§ 5. Юридичні презумпції та фікції в цивільному процесі України у світлі судової реформи

Україна на даний час переходить на новий етап історичного розвитку, який супроводжується фундаментальними перетворен­нями державних інститутів, важливе місце серед яких займає саме судова гілка влади.

Неспроможність держави забезпечити чесне і неупереджене правосуддя, що ґрунтується на європейській системі цінностей та стандартів захисту прав людини, так само як і неспроможність впровадити ефективних механізмів протидії корупції, викликала глибоку кризу довіри до судової гілки влади з боку суспільства, яку і має на меті подолати започаткована конституційна реформа у частині правосуддя.

Судова реформа відповідно до Стратегії сталого розвитку «Ук­раїна — 2020» відноситься до вектора безпеки Української держа­ви, що полягає у забезпеченні гарантій безпеки держави, бізнесу та громадян, захищеності інвестицій і приватної власності^[52].

Такі запити українського суспільства щодо реформування судо­вої системи, як деполітизація, утвердження незалежності судової влади та посилення її відповідальності перед суспільством, знайшли своє відображення у змінах до Конституції України.

Конституційна реформа в частині правосуддя є однією із най­більш актуальних реформ, які необхідно провести Україні для по­будови правової, демократичної та інвестиційно привабливої де­ржави, в якій кожній особі гарантується право на справедливий, неупереджений та незалежний суд.

Висвітлюючи вплив конституційної реформи та змін до проце­суального законодавства останніх років на презумпції та фікції у цивільному процесі, слід відмітити, що зміни до Конституції на­правлені саме на структурні зміни та перебудову нині діючої сис­теми судів, закріплення додаткових гарантій незалежності суддів, разом із запровадженням додаткового контролю за їх діяльністю тощо. Таким чином, зазначені зміни до Конституції істотно не позначились на презумпціях і фікціях у цивільному процесі, однак зміни до процесуального законодавства мали вплив, закріпивши нові презумпції та фікції, які будуть далі розглянуті.

У сучасній теорії цивільного процесуального права все ще немає єдиної концепції юридичних презумпцій та фікцій. Відсутня узго­дженість позицій науковців та юристів-практиків відносно правової суті даних категорій, їх типології, функціональної природи, проце­суальної значущості тощо.

Юридичні презумпції та фікції як засоби юридичної техніки в цивільному процесуальному праві можна розглядати лише через призму категорії нормативно-правового припису.

Юридичні презумпції та фікції необхідно відносити до нети­пових нормативно-правових приписів цивільного процесуального права, особливість яких полягає в тому, що вони не мають тра­диційної класичної структури, тобто таких елементів, як гіпотеза, диспозиція, санкція. Для нетипових нормативно-правових при­писів характерні нетрадиційні логічні, граматичні, юридичні та інші способи викладу нормативно-правового матеріалу. Закріплюючи норми-презумпції та норми-фікції, законодавець прагне досягти певної мети правового регулювання, якої не можуть забезпечити стандартні регулятивні та охоронні норми^[53].

Верховна Рада України 12 лютого 2015 року прийняла Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів Украї­ни щодо забезпечення діяльності Національного антикорупційно- го бюро України та Національного агентства з питань запобіган­ня корупції» (набрав чинності 4 березня 2015 року). Цим законом розділ III Цивільного процесуального кодексу України доповнив­ся з 4 червня 2015 року новою главою 9 «Особливості позовного провадження у справах про визнання необгрунтованими активів та їх витребування».

Зазначене провадження без перебільшення варто визнати пер­шим видом у цивільному процесуальному законодавстві галузево- матеріальної диференціації справ позовного провадження цивіль­ного судочинства за рахунок інтеграції в цивільне процесуальне законодавство норм процесуального характеру законодавства у сфері запобігання та протидії корупції. Уже сам по собі факт запро­вадження до Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України) такого нового процесуального інституту свідчить про актуальність для науки цивільного процесуального права цьо­го нововведення, а відтак й потребує відповідного наукового дослі­дження^[54].

