ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 3

Проведений аналіз захисту особистих немайнових прав у цивільному процесі дозволив виявити проблеми у теорії цивільного процесу, законодавстві і судовій практиці, що зумовлено традиційним підходом до врегулювання основоположних прав і свобод людини в нормах матеріального права і значно меншою увагою до них у процесуальному законодавстві.

1. Встановлено, що чинне процесуальне законодавство, зокрема ЦПК, значно розширило поняття «юрисдикція», оскільки охопило фактично у змісті одного поняття як питання юрисдикції (підвідомчості), так і питання підсудності. Такий підхід не є науково обґрунтованим. Виокремлення законодавством підвидів юрисдикції (предметної, суб’єктної, територіальної та інстанційної), проведене за різними критеріями, не сприяє науковому аналізу. Якщо предметна та суб’єктна юрисдикція розмежовує юрисдикцію судочинств, то територіальна та інстанційна юрисдикція проводять розмежування вже між судами, що розглядають справи в межах цивільного судочинства, тобто вже виокремленого виду судочинства за наведеними вище критеріями предметності та суб’єкта (підсудність). Розгляд їх як однотипних понять є неприйнятним.

2. Вбачається, що чинний ЦПК визначив лише два критерії у визначенні цивільної юрисдикції справ - характер спірних правовідносин та відсутність положень законодавства щодо віднесення окремих справ до справ інших юрисдикцій. Така сукупність критеріїв є недостатньою для якісного врегулювання цього питання законодавством. Очевидним доказом правильності такого висновку є Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Шестопалова проти України».

3. Доведено, що замість створення чітких правил юрисдикції судів і вирішення справ спеціалістами в певних галузях знань - суддями окремі вчені пропонують альтернативну юрисдикцію, яка орієнтує на хаос, коли дві однакові справи будуть знаходитися на розгляді в різних судах, а позивач обиратиме зручний для себе вид судочинства і відповідний суд.

4. Доцільним є поширення на процедуру вирішення Вищим судом з питань інтелектуальної власності справ, віднесених до його компетенції, положень ЦПК, а не ГПК. Застосування цивільного процесуального законодавства до спорів, які виникають з особистих немайнових правовідносин та пов’язані з правами інтелектуальної власності, більше сприятиме захисту цих особистих немайнових прав.

5. Аналіз судової статистики начебто свідчить про невелику кількість справ, що виникають із немайнових правовідносин, у судовій практиці. Однак така статистика є умовною. Значна кількість справ, що виникають з особистих немайнових правовідносин, за галузевою ознакою відображені в інших підрозділах статистичних матеріалів. Проблемні питання в статистичних звітах діяльності судів випливають з не зовсім чіткого формування поняття «особисті немайнові права» в нормах матеріального права, а саме в ЦК, СК та інших. Зокрема, в назві Конвенції про захист прав та основоположних свобод зроблено відмежування понять «право» і «основоположна свобода», але ні в Конвенції, ні в ЦК більш або менш чіткого розмежування цих термінів не існує. Тому можна лише формально визначати, що втрачає особа при обмеженні її в дієздатності або при визнанні її недієздатною, однак, на наш погляд, тут варто говорити про основоположну свободу діяти на власний розсуд. Тому і такі справи слід розцінювати як пов’язані з особистим немайновим правом, що включає основоположну свободу тощо.

6. Перелік ймовірних сторін у ч.2 ст.48 ЦПК не виглядає достатнім. Сторонами у цивільному процесі може бути й територіальна громада, а загалом будь-хто, хто визнаний суб’єктом матеріального правовідношення.

7. Уважається, що ч.1 ст. 46 ЦПК можна було б викласти в такій редакції: «1. Здатність мати цивільні процесуальні права та обов’язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи (цивільна процесуальна правоздатність) мають усі фізичні і юридичні особи, держава, територіальна громада, а також інші суб’єкти чи утворення, визнані суб’єктами матеріальних правовідносин»; ч.2 ст. 48 необхідно було б викласти в такій редакції: «2. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, держава, територіальні громади чи інші суб’єкти чи утворення, визнані суб’єктами матеріальних правовідносин».

