1.3 Поняття та види показань свідків у цивільному процесі

Важливість показань свідків для доказування у цивільних справах зумовила існування легального визначення цього поняття: «Показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи» (ст.

Легальному визначенню показань свідка в ЦПК України 2004 року передувала тривала наукова дискусія, оскільки жоден із радянських ЦПК в Україні до цього часу її не пропонував.

Подібної дефініції не мало також дореволюційне законодавство, а тому дореволюційні науковці були першими, хто намагався визначити показання свідків у цивільному процесі. Так, Є.В. Васьковський писав, що «показаннями свідків називається повідомлення щодо фактичних обставин процесу, яке робиться особою, що не бере участь в ньому перед судом» [27, с. 258]. А.Х. Гольмстен вказував, що під показаннями свідків слід розуміти «заяви, які роблять перед судом сторонні, незаінтересовані в справі особи про безпосереднє сприйняття ними факту, причому ці особи не здійснюють оцінку цього факту» [37, с. 175].

Вказані визначення поняття «показання свідка» безперечно важливі, але деякі ознаки, які вкладали у зміст такого поняття дореволюційні автори, наразі вже не зовсім актуальні, наприклад, щодо безпосереднього сприйняття свідком обставин справи. На такий недолік дореволюційних визначень показань свідка справедливо вказував В.В. Молчанов [120, с. 189].

Слід також відзначити, що більшість дореволюційних науковців взагалі уникали власних формулювань визначення поняття «показання свідків», а зосереджувалися на визначенні того, хто такий свідок [111, с. 311; 240, с. 304; 243, с. 88].

В радянські часи дефініція поняття «показання свідків» розвивалися в роботах таких науковців як М.А. Гурвіч, П.В.

П. В. Логінов, вперше в радянські часи в своїй дисертації сформулював наукове визначення показань свідків: «Показання свідків - це надані суду юридично незацікавленою особою відомості про факти, які перебувають в певному зв'язку з пошуковим фактом, завдяки якій вони можуть служити засобом встановлення пошукового факту відповідно до об'єктивної дійсності» [104].

К.С. Юдельсон під показаннями свідків розумів «відомості, що доповідаються викликаною до суду особою з приводу фактів, які лежать в основі позову та заперечень проти нього, а також з приводу фактів, які мають доказове значення для справи» [241, с. 165].

На нашу думку обидва ці визначення вказують на зв’язок показань свідків та фактів предмету доказування. Натомість М.А. Гурвіч закценутувавши увагу на іншому моменті доволі лаконічно визначав дане правове поняття: «Показаннями свідків є повідомлення свідка про факти, зроблене в суді» [174, с. 177]. Тут привертає увагу така ознака показань свідків як їх надання в суді.

Після здобуття Україною незалежності, визначення поняття «показання свідків» пропонувалося українськими процесуалістами. Так, М. Й. Штефан під показаннями свідків розумів «повідомлення про відомі обставини, які входять до предмета доказування, тобто про юридичні факти складу вимог і заперечень сторін й інші обставини, що мають значення для справи, які повідомляються (показуються) суду в установленому законом процесуальному порядку і формі» [233, с. 262]. В цій дефініції звертається увага на таку рису показань свідків як їх надання в певному процесуальному порядку та формі.

Прийняття ЦПК України 2004 р. та запровадження легальної дефініції показань свідків, зумовило те, що більшість авторів визначення «показань свідків» дають у такій формі, яка мало чим відрізняється від законодавчої дефініції: «повідомлення суду свідком відомостей (фактичних даних) про обставини, які мають значення для справи» [96, с. 500]; «повідомлення особою суду відомих їй обставин, які мають значення для справи» [225, с.

Натомість зарубіжні науковці тих країн, де не має легального визначення показань свідків, відзначаються різноманітними підходами у конструюванні дефініцій даного поняття.

Так, В.В. Молчанов вказує, що «показання свідка - це усне повідомлення юридично не заінтересованої особи відомостей про належні до справи обставини, про які вона дізналася особисто або із відомих джерел, отриманих судом в установленому порядку» [120, с. 191]. В.В. Ярков стверджує, що «показання свідків - це відомості, повідомлені особами, яким можуть бути відомі які-небудь обставини, що мають значення для розгляду та вирішення справи» [44, с. 235]. М.А. Фокіна, яка здійснювала дисертаційне дослідження природи показань свідка, під ними розуміє «повідомлення юридично не зацікавленої у вирішенні справи особи про факти, які складають предмет доказування по справі, а також інших обставинах, які мають значення для правильного вирішення справи, отримані в установленій законом процесуальній формі» [218, с. 56]

Розгляд та аналіз вказаних дефініцій поняття «показання свідків» дає змогу побачити, які риси вказаного засобу доказування виокремлюють у його визначеннях ті чи інші автори. Загалом, якщо підсумувати, можна сказати, що всі спеціальні ознаки показань свідків стосуються матеріального носія, тобто свідка як учасника цивільного процесу або вони стосуються загальних ознак судових доказів, які на прикладі показань свідків тільки конкретизуються. Ось чому, вважаємо, що варто спочатку розглянути загальні ознаки показань свідків, тобто такі ознаки, які притаманні всім судовим доказам, а вже потім виокремлювати спеціальні ознаки, які будуть предметно розкривати сутність досліджуваного правового явища.

Відповідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є «будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи».

Переважна більшість науковців вказує, що судовим доказами притаманні такі загальні ознаки як належність та допустимість, де належними є такі докази, які містять інформацію про предмет доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України), а допустимими є такі докази, які містяться у передбаченій в законі формі (засоби доказування), без якої вони існувати не можуть, а також одержані без порушення порядку, встановленого законом (ст. 77 ЦПК України). Отже, коли у вищенаведених визначеннях «показань свідків», автори вказували, що вони повинні підтверджувати обставини справи або види юридичних фактів, вони не наводили спеціальну ознаку показань свідків, а тільки вказували таку загальну ознаку судового доказу як належність. Аналогічно можна сказати і щодо дотримання встановленого порядку отримання показань свідка: вказується загальна ознака допустимості, а не спеціальна, що притаманна показанням свідків. Причому, коли йдеться про таку загальну ознаку як допустимість, враховують не тільки на дотримання встановленого порядку отримання та дослідження судових доказів, але і на те щоб доказова інформація була зафіксована на такому носії, який дозволений за чинним законодавством (ч. 2 ст. 78 ЦПК України). Дозволений загалом або дозволений тільки щодо даної обставини справи (наприклад, випадки обов’язкового призначення судової експертизи - ст. 105 ЦПК України).

М. Й. Штефан до загальної ознаки допустимості судових доказів включає також і дотримання встановленого порядку оцінки судових доказів [233, с. 247].

Однак, на нашу думку, варто погодитися із позицією А.С. Зеленяка, який, виводячи загальні ознаки речових доказів, вказував, що ними мають стати такі ознаки, яких достатньо для залучення речових доказів у справу. Звідси дотримання процедури їх дослідження та оцінки він не виводив у якості загальних ознак речових доказів. Загальні ознаки судових повинні бути такими, яких має бути достатньо для їх залучення в цивільну справу [74, с. 70]. З такою позицією можна погодитися, адже ч. 1 ст.

А.С. Зеленяк всі загальні ознаки судових доказів ділив на три види: змістовно-логічні, формальні та змішані. До першого виду він відносив такі ознаки як (а) докази це є інформація; (б) з точки зору формальної логіки, інформація, що міститься в доказах, виступає актом думки, яка дається у формі суджень; (в) інформація, що міститься в доказах, повинна стосуватися фактів, які мають значення для правильного вирішення цивільної справи. Другий вид загальних ознак судових доказів зводиться до таких ознак як (г) інформація повинна бути зафіксована на таких процесуальних засобах (носіях), які допускаються за цивільним процесуальним законодавством України; (ґ) отримання та залучення до цивільної справи процесуальних засобів доказування не має суперечити чинному законодавству. Третій вид ознак представлена тільки однією ознакою (д) інформація, що міститься у процесуальних засобах доказування, повинна бути попередньо оцінена судом або особами, які беруть участь у розгляді справи [74, с. 71].

