§ 4. Гласність і відкритість цивільного процесу: новели 2014-2016 років та перспективне законодавство

На початку березня 2017 року Рада з питань судової реформи представила проекти Господарського процесуального кодексу Ук­раїни та Цивільного процесуального кодексу України, розроблені робочою групою Ради.

Пункт 6 ст. 129 Конституції України передбачає дію принципу гласності в українському судочинстві, що сприяє демократизації судочинства. Принцип гласності означає, що розгляд у цивільних судах є відкритим, що забезпечує присутність на слуханні справи будь-якій особі, тобто передбачається можливість вільного доступу в зал судового засідання не тільки осіб, що беруть участь у справі, але й всім іншим особам, що виявили бажання бути присутніми при вирішенні спору. З метою висвітлення ходу процесу і його ре­зультатів у залі можуть бути присутніми працівники засобів масової інформації (далі — ЗМІ).

Відкритий розгляд справ дає можливість особам безпосередньо ознайомитися з роботою суду, а це підвищує його відповідаль­ність за законне і правильне вирішення справ, сприяє зниженню суб’єктивізму суддів і дозволяє всім бажаючим переконатися в до­триманні встановлених процесуальним законом правових процедур розгляду справи^[41].

Принцип гласності реалізується за допомогою наступних правил.

По-перше, розгляд справ в цивільних судах проводиться відкрито.

По-друге, усі матеріали справи відкриті для осіб, які беруть участь у справі, вони мають право ознайомитися з ними, обов’язково ма­ють бути проінформовані про час і місце судового засідання і про виконання окремих процесуальних дій.

Редакція ст. 11 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», яка вступила в дію з 28 березня 2015 року (відповідно до Закону України від 12 лютого 2015 року «Про забезпечення права на спра­ведливий суд»^[42]), розширила зазначене правило щодо суб’єктного складу.

Тобто відповідна інформація поширюється серед невизначено- го/необмеженого кола осіб.

Закон України від 2 червня 2016 року «Про судоустрій і статус суддів»^[43] так само регулює зазначене питання.

По-третє, будь-яка особа має право на вільний доступ до судо­вого рішення за умов та в порядку, встановленому законом.

По-четверте, присутні в залі засідання мають право робити письмові замітки, вести стенограму, звуко- та відеозапис.

Редакція ст. 11 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року^[44] передбачала, що учасники судового процесу та інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні, можуть використовувати портативні аудіотехнічні засоби. Проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, відеозапису, а також транслювання судового засідання допускається за рішенням суду.

За новою редакцією цієї статті (Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року^[45]) «учасники судового проце­су, інші особи, присутні у залі судового засідання, представники за­собів масової інформації можуть проводити в залі судового засідан­ня фотозйомку, відео- та аудіозапис з використанням портативних відео- та аудіотехнічних засобів без отримання окремого дозволу суду, але з урахуванням обмежень, установлених законом».

При цьому тільки «трансляція судового засідання здійснюється з дозволу суду».

Однак маємо враховувати, що у ст. 6 ЦПК України відповідні зміни внесені не були, тому на сьогодні діє правило, що прове­дення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, відеозапису здійснюється лише на підставі ухвали суду за наявності згоди на це осіб, які беруть участь у справі.

У законі також підкреслюється, що проведення в залі судового засідання фотозйомки, відеозапису, а також трансляція судового засідання повинні здійснюватися без створення перешкод у веденні засідання та здійсненні учасниками судового процесу їхніх проце­суальних прав.

Крім того, у разі вчинення особою дій, що свідчать про неповагу до суду або учасників судового процесу, така особа за вмотивованим рішенням суду може бути видалена із зали судового засідання.

Проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, ві- део-, звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання по радіо і телебаченню, фіксу­вання за допомогою власних записів та портативних аудіотехнічних засобів та розповсюдження у майбутньому відповідної інформації у ЗМІ є засобом, за допомогою якого не тільки присутні на судовому засіданні особи мають змогу ознайомитися з ходом засідання, тобто принцип гласності передбачає три форми отримання інформації з зали суду: а) безпосереднє сприйняття інформації в залі суду і право фіксувати її різними засобами; б) сприйняття інформації про су­довий процес за допомогою ЗМІ; в) ознайомлення із судовим рі­шенням за допомогою офіційного реєстру судових рішень в мережі Інтернет (відповідно до Закону України «Про доступ до судових рі­шень», на виконання якого був прийнятий Порядок ведення Єди­ного державного реєстру судових рішень, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 2006 року № 740).

У проекті змін до ЦПК, який представила Рада з питань судової реформи^[46], а саме у ч. 4—7 ст. 7 цього проекту запропоновані більш виважені правила (на відміну від Закону України «Про судоустрій та статус суддів) щодо проведення відеозйомки судового засідан­ня. Так, зазначено, що під час відкритого розгляду справи присутні особи мають право робити письмові нотатки, а також використову­вати портативні аудіотехнічні пристрої з метою здійснення аудіоза- пису ходу судового засідання.

По-п’яте, публікувати звіти і повідомлення про судові процеси в пресі, інформувати про них по радіо, телебаченню та з використан­ням інших З МІ.

По-шосте, при розгляді справ перебіг судового процесу фік­сується технічними засобами в порядку, встановленому законом (фіксування судового процесу часто називають окремим принци­пом цивільного процесу, однак, думаємо, що він є засобом реалі­зації гласності у цивільному процесі).

Необхідно відзначити, що фіксація судового засідання за до­помогою технічних засобів була новелою (у 2004 році) процесу­ального законодавства. Цивільні процесуальні кодекси країн СНД передбачають фіксацію ходу судового засідання в протоколі, який складається секретарем судового засідання. Не є фіксація технічни­ми засобами обов’язковою і в європейських країнах.

Деякі процесуалісти вважають за можливе, у разі відсутності у суду технічних засобів, клопотати про самостійний запис процесу (за допомогою власного диктофона).

Такі клопотання не підлягають задоволенню, оскільки відповід­но до ч.

Це справедливо, оскільки, не дивлячись на конституційне пра­вило про гласність судочинства, все, що відбувається в залі судово­го засідання, повинне здійснюватися під контролем судді, оскільки саме на нього покладений обов’язок з дотримання законності при здійсненні судочинства. Якщо суддя не надавав право робити від­повідні записи, не брав участі в зроблених записах, то він не може гарантувати відповідності зробленого запису дійсним обставинам ходу судового процесу^[47].

Зазначене не виключає права осіб, що беруть участь в справі, використовувати диктофони в ході відкритого судового засідан­ня, що узгоджується з принципом гласності судочинства (ч. 8 ст. 6 ЦПК), проте такий запис не може вважатися офіційним записом засідання.

Варто підкреслити, що важко навести приклад країни, де б пе­редбачались такі широкі засоби реалізації принципу гласності у судовому процесі як в Україні. Наприклад, в Німеччині взагалі не допускається аудіо- і відеозапис судових засідань. У США не доз­воляється не тільки відео, а й фотозйомка (в пресі друкують тільки мальовані картинки).

Передбачені широкі можливості щодо відеозйомки мають пози­тивно вплинути на якість правосуддя, відповідальність суддів. Од­нак необхідно і представникам ЗМІ добросовісно та професіональ­но ставитися до висвітлення діяльності суду та зважати на права інших осіб. Адже сторін процесу, коли норми вказаного закону та ЦПК України будуть узгоджені, вже не будуть питати про їх став­лення до зйомки процесу, тому маємо враховувати почуття інших людей. Журналісти можуть відволікати учасників процесу, відеока- мери іноді негативно впливають на деяких людей, можуть скувати їх поведінку, не всі люблять говорити під запис.