8. Обгрунтовано, що концепція посттанативних прав не може бути адекватно сприйнята і безпосередньо відображена в законодавстві в силу звичного тлумачення поняття «правоздатність» фізичної особи, оскільки існування прав особи після її смерті є неможливим. Інакше слід визнати покійного правоздатною особою. Тому не можна говорити про безпосередні права покійної людини, але можна і потрібно встановлювати інтереси такої особи, що неодмінно визначатиметься при тлумаченні заповіту, умов договору довічного утримання тощо і відповідатиме концепції врахування інтересів ненародженої дитини. На сьогодні стан розвитку матеріальних правовідносин, особливо особистих немайнових, вже перебуває на тому етапі, що можна та необхідно визнавати певну спеціальну правосуб’єктність і за померлими особами, надаючи визначеним живим суб’єктам можливість їх захисту у суді.

дотримання уповноваженими ним у заповіті чи в інших розпорядженнях на випадок смерті особами, або ж визначеними законом особами.

9. Визначено, що у разі поширення недостовірної інформації про покійного, зокрема видатного автора, будуть захищатися його інтереси на чесне ім’я, але одночасно права та інтереси тих спадкоємців, які пов’язують своє ім’я з іменем автора, мають добру пам’ять про нього, а також використовують його здобутки - інтелектуальну власність. Якщо ж проаналізувати наступне судове рішення з приводу припинення правопорушення, пов’язаного з поширенням недостовірної інформації про покійного, то в інтересах покійного матиме місце рішення про спростування такої інформації. Це положення одночасно вигідне також його спадкоємцям, які вимагатимуть й відшкодування завданої моральної і можливої матеріальної шкоди саме їм, оскільки покійному за зрозумілих причин таке відшкодування присудити суд не зможе.

10. Прецедентний характер Рішення ЄСПЛ в справі ««East/West Alliance Limited» проти України» важко переоцінити для українського цивілістичного процесу, оскільки позивачем і заявником до ЄСПЛ виступало підприємство, а не посадові (фізичні) особи підприємства, тим не менш завдана останнім моральна шкода увійшла до розрахунку загальної суми сатисфакції. У зв’язку з цим традиційний для української правової системи підхід до визначення позивача в справі наштовхнувся на прецедент, який до останнього часу поки що в Україні не відтворюється в судовій практиці. Автор вважає, що така позиція ЄСПЛ необгрунтована будь-якими доказами (збільшення заробітної плати керівників підприємства у зв’язку зі збільшенням обсягів їх роботи тощо) і суперечить принципу диспозитивності, оскільки присудження загальної суми сатисфакції підприємству будь-яким чином не впливає на відшкодування завданої керівництву підприємства моральної шкоди тощо.

11. Надання пошуковими системами інформаційних послуг з пошуку інформації в Інтернет фактично є нічим іншим, як сприянням її поширенню, донесенню інформації до споживача, розповсюдженню серед кола суб’єктів- користувачів мережі Інтернет. Через це пошукова система не може бути ніким іншим у справі як відповідачем. Рішення суду стає обов’язковим до виконання особою, якщо вона брала участь у справі і щодо неї в рішенні міститься встановлене судом зобов’язання. Тому саме на пошукову систему може бути покладений обов’язок здійснити розшук відповідної інформації на всіх сайтах і її анулювання. Така позиція автора зводиться до того, що сучасні пошукові системи настільки ускладнені, що пересічним громадянам і навіть фахівцям знайти інформацію і її знищити представляється неможливим. Оскільки пошукові системи займаються публічною діяльністю, то вони і мають виконувати рішення судів. Доволі часто навіть правопорушники, розміщуючи інформацію на сайті, не уявляють, де вона може опинитися і ким буде використана, тому саме фахівці пошукових систем мають застерігати і ліквідовувати випадки правопорушень.

12. Право на звернення із заявою до суду у справах про надання психіатричної допомоги у примусовому порядку повинне також бути надане органу опіки та піклування, а також родичам хворого при дотриманні ними попереднього досудового порядку вирішення питання щодо відповідного звернення до суду з заявою самого лікаря-психіатра, наприклад, у тих випадках, коли лікар-психіатр відмовився від звернення до суду з заявою, або ж не розглянув її у встановлений законом строк. При цьому, для запобігання зловживань родичами своїми правами можна було б передбачити також справедливий розмір сатисфакції - відшкодування моральної шкоди, коли звернення до суду буде безпідставним. Але необхідно визнати, що прояв агресії, неадекватної поведінки особи відбувається в сім’ях, в місцях проживання тощо, тому саме такі особи, які постраждали від поведінки хворої людини, повинні мати право на звернення до суду.