Думається, що всі дані ознаки легко можна звести до ознаки належності та ознаки допустимості судових доказів, які вищевказаний автор представив у вигляді окремих сегментів чи міні-правил двох взаємозалежних структурних елементів судового доказу.

Належність показань свідків означає, що свідок повідомляє суду такі фактичні дані, які мають значення для правильного вирішення цивільної справи. У цьому контексті важливим буде усвідомлення такого поняття як предмет доказування. Відповідно до ч. 2 ст. 77 ЦПК України «предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення».

Доктрина цивільного процесу вказані факти предмету доказування ділить загалом на чотири групи: матеріально-правові факти, процесуальні факти, доказові факти та факти виховного характеру [42, с.

Науковці, які досліджували юридичну природу показань свідків у цивільному процесі вказують, що ними можна підтвердити всі види фактів предмету доказування й жодних перепон до цього не має [120, с. 197; 218, с. 3].

Погоджуємося з останньою думкою, оскільки можливість використання показань свідка для встановлення фактів матеріально-правових відносин сторін або тих, які на них наводять (доказові факти), взагалі не піддається сумніву та підтверджується матеріалами судової практики [161; 167]. Проте подібне можна стверджувати й стосовно інших складових предмету доказування. Так, встановлення за допомогою свідка фактів цивільного процесуального характеру можливе в певних категоріях цивільних справ. Наприклад, ч. 2 ст. 493 ЦПК України вказує, що «суд може допитати як свідків осіб, які були присутніми під час вчинення процесуальних дій, учасників справи (їх представників), а в необхідних випадках осіб, які входили до складу суду, що розглядав справу, з якої втрачено провадження, а також осіб, які виконували судове рішення...».

Більш того, оскільки у справах про відновлення втраченого судового провадження заборонено встановлювати матеріально-правові факти, що випливають із спірних відносин сторін або інших зацікавлених осіб, весь предмет доказування в цій категорії справи стосується лише процесуальних фактів, наприклад, чи було у справі ухвалено рішення по суті справи або постановлена ухвала про закриття провадження, якою саме особою з числа учасників справи був заявник, хто конкретно і в якості кого брав участь у справі тощо. Ось чому допускається для їх встановлення допитувати в якості свідків суддів або інших працівників суду.

Встановлення належності показань свідка пов’язується з формально- логічними законами, згідно яких має бути зроблений висновок на підставі відомих знань, якими є показання свідка щодо невідомих знань, якими є факти предмету доказування. Умовивід - форма мислення, за допомогою якої з одних думок (засновків) одержують нові думки - висновки [187, с. 201]. У вузькому значенні логічне доказування являє собою побудову логічних висновків, коли із одних стверджень (уже відомих), на підставі логічних правил виводяться інші твердження. Логіка доказування розглядає процес судового доказування саме з боку закономірності обґрунтування одних суджень, доказуваних за допомогою інших (доказів) [237, с. 12].

Допустимість показань свідка виступає іншою загальною ознакою цього засобу доказування. Якщо брати до уваги показання свідків, цей засіб доказування міститься в переліку тих засобів доказування, використання яких допускається законодавцем. В ряді випадків показання свідків як засіб доказування використати буде не можливо. Так, обставини справ наказного провадження стягувач (заявник) підтверджувати показаннями свідків не може (ст. 161, 163 ЦПК України) тощо. Свідок повинен давати свої показання вільно, без тиску та примусу на нього, оскільки його обов’язком є повідомлення суду тільки правди (ч. 2 ст. 69 ЦПК України). З’являється він у суді також за спеціальної процедури: робиться в суді заява про виклик свідка та виноситься ухвала суду про його виклик (ст. 91 ЦПК України). До речі, коли пишеться така заява, її обов’язковим реквізитом є вказівка на ті обставини, що свідок може підтвердити. Це дає можливість судді здійснити попередню оцінку показань свідка. Звідси така оцінка є обов’язковим елементом процедури виклику свідка до суду, а тому виводити її в якості окремої загальної ознаки судового доказу, як це вчинив А.С. Зеленяк [74, с. 71], на нашу думку, не має підстави.

Таким чином, належність та допустимість показань свідка будуть виступати тими загальними ознаками, що притаманні не тільки цьому засобу доказування, але й іншим засобам доказування, які виділяє чинний ЦПК України. Слід зазначити, що вказані ознаки розкривають сутність показань свідка не повною мірою, оскільки вони не дають нам можливість на їх підставі розмежувати показання свідка від інших засобів доказування, не вказують на характерні для показань свідка риси. Ось чому важливо провести науково-практичний аналіз спеціальних ознак показань свідка як засобу доказування в цивільному процесі.

Виділення та змістовна характеристика спеціальних ознак показань свідка вже було предметом наукових досліджень. Воднчас, слід відзначити, що дослідницька увага переважно зосереджувалася на матеріальному носії показань свідків, тобто особі самого свідка. Однак, слід враховувати, що судовий доказ складається із двох структурних елементів, а не одного: змісту та процесуальної форми. Зміст - це інформація. Процесуальна форма вказує на джерело фіксації інформації або її матеріальний носій. Процесуальна форма вказує також на необхідність дотримання законного порядку одержання судових доказів як особою, що їх надає суду, так і самим судом. Отже, всі спеціальні ознаки свідка, які досліжувалися автором раніше (свідком може бути тільки індивідуалізована фізична особа; свідок повинен мати такий фізичний та психічний розвиток, що дає йому можливість правильно сприймати обставини та/або висловлюватись про них; свідок повинен володіти інформацією, необхідною для вирішення справи; свідок не повинен мати юридичної заінтересованості у результатах розгляду справи; свідок сприймає обставини справи безпосередньо або опосередковано; сприйняття обставин справи свідка не пов’язано з її розглядом; залучення особи в якості свідка у цивільну справу на підстави ухвали суду), мають відношення до спеціальних ознак показань свідка як судового доказу в цивільному процесі.

Водночас інший структурний елемент показань свідка - зміст, залишився за межами такого аналізу, оскільки тільки ознаками свідка, охарактеризувати зміст показань свідка загалом не можна. Ці явища та поняття, безумовно, взаємопов’язані, адже зацікавленість свідка безпосередньо вплине на зміст його показань, проте змістовна сторона показань свідка потребує самостійного дослідження.

В.В. Молчанов серед спеціальних ознак показань свідка називає такі ознаки як форма показань (усна форма - Авт.), суб’єкт показань (ознаки свідка - Авт.), предмет свідчення (факти предмету доказування, які свідок може підтвердити - Авт.) та структура показань (зміст, тобто інформація про факти та процесуальна форма, тобто допуск показань свідка до справи та дотримання порядку його допуску) [120, с. 191, 192-197, 202, 210-211].

Підтримуючи вазаний дослідницький підхід у цілому вкажемо на окремі зауваження.

По-перше, дискусійним є критерій, на підставі якого В.В. Молчанов виділяв спеціальні ознаки показань свідків, адже, очевидно, що ознаками правового явища не можуть бути його структурні елементи [86, с. 189]. Структурні елементи обумовлюють специфіку певних ознак, але ними не стають. Ось чому погодитися із виділенням такої ознаки як структура показань свідка не можливо. По-друге, суперчиливою є теза щодо предмету свідчень як спеціальної ознаки, оскільки будь-який судовий доказ його має, оскільки змістом такого доказу є інформація про обставини цивільної справи. Тому погоджуватися із тим, що предмет свідчення виступає спеціальною ознакою показань свідка також не можна, так як: а) це вираження інакшими словами ознаки належності, б) ця ознака має загальний, а не спеціальний характер.

