§ 1. Розвиток вчення про осіб, які беруть участь у справі

Розуміння суті процесуального положення суб’єктів у цивільно­му процесі є необхідною умовою і основою для реалізації завдань, що стоять перед цивільним процесом, для вирішення практичних завдань судочинства.

Цивільне процесуальне законодавство не визначає понять суб’єкта цивільних процесуальних відносин, учасника цивільно­го процесу, але містить перелік їх складу. Глава 4 розділу 1 ЦПК України «Учасники цивільного процесу» відносіть до них осіб, які беруть участь у справі, та інших учасників процесу.

Таким чином суд виключається з переліку учасників процесу^[59]. Однак суд, відповідно до теорії цивільного процесуального права, є суб’єктом цивільних процесуальних відносин.

Отже в розумінні закону є відмінності між поняттями «суб’єкт» і «учасник». Поняття «учасник» вужче, ніж поняття «суб’єкт». Мож­ливо, це виправдано з точки зору відокремлення суду від інших суб’єктів цивільних процесуальних відносин як суб’єкта, який наділений владними повноваженнями. Аналогічним чином здій­снюється поділ суб’єктів процесу і за законодавством європейських країн.

У чинному ЦПК України друга група суб’єктів називається осо­бами, які беруть участь у справі. Така назва не цілком відображає суть даної групи суб’єктів, що вносить деяку плутанину в теорію цивільного процесуального права і судову практику.

В основі поділу суб’єктів на групи в теорії цивільного процесу­ального права лежить функціональний критерій. Залежно від ролі та впливу на хід процесу всіх суб’єктів цивільного процесу можна поділити на три основні групи: органи, що здійснюють правосуддя; особи, які юридично заінтересовані у розгляді справи; особи, які сприяють здійсненню правосуддя (інші учасники процесу).

Заінтересованість осіб, які беруть участь у справі, об’єктивно має зв’язок з предметом спору або лише з процесуальним резуль­татом розгляду справи. У першому випадку можна говорити про матеріально-правову заінтересованість, а в другому — про проце­суально-правову. Поняття «заінтересованість» і «інтерес» не є то­тожними поняттями. Заінтересованість (суб’єктивне усвідомлення) потрібно розглядати як потребу в задоволенні інтересу. В цивільно­му процесі тільки суд може встановити дійсність юридичного інте­ресу шляхом винесення ухвал за результатами здійснення окремих процесуальних дій і рішення в цілому.

В залежності від того, до чого виявляється інтерес (до матеріаль­но-правового результату або до процесуального), заінтересованість можна поділити на матеріально-правову і процесуальну.

Крім того інтерес як мета, як результат властивий не тільки в цілому цивільного процесу, але окремим цивільним процесуальним відносинам, які наповнюють цей самий цивільний процес. Таким чином досягнення кінцевого результату (задоволення інтересу) можливо шляхом досягнення проміжних цілей (задоволення інте­ресів). Це характерно тільки для процесуально-правової заінтере­сованості.

Велика увага проблематиці юридичного інтересу для учасників процесу приділяється і в процесуальному законодавстві багатьох країн Європи. Більш того, у них виділяється поняття позивача в процесуальному сенсі: процесуальна сторона в силу закону (Авст­рія, Швейцарія, Німеччина) і процесуальна сторона в силу угоди (Німеччина). Тобто неважливо чий інтерес захищається, головне — його наявність, і особа займає процесуальне положення сторони, з усіма наслідками, які з цього випливають (процесуальне поло­ження)^[60].

Виходячи з цього, в цивільному процесі можна було б чітко виділити дві форми участі осіб, які беруть участь у справі: сторо­ни (як в матеріально-правовому розумінні, так і в процесуальному розумінні) та інші заінтересовані особи.

