1.4 Відмінність показань свідків від інших засобів доказування в цивільному процесі

Сутність показань свідків можна розкрити, проводячи їх порівняння з іншими засобами доказування, які використовуються в цивільному процесі. Їх порівняльно-правовий аналіз з іншими засобами доказування дасть змогу не тільки виявити спільні ознаки, які характеризують кілька засобів доказування, але також допоможе провести між ними розмежування.

За усталеною традицією в цивільному процесі, показання свідків відносять до особистих судових доказів, оскільки джерелом фіксації інформації виступає людина [23, с. 152]. В такому разі є всі підстави порівнювати показання свідків з поясненням сторін, третіх осіб та їхніх представників.

Проте, показання свідків, не дивлячись на усну форму їх дослідження, в ряді випадків можуть бути зафіксовані письмово, що дає можливість порівнювати їх із судовими доказами, які мають предметну основу та називаються предметними доказами. До таких доказів теорія цивільного процесу відносить речові та письмові докази, оскільки вони фіксуються на предметі матеріального світу [231, с. 120-121]. Все це дає нам підстави порівнювати показання свідків не тільки з особистими та речовими доказами, але й зі змішаними, якими виступають висновки експертів. Такі висновки досліджуються в письмовій формі, оскільки суд оголошує висновок експерта як процесуальний документ, але при необхідності судовий експерт може бути допитаний в судовому засіданні для доповнення свого висновку, якщо він не повний.

Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників мають найбільше подібних рис із показаннями свідків. Чинна редакція ЦПК України відносить пояснення сторін, третіх осіб та їх представників до такого засобу доказування як показання свідків (ст. 92), що наочно демонструється відсутністю в переліку засобів доказування такого окремого засобу доказування як пояснень сторін, третіх осіб та їх представників (ч. 2 ст. 76 ЦПК України) та розташованістю статтей (ст.

Тепер, пояснення сторін, третіх осіб та їх представників формально розглядається як різновид показань свідків. Таке вирішення питання, на нашу думку, є не правильним. І справа тут не в тому, що порушується усталена традиція, яка існувала в доктрині цивільного процесу, а в тому, що з теоретичних та практичних позицій таке вирішення питання є неприйнятним.

Існує різноманітна теоретична основа, яка привела до появи пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників і показань свідків. Якщо показання свідків виступають класичними судовими доказами, якими користувалися тисячоліттями, в основі яких лежить філософська теорія відображення [122, с. 19], то пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників в сучасному розумінні з’явилися відносно недавно (вперше були закріплені в ЦПК УРСР 1963 р. - Авт.). Теоречною засадою появи такого засобу доказування став розвиток такого права сторін як право бути вислуханим [115, с. 11], яке закріплено в багатьох міжнародних документах та національних правових системах в якості визначального принципу правосуддя. Так, в Німеччині змістом даного принципу, що закріплений в ст. 103 Основного закону є те, що кожен має право висловитися у своїй справі, яка розглядається в суді. Порушення цього права має наслідком скасування рішення у справі за наявності ряду умов (§321а ЦПУ ФРН) [56, с.

Рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Fomin v. Moldova » вказується: «...Право бути вислуханим включає не тільки можливість робити подання суду, але також і кореспондуючий обов’язок суду показати в мотивувальній частині причини, чому відповідні подання були прийняті або відхилені.» [247]. Подібний принцип дотримувався ще в Стародавньому Римі: audi alteram partem (нехай буде вислухана протилежна сторона).

Пояснення сторін, третіх осіб та їх представників відносяться до особистих доказів, як і показання свідків. Зумовлено це тим, що всі вказані суб’єкти виступають учасниками матеріальних відносин, які є предметом судового розгляду і фіксували їх виникнення, зміну або припинення або дані суб’єкти лише спостерігали за фактами, які обумовлювали матеріальні відносини, фіксуючи у своїй пам’яті динаміку розвитку таких відносин. Так, при визнанні недійсним заповітів, які не може сам прочитати заповідач, обов’язково в цивільній справі мають допитувати свідків [156], що мали бути присутніми при складанні такого заповіту відповідно до ст. 1248 ЦПК України. Вказані свідки як і сторони справи та третя особа були учасниками спадкових (матеріальних) відносин, пов’язаних із складанням заповіту особою, яка має фізичні вади.

Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників у цивільному процесі виступає одним із найбільш цінних засобів доказування в плані інформативності.

Саме сторони та треті особи або їх представники власними діями приводили до виникнення, зміни та припинення матеріальних правовідносин. Краще за них ніхто в цивільному процесі не буде знати всі обставини взаємовідносин сторін, які необхідно встановити для правильного розгляду цивільної справи. Їхнє пояснення серед всіх інших засобів доказування надає суду найбільше доказової інформації.

Проте, на відміну від показань свідків, пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників дається такими суб’єктами, які мають юридичну зацікавленість у справі, що різко знижує ступінь їх достовірності.

Можливість допиту сторін, третіх осіб та їх представників за процедурою допиту свідків у деякій мірі збільшує достовірність вказаного засобу доказування, оскільки вказані суб’єкти попереджаються перед таким допитом про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве твердження. Проте, навіть у цьому разі рівень достовірності пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників залишається нижчим на відміну від показань свідків, які в цивільній справі представлені як сторонні, а відтак, об’єктивні особи. Це, звичайно, не може не впливати на оцінку цих показань.

Для того щоб пояснення сторони, третьої особи чи їх представника мало силу доказу, вони повинні бути допитані за процедурою допиту свідка. Але це їх право, дати згоду на такий допит чи ні. Навіть якщо сторона, що раніше надала згоду допитати себе в якості свідка, потім відмовиться від такого допиту, її не можна за таку відмову буде притягнути до кримінальної відповідальності.

Натомість свідок повинен з’явитися до суду та зобов’язаний надати суду показання по обставинам справи і не має право відмовитися від цього. Вибір, націлений на відмову від свідчень, у свідка появляється в якості винятку при дії його імунітету.

Є доволі істотна різниця між змістом пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників та показаннями свідків. Недоліком такого засобу доказування порівняно із показаннями свідків та, наприклад, письмовими або речовими доказами, є, як правило, наявність значного обсягу зайвої інформації, яка ускладнює встановлення обставин справи.

В показаннях свідків особа стверджує наявність певних фактів або їх заперечує. Натомість у поясненнях сторін, третіх осіб та їхніх представників вказані суб’єкти можуть визнавати факти, про які стверджує протилежна сторона. Наслідком такого визнання є вилучення з предмету доказування таких фактів. Подібних розпорядчих дій щодо висловлених у судовому засіданні фактів у свідків не має. Це ще одна істотна різниця з боку змістовної сторони між даними двома засобами доказування.

Якщо показання свідків за загальним правилом повинні даватися в усній формі, пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників можуть бути дані в усній або письмовій формі. Діюче законодавство не віддає якої-небудь переваги формі доказової інформації, що надходить від сторін, третіх осіб та їхніх представників. Мало того, якщо виходити з послідовності, вперше в цивільну справу пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників надходить в письмовій формі у вигляді позовної заяви від позивача на першій стадії цивільного процесу. Потім на другій стадії відповідач може направити в суд письмовий відзив на позов, а позивач відповідь на відзив, а потім відповідач може на цей документ написати заперечення. Письмова форма для показань свідків носить винятковий характер, що обумовлюється певними підставами, наявність яких не притаманна для письмової форми пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників.

Крім того, чинна редакція ЦПК України передбачає письмове опитування учасників справи як свідків (ст. 93). Таке оптування можливо тільки щодо учасників справи і не стосується їх представників і тим більше не стосується, власне, свідків.