Водночас, варто погодитися із позицією автора, що ознаки свідка характеризують показання свідка з тим уточненням, що така характеристика відбувається винятково зі сторони їх матеріального носія або джерела фіксації доказової інформації.

Спеціальною ознакою показань свідка В.В. Молчановим, що вказує на зміст цього поняття, є ознака усної форми свідчень. Усна форма свідчення як спеціальна ознака показань свідка обумовлена джерелом доказування: ним виступає людина.

Чинний ЦПК України віддає перевагу усній формі показанням свідка, хоча прямо про таку форму показань він не вказує. Але до такого висновку можна дійти із системного аналізу багатьох статей вказаного кодексу. Зокрема, ст. 230 ЦПК України чітко вказує, що процедура допиту свідка відбувається в усній формі: «допит свідка розпочинається з пропозиції суду розповісти все, що йому особисто відомо у справі». «Розповісти» означає, що свідок починає з судом та особами, які беруть участь у справі та іншими учасниками процесу спілкування по обставинам справи. Спочатку таке спілкування відбувається у формі вільної розповіді про те, що знає свідок, а потім у формі відповідей на запитання, які йому ставлять сторони та інші зацікавлені особи, а також суд.

Загалом надзвичайно багато процедурних правил в цивільному процесі виписані із врахуванням необхідності дослідження саме усних, а не письмових показань свідків: виклик свідка, привід свідка, порядок допиту свідка, порядок поставлення свідку запитань, залишення в залі суду допитаних свідків, право свідка просити про свій повторний допит, одночасний допит декількох свідків, можливість видворення із зали суду осіб, які беруть участь у справі при допиті неповнолітніх свідків тощо.

Панівне значення усної форми показань свідка в сучасному цивільному процесі підкреслюється ст. 231 ЦПК України, яка виписує умови, за яких свідок в процесі свого допиту може користуватися письмовими записами: «якщо його показання пов'язані з будь-якими обчисленнями та іншими даними, які важко зберегти в пам'яті». Даний випадок вказує на можливість існування письмових форм показань свідка, але тільки як виняток, що підкреслює головне правило: показання свідка мають бути представлені в усній формі.

Таким чином, усна форма показань свідка виступає спеціальною ознакою даного судового доказу, яка стосується його змістовної сторони.

До вище вказаної спеціальної ознаки показань свідка, що має відношення до їх змісту можна, на нашу думку, віднести ще ряд спеціальних ознак: показання завжди мають бути пов’язані з відомим джерелом, показання мають бути дані перед судом, показання не повинні порушувати чиї-небудь суб’єктивні права, інтереси та свободи. Вказані ознаки варто розглянути більш детально.

Показання свідка завжди повинні бути пов’язані з відомим джерелом. Це визначальна риса показань свідка, що використовуються в цивільному процесі. В кримінальному процесі розвивається окремий напрямок, пов'язаний із використанням показань свідків, націлений на формування мотивації особи до дачі показань. На перший погляд мотивація як така не потрібна, оскільки є закріплений обов’язок, виконання якого забезпечується можливістю притягнути особу до кримінальної відповідальності. Але в ряді випадків цього не достатньо, коли свідок хвилюється за своє чи рідних здоров’я або життя. Загроза настання таких наслідків виступає поширеною причиною до відмови від показань. Близько 25% свідків, які щороку бачать вчинення злочину, згодом міняють свої свідчення або відмовляються від них [131, с. 12]. Реакцією на вказану проблему стала розробка державою цілого процесуально-правового інструментарію, направленого на захист свідків у кримінальному провадженні. Зокрема, подібне правило прописане у КПК України, знідно якого допускається навіть міняти голос свідка: «У разі якщо існує загроза ідентифікації голосу свідка, допит може супроводжуватися створенням акустичних перешкод» (ч. 9 ст. 352).

Чинний ЦПК України таких мір захисту свідка не передбачає, а тому як суд, так і учасники справи зажди можуть особисто ознайомитися із джерелом показань, тобто свідком, слухаючи його інформацію, ставлячи йому запитання. Мало того, якщо у показаннях свідка відбувається посилання на інші джерела його поінформованості, він обов’язково повинен їх чітко вказати, щоб їх можна було у подальшому ідентифікувати (ст. 90 ЦПК України).

Вказана ознака забезпечує отримання таких показань свідка, які суд та особи, що беруть участь у справі, завжди могли особисто перевірити чи ознайомитися із джерелом таких показань. Таке особисте ознайомлення буде мати важливе значення для подальшого оцінювання показань свідка вказаними суб’єктами.

Наступною спеціальною ознакою показань свідка, яка стосується змістовної сторони даного судового доказу є те, що показання свідка мають бути дані перед судом. Вказана ознака підтверджується нормативно: свідок викликається в судове засідання, де перед судом та учасниками справи, їх представниками дає свої свідчення (ст. 230 ЦПК України). Учасники справи, можуть і не прийти в судове засідання, направити клопотання суду про розгляд справи без їх участі. Проте склад суду (суддя, судді) обов’язково має бути присутній, оскільки закон вимагає від суду особисто ознайомлюватися із кожним судовим доказом, яким буде мотивувати судове рішення, в тому числі й показаннями свідків (ч. 1 ст. 213 ЦПК України).

Із даного правила є ряд винятків: якщо свідок перебуває за межами територіальної підсудності суду, що розглядає справу, його допит проводиться судом, за місцем проживання такого свідка у порядку судового доручення (ст. 87 ЦПК України); якщо є загроза не отримання показань свідка у майбутньому, вони можуть бути отримані навіть до подання позову в порядку дії інституту забезпечення доказів судом, по місцю проживання свідка (ст. 116 ЦПК України). Протоколи допиту таких свідків надсилаються до суду, що розглядає справу, де вони тільки оголошуються (ст. 233 ЦПК України).

Не важко помітити, що як при загальному правилі допиту свідків, так і при винятках із них, показання свідків зажди даються тільки перед судом. Не обов’язково це буде суд, що розглядає цивільну справу, як видно із винятків, але тим не менше це є інший суд, який також за правилами цивільного процесуального законодавства проводить допит таких свідків. Мало того, допускається залучення зацікавлених учасників процесу.

Є країни світу, де допускається проведення допиту свідка в цивільному процесі не тільки перед судом, але й перед іншими органами та особами. Зокрема, ЦПК Республіки Вірменія (ст. 65), ЦПК Азербайджану (ст. 85), ЦПК Казахстану (ст. 76), ЦПК Республіки Молдова (ст. 127), ЦПК Республіки Таджикистан (ст. 67), ЦПК Республіки Киргизія (ст. 68) дає можливість провести забезпечення показань свідка шляхом його допиту нотаріусом.

В Україні нотаріуси можуть забезпечувати докази відповідно до ЦПК України, але тільки для ведення справ в органах іноземних держав (ст. 102 закону України «Про нотаріат»). Отже, для цивільного процесу, який проводиться загальними судами за ЦПК України, нотаріуси забезпечувати докази не мають права.

Таким чином, в цивільному процесі свідок завжди дає показання перед судом. За загальним правилом, перед тим судом, що розглядає цивільну справу, окрім випадків їх надання перед іншим судом, який, оформлюючи їх, направить дані показання в суд, що розглядає справу.

Ще однією ознакою показань свідка, яка стосується змістовної сторони цього судового доказу є те, що показання свідка не повинні порушувати чиї- небудь суб’єктивні права та інтереси.