В англійській мові термін «інтерес» означає досить різноманітні поняття: вигода, користь, заклопотаність, участь, частина, частка тощо. Тобто цей термін можна використовувати до досить широкої сукупності процесуальних статусів. Тому прецедентне право США дозволяє в цивільному процесі брати участь і особам, які захища­ють чужі інтереси, від свого імені. Це де-факто відбувається від­носно участі прокурора в цивільному процесі України. Прокурор, подаючи позов, керується своєю власною позицією.

Процесуальне право західноєвропейських країн виділяє ма­теріальний і формальний аспекти поняття «сторона»^[61]. Виходячи з цього, в цивільне процесуальне законодавство слід було б ввес­ти виправдані в теорії цивільного процесуального права поняття «особи, які здійснюють правосуддя», «особи, які заінтересовані в розгляді справи», «особи, які сприяють здійсненню правосуддя». Тому назва (диспозиція) ст. 26 ЦПК повинна звучати так: «Особи, які заінтересовані у розгляді справи». А в частині першій цієї стат­ті необхідно не лише перераховувати склад даних суб’єктів, але й закріпити наступне визначення: «Особи, які заінтересовані у роз­гляді справи, — це особи, які захищають в цивільному процесі свої права, свободи та інтереси або права, свободи та інтереси інших осіб».

Чинний ЦПК України в ст. 26 абсолютно обґрунтовано закріпив склад цих осіб в залежності від виду судочинства. Однак в законі не згадуються особи, які заінтересовані в участі в апеляційному провадженні в силу того, що їх права порушуються рішенням суду першої інстанції, хоча учасниками розглянутої справи в суді пер­шої інстанції вони не були.

Відповідно до положень загальнотеоретичної юриспруденції всі права та обов’язки суб’єктів можна поділити на загальні і спеціаль­ні.

Склад загальних прав осіб, які беруть участь у справі, є виправ­даним з огляду на сформовану судову практику. Логічно обґрунто­вано виглядав би поділ прав по групах в залежності від їх мети та функціонального призначення.

У сучасному цивільному процесі досить широко розробляєть­ся тема цивільної процесуальної відповідальності, зловживання процесуальними правами. Судова практика потребує того, щоб ці поняття були введені в процесуальне законодавство. Це дало б можливість об’єднати положення про обов’язки і положення про неприпустимість зловживання правами, тому що добросовіс­ність — це спільний обов’язок суб’єктів, якій повинен бути зве­дено у принцип. Тому перелік обов’язків осіб, які беруть участь у справі, необхідно починати з цього обов’язку.

Добросовісність (відповідно до доброї совісті) стосується кількох аспектів, які також повинні бути відображені в нормі: добросовісно використовувати надані законом права і добросовісно виконувати покладені обов’язки. Добросовісність повинна розглядатися з двох позицій: здійснювати права і виконувати обов’язки в суворій від­повідності з нормами права (порядок, строки і т.п.), а також не порушувати при здійсненні права і виконанні обов’язків чиїхось прав та інтересів.

Зловживання (вживання для зла) — це діяння, тому визначен­ня поняття зловживання має велике значення, оскільки дає мож­ливість на практиці визначити склад цього правопорушення. Зло­вживанням є використання права недозволеними способами, таки­ми, що суперечать призначенню права, в результаті чого завдається збиток (шкода) суспільству, державі, окремій особі.

Отже, зловживання цивільними процесуальними права­ми можна визначити як винне використання (дія або бездіяль­ність) суб’єктивного цивільного процесуального права, яке фор­мально відповідає вимогам закону, з перевищенням допустимих меж, порушенням цільового призначення, що заподіює шкоду суб’єктам цивільних процесуальних відносин, а також правосуддю в цілому^[62].

При суддівському встановленні зловживання необхідно зверта­ти увагу на обидві сторони питання: об’єктивну (відповідність поведінки суб’єктів процесуального права приписам закону, здій­снення процесуального права з перевищенням меж, з порушенням цільового призначення права, заподіяння шкоди) і суб’єктивну (наявність вини в поведінці суб’єкта).