Згідно норм ст. 93 ЦПК України кожна з сторін у першій заяві по суті справи може поставити одна одній до десяти запитань, на які обов’язково окремо потрібно буде дати відповідь іншій стороні. Відповіді на запитання подаються у формі заяви свідка. Назва цього процесуального документу дає можливість припускати, що в цивільному процесі сторона та свідок можуть поєднуватися в одній особі, що є взагалі не припустимим. Така заява свідка має бути подана не пізніш як за п’ять днів до підготовчого засідання, а у справі, що розглядається в порядку спрощеного провадження, - до першого судового засідання. Така заява надсилається суду та учаснику справи, що поставив запитання, тим хто повинен був дати відповідь. Важливим реквізитом такої заяви є підтвердження свідка про обізнаність із змістом закону щодо кримінальної відповідальності за надання неправдивих показань. Сторона, третя особа можуть відмовитися від надання письмових відповідей по підставам, вказаним у законі (ч. 6 ст. 93 ЦПК України), але суд за клопотанням іншого учасника справи може визнати підстави для відмови відсутніми та зобов’язати учасника справи надати відповідь. Порушення вказаного зобов’язання є підставою для накладення судом на такого учасника справи судового штрафу (ст. 148 ЦПК України).

Якщо щодо учасників справи суд може провести письмове опитування за вищеописаною процедурою, то подібного механізму для отримання письмових показань свідків не має. Є інакший механізм, де зобов’язання свідків надати письмові показання забезпечується можливістю їх притягнення до кримінальної, а не адміністративної відповідальності.

Всі свої показання свідок повинен надати особисто, в той час як сторони або треті особи можуть доручити надати пояснення своїм представникам. Малолітні свідки, а за розсудом суду і неповнолітні, допитуються у присутності батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників, які виступають їхніми законними представниками, але не у цивільних процесуальних відносинах, оскільки участь таких свідків у цивільній справі через законного представника не передбачена.

Такий засіб доказування як показання свідка надає тільки один учасник цивільного процесу - свідок, в той час як пояснення в цивільному процесі надають доволі велика кількість учасників процесу: позивач, відповідач, третя особа з самостійними вимогами, третя особа без самостійних вимог, законний представник, договірний представник, заявник та заінтересована особа в окремому провадженні. Така кількість суб’єктів, які можуть виступати джерелом такого засобу доказування у формі пояснення показує, що суд повинен враховувати підстави їх участі у справі. Не слід забувати, що всі дані суб’єкти, будучи зацікавленими у результатах вирішення цивільної справи, можуть перекручувати, замовчувати чи інакшим чином спотворювати фактичну складову матеріальних відносин, які є предметом судового розгляду. При оцінюванні їхніх пояснень, суд повинен все це враховувати. Натомість, якщо судом не встановлено таких важливих обставин як, наприклад, родинні відносини свідка з позивачем, при оцінюванні показань свідка, суд повинен виходити з відсутності інтересу свідка в результатах вирішення цивільної справи та добросовісного виконання ним покладених на нього обов’язків.

Свого часу, в попередній редакції ЦПК України (чинній до 15 грудня 2017 року) існувала певна різниця у процедурі допиту свідків та дослідження пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників. Так, пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників завжди досліджувалися першими серед усіх засобів доказування. Інші засоби доказування досліджувалися в такій послідовності, в якій визначав суд за власною ініціативою чи на прохання сторін. Проте дана можливість у жодному разі не повинна була стосуватися пояснень сторін, третіх осіб та їх представників. Таке імперативне правило існувало тому, що саме цей засіб доказування міг дати найбільш повне уявлення про фактичні відносини між сторонами, які іншими засобами доказування будуть підтверджуватися чи спростовуватися. Звідси випливало ще одне важливе процесуальне значення пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників: воно було джерелом предмету доказування, що для показань свідків не характерно. Доречі, таким воно залишається і тепер. Наразі, пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників в якості першого засобу доказування не досліджують, оскільки воно таким уже не визнається за чинною редакцію ЦПК України, але сторони, треті особи, їх представники до початку дослідження доказів у справі виступають зі вступним словом, змістом яких може бути надання ними необхідних пояснень (ч. 2 ст. 227 ЦПК України).