Дана ознака має надзвичайно важливий характер для розуміння показань свідка у цивільному процесі. Вона породжує цілий ряд процесуальних правил, пов’язані з залученням, дослідженням та оцінкою показань свідка. По-перше, існує ціла група осіб, які відповідно до норм ЦПК України, не дивлячись на те, що володіють інформацією про обставини цивільної справи, до свідчення не допускаються. Ці особи не допускаються до свідчень не тому, що вони нездатні їх надати, а тому, що їх допит приведе до порушення прав інших осіб, з якими вони вступали у відносини до справи або під час її розгляду (наприклад, права особи, що сповідалася священику). По-друге, з метою захисту суб’єктивних прав, які виникають на базі сімейних або родинних відносин, діюче законодавство надає право свідкам відмовитися від надання свідчень щодо окремої групи осіб (ст. 71 ЦПК України). Примушувати таких суб’єктів до свідчення, погрожуючи застосуванням заходів кримінального впливу, не можна, оскільки в такому разі існує загроза порушення суб’єктивних прав, які забезпечують нормальні відносини між членами сім’ї або родичами. По-третє, в деяких категоріях цивільних справ свідки можуть розкривати інформацію, що повинна охоронятися по закону (наприклад, приватне життя). Саме тому чинне законодавство передбачає можливість проведення закритого слухання цивільної справи (ч. 7 ст. 7 ЦПК України), з метою захисту прав та інтересів тих суб’єктів, які зацікавлені не поширювати таку інформацію. Не випадково окремі науковці пропонують змінити статус свідка, надавши їм право «подавати заяву про слухання справи у закритому судовому засіданні» [234, с. 13]. В певній мірі такі зміни в статусі свідка потрібні.

Отже, показання свідка як судовий доказ, характеризується групою спеціальних ознак, що розкривають його сутність. Одна група ознак націлена на визначення властивостей свідка як джерела доказування або матеріального носія доказової інформації, а інша група спеціальних ознак - стосується розкриття особливостей доказової інформації як змісту показань свідка. Але крім спеціальних ознак показань свідка, йому також притаманні загальні ознаки, що характерні для судових доказів загалом.

Виходячи із вищенаведеного показання свідка в цивільному процесі - це усна інформація щодо обставин цивільної справи, безпосередньо чи опосередковано сприйнятих, яку має змогу надати, виходячи з свого психофізичного рівня розвитку, конкретна, юридично незацікавлена фізична особа, викликана у справу ухвалою суду, не порушуючи при цьому права та інтереси інших осіб.

Сутність показань свідків розкривається також структурою тої інформації, які свідок повідомляє суду. Група науковців у доктрині цивільного процесу інформацію, що повідомляє свідок суду, поділяє на дві частини: загальну та спеціальну. В загальній частині свідок надає інформацію про факти, які встановлюють його особу, взаємовідносини зі сторонами та справою. В спеціальній частині свідок надає інформацію про факти предмету доказування, які треба встановити по справі [61, с. 124; 105, с. 12; 188, с. 174].

Натомість другі науковці інформацію, що міститься в загальній частині до змісту показань свідка як засобу доказування не включають. Мало того, вони вказують, що таке не включення зумовлено не тільки теоретичними, але і практичними міркуваннями, оскільки, якщо свідок надасть завідомо неправдиві свідчення по інформації загальної частини своїх показань, його не можна притягнути до кримінальної відповідальності, так як склад злочину буде мати місце при завідомій брехні по інформації спеціальної частини [120, с. 209-210]. Обґрунтування такої позиції виводиться із призначення показань свідка як засобу доказування: довести ті обставини цивільної справи, які будуть мати значення для правильного розгляду і вирішення справи. Але з такою позицією не можна погодитись, оскільки навіть та інформація, яка включається до загальної частини показань свідка матиме важливе значення для встановлення обставин цивільної справи. По-перше, слід сказати, що інформація із загальної частини показань свідка необхідна для правильної її оцінки. Як правильно вказує ЦПК України, «доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи» (ст. 76). Показання свідка будуть мати значення не тільки для підтвердження позовних вимог чи заперечень проти них, але й для встановлення інших обставин справи, які в даному разі використовуються для перевірки показань свідка. По-друге, деяка інформація загальної частини висловлюється свідком уже після попередження його про кримінальну відповідальність. Так, перед допитом свідка головуючий встановлює його особу, вік, рід занять, місце проживання і стосунки із сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (ч. 3 ст. 230 ЦПК України). Проте, в ході допиту свідка може не одноразово звертатися увага свідка на факти, які будуть характеризувати відносини між ним та сторонами чи іншими учасниками справи. Якщо свідок завідомо дасть недостовірні показання він може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за ст. 384 КК України.

Таким чином, в зміст показання свідка включаються як інформація загальної частини, так й інформація спеціальної частини.

Класифікація показань свідків у цивільному процесі, тобто поділ цього поняття на певні види - це один із методів наукового пізнання юридичної природи даного засобу доказування, за допомогою якого розкривається його

сутність, виявляються та упорядковуються відмінні риси між різними видами показань свідків.

Поділ доказів на види проводиться за певною істотною ознакою, що притаманна для видів доказів, яка називається підстава класифікації [188, с. 95].

Досліджуючи класифікацію речових доказів, А.С. Зеленяк вказує, що характеристика судових доказів проводиться з різних боків через багатогранність цього правового явища, тому і класифікація таких доказів можлива не за однією підставою, а за декількома. Оскільки класифікація судових доказів направлена на більш глибоке їх вивчення та забезпечує більш ефективне збирання, дослідження та оцінку таких доказів, саме тому, проводячи класифікацію речових доказів, поряд із теоретичним значенням такої класифікації ніколи не слід забувати про практичний аспект поділу речових доказів на певні види [74, с. 93-94]. Погоджуємося з цими міркуванням й щодо показань свідків.

Чинний ЦПК України містить кілька критеріїв для класифікації показань свідків. На нашу думку, варто спочатку розглянути ці критерії, а вже потім звернути увагу на теоретичні підходи або висловити авторські висновки з цього питання.

За віком свідків виділяють показання повнолітніх свідків та показання неповнолітніх чи малолітніх свідків.

Показання повнолітніх свідків - це такі показання фізичних осіб, яким виповнилося 18 років. Залучення таких суб’єктів у цивільну справу, дослідження та оцінка їх показань відбувається в загальному порядку, який ми проаналізуємо в останньому розділі роботи, що присвячений використанні показань свідків. Саме тому, тут варто зосередитися тільки на особливостях використання у цивільному процесі показань неповнолітніх свідків.

Показання неповнолітніх свідків - це такі показання, що даються фізичними особами, які не досягли 18-ти річного віку. В свою чергу, серед показань неповнолітніх свідків, можна виділити показання малолітніх свідків та показання неповнолітніх свідків, які не досягли 16-ти річного віку.

У багатьох сімейних справах існує необхідність заслухати показання малолітнього чи неповнолітнього свідка.

Відповідно до ст. 12 Конвенції про права дитини, держава повинна забезпечити дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю. 3 цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що торкається дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства.

На виконання положень цієї Конвенції, в чинному ЦПК України передбачено, що допит малолітніх свідків в обов’язковому порядку проводиться за участі батьків, усиновлювачів чи опікунів дитини або представників органів опіки та піклування, а також служби у справах дітей (ч. 1 ст. 232 ЦПК України). За розсудом суду така процедура може бути поширена і на неповнолітніх свідків.

Участь у цивільній справі законних представників чи службових осіб органів опіки та піклування покликано створити сприятливі умови для допиту малолітніх чи неповнолітніх свідків [184, с. 228], які не повинні допустити негативного впливу на психіку такої особи, а також забезпечити отримання достовірних відомостей від них.