Якщо професійні журналісти присутні в судовому засіданні для висвітлення процесу, в тих випадках коли це дозволяє закон, це добре. Однак якщо представник ЗМІ переслідує якусь провокатив- ну мету, то це недобросовісна поведінка.

Представники ЗМІ мають враховувати положення Резолюції № 428 Консультативної асамблеї Ради Європи «Відносно Декла­рації про засоби масової інформації і права людини» від 23 січня 1970 року^[48]: засоби масової інформації зобов’язані виконувати свої функції з почуттям відповідальності перед суспільством і окремими громадянами. Для цієї мети бажано передбачити кодекс професій­ної етики для журналістів; він повинен охоплювати, серед іншого, такі питання, як поширення точних і збалансованих повідомлень, виправлення неправильної інформації, проведення чіткої відмін­ності між поширюваною інформацією і коментарями, недопущен­ня поширення наклепницьких тверджень, повагу права на особисте життя, а також повагу права на справедливий судовий розгляд, га­рантованого ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідно до Політичної декларації про засоби масової ін­формації в демократичному суспільстві (4-та Європейська конфе­ренція міністрів з політики в області засобів масової інформації. Прага, 7—8 грудня 1994 р.) журналістська діяльність має ряд влас­тивостей в справжній демократії. З цих властивостей, які вже вра­ховані у багатьох професійних кодексах поведінки, можна навести наступні: а) повага права публіки бути точним чином інформо­ваною про факти і події; б) збір інформації чесними способами; в) чесне представлення інформації, коментарів і критики, особли­во уникаючи невиправданих замахів на приватне життя, дифамації і необгрунтованих звинувачень;...е) незаохочення будь-якого на­сильства, ненависті, нетерпимості або дискримінації, заснованої, зокрема, на расі, полі, сексуальній орієнтації, мові, релігії, політиці або інших думках, національному, регіональному або соціальному походженні^[49].

У відповідності до ст. 3 Закону України від 16 листопада 1992 року «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні»^[50] за­бороняється використання друкованих засобів масової інформації для: втручання в особисте і сімейне життя особи, крім випадків, передбачених законом; розголошення будь-якої інформації, яка може призвести до вказання на особу неповнолітнього правопо­рушника без його згоди і згоди його представника.

Особливої ваги вказані норми та правила набувають у кримі­нальному судочинстві. Саме на вирішення проблем справедливого висвітлення інформації в зазначеній сфері направлена Рекоменда­ція N R (2003) 13 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам «Про порядок надання інформації про розгляд у кримінальних справах через засоби масової інформації» (10 липня 2003 року)^[51].

Сьогодні в суспільстві потреба в масовій інформації значно по­силена, оскільки громадяни все більше прагнуть самостійно оціню­вати явища і події, активно брати участь у суспільних і політичних процесах. Не виключення і «інформація із зали суду», яка дає змогу особам знайомитися із своїми правами, дізнаватися про особли­вості судового захисту прав людини.

Важливим явищем 2014—2016 років став активний контроль громадськості за роботою правосуддя. Широке обговорення де­талей резонансних судових процесів сформувало в соціумі запит на побудову нової форми взаємовідносин з органами правосуддя. Критичні оцінки справедливості роботи судової системи в цілому підняли питання про довіру до суду (але не потрібно забувати, що судова система часто критикується за роботу всієї правоохоронної системи, і не тільки: міліції, прокуратури, державних виконавців, нотаріусів тощо, не вдаючись до конкретних «винуватців» неналеж­ного захисту прав фізичних та юридичних осіб).

Суспільство має бути в змозі отримувати інформацію про діяль­ність судової влади через ЗМІ. В демократичному суспільстві закони гарантують громадянинові змагальність і інформаційну відкритість процесу судочинства. Суспільство має право і повинне висловлю­вати свою думку про діяльність суддів, а діяльність суддів має бути відкритою. Отже, журналісти мають бути в змозі вільно розповідати і коментувати діяльність правової системи, підкоряючись обмежен­ням встановленим законом та не зловживаючи правами учасників процесу.

