Вимоги, яким має відповідати судове рішення

Згідно діючого цивільно-процесуального законодавства рішення су­ду повинно бути законним і обгрунтованим (ст. 213 ЦПК), ухваленим у передбаченому порядку (ст. 209 ЦПК), викладеним в письмовій формі (ст.

Законність рішення суду — це вимога до формальної, юридичної сторони судового рішення, яка передбачає дотримання і правильне за­стосування норм матеріального і процесуального права.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільно­го судочинства відповідно до ст. 2 ЦПК України, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до ст. 8 ЦПК України, а також правильно ви­тлумачив ці норми. Якщо спірні правовідносини не врегульовані зако­ном, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого — суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).

Якщо є суперечності між нормами процесуального чи матеріального права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, то рішення є законним, якщо судом застосовано відповідно до ч.4 ст. 8 ЦПК України норми, що мають вищу юридичну силу. У разі наявності суперечності між нормами законів (кодексів), що мають однакову юри­дичну силу, застосуванню підлягає той з них, який прийнято пізніше. При встановленні суперечностей між нормами права, які підлягають за­стосуванню при розгляді та вирішенні справи, суду також необхідно враховувати роз’яснення Пленуму Верховного Суду України, що міс­тяться в постанові від 1 листопада 1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя». У разі невідповідно­сті Закону України, міжнародному договору, обов’язковість якого на­дана Верховною Радою України, повинен бути застосований міжнарод­ний договір.

Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і все­бічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належ­ність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи^{[53] [54].}

Обставини у справі — це юридичні факти. Тому з’ясування обста­вин у справі полягає у встановленні всіх юридичних фактів, які згідно з нормами права мають значення для розкриття існуючих між сторонами правових відносин чи існування певних подій. Встановленню підляга­ють і неюридичні факти, коли вони можуть розкривати динаміку дій чи подій, які підлягають встановленню. Повнота і всебічність забезпечує відповідність обставин справи об’єктивній істині. Встановлені судом факти повинні відображати реальну дійсність, ті фактичні обставини, що існували чи існують в об’єктивному світі.

Встановлені судом обставини справи мають бути обґрунтовані дока­зами, які були одержані у визначеному законом порядку. Відхилення доказів має бути обґрунтованим.

Важливою умовою обґрунтованості рішення суду є відповідність його висновків істині —їх дійсним обставинам справи, правам і обов’язкам сторін. Істина встановлюється тільки в результаті повного, всебічного і об’єктивного дослідження судом всіх обставин справи, на підставі змагальності між заінтересованими особами із сукупності всіх сторін, явищ, дійсності та їх взаємовідносин.

Зміст істини, що встановлюється в цивільному процесі, перебуває в прямій залежності від його завдань, тому юридичним фактам суд пови­нен дати не тільки фактичну, а й правову оцінку. Оцінка доказів справи провадиться суддями за внутрішнім переконанням, яке створюється в процесі дослідження матеріалів справи і є його наслідком.

Отже, обґрунтованим визнається рішення, в якому відображені всі обставини, що мають значення для справи, всебічно і повно з’ясовані в судовому засіданні, а висновки суду про встановлені обставини і право­ві наслідки є вичерпними, такими, що відповідають дійсності і підтвер­джуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Порушення цих вимог може тягти за собою відміну незаконного і необгрунтованого судового рішення апеляційною чи касаційною судо­вою інстанцією.

В.І. Тертишников звертає увагу на те, що цивільний процесуальний закон вимагає, щоб рішення суду було повним. Повнота судового рі­шення передбачає його всебічність, а це означає, що в рішенні повинна містися відповідь щодо наявності чи відсутності матеріального права; належності його позивачеві; визначено, чи існує юридичний обов’язок і чи покладено його на відповідача; дана кількісна характеристика права та обов’язку і терміни та порядок його виконання.

Якщо названі питання не вирішені в судовому засіданні, воно є не­повним. Цей недолік може бути усунутий ухваленням додаткового рі­шення. Додаткове рішення виноситься судом, який виніс основне рі­шення за заявою осіб, які беруть участь у справі чи за його ініціативою (ст. 220 ЦПК).

До судових рішень в яких суд конкретизує права і обов’язки сторін, на­приклад, відшкодування моральної шкоди, стягнення аліментів на батьків тощо, важливою є вимога справедливості, тобто відповідності розміру присуджених грошових сум та іншого майна економічним можливостям сторін та фактичним обставинам справи. Справедливість судового рішення не суперечить його законності, а є приватним випадком її реалізації.

Судове рішення повинні відрізняти ясність і чіткість формулювань. В ньому ясно і визначено повинна бути дана відповідь на головні пи­тання справи: долю позову, розмір задоволених вимог тощо. Ясність є одною з вимог до форми викладу матеріалу.

Чіткість є вимогою, яка відноситься до змісту рішення. Згідно цієї вимоги рішення повинно бути викладене чітко, грамотно, не містити помилок, описок, явних арифметичних помилок.

22.3.