Висвітлюючи питання впливу змін за судовою реформою, щодо такого техніко-юридичного засобу правового регулювання, як пре­зумпція, особливу увагу треба приділити ст. 233-2 ЦПК України, в якій закріплено положення про доказову презумпцію необґрунто­ваності придбаних активів, у випадку коли поданих доказів на під­твердження законності набуття активів виявилось недостатньо. За своєю природою зазначена презумпція належить до непрямих пре­зумпцій, оскільки про наявність таких презумпцій можна зробити висновок з аналізу і тлумачення (зокрема, судового) норм закону. Як вказує В. К. Бабаев, якщо презумптивне положення не викла­дається безпосередньо в нормі, але його можна вивести шляхом ло­гічних висновків, то має місце непряме закріплення презумпції^[55].

У своїх зауваженнях до цього законопроекту Головне юридич­не управління Апарату Верховної Ради України зауважило, що такі радикальні новації не враховують загальних засад Цивільного процесуального кодексу України в контексті завдань та принципів цивільного судочинства, а також засадничі принципи вітчизняної кримінально-правової доктрини. Адже на відміну від кримінального процесу, де діє презумпція невинуватості, у цивільному судочинс­тві діє презумпція винуватості відповідача, тобто особа вважається винною, доки не доведе відсутність своєї вини.

З такою позицію не згоден такий науковець, як В. І. Бобрик, який вказує: «Зважаючи на те, що в новому механізмі якраз і діє презумпція вини відповідача: він вважається таким, що набув ак­тиви неправомірно, доки він не доведе (а суд не встановить), що активи або грошові кошти, необхідні для придбання активів, щодо яких поданий позов про визнання їх необгрунтованими, були на­буті на законній підставі». Погоджуючись із зазначеною позицією, можна лише добавити додаткові приклади застосування таких «не характерних», на думку Головного юридичного управління Апара­ту Верховної Ради України, видів презумпцій, як презумпція вини відповідача.

У справах про дискримінацію двома законами (Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання та протидії дискримінації» № 1263-VII від 13.05.2014 та Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у сфері державної антикорунційної політики у зв’язку з виконанням Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України» № 1261-VII від 13.05.2014; в редакції Закону № 1700-VII від 14.10.2014) було введено у ЦПК положення щодо перерозподілу обов’язку доведення відсутності фактів диск­римінації, який покладається саме на відповідача.

У відповідності до ч.

1. Кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

У справах про дискримінацію позивач зобов’язаний навести фактичні дані, які підтверджують, що дискримінація мала місце. У разі наведення таких даних доказування їх відсутності покла­дається на відповідача.

У справах щодо застосування керівником або роботодавцем чи створення ним загрози застосування негативних заходів впливу до позивача (звільнення, примушування до звільнення, притягнення до дисциплінарної відповідальності, переведення, атестація, зміна умов праці, відмова в призначенні на вищу посаду, скорочення заробітної плати тощо) у зв’язку з повідомленням ним або членом його сім’ї про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою обов’язок доказування правомірності прийнятих при цьому рішень, вчинених дій покладається на відповідача.

До презумпції вини відповідача, яка використовується в цивіль­ному процесі, належить також положення ст. 1188 ЦК України, за­кріплюючи презумпцію вини володільця джерела підвищеної не­безпеки за шкоду, яка ним завдана, якщо він не доведе, що шкоду спричинено не з його вини.

Разом із тим слід зазначити, що деякі презумпції, які діяли рані­ше, були виключені, а саме це стосується Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Закону України «Про інформацію» та Закону Украї­ни «Про доступ до публічної інформації» від 27 березня 2014 року № 1170-VII, яким була виключена ч. 3 ст. 277, яка закріплювала презумпцію недостовірності негативної інформації, поширеної про особу.

Слід також згадати про доказову презумпцію, закріплену у ст. 122 CK України, яка у теорії називається як презумпція батьківства чи презумпція шлюбного походження дитини і яка безпосередньо впливає на процес доказування.

Хоча зазначені презумпції і закріплені в нормах матеріального законодавства, однак вони використовуються у процесі і відповідно є презумпціями цивільного процесу.