У разі коли суд відкладає розгляд цивільної справи, він повинен допитати тих свідків, що з’явилися (ч. 4 ст. 240 ЦПК України). Подібне правило щодо сторін, третіх осіб чи представників не діє. При неявці позивача суд повинен відкласти справу та не заслуховує пояснення відповідача, що з’явився: він їх буде давати на наступному засіданні. Така відмінність зумовлена тим, що цивільна справа стосується сторін, третіх осіб чи їхніх представників, а тому законодавець виходить з того, що вони з’являться на всі судові засідання. Крім того, для сторін це виписано як обов’язок в текст ЦПК України, оскільки при неявці сторін (за відсутності клопотання про слухання справи без них), настає негативний процесуальний наслідок: позов залишається без розгляду або відбувається заочне провадження.

Охарактеризований вище матеріал щодо порівняння показань свідків та пояснень сторін, третіх осіб, їх представників, наочно демонструє істотну різницю в отриманні інформації щодо обставин цивільної справи від свідка, з одного боку, та від сторін, третіх осб, заявників та заінтересованих осіб, їх представників, з іншого боку. Саме тому, перетворювати пояснення сторін, третіх осіб, їх представників в різновид показань свідків є помилковим, оскільки формально в такому разі ніби-то поєднується в одній особі дві процесуальні фігури, що, як правило, для цивільного процесу не характерно. Те, що пояснення сторін, третіх осіб та їх представників в усній формі досліжуються за процедурою допиту свідка, ще не робить їх різновидом показань свідка. Надзвичайно багато особливостей, застережень треба враховувати, щоби пояснення сторін, третіх осіб та їх представників, вважати різновидом показань свідків, оскільки це дві різні форми надходження до суду доказової інформації, природа яких не однорідна. Тому, пояснення сторін, третіх осіб та їх представників, мають розглядатися не як прояв такого поняття як показання свідків, а існувати «паралельно» з ними, як самостійний засіб доказування. Тому, вважаємо, що поясненню сторін, третіх осіб та їх представників, треба повернути статус в якості самостійного засобу доказування, що існує поряд із показаннями свідка.

Відмінними є також показання свідків, з одного боку, та висновок експерта з іншого незважаючи на те, що вони мають доволі багато схожих ознак. При цьому, навіть у разі коли експерти викликаються в судове засідання для доповнення своїх висновків й допитуються за правилами допиту свідків, це не дає вагомих підстав вважати, що висновок експерта є різновидом показань свідка.

Аргументуючи тезу про відмінність цих засобів доказування слід згадати про те, що показання свідків відноситься до особистих доказів, а висновок експерта - до змішаних.

Свідок як і експерт належать до групи «інших учасників судового процесу», що показує відсутність у них юридичної зацікавленості в результатах розгляду цивільної справи. Звідси ступінь достовірності отриманої від них доказової інформації значно вища ніж в інформації, яка вилучається з пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників. Гарантує цей ступінь можливість притягнення до кримінальної відповідальності як свідка, так і судового експерта за завідомо неправдиві показання чи за завідомо неправдивий висновок (ст. 384 КК України), а також за відмову від виконання ними своїх обов’язків у сфері доказування (ст. 385 КК України).

Свого часу, як свідка, так і судового експерта можна було відвести з цивільної справи за ЦПК Радянської України 1924 та 1929 років. Наразі таку можливість щодо свідка з чинного ЦПК України прибрали.

Свідок та експерт мають можливість доповнити доказову інформацію, яка виходить від них: свідок має право просити про свій повторний допит (ч. 12 ст. 230 ЦПК України), а експерт може за власною ініціативою дати відповідь на ті питання, які не були предметом експертизи, якщо вони мають значення для справи (ч. 8 ст. 102 ЦПК України).