Батьки, усиновлювачі, опікун чи піклувальник залучаються в процес тільки за однієї умови: вони не зацікавлені в результатах розгляду справи. Причому, тут йдеться не лише про юридичну зацікавленість, але і про фактичну. Якщо вони проявляють таку заінтересованість, їх добросовісна допомога в сприянні допиту малолітнього чи неповнолітнього свідка, може викликати сумніви, а тому до справи замість них залучаються представники органу опіки та піклування або служби у справах дітей.

До 2009 року ЦПК України замість представників органу опіки та піклування або служби у справах дітей, передбачав участь (на альтернативній основі поряд із законними представниками дитини) у судовому процесі педагога. Підтримуємо думку та положення чинного ЦПК, відповідно до яких окрім педагога, в цивільну справу можна направити також дитячого психолога.

Вважаємо, що залучення дитячого психолога для допиту малолітнього чи неповнолітнього свідка в цивільному процесі не повинно бути на альтернативній основі, оскільки інколи батьки навіть до кінця можуть не розуміти своїх дітей. Саме тут без допомоги професійної допомоги не обійтися, а тому суд повинен мати можливість за власним розсудом залучати в цивільну справу чи батьків дитини чи дитячого психолога, без існування такої умови як наявність зацікавленості у справі.

Знання звичайних процесуальних правил допиту свідка буває недостатньо, оскільки успішний результат можна отримати, якщо враховувати індивідуальну психологію кожної особи-свідка. Якщо практикуючі юристи більш-менш беруть це до уваги при допиті дорослої особи, то відсутність достатніх знань дитячої психології може стати на заваді отримання достовірних показань свідка-дитини.

Як відзначають фахівці, особливостями психіки неповнолітнього є обмеженість його життєвого досвіду, знань і уявлень, недостатня сформованість адаптивних поведінкових навичок. Неповнолітній має менший обсяг сприйняття і довготривалої пам'яті. Для особи підліткового віку характерні зниження порога збудливості нервової системи, неадекватність реакцій на вплив зовнішніх подразників. Все це має місце на фоні підвищеної емоційності. Поряд з цим психіка неповнолітнього має і такі істотні особливості, цінні для встановлення істини у справі, як загострена увага до окремих деталей події, безпосередність, щирість, правдивість [232, с. 144-149].

Участь у справі психолога замість педагога окремими науковцями підтримується більше. Так, необхідність участі в процесі особи, яка має спеціальні знання і, зокрема, знання особливостей психічної діяльності і психічних станів неповнолітніх, не викликає сумніву. Такими знаннями володіє професійно і в більшому обсязі психолог, а не педагог. Саме для подолання психологічних бар'єрів, захист від можливих травм психіки неповнолітнього свідка і надання допомоги при дачі показань залучається такий фахівець. Крім того, очевидно, що без участі психолога, суд не в змозі визначити, наскільки позначилися ті чи інші вікові особливості свідка-дитини чи свідка-підлітка на якості відображеної ним інформації [124, с. 100].

Використання навичок та знань дитячої психології дасть можливість встановити контакт з дитиною, вплинути на неї таким чином, щоби вона захотіла надати таку інформацію, з якою б вона напевно не захотіла ділитися ні з ким.

Ефективну роботу з малолітнім чи неповнолітнім свідком забезпечить висококваліфікований психолог або педагог. Саме тому, важливо, щоб у цивільній справі брав участь такий представник органу опіки та піклування або служби у справах дітей, який має вищу освіту по вказаним спеціальностям (бажано дитячого психолога) та стаж роботи не менше трьох років. Чинний ЦПК України не містить норм про такі вимоги, що вважаємо є серйозним недоліком закону. Як слушно відзначають окремі науковці, інколи роль таких психологів чи педагогів під час допиту дитини зводиться тільки до пасивного спостерігання, без жодної допомоги тому, кого допитують, оскільки це сприймається як якась формальність, що потребує свого виконання [124, с. 102].

Опис ознак свідка в попередньому підрозділі цієї роботи, містив вказівку на те, що участь у справі законних представників малолітніх та неповнолітніх свідків наштовхується на відсутність прямо норми ЦПК стосовно того, що їх законні представники можуть діяти в їх інтересах й в тих випадках коли малолітні та неповнолітні особи беруть участь у справі як свідки.

Додаткове обгрунутування пропозиції щодо удосконалення норм ЦПК в цій частині полягає у тому, що у зв’язку з такими нечіткими нормами, замість законного представника такого малолітнього чи неповнолітнього свідка, в інтересах останніх фактично виступають представники органу опіки та піклування або служби у справах дітей, які діють як спеціалісти на підставі ст. 74 ЦПК України і мають статус «іншого учасника процесу», що підтверджується матеріалами судової практики [209; 210]. Вважаємо, це недоліком чинної редакції ЦПК України.

При цьому зазначена проблема з відсутністю законних представників малолітніх та неповнолітніх свідків не вирішується нормами ст. 45 ЦПК України, що передбачає мінімальні права малолітніх та неповнолітніх осіб, під час розгляду справи та сприяння суду в їх реалізації. Справа у тому, що дана стаття має доповнююче значення до ст. 43 ЦПК України, про що прямо вказується у її першій частині. В свою чергу ст. 43 ЦПК України визначає права та обов’язки учасників справи, тобто сторін. Оскільки свідок належить не до учасників справи, а до інших учасників судового процесу, судове сприяння у реалізації процесуальних прав малолітніх та неповнолітніх осіб, які залучені до розгляду справи фактично не стосується малолітніх та неповнолітніх свідків.

Таким чином, частина осіб, які залучаються для допиту малолітніх чи неповнолітніх свідків мають офіційний процесуальний статус як учасники процесу (представники органів опіки та піклування або служби у справах дітей), а частина - ні (законні представники малолітніх чи неповнолітніх свідків). Саме тому і пропонуються відповідні законодавчі зміни (уточнення).

Як приклад слід згадати, що в цивільному процесі Англії неповнолітні свідки мають своїх законних представників, які залучаються до вчинення ними процесуальних дій. Зокрема, вони завіряють показання таких свідків, що дані у письмовій формі [130, с. 196].

Окремі науковці справедливо вказують, що участь представників органів опіки та піклування або служби у справах дітей у якості спеціалістів потребує розширення їхніх прав, оскільки вони повинні не тільки сприяти суду в отриманні доказової інформації, але і захищати права та інтереси малолітніх та неповнолітніх свідків [113, с. 940]. Вбачається, що можна з врахуванням їхньої думки визначати загальну тривалість допиту неповнолітнього свідка в межах одного дня. Наразі ЦПК України не містить норм про такі гарантії прав та інтересів малолітніх і неповнолітніх свідків. Натомість КПК України їх встановлює: «допит малолітньої або неповнолітньої особи не може продовжуватися без перерви понад одну годину, а загалом - понад дві години на день» (ч. 2 ст. 226). М.І. Єнікеєв та М.А. Черних уточнюють, що допит неповнолітніх не повинен тривати більше години, а дітей дошкільного віку та молодшого шкільного віку не повинен тривати відповідно 20 та 30 хвилин [71, с. 56].

Отже, є всі підстави виділяти два види показань свідків за їх віком - показання повнолітніх та показання малолітніх і неповнолітніх свідків, оскільки така класифікація показує специфіку залучення, дослідження та оцінку показань таких свідків.

Чинний ЦПК України також створює умови для класифікації показань свідків ще за одним критерієм: за формою виділяють показання свідків в усній формі та показання свідків у письмовій формі.

Оскільки показання свідка виступає особистим доказом, де інформація фіксується в пам’яті людини, способом її вилучення може бути спілкування з нею. Проте свідок може цю інформацію записати, наприклад, в листі, що перетворить її в письмовий доказ. Ось чому, треба розмежовувати такі форми надходження доказової інформації від людини.