13. Уточнено позицію, що у справах про надання психіатричної допомоги у примусовому порядку необхідно передбачити обов’язкову участь адвоката, котра має замістити обов’язкову участь прокурора. Обов’язкову участь адвоката можна забезпечити в межах механізмів безоплатної правової допомоги, правове регулювання надання якої у зазначеній категорії справ виглядає недосконалим. Зокрема, практично вирішити питання щодо надання безоплатної вторинної правової допомоги в межах строків розгляду справи про надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку не виявляється можливим. Для цього необхідно передбачити у ЦПК обов’язок суду щодо винесення відповідної ухвали про участь у справі адвоката та надсилання її на адресу Центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги і справа має розглядатися після призначення адвоката.

14. Встановлено, що у структурі позову доцільно виокремлювати предмет, підставу, сторін, зміст позову та доказовий матеріал, а також критерії для наступної класифікації позовів на малозначні - вартість матеріальної вимоги.

15. Доведено, що спростування і право на відповідь, а також право на відшкодування, а точніше компенсацію завданої моральної шкоди, мають розцінюватися як зміст позову, предметом позову є особисте немайнове право, підставою позову є порушення такого права внаслідок дій або бездіяльності однієї чи кількох осіб, тому можливість вибачення - це варіант мирного врегулювання відносин із позивачем, який може запропонувати відповідач. Суд же не може призначити в рішенні публічне вибачення відповідача, оскільки здійснити примусове вибачення неможливо. Можна зобов’язати відповідача особисто прочитати текст спростування по телебаченню, радіо, опублікувати в газеті тощо, але механізму особистого примусового вибачення в законодавстві не передбачено. Доводимо ситуацію до реалізації, зокрема, по телебаченню правопорушник говорить одне єдине слово «вибачаюсь» і таким чином рішення суду формально буде виконане, оскільки де факто вибачення мало місце, але чи задовольнить таке безадресне і неперсоніфіковане вибачення позивача? Подібне вибачення з елементами зловживання правом може бути реалізоване й у комедійній формі - зі сміхом, жартами, що нагадуватиме ще більше знущання над позивачем, хоча слово «вибач» звучатиме. Тому представляється не раціональним застосовувати абстрактне поняття «вибачення» в судовому рішенні.

16. Слід визнати необгрунтованим використаний у Законі України «Про судовий збір» підхід щодо встановлення спеціальної підвищеної ставки судового збору за пред’явлення позовів про відшкодування моральної шкоди у справах про захист честі та гідності. З огляду на ту увагу, яку мають на сьогодні особисті немайнові права в системі усіх прав людини, держава повинна була б сформувати належні механізми відшкодування моральної шкоди. Доцільно було б усунути можливі зловживання позивачів у таких справах через інші важелі, наприклад, через втілення у законодавстві більш детальних критеріїв обчислення моральної шкоди, ніж створення банальних перешкод людині у зверненні до суду за захистом порушеного права через безсилість держави у вирішенні цього питання

17. Аналіз судової практики також свідчить, що українські суди не задовольняють в повному обсязі заявлений позивачем розмір моральної немайнової шкоди і, як правило, зменшують його як мінімум удвічі. Тому такий спосіб вирішення питань немайнової шкоди важко назвати однозначно правильним. Якщо ЄСПЛ визнає, що точний підрахунок розміру моральної шкоди неможливий, то суд має брати до уваги аргументи обох сторін і на рівні їх співставлення визначати такий розмір у судовому рішенні. Але наперед з позивача брати більші кошти за судовий збір однозначно неправильно. Більше того, в силу ст. 23 ЦК слід визнати, що будь-яке правопорушення завдає особі моральної шкоди, отже такий факт очевидний. Однак додатково «заробляти» державі кошти на тому, що завдана шкода є немайновою, некоректно і суперечить ст. 3 Конституції України. Вважаємо, що правова система України має бути розрахована на застереження випадків правопорушень. Тому у разі доведення факту правопорушення у суді варто з правопорушника стягувати штраф, а не встановлювати додаткові перешкоди на шляху відновлення прав позивача.