Таким чином, на підставі розглянутих прикладів можна дійти висновку, що презумпції вини у цивільному процесі хоча і не є превалюючими, однак є усталеними, з точки зору закріплення у нормативно-правових актах та практики їх застосування. Тому можна вважати, що закріплення такого нового виду позовного про­вадження є обґрунтованим та доцільним.

Окрему увагу слід приділити саме тому, наскільки ефективно проявив себе зазначений вид справ позовного провадження, зва­жаючи на те, що зміни у законі діють майже півтора року. Ско­риставшись пошуком у реєстрі судових рішень за ключовими сло­вами (визнання необґрунтованими активів) не було знайдено жод­ного рішення суду у зазначеній категорії справ, що означає прикру даність, яка полягає у надзвичайній повільності реформ та деклара­тивності зазначеного виду позовного провадження на даний час.

Можна лише сподіватися, що вказаний вид позовного прова­дження нарешті запрацює, однак зазначене повинно стати предме­том дискусії як юристів-теоретиків, так і практикуючих правників.

Розглядаючи питання впливу судової реформи на фікції у цивіль­ному процесі, слід зазначити, що Законом України «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України щодо встанов­лення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України» від 4 лютого 2016 року № 990-VIII було додано до ЦПК України ст. 257-1, яка закріплює особливості провадження у справах про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України.

У даному випадку мається на увазі фікція смерті особи на оку­пованій території, коли суд найчастіше не може вважати факт вста­новленим на підставі прямих доказів, тому на підставі наданих не прямих доказів суд може встановити такий факт на окупованій території.

Як слушно зауважив В. О. Вітушко, факт смерті в порядку ок­ремого провадження тут не встановлюється, а оголошується судом як доцільна фікція^[56].

На думку О. Печеного, «оголошення особи померлою пов’язується з неможливістю встановити її місцезнаходження, що наближує його до категорії безвісної відсутності.

Досліджуючи питання впливу реформ на цивільне процесуаль­не законодавство, не можна оминути увагою проект змін до ЦПК України, який наразі обговорюється у наукових колах.

Зміни, які пропонуються у проекті, перш за все, перебудовують процес із запровадженням великої кількості процесуальних мож­ливостей врегулювання спору до початку розгляду справи по суті і також полягають у більш детальній регламентації форми проце­суальних документів на різних стадіях процесу тощо.

В процесуальній літературі стверджується про наявність різних процесуальних презумпцій у різних видах цивільного судочинства. Так, наприклад, І. П. Зеленко вказує на дію в позовному прова­дженні презумпції недоведеності позовних вимог, а для наказного і окремого провадження — навпаки, про презумпції обґрунтованості і безспірності вимог^[58].

Необхідно більш детально розглянути кожну із вказаних презум­пцій. Так, презумпція недоведеності позовних вимог ґрунтується на принципі змагальності цивільного судочинства, який саме в по­зовному провадженні проявляється найбільшою мірою та містить правило щодо розподілу обов’язків з доказування: «Кожна сторо­на повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК» (ч. 3 ст. 10 ЦПК). Тому позивач, звертаючись до суду з позов­ними вимогами, зобов’язаний довести обставини, що є підставою його позову. В протилежному випадку суд вважатиме позовні ви­моги безпідставними, що матиме наслідком відмову в позові. Тобто за відсутності жодних доказів, як тих, що підтверджують позицію позивача, так і тих, що її спростовують, суд ухвалює рішення на користь відповідача за безпідставністю позовних вимог, не дивля­чись на те, що й заперечення відповідача могли бути нічим не під­кріплені. Виходячи з цього можна стверджувати про наявність в цивільному процесуальному законодавстві непрямого закріплення презумпції недоведеності позовних вимог.

Підсумовуючи викладене, можна констатувати, що ті зміни, які були внесені в частині запровадження нових презумпцій та фікцій у цивільний процес, були прийняті як необхідна умова продовжен­ня вектора руху на реформування прав і свобод громадянина. Та­ким чином, зазначені зміни до цивільного процесуального кодексу є цілком виправданими, оскільки будуть сприяти посиленню пра­вових гарантій людині щодо її законних прав.