Аналізуючи спеціальні ознаки показань свідків, вище вказувалося на те, що усна форма надходження від свідка доказової інформації є панівною та вимагається законом відповідно до загального правила дослідження такого засобу доказування.

Як правильно вказується в доктрині цивільного процесу усна форма показань свідка виступає найкращою формою, що забезпечує отримання доброякісної інформації та правильне її розуміння судом [188, с. 180].

Надання показань свідка в усній формі виступає переважаючим способом їх дослідження не тільки для України, але і для багатьох зарубіжних країн [118, с. 241].

Недоліком усної форми показань свідка є те, що процес допиту свідка, за відсутності виваженої позиції та підходу з боку суддів, сторін та їх представників, не дасть змоги отримати достовірної інформації у справі. Мало того, можуть бути сформовані умови для зловживання суддями своїми повноваженнями. Так, нерідко на практиці суддя перехоплює ініціативу в допиті свідка, не даючи можливості сторонам поставити свідку запитання і це при тому, що відповідно до ч. 9 ст. 230 ЦПК України, головуючий ставить свідку запитання тільки після закінчення його допиту учасниками справи. Якщо при пасивності сторін така поведінка зрозуміла, то в іншій ситуації для цивільного процесу, усунення сторін від допиту свідка, є неприпустимим.

Слід відзначити, що в новій редакції ЦПК України наявна норма, щоа надає дає право головуючому та судді ставити свідку запитання у будь-який час допиту (ч. 8 ст. 230). Вважаємо, що таке вирішення питання більше відповідає слідчому, а не змагальному типу цивільного процесу і повинно бути прибрано з діючого ЦПК України.

З тих причин, що суддя та сторона зі свідками протилежної сторони знайомляться в судовому засіданні (в цивільному процесі досудових стадій не має - Авт.), допит свідків у судовому засіданні може втратити ознаки організованого процесу, зокрема, свідку задаються питання, що не мають значення для справи; питання можуть повторюватися, але відповіді на них можуть мінятися; питання можуть формулюватися в такій складній формі, що навіть сам суддя не буде розуміти чи дійсно це матиме значення для вирішення справи; відсутність структури допиту свідка може викликати непослідовність запитань, що задаються свідкові, що в подальшому, ускладнить сприйняття інформації від нього.

Не слід забувати й про емоційну та психологічну сторону допиту свідка в залі судового засідання: пересічний громадянин може розгубитися і не надати повноцінну відповідь на поставлене запитання. Мало того, він сам може спотворити інформацію про те, що особисто бачив на шкоду правильному вирішенні цивільної справи.

Усна форма показань свідка дає можливість зловживати сторонам, ставлячи свідку навідні запитання, намаючись отримати бажану для певної сторони відповідь.

Крім того, слід враховувати, що яккщо свідок не з’явився в судове засідання, то потрібно відкладати розгляд цивільної справи або оголошувати перрву в засіданні та вирішувати питання, пов’язані з явкою свідка до суду. Зрозуміло, що такі та подібні обставини будуть тільки затягувати вирішення цивільної справи.

З метою усунення вищевказаних недоліків усної форми, процесуальне законодавство України та ряду іноземних країн допускає можливість використання письмової форми показань свідка.

Письмова форма показань свідка на відміну від усної дає можливість у більш спокійній обстановці сформулювати відку свої думки з приводу обставин цивільної справи. Звичайно, що і тут є можливості для зловживання, ось чому важливо усвідомлювати умови та порядок використання письмової форми показань свідка.

Одним із випадків письмової форми показань свідків є використання свідком письмових записів, якщо його показання пов’язані з обчисленням або інформацією, яку важко зберегти. В даному разі, до такої інформації можна віднести економічні, бухгалтерські, технічні розрахунки, виражені в фізичних, хімічних, математичних формулах, а також креслення, схеми, плани тощо. Така інформація повинна мати органічний зв'язок з обставинами цивільної справи [127, с. 302].

На практиці нерідко використання свідком письмових заміток виступає причиною заявлення суддям відводу з боку тих сторін справи, які вважають, що умов для їх використання не було або, навпаки, вони були [208; 211]. Ось чому, як правильно вказує В.І. Тертишніков, такі замітки свідка мають бути пред’явлені суду та особам, які беруть участь у справі, щоб вони переконалися, що це дійсно замітки, обчислення, а не текст показань свідка [184, с. 227]. Але з іншого боку, на нашу думку, в такому правильному зауваженні є певні неточності: письмові замітки, які використовує свідок, виступають частиною його показань, оскільки свідок в усній формі її висловлює в суді. Мало того, дані замітки суд може залучити до матеріалів справи своєю ухвалою. Якби дані письмові замітки не були частиною показань свідка, в такому разі не можна було би говорити про винятки з принципу усності судового розгляду.

Особливістю такої письмової форми показань свідка є те, що вона, як правило, формувалася ним особисто як до процесу, так і у зв’язку з проведенням слухання цивільної справи.

Разом із тим, діюче законодавство України передбачає інші випадки письмової форми показань свідка в цивільному процесі. З цього приводу є ст. 233 ЦПК України, яка називається «Оголошення показань свідка». Вже з самої назви видно, що йдеться про таку інформацію, яка викладена письмово. Вказана стаття називає такі випадки, коли відбувається оголошення письмових показань свідків: «у разі відкладення розгляду справи показання свідків, зібрані за судовими дорученнями в порядку забезпечення доказів під час допиту їх за місцем проживання, або показання, дані ними у судовому засіданні, в якому було ухвалено скасоване рішення, повинні бути оголошені і досліджені в судовому засіданні, в якому ухвалено рішення, якщо участь цих свідків у новому судовому засіданні є неможливою».

Особливістю такої письмової форми показань свідків є те, що вона формується за участі судді в процесуальному порядку. Не обов’язково це буде суддя, що розглядає цивільну справу, але це не виключається. В будь-якому разі, вищевказані випадки вимагають складання процесуального документу: протоколу допиту свідка. В цьому документі відображається те, що розказав свідок, поставлені йому запитання та відповіді на них. З іншого боку, як правильно вказують деякі адвокати, ст. 233 ЦПК України не бере до уваги той факт, що в суді проводиться звукозапис, а тому, якщо показання свідка зафіксовані на ньому, достатньо їх тільки відтворити в судовому засіданні, а не проводити роздруківку технічного запису, щоби потім даний текст головуючий оголосив [73, с. 382].

При оголошенні показань свідків важливим є те, що інформація від свідка вилучалася за участі судді, з використанням процесуально-правових механізмів. Саме це буде забезпечувати достовірність таких письмових показань свідка, якщо з приводу джерел фіксації сторонами не будуть зроблені жодні зауваження.

Отже, чинний ЦПК України передбачає ряд випадків, коли показання свідків можуть бути надані в письмовій формі, які суд повинен взяти до уваги, при наявності умов використання такої форми показань свідків (напр., вони були проголошені суддею в судовому засіданні).

Якщо сторона захоче використовувати письмові показання свідків за межами вище вказаних форм, бажаного процесуального ефекту (підтвердження ними обставин цивільної справи - Авт.) не буде. Так, в одній із цивільних справ сторона відповідача надала суду письмові показання двох свідків, місце проживання яких не вдалося встановити та які не були особисто допитані, а також підписи яких не були ніким засвідченні. Суд такі показання до уваги не взяв [163].

Тим не менше, як зазначають окремі дослідники, вітчизняна судова практика, має приклади значної кількісті судових рішень, згідно яких мало місце використання судами письмової форми показань свідків за межами тих випадків, які дозволяв чинний на відповідний момент ЦПК України.