Основна різниця між свідком та експертом, а відтак і між тими засобами доказування, які вони формують, полягає в тому, що свідок говорить про факти, які він особисто спостерігав чи особисто сприймав з інших джерел, в той час як судовий експерт отримує інформацію про обставини цивільної справи внаслідок проведеного спеціального дослідження - судової експертизи. Як правильно вказував М.К. Треушніков, «свідок, на відміну від експерта, який сприймає доказову інформацію після того, як йому це доручить суд, і в наслідок цілеспрямованого спеціального дослідження, жодних дослідів не проводить. Він стає носієм відомостей про факти саме в наслідок збігу обставин, внаслідок того, що він попадає у які-небудь відносини з фактами, що сприймаються» [188, с. 172].

Під час проведення експертизи, експерт використовує спеціальні знання та досвід, що допомагають йому пізнати факти об’єктивної дійсності та дати щодо них висновок. Свідок розповідає суду та учасникам справи про події минулого, що, як правило, відбулися перед його очима. В той час як експерт у своєму висновку досліджує теперішній стан речей, свідок, наприклад, може показувати хто підписував документ, тобто говорить про минуле. Тому в наведеному прикладі експерт може резюмувати - був підроблений підпис на документі чи ні, тобто вказує на теперішній час. Ось чому К.І. Малишев вказував, що свідок це «історик» того, що відбулося, в той час як експерт досліджує теперішній стан справ, оскільки він не може мати відношення до подій минулого, так як призначається судом після порушення розгляду цивільної справи [111, с. 317].

Слід відзначити, що ща новою редакцією ЦПК України, учасник справи може замовити експертизу самостійно без ухвали суду та подати вже готовий висновок експерта разом з позовною заявою, тобто передбачено проведення та використання у цивільному процесі так званої приватної експертизи (ч. 3 ст. 102, ст. 106).

Особливістю змістовної сторони показань свідка є те, що він не може робити висновки у справі, в той час як експерт їх робить. Саме це і відобразилося на назві процесуального документу, який він складає за результатами проведення експертизи: висновок експерта.

Висновок експерта з точки зору формальної логіки виступає умовиводом, оскільки експерт на підставі відомих знань (об’єктів експертизи), робить висновок про невідомі знання (підтверджує чи спростовує предмети експертизи). Фактично експерт здійснює аналітичну діяльність подібну діям судді: він надає оцінку тим доказам, які йому надали для проведення дослідження, хоча формально, оцінкою доказів займається тільки суд. Так, С. В. Васильєв узагальнював випадки, коли речові докази будуть мати доказову цінність: а) якщо служать доказами як об'єкти безпосереднього судового пізнання (наприклад, під час розгляду справи суд оглядає подані сторонами речі і переконується в їх недоброякісності тощо); б) якщо вони мають значення доказового факту (наприклад, знаходження певної речі у відповідача підтверджує факт правопорушення); в) якщо вони є об'єктами експертного дослідження [25, с. 174]. Аналогічно можна сказати за письмові докази, які подають на проведення експертизи. Саме тому експертів за кордоном (Австрія, Німеччина) розглядають як помічників судді [65, с. 124-125; 169, с. 172] та вказують, що вони займаються перевіркою доказів у справі.

В Україні подібний стату у експертів формально відсутній, однак експерти все рівно формулюють власні висновки - умовиводи. При цьому свідку в цивільному процесі заборонено робити висновки.

Деякі країни світу (в основному країни загального права) до показань свідків відносять висновок експертів, які розглядаються в якості особливої

категорії свідків [154, с. 120]. Причому чіткої межі між показаннями звичайного свідка та показаннями свідка-експерта у таких країнах не має, оскільки чинне законодавство допускає ряд випадків, коли звичайний свідок, а не свідок-експерт може робити висновки. Так, ряд англійських теоретиків вважають, що свідок може робити такі висновки як «він був п’яний», «він перевищив швидкість», «у нього не було іншого виходу» тощо [153, с. 236]. Однак свідок може робити такі заяви, що виходять зі сфери звичайного людського досвіду та не мають права зачіпати сферу компетенції свідка-експерта. В цьому аспекті важливо, що, наприклад, в США людський досвід в плані свідчень в суді ділять на загальний та спеціальний, де перший притаманний нормальній дорослій людині, а другий тим, хто його здобував внаслідок занять наукою, мистецтвом, торгівлею, промислом, ремеслом тощо [188, с. 176-177].