Межі невтручання в судову діяльність з боку суспільства і ЗМІ повинні обмежуватися таємницею нарадчої кімнати і правилами ведення процесу. Суспільство і ЗМІ ніким не можуть бути позбав­лені права обговорювати хід і підготовку судових процесів, самі судові рішення.

Кодекс суддівської етики, затверджений ХІ черговим з’їздом суддів України 22 лютого 2013 року, передбачає, що суддя пови­нен проявляти повагу до права на інформацію про судовий розгляд та не допускати порушення принципу гласності процесу. Суддя у визначеному законом порядку надає ЗМІ можливість отримувати інформацію, не допускаючи при цьому порушення прав і свобод громадян, приниження їх честі й гідності, а також авторитету пра­восуддя (ст. 11).

Судді не проти критики, але така критика має бути об’єктивною та не має чинити тиск на суд, що, на жаль, сьогодні має місце в ЗМІ. Представники ЗМІ мають відчувати свою соціальну роль у наданні об’єктивної та неупередженої інформації. Мають бути носієм правової та загальнолюдської культури. Неприпустимо під­міняти законні форми громадянського контролю за судовою сис­темою недобросовісним впливом на неї.

Сьогодні сформована думка про недовіру суспільства по відно­шенню до суду. Але маємо зважати на те, що в цивільному процесі в кожному спорі є дві сторони. Ця агресія, яка сьогодні направлена проти суду, не може бути пояснена тільки об’єктивними чинни­ками, адже більшість судових рішень не оскаржуються сторонами. Звідки ж стільки невдоволених в ЗМІ? Ким сформоване невдово­лення роботою судової системи? Судді фактично несуть тягар не­вдоволення населенням всією системою державної влади. Подібна критика непритаманна країнам Заходу.

«Рекомендаціями Ради Європи абсолютно заборонено критику судової влади політиками та ЗМІ, а ставити під сумнів порядність судової влади — це ставити під сумнів всю юстицію в Україні, що вже загрожує українській державності», — зазначено Крістофером Регнардом, суддею, президентом Європейської асоціації суддів, віце-президентом Світової асоціації суддів.

Судді не мають відповідати за невдоволення органами держаної влади, тим більше, що таке відношення до судової системи частіше формується гучними заявами представників інших органів влади.

Ця тенденція інколи може бути пов’язана із викритими фактами непристойних вчинків суддів, з чим має боротися ВККС та ВРП, та із скандалами навколо ряду гучних судових процесів. Однак має­мо відмежувати реальні проблеми із подекуди упередженим розгля­дом справ, з чим маємо боротися, від спроб тиску на суд і спробою заздалегідь підірвати довіру до рішення суду ще до його винесення, якщо це вигідно однієї з зацікавлених сторін. Дискусія про най­більш резонансні судові справи має відбуватися на аналізі дійсних обставин справи, а не на взаємних докорах, політичних поглядах, навіть не ознайомившись із дійсним станом справ. Представники ЗМІ не мають бути тільки засобом виправдання обвинувачених, які дійсно скоїли злочин. Ні публікації в пресі, ні пікети біля судів не мають впливати на справедливе правосуддя.

Маємо пам’ятати, що зростання громадянської відповідальності, притаманне сучасному українському суспільству, як фактор без­умовно позитивний, на жаль, може супроводжуватися негативним фактом — відчуттям непогрішності власної думки, недовіри до ду­мок експертів, свідків тощо. В результаті загальне бажання брати участь у правосудді, поправити «корумпованих суддів» і неправдиве уявлення про справедливість (а у обвинувачених та їх родичів воно значно відрізняється від уявлень жертв правопорушень) можуть призвести до ще більшого зростання агресії у суспільстві.