Так, О.Г. Братель, аналізуючи судові рішення з Єдиного державного реєстру судових рішень, вказує, що можна віднайти близько 50-ти цивільних справ, де має місце використання письмових показань свідків, які прирівнюються до доказів та таких показань, що надані судам свідками особисто. Причому в цих справах відсутнє приведення свідка до присяги, його попередження про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань та, головне, перевірка судом того, що текст викладений у так званих «письмових показаннях свідка» виконаний ним особисто. Як вказує науковець, переважна більшість письмових показань свідків використовуються саме у справах окремого провадження та справах позовного провадження про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням [22, с. 72-73].

Подібна практика є неприпустимою, навіть у тому випадку, якщо письмові показання свідка будуть завірені нотаріально, оскільки такі форми отримання письмових показань не передбачені. Раз вони не передбачені, відповідно до правил оцінки показань свідків вони повинні визнаватися недопустимими.

Тим не менше, ряд країн світу допускають надходження показань свідків у письмовій формі. Цікавим у цьому плані є досвід Франції, ЦПК якої допускає використання письмових показань свідків. Даний кодекс для письмових показань свідків передбачає цілий розділ. Так, письмові показання свідок має написати та підписати власноручно. У тексті документу він повинен викласти тільки ті факти, які він особисто бачив або учасником яких він був. Обов’язково у тексті документу мають бути зазначені прізвище, ім’я та по-батькові свідка, дата та місце народження і місце проживання, а також професія. Крім того, якщо це потрібно, вказується про перебування свідка у родинних відносинах, відносинах підпорядкування, співпраці чи наявності спільних інтересів зі сторонами справи. До письмових показань свідка обов’язково додаються в оригіналі чи фотокопія офіційного документу, який посвідчує особистість свідка та його підпис (ст. 202 ЦПК Франції) [132, с. 73].

У тексті письмових показань свідка має бути вказана мета їх надання - в суд для вирішення справи, а також те, що свідку відомо, що за дачу завідомо неправдивих показань він може понести кримінальну відповідальність (ст. 202 ЦПК Франції) [132, с. 73].

Письмові показання свідка у справу потрапляють безпосередньо від сторін чи їх направляє сам свідок за ініціативою суду. Якщо вони надходять за ініціативою останнього, суд надає можливість сторонам із ними ознайомитися (ст. 200 ЦПК Франції) [132, с. 73].

Проте суд завжди має право допитати свідка, що подав письмові показання (ст. 203 ЦПК Франції) [132, с. 73]. Як правило, це має місце у тому випадку, коли проти його свідчень почне заперечувати одна сторона або показання свідка будуть суперечити іншим доказам у справі.

Допускається письмова форма показань свідків у цивільному процесі Великобританії та США. Проте в даних країнах використання письмової форми показань свідка переслідує трохи інакші цілі ніж у вітчизняному законодавстві. Так, у Великобританії та США свідок може дати свої показання в письмовій формі у вигляді аффідевіту. Найбільше поширена попередня письмова форма показань свідка, яка використовується під час підготовки справи до суду для інформування протилежної сторони про зміст показань свідка. Робиться це для того, щоби дана сторона належним чином підготовилася до слухання цивільної справи: оцінила значимість показань свідка для цивільної справи, підготувала свої запитання до свідка, зібрала по свідку інформацію щоби перевірити його репутацію тощо. Фактично попередня письмова форма показань свідка націлена на те, щоби протилежна сторона була застрахована від несподіванок появи певної доказової інформації, краще підготувалася до слухання справи [1, с. 212; 41, с. 222-223, 294].

Попередня письмова форма показань свідка виступає умовою допуску заслуховування показань свідка в усній формі в судовому засіданні. Причому в усній формі, свідок може доповнити письмову [130, с. 35-36]. Тобто спочатку протилежну сторону та суд потрібно інформувати, що говорить свідок, а вони вже потім вирішують викликати його у справу чи ні. Відсутність письмової форми показань свідка не дає можливості використовувати їх в усній формі.

Письмові показання свідок, як правило, повинен написати власноруч та містити в собі заяву, що факти, приведені свідком є достовірні. Якщо свідок не вміє читати або писати, його показання фіксує особа, що має право приводити до присяги та отримувати аффідевіт: а) певні посадові особи Верховного Суду; б) практикуючі солісітори; в) окружні або районні судді судів графств. Такі особи мають бути незалежні від сторін та їх представників [41, с. 223, 232-233].

На нашу думку, в Україні також варто розумно поєднувати можливість використання усної та письмової форми показань свідків у цивіьному процесі.

Так, можна започаткувати залучення в цивільну справу письмової форми показань свідка як основної форми на підготовчому судовому засіданні чи судовому засіданні. Усну форму показань свідка можна залишити як додаткову для дослідження, за визначеними в законі підставами.

Слід визнати, що усна форма показань свідка, звичайно, має свої істотні переваги, які, в першу чергу, пов’язані з оцінкою показань свідка. Проте використання письмової форми показань свідка на підготовчому та судовому засіданні має свої істотні переваги, оскільки взмозі позитивно вирішити багато інших проблемних питань, що виникають наразі під час розгляду цивільної справи. Не слід забувати, що чинна редакція ГПК України передбачив письмову форму залучення у господарську справу показань свідків у якості єдиної форми (ч. 1 ст. 88).

Отже, форма показань свідка у цивільному процесі виступає важливим детермінуючим фактором, який впливає на різноманітні процедури, пов’язані із залученням показань свідків у цивільну справу та їх дослідженням. Переважаючою формою показань свідка в Україні та за кордоном (в країнах романо-германської правової сім’ї) виступає усна форма, яка дає можливість більш достовірно оцінити сказане свідком. Тим не менше письмова форма показань свідків у цивільному процесі також допускається (особливо в країнах загального права), а в ряді випадків, вона є єдино можливою.

За можливістю використання відеоконференцзв'язку є можливість залучити та дослідити показання свідка в режимі відеоконференції та показання свідка у звичайному режимі. Про використання показань свідка в звичайному режимі поговоримо в останньому розділі роботи, а тут тільки відзначимо особливість використання показань свідка в режимі відеоконференції.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд за власною ініціативою або за клопотанням сторони чи іншого учасника справи може постановити ухвалу про їх участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції. Свідок також може взяти участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції (ч. 2 ст. 69 ЦПК України). Нова редакція ЦПК України чітко передбачали можливість подачі свідком самостійного клопотання про його допит в режимі відео конференції.

Вважаємо, якщо є поважні причини (хвороба, похилий вік, інвалідність тощо), свідок дійсно повинен мати можливість самостійно заявити про такий режим свого допиту. Наприклад, він може попросити суд про це безпосередньо, виходячи з положення ч. 2 ст. 69 ЦПК України або при вказівці причин неможливості явки до суду завчасно (ч. 3 ст. 69 ЦПК України).

Обов’язково згоду на допит свідка в режимі відеоконференції мають дати учасники справи, але при поважності причин неможливості явки до суду, останній може дозволити свідку взяти участь в режимі відеоконференції незалежно від заперечень учасників справи (ч. 2 ст. 69 ЦПК України).

ЦПК України чітко визначає процедуру вирішення даного питання. Так, у клопотанні про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції в обов’язковому порядку зазначається суд, в якому необхідно забезпечити її проведення. Таке клопотання може бути подано не пізніш як за п’ять днів до дня проведення судового засідання, в якому відбуватиметься така участь (ч. 7 ст. 212 ЦПК України). Нова редакція ЦПК України в ст. 212 не передбачила норми, яка б вказувала на строк вирішення судом такого клопотання, хоча раніше воно вирішувалося судом не пізніш як за п’ять днів до дня проведення такого судового засідання. Вказівка крайнього терміну для вирішення поданого клоптання є важливою для гарантування належної підготовки особи до судового засідання в режимі відеоконференції та забезпечення її своєчасної явки до суду, який буде проводити участь свідка в режимі відеоконференції. Адже свідок, на відміну від учасників справи, може взяти участь в режимі відеоконференції тільки в приміщенні суду, а не за його межами.