Свідок на відміну від експерта виступає незамінною особою. Тому виступати замість нього ніхто не має права. Його показання не можуть бути дані заново, а тому суд повинен їх приймати такими як вони є. Натомість з висновком експерта суд може не погодитися та визначити інших експертів для проведення аналогічного дослідження, вимагаючи повторний висновок судового експерта [111, с. 317].

За загальним правилом експерт дає свій висновок у письмовій формі, до якого законодавство висуває певні вимоги за структурою та реквізитами. В якості винятку експерт може доповнити свій висновок в усній формі прямо в судовому засіданні, якщо йому не потрібно за межами суду проводити спеціальні дослідження. Щоправда, в подальшому усні доповнення експерта мають бути викладені письмово та ним підписані (ч. 4 ст. 239 ЦПК України). Для того щоб відбулося таке доповнення в усній формі треба клопотати про виклик експерта, оскільки, за загальним правилом, він не викликається в судове засідання. Натомість свідок надає показання в усній формі. Показання свідка можуть бути долученні до цивільної справи в письмовій формі лише в якості винятку.

Письмові докази, враховуючи їх матеріальну основу, відносять до предметних доказів. Останнє поняття є родовим щодо письмових, речових та електронних доказів. Щоправда, окремі науковці до особистих доказів помилково відносять письмові [221, с. 41-42]. З такою позицією не можна погодитися, тому що в цьому випадку акцент розуміння цього поняття зміщується із джерела фіксації доказової інформації на джерело її формування. Всі судові докази джерелом свого формування мають людину (окрім деяких випадків речових доказів), але це не дає підстав називати їх особистими.

Водночас, слід визнати існування інших думок з цього питання. Так, М.О. Гетманцев зазначає, що джерелом формування речових доказів виступає факт взаємодії об’єктів матеріального світу між собою, а також спосіб фіксації результатів такої взаємодії, внаслідок чого формується інформація про обставини справи [36, с. 106].

Однак, в будь-якому разі, за усталеною традицією, письмові докази відносять до предметних, а не особистих доказів. Виходячи з цього, спільних точок дотику між письмовими доказами та показаннями свідків віднайти важко, окрім тих, що притаманні всіх судовим доказам загалом. Тим не менше це не так. Джерелом формування доказової інформації в письмовому доказі є людина. Загальною ознакою всіх судових доказів є те, що інформація, яка міститься у змісті судового доказу, виступає актом людської думки. Але на відміну від даної загальної ознаки, яка пов’язана з інтерпретацією доказової інформації людською свідомістю, розглядувана спеціальна ознака змістовної сторони письмових доказів показує, що причиною появи доказової інформації є людина. Якщо свідки можуть бачити певне стихійне лихо і розказувати про нього та його наслідки в суді, то своїм джерелом формування показання свідка матимуть явища природи. При цьому зрозуміло, що письмові докази формуються людиною [109, с. 73].

Змістовно письмові докази утворюються з так званих письмових знаків, які виступають винаходом людства, для фіксації мови на площині за допомогою умовних графічних елементів двох вимірів для передавання інформації на віддалі й закріплення її в часі [190, с. 476]. Тільки людина здатна розкладати мовлення на найпростіші елементи — звуки (фонеми), оскільки кожен знак (літера) передає яку-небудь фонему. Той, хто формував письмовий доказ може вплинути на безпосередній його зміст. Якщо в суду виникає необхідність з’ясувати певні обставини складання, наприклад, документу, то дана особа може бути допитана як свідок судом [109, с. 73]. Зокрема, в одній з цивільних справ були допитані в якості свідка два нотаріуси, що посвідчували договір купівлі-продажу будинку та земельної ділянки, а також довіреність [200].

