літературі хара­ктеризують такими ознаками:

- здійснюється в іноземній державі місця свого перебу­вання;

- виникає не на підставі волевиявлення довірителя за до­говором доручення, а на підставі міжнародного договору, тобто є офіційним представництвом;

- припиняється на підставі юридичного факту, тобто взят­тя на себе заінтересованою особою захисту своїх прав та інте­ресів особисто чи через призначеного нею представника;

- здійснюється без спеціального доручення.

Аналіз положень чинних в Україні міжнародних кон­сульських договорів дає підстави вважати, що консул чи інша посадова особа, яка виконує консульські функції, під час здійс­нення представництва може виступати в цивільному процесі як офіційний представник (за представництва без спеціальних на те повноважень інтересів дієздатної особи, яка через свою відсутність чи з інших поважних причин не в змозі своєчасно захистити свої інтереси у суді); як законний представник (при представництві інтересів недієздатних, обмежено дієздатних і неповнолітніх осіб, а також під час виконання у суді функції опіки (захисту, збереження, управління) спадковим майном); а також як договірний представник (за надання правової допо­моги та здійснення представництва у суді за дорученням відпо­відної особи).

В Україні з метою забезпечення належних умов для здійс­нення консульськими установами іноземних держав своїх функ­цій відповідно до Віденської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 р. Указом Президента України від 10 червня 1993 р. № 198 затверджено Положення про дипломатичні пред­ставництва та консульські установи іноземних держав в Україні.

5.