Щоб суддя міг протистояти тиску, він має бути захищений: і за­коном, і повагою до судового рішення, до професії судді. Робота судді невдячна, важка, небезпечна, та ще й з нав’язаним негативним відношенням суспільства — на кожному сьогодні нанесений ярлик злодія. Це не заохочує до того, щоб у судову систему приходили дійсні професіонали. Однак саме професіонали потрібні сьогодні у судовій системі, що зумовлено ускладненням цивільних, криміналь­них і адміністративних спорів, разом з ускладненням суспільного життя за останні 20 років (поява важких категорій справ щодо кор­поративних відносин, відносин з використання результатів творчої діяльності, правопорушень у всесвітній мережі Інтернет тощо), а також із необхідністю застосування міжнародного права.

Важливо відновити і зміцнити довіру суспільства до суду, роль журналістів і ЗМІ в цьому процесі має першочергове значення.

Суддям необхідна допомога ЗМІ і тому, що судді не мають пра­ва коментувати свої рішення. Кодекс суддівської етики передбачає, що суддя не може робити публічних заяв, коментувати в засобах масової інформації справи, які перебувають у провадженні суду, та піддавати сумніву судові рішення, що набрали законної сили. Суд­дя не має права розголошувати інформацію, що стала йому відома у зв’язку з розглядом справи (ст.12).

Суддя фактично позбавлений засобів захисту від несправедли­вих обвинувачень. Судова система саме з цих причин вважається закритою, оскільки закриття інформації — це привід для звинува­чення в необ’єктивності.

Якщо громадськість обговорює те або інше рішення суду, а судді не можуть брати участі в дискусії, то саме судді виявляються на узбіччі найважливіших інформаційних процесів, адже за них ваку­ум заповнюється коментарями сторін у справі, прокурора, адвоката або навіть не завжди компетентного журналіста, що також підриває довіру суспільства до суду.

Серед суддів сьогодні є розуміння того, що відкритість і доступ­ність — це більшою мірою захист самих суддів. Відкритість судової системи передбачає також ефективніший самоконтроль, успішне очищення суддівських кадрів.

Маємо враховувати, що судді у всьому світі не мають права об­говорювати не тільки свої рішення, а й рішення своїх колег. І в цьому, на мою думку, нема ніякого «юридичного снобізму», адже направлена така норма на недопущення впливу на рішення суду, який буде переглядати відповідне рішення у наступній судовій ін­станції.

Час вимагає, щоб судді за допомогою представників ЗМІ ста­ли «ньюсмейкерами», навчилися коментувати рішення так, щоб не порушувати загальні етичні і процесуальні заборони. В цьому мо­жуть допомогти і самі журналісти, професійно зайняті освітленням судової діяльності.

Сьогодні будь-яка новина про суд відразу обговорюється у со­ціальних мережах і цей процес неможливо зупинити. Проте в ньо­му мають брати участь самі судді, прес-секретарі та наповнювати позитивними прикладами судових рішень. Пояснюючи свої рішен­ня через ЗМІ, суд зможе наблизити його до розуміння простих гро­мадян. Завдяки відкритості судової системи норми закону і права стають природною частиною звичайного життя громадян.

Для прикладу, у Канаді є правовий ресурс, який розповідає про діяльність судів за допомогою анімації і картинок — такий нестан­дартний підхід до подання інформації наближує право та його за­стосування до непрофесіоналів. В Україні вже давно діє Єдиний державний реєстр судових рішень, який дає змогу безкоштовно знайомитися з рішеннями судів, але вони фактично доступні до розуміння не всім громадянам.

Маємо перетворити суд в суспільній свідомості в інстанцію, де можна цивілізовано вирішувати свої проблеми. Для цього необхід­но налагодити комунікацію суспільства і судової системи за допо­могою ЗМІ.

Плідна взаємодія прес-служби суду із представниками ЗМІ, в тому числі, дасть позитивний результат як для реформування судо­вої системи, підвищення рівня правової грамотності журналістів та приватних осіб, сприятиме зростанню правосвідомості громадян, а також визнанню усіма верствами суспільства верховенства права, відновлення справедливості у суспільстві.