Отже, тут проявляється не стільки наявність спільних точок дотику, скільки взаємодія між письмовими доказами та показаннями свідків: одні докази (письмові) можуть привести до необхідності дослідити інші докази (показання свідків).

Спільні точки дотику між цими правовими явищами можуть проявлятися у тому випадку, коли показання свідка зафіксовані в письмовій формі. В цьому разі як показання свідка, так і письмові докази мають однакову матеріальну основу - папір, на якому за допомогою знаків виражається зміст доказової інформації. Тут також буде проявлятися однаковий спосіб дослідження письмових доказів та показань свідків, зафіксованих в письмовій формі: їх оголошення.

Різниця між письмовими доказами та показаннями свідків, зафіксованих у письмовій формі, полягає в тому, що перші, як правило, формуються до початку цивільного процесу, тобто до суду, а другі під час розгляду цивільної справи, у зв’язку з необхідністю вчинення процесуальних дій.

Аналізуючи спеціальні ознаки письмових доказів, науковці вказують, що письмові докази формуються до процесу, поза зв’язком із ним [188, с. 211], не учасником процесу, де під останнім розуміють усіх учасників процесу [155, с. 198]. Інші вчені оспорюють цю тезу, оскільки треба мати на увазі документи, що формуються спеціально для розгляду цивільної справи в суді. Зокрема, це переважно офіційні письмові докази, які виходять від державних органів, посадовців, підприємств, установ, організацій при здійсненні ними своїх функцій або від громадян, що реалізовують свої права і виконуючі обов'язки, у формі, встановленій законом [172, с. 15]. Не торкаючись суті цієї дискусії щодо обов’язковості чи факультативності зазначеної ознаки для письмових доказів, слід звернути увагу на одну істотну різницю: письмові докази, як правило, утворюються суб’єктами, що не виступають учасниками процесу. Натомість показання свідка в письмовій формі формує тільки суд та секретар судового засідання. Не слід забувати, що ознакою показань свідків є те, що вони даються перед судом. Результати такого допиту суд фіксує в протоколі допиту свідка, який складається із врахуванням процесуальних правил. В той час як утворення письмових доказів пов’язано із дотриманням певних норм та правил.

Ще однією відмінною ознакою між письмовими доказами та показаннями свідків, зафіксованих в письмовій формі є те, що зміст письмових доказів є незмінний. Будь-які зміни в тексті письмових доказів ставить під сумнів їх достовірність, якщо такі зміни не були здійсненні відповідно до вимог закону. Тобто, це буде впливати на їх оцінку судом.

Показання свідків зафіксованих у письмовій формі також мають незмінний характер, але до тих пір, поки свідок не з’явиться у судове засідання для його допиту. Відповідно до чинного ЦПК України в такому разі треба віддавати перевагу не письмовій, а усній формі показань свідків, оскільки останні мають бути допитані в загальному порядку. Наприклад, таке передбачено щодо письмової форми показань свідків, отриманої внаслідок судового доручення. Внаслідок усного допиту такого свідка перевага буде надана інформації, що повідомлена свідком під час такого допиту.

Ще більше відмінностей між показаннями свідків та речовими доказами. Зумовлено це тим, що речові докази можуть формуватися не завжди за участі людини.

Тим не менше, речові докази у доктрині цивільного процесу називають «німими» свідками [188, с. 230]. Так, А.С. Зеленяк вказує, що загальні змістовно- логічні ознаки судових доказів, вказують на те, що всі судові докази є актом думки, у тому числі й речові. Дійсно, коли зачитується певний письмовий документ, то у ньому певна обставина стверджується чи заперечується. Аналогічне можна сказати стосовно пояснень сторін і третіх осіб, показів свідків чи висновку експерта, де теж можна побачити певне судження, де є ствердження чи заперечення щодо певних фактів (обставин).