18. Аналіз судової практики свідчить про відсутність у діяльності судів єдиного підходу до вирішення питання щодо віднесення справи, що виникає з особистих немайнових правовідносин, до категорії малозначних та розгляд її у спрощеному позовному провадженні.

19. При вирішенні питання про віднесення справ до малозначних слід виходити з положення, що поняття немайнових спорів є значно ширшим, ніж тих, що виникають у зв’язку із захистом визначених у ст.3 Конституції життя, здоров’я, честі і гідності, недоторканності і безпеки людини як найвищої соціальної цінності. Законодавство передбачає й низку інших особистих немайнових прав, які очевидно не можна вважати такою цінністю. Крім того, доцільно проаналізувати рішення ЄСПЛ і сформувати у відповідній Конвенції про захист прав та основоположних свобод перелік з тих прав та свобод, які найбільше розглядаються цим судом і яким приділено в рішеннях особливу увагу як основоположним. Не потрібно забувати також й про те, що спір може виникати щодо захисту особистих немайнових благ не фізичних, а й юридичних осіб чи держави, які також не розглядаються ні Конституцією, ні іншими актами в Україні як найвища соціальна цінність.

20. Доведено, що при віднесенні спорів, які виникають з особистих немайнових правовідносин, до малозначних відсутній такий об’єктивний критерій, як ціна позову. Тому вирішення цього питання потребує детального аналізу усіх обставин справи, доказів, а також урахування позиції сторін, сутності і змісту заперечень проти позову та інших документів. Поверховий аналіз може призвести до суттєвого порушення прав суб’єктів процесуальних правовідносин через неможливість їх скоритися тими процесуальними гарантіями, які надає розгляд справи в порядку загального позовного провадження.

21. З огляду на сучасний стан розвитку судових юрисдикцій на сьогодні дослідження правової природи окремого провадження лише через визначення його відмінності від позовного провадження вже не виглядає прийнятним. Унаслідок цього у науці впродовж останніх років доцільність віднесення справи до справ окремого провадження визначається через відповідність її цільовим характеристикам сфери правосуддя. Однак і зазначений підхід не виглядає досконалим. Доцільно визначати також не лише це, а й чи відповідає ця справа правовій природі саме цивільного судочинства.

22. Обгрунтовано, що не всі справи про примусову госпіталізацію повинні розглядатися в порядку цивільного судочинства в окремому провадженні. На наш погляд, більш прийнятним може стати розгляд частини таких справ у порядку адміністративної юрисдикції, коли хворі тікають з лікувальних закладів в силу неналежного надання медичної допомоги або в інших випадках, а їх намагаються знову в примусовому порядку помістити до таких закладів. Зокрема, у ч. 3 ст. 15 Закону України «Про психіатричну допомогу» наводиться ситуація, коли власник психіатричного закладу має повідомляти про виявлені порушення органи Національної поліції або оскаржувати рішення органу опіки та піклування відповідно до закону, у тому числі до суду. В цій нормі вжито термін «власник психіатричного закладу», який у таких ситуаціях має асоціюватися з приватними клініками тощо, в якого існує особиста професійна та матеріальна зацікавленість. У цій ситуації під особистою професійною зацікавленістю маються на увазі професійні інтереси медичних працівників, які зумовлені «круговою порукою», оскільки кожен медик потенційно боїться виникнення помилок у його професійній діяльності і можливості його притягнення до відповідальності тощо.

23. Доведено, що можливими в справах про примусову госпіталізацію є випадки вчинення злочинних дій, коли абсолютно здорову людину обмежуватимуть у свободах, а також застосовуватимуть до неї примусові заходи лікування. Тому вважаємо, що такі випадки повинні передбачати спеціальну сувору кримінальну відповідальність, а також мають застерігатися участю прокурора в таких справах.

24. З віднесенням до цивільної юрисдикції для розгляду в окремому провадженні справ про видачу і продовження обмежувального припису погодися не можна. Такі справи повинні розглядатися у позовному провадженні за спеціально визначеною процедурою.