Здатність мати цивільні процесуальні права та обов’язки сторо­ни, третьої особи, заявника, заінтересованої особи (цивільна про­цесуальна правоздатність) мають усі фізичні і юридичні особи.

Здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов’язки в суді (цивільна процесуальна дієздат­ність) мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юри­дичні особи.

Багато в чому процесуальні інститути ґрунтуються на інститу­тах матеріально-правових. Це стосується в першу чергу таких ін­ститутів, як цивільна процесуальна правоздатність та дієздатність. У цивільному процесуальному законодавстві деяких зарубіжних країн цей зв’язок виражено прямо (наприклад, у цивільному про­цесуальному законодавстві Німеччини). Визначення такого зв’язку в процесуальному законодавстві України дозволило б уникнути багатьох помилок в теорії і практиці, особливо щодо визначення процесуальної правоздатності та дієздатності суб’єктів у конкрет­них правовідносинах.

Так, в ЦК України передбачено обмеження правоздатності та дієздатності, що природним чином позначається на можливості бути учасником процесу і самостійно реалізовувати свої процесуальні права (наприклад, обмеження в можливості заняття певними видами діяльності за вироком суду, правоздатність юридичної особи повин­на відповідати цілям, передбаченим у його установчих документах). В ч. 2 ст. 29 ЦПК України зв’язок між цивільною та цивільною про­цесуальною дієздатністю неповнолітніх осіб, а також осіб, дієздат­ність яких обмежена, виражено словами: «...можуть особисто здій­снювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов’язки в суді у справах, що виникають з відносин, у яких вони особисто бе­руть участь, якщо інше не встановлено законом».

Відповідно до теорії цивільного процесуального права правоздат­ність є підставою для виникнення цивільних процесуальних пра­вовідносини між будь-якими суб’єктами, таким чином дане поняття застосовується щодо будь-яких суб’єктів цивільного процесуального права, в тому числі і осіб, які сприяють здійсненню правосуддя.

Більше того, процесуальне законодавство деяких європейських країн цілком обґрунтовано виділяє активну (для ініціаторів проце­су) і пасивну (для сторони, що захищається) правоздатність^[63].

Стаття 28 ЦПК в чинній редакції в гіпотезі закріплює положен­ня про правоздатність загальну, а в диспозиції йдеться лише про певних заінтересованих осіб.

Головні діючі особи цивільного судочинства у справах позов­ного провадження — це сторони (позивач і відповідач). У жодній редакції ЦПК України до сьогоднішнього дня не містилося зако­нодавчого визначення понять «сторони», «позивач» і «відповідач» в цивільному процесі. Втім у теорії існують різні визначення цих категорій. Така ситуація інколи на практиці не дає можливості чіт­ко визначити сторін у конкретній справі, перешкоджає однаковому застосуванню норм права, вносить в деяких випадках протиріччя між теорією цивільного процесуального права і судовою практи­кою. Теоретично поняття сторони можна розглядати як в широко­му, так і у вузькому значенні, як в матеріально-правовому, так і в процесуальному значенні (наприклад, закон про Верховний суд в Англії дає наступне визначення поняття: стороною можна вважати того, хто на підставі правил процедури отримав повідомлення про дане провадження або фактично вступив у нього).

У різних правових системах існують свої критерії визначення позивача і відповідача. Англія дає найпростіший: позивачем може бути будь-яка особа, права якої порушено. У цьому визначенні простежується тісний зв’язок з правом на позов.

У США процес повинна розпочинати дійсно заінтересована сторона, а саме юридично заінтересована.

У Франції інтерес повинен бути законним, що захищається пра­вом і судом. Він повинен бути прямим і особистим, актуальним (дозрілим), тобто йдеться про ситуацію, коли або мало місце пору­шення права, або існує реальна загроза його порушення.