Однак, на нашу думку, не у всіх речових доказах може бути виражений акт думки. Наприклад, відеозапис розмови двох осіб, які що-небудь стверджують чи заперечують, буде виступати судженням. У даному речовому доказів акт думки чітко виражається. В іншому прикладі, якщо хтось стверджує (у справі про відшкодування шкоди, завданої пошкодження відеокамери), що відеокамера розбита та пред’являє її для огляду, можна за допомогою органів чуття сприйняти факт розбиття відеокамери, але відеозапис цієї події має розглядатися як самостійний засіб доказування - електронні докази (ч. 1 ст. 100 ЦПК України), тому речовий доказ (пошкоджена відеокамера), як і раніше, виступає єдиними засобами доказування в змісті якого не буде виражатися акт людської думки. [75, с. 39].

Речові докази свідчать про обставини цивільної справи з огляду на їх сутність. Так, речовим доказом є не окремо взятий предмет, а частина його властивостей, станів, виражені в певній формі, що відносяться до справи. Властивість, стан матеріального об’єкту були покладені в основу поглядів на природу речових доказів та стали єдиною ознакою, із якою пов’язувалося поняття речового доказу [68, с. 109]. «В основу юридичної природи речових доказів як засобів доказування покладено здатність предметів матеріального світу змінювати свої властивості під впливом навколишніх подій та явищ. Через це фактичні дані, які мають значення для справи, можуть бути отримані не тільки шляхом вивчення зовнішнього вигляду речового доказу, а й шляхом встановлення часу його створення чи зміни» [223, с. 134].

З вищевказаної властивості випливає одна важлива риса речових доказів, що відрізняє їх від усіх інших судових доказів, у тому числі й показань свідків. Змістом речового доказу є безпосереднє сприйняття матеріальних, фізичних властивостей предмету. Зокрема, розмір, геометрична форма, характер матеріалу, колір, запах, сліди на поверхні та інші подібні ознаки і стани, які притаманні матеріальному об’єкту. В науці логіки говорять про існування безпосередніх доказів, які не є логічними доказами, оскільки вони сприймаються чуттєво- емпіричним способом [103, с. 217]. У цьому разі йдеться, власне, про речові докази, доказова інформація з яких сприймається людськими органами чуття особисто, без необхідності конструювання суджень чи умовиводів як логічних форм людського мислення [75, с. 39-40]. В свою чергу, досліджуючи показання свідка, суддя сприймає доказову інформацію опосередковано, від тієї особи, яка її безпосередньо сприймала, якщо це свідок-очевидець. А якщо ні, то опосередковане сприйняття доказової інформації проходить декілька ступенів, «фільтрів», що може вплинути на достовірність такої інформації із-за різноманітних психо-фізіологічних вад. Саме тому, окремі науковці вказують, що речові докази виступають більш надійними засобами доказування та перед іншими доказами мають істотні переваги [57, с. 15; 58, с. 7; 59, с. 15-16; 230, с. 161]. З таким твердженням важко погодитися, так як багато речових доказів, що використовуються в цивільному процесі можуть бути сформовані за участі людини (наприклад, фотографії тощо), яка може вплинути на зміст доказової інформації (фотошоп, монтаж тощо).

Отже, не дивлячись на те, що речові докази виступають «німими» свідками, з показаннями свідків у них є надзвичайно мало спільного (якщо не брати до уваги загальні ознаки всіх судових доказів - Авт.). Така відмінність зумовлена їх різноманітною юридичною природою, пов’язаної із формою вираження доказової інформації та її сприйняття судом.

Тим не менше, речові докази мають певний зв'язок із показаннями свідків. Зокрема, речові докази можуть викликати необхідність проведення допиту свідків у цивільній справі. В даному разі говоримо про такий взаємозв’язок між ними, як між показаннями свідків та письмовими доказами. Так, зображених людей на фотографіях можна викликати для допиту їх в якості свідків по тим обставинам цивільної справи, що зафіксовані речовим доказом.