За правом Німеччини відсутня потреба пов’язувати поняття по­зивача і поняття матеріальних правовідносин. Практика нівелює теоретичні розбіжності. Достатньо того, що позивач стверджує про порушення права і вказує на відповідача за своїм позовом. За англосаксонським правом існують винятки з вказаного правила: опікуни, довірчі власники, духівниці захищають чужі інтереси, але виступають від свого імені.

У цивільному процесуальному праві деяких країн виділяються види позивачів у процесуальному сенсі: процесуальна сторона в силу закону (Австрія, Швейцарія, Німеччина) і процесуальна сто­рона в силу угоди (Німеччина). Тобто неважливо чий інтерес за­хищається, головне — його наявність, і особа займає процесуальне положення сторони, з усіма наслідками, які з цього випливають (процесуальне положення).

Таким чином, можна зробити низку висновків з приводу питан­ня, що саме розуміє законодавець під термінами «сторони», «пози­вач» і «відповідач».

За законами логіки законодавче визначення поняття повинно лаконічно відображати основні ознаки об’єкта і мати зв’язок між загальними ознаками (наявність заінтересованості для всіх суб’єктів цієї групи) і частковими (зв’язок з матеріально-правовими відно­синами, що є предметом судового розгляду).

Таким чином можна визначити, що:

1. Сторонами (позивачом і відповідачом) в цивільному процесі є особи, які заінтересовані у розгляді і вирішенні свого спору в суді.

2. Позивачем може бути особа, чиє право, свободи чи інтереси порушені, невизнані або оспорюються. Відповідачем є особа, яка притягається до відповіді за позовом щодо захисту порушених, не­визнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача.

Відповідно до ст. 31 ЦПК України сторони користуються рів­ними процесуальними правами. Це положення завжди викликало неоднозначне розуміння в процесі підготовки юристів і в судовій практиці. Теоретики цивільного процесуального права змушені стверджувати про те, що під цим формулюванням розуміється не буквальна рівність (однаковість) прав за кількістю та обсягом, а рівна можливість захисту своїх інтересів. Тому дане формулюван­ня доцільно замінити на більш коректне: «сторони рівні в захисті своїх прав, свобод та інтересів у цивільному процесі» або «сторо­ни користуються рівними можливостями щодо захисту своїх прав, свобод та інтересів у цивільному процесі».

Позов може бути пред’явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів (ст. 32 ЦПК України). Дане положення стосується лише активної або пасивної співучасті, але на практиці зустрічається ще й змішана співучасть, коли в справі беруть участь одночасно кілька позивачів і кілька відповідачів.

Відповідно до ч. 2 ст. 32 ЦПК України участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускаєть­ся, якщо: 1) предметом спору є спільні права чи обов’язки кількох позивачів або відповідачів; 2) права і обов’язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права і обов’язки. Дане положення включає в себе по­няття різного порядку: підстави (п. 1, 2) та умови (п. 3) співучасті. У нормі права їх слід було б розділити.

Цивільне процесуальне законодавство України взагалі не міс­тить положень про обов’язкову співучасть, коли суд в силу ха­рактеру спірних матеріально-правових відносин залучає до участі у справі всіх суб’єктів правовідношення. Обов’язкова (необхідна) співучасть передбачається законодавством багатьох європейських країн. Зокрема, Цивільний процесуальний кодекс ФРН 1996 року у § 62 «Необхідна процесуальна співучасть» регламентує, що у разі, якщо спірні правовідносини може бути встановлено щодо всіх про­цесуальних співучасників тільки в однаковому порядку, або в разі, якщо процесуальна співучасть є необхідною з інших підстав, у разі неявки в засідання або недодержання визначеного терміну окреми­ми співучасниками вважається, що зазначені співучасники пред­ставляються тими співучасниками, які з’явилися в судове засідання або дотрималися строку.

В силу принципу диспозитивності слід було б закріпити в ЦПК України право співпозивачів приєднатися до позовних вимог того позивача, який перший подав позовну заяву до суду.