За результатами вирішення клопотання про участь свідка в режимі відеоконференції суд виносить ухвалу у вигляді окремого процесуального документу зі встановленими в законі реквізитами. Копія ухвали про участь особи у судовому засіданні в режимі відеоконференції в приміщенні суду негайно надсилається до суду, який зобов’язаний організувати її виконання, та особі, яка братиме участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції. (ч. 8 ст. 212 ЦПК України). Ухвала суду, прийнята за наслідками вирішення цього питання, окремо оскарженню від рішення суду не підлягає.

Відеоконференція при допиті свідка повинна забезпечити влаштування зв’язку між судами. Заборонено її проводити між судом, який виніс ухвалу про проведення допиту особи в режимі відеоконференції та іншою установою. Але з цього правила є два винятки: якщо свідок тримається в установі попереднього ув’язнення або в установі виконання покарань, то він може взяти участь у відеоконференції для його допиту у приміщеннях цих установ, без його етапування до суду. Відповідальність за забезпечення такого відеозвязку покладається на службову особу такої установи (ч. 12 ст. 212 ЦПК України).

Відповідно до діючого законодавства України, віддається явна перевага дослідженні показань свідка в звичайному режимі, а не режимі відеоконференції. Доказом цього є те, що особі треба мотивувати неможливість її явки до суду.

За кількістю свідків, які допитуються судом одночасно виділяємо показання свідка дані під час окремого допиту та показання свідків дані під час групового допиту.

Зазвичай кожен свідок допитується окремо. Дане правило є загальним та розумним, оскільки таким чином є можливість від однієї особи всіма зацікавленими сторонами отримати повноцінну інформації по обставинам справи. Такий допит відповідає змагальному судочинству, оскільки дається можливість спочатку одній стороні, а потім іншій допитати свідка по обставинам справи. Внаслідок такого допиту однієї особи перед судом, у нього має скластися належна оцінка показань такого свідка.

Проте, в ряді випадків показання одного свідка суперечать показанням іншого. Як показує історичний матеріал, свого часу розроблялася ціла ієрархічна таблиця оцінювання показань свідка, де при розбіжності в показаннях, суддя повинен був віддавати перевагу свідкам певної категорії. Наприклад, показання чоловіка мали перевагу над показаннями жінки, показання християнина над показаннями нехристиян, показання духовної особи над показаннями світської тощо.

Але чинний ЦПК України, виходячи із того, що для суду всі докази не мають наперед визначеної сили, пропонує інший вихід з такої ситуації, а саме пропонує провести одночасний допит кількох свідків, у показаннях яких є розбіжність. Так, відповідно до ч. 13 ст. 230 ЦПК України суд може одночасно допитати свідків для з'ясування причин розходжень у їхніх показаннях.

Така класифікація має значення щодо організації дослідження показань свідків та їх оцінку. Зокрема, при розходженні показань декількох свідків їх треба викликати в судове засідання на один день та час з метою проведення спільного допиту. ЦПК не містить обмеження щодо кількості таких свідків: їх може бути від двох та більше.

Треба чітко усвідомлювати, що свідки, яких одночасно допитують для вияснення причин у розходженнях їх показань, можуть давати суду інформацію не по одному, а по кількох фактах, що будуть мати значення для правильного вирішення цивільної справи. Якщо розбіжність стосується не всієї доказової інформації, яка від них вилучається, то в такому разі суд повинен чітко визначити щодо яких фактів є розбіжність. Показання свідків, які допитуються одночасно щодо тих фактів, по яким розбіжності не має, повинні оцінюватися в загальному порядку. Ті показання, щодо яких є розбіжність, повинні бути предметом обговорення при одночасному допиті свідків та оцінюватися судом, виходячи із психофізіологічної особливості свідка та його зв’язку з учасниками справи.

Залежно від спільності дослідження судових доказів, виділяємо показання свідка, які не пов'язані з дослідженням інших доказів у справі та показання свідків, що пов'язані з дослідженням судових доказів у справі.

Показання свідка як засіб доказування завжди оцінюється у сукупності з іншими судовими доказами, що є у справі. Це загальна вимога правил оцінки судових доказів, яка поширюється не тільки на показання свідків, але й на всі інші засоби доказування (ч. 3 ст. 89 ЦПК України). Ось чому кінцева оцінка судових доказів відбувається щодо їх загалу.

Натомість дослідження судових доказів здійснюється окремо щодо кожного засобу доказування. Так, показання свідка досліджується самостійно, оскільки є визначена законом послідовність дослідження судових доказів (ст. 228 ЦПК України).

Це розумне правило, яке покликано максимально концентрувати увагу суду та учасників справи на кожному судовому доказі окремо, вилучаючи з їх змісту важливу для встановлення обставин справи інформацію.

Тим не менше, чинний ЦПК України передбачає ряд випадків у якості винятку, коли свідок бере участь у дослідженні речових, письмових та електронних доказів по місцю їх знаходження (ч. 3 ст. 85 ЦПК України), бере участь у дослідженні речових доказів, які швидко псуються (ч. 2 ст. 86 ЦПК України), ознайомлюється із письмовими доказами, оголошеними в судовому засіданні, з приводу яких їм можуть бути поставлені запитання (ч. 3 ст. 229, ст. 235 ЦПК України), ознайомлюються з речовими та електронними доказами, що оглядалися чи іншим способом досліджувалися в судовому засіданні, з приводу яких йому можуть бути поставлені запитання (ч. 3 ст. 229, ч. 1, 3 ст. 237 ЦПК України).

Участь свідка в дослідженні письмових, речових або електронних доказів переслідує певну мету: з приводу змісту письмового документу, процедури його складання, з приводу доказових властивостей речового доказу або їх формування, з приводу інформації, яка міститься в електронному доказі, свідку можуть бути задані запитання. Відповідь на дані запитання входить у зміст показань свідків, тобто дана інформація буде мати доказовий характер. Підтверджує такий висновок реквізити протоколу про окремі процесуальні дії, одним із яких виступає «основний зміст показань свідків» (п. 9 ч. 2 ст. 250 ЦПК України).

Анонсуючи зміст наступного розділу цієї роботи слід вказати, що чинний ЦПК України абсолютно не регламентує окремі процедури давання показань свідків, у зв’язку з дослідженням інших доказів. Так, А.С. Зеленяк вказує, що існує «потреба у нормативному закріпленні інституту пред’явлення до впізнання так як судова практика показує, що потреба у такому способі дослідження речових доказів існує. Зокрема, у одній із цивільних справ про відшкодування завданої шкоди, собака відповідача поїв кролів позивача. Одним із доказів, що саме собака відповідача це зробив, були показання свідків по справі, які бачили як собака ніс в зубах кроля [160]. Проте як саме свідки впізнавали собаку відповідача у рішенні суду не вказується» [74, с. 154].

Подібну позицію також висловлював А.О. Власов, що підтримує закріплення у нормах цивільного процесуального законодавства норм, які б регламентували впізнання як одну з форм ідентифікації, що може бути індивідуальною та груповою [32, с. 21]. Якщо таких норм не буде, пред’явлення до впізнання буде проводитися спрощено, що негативно позначиться на достовірності показань свідків.

Залежно від справи, яка розглядається, розрізняють показання свідка, які дані для розгляду цивільної справи та показання свідка, які дані для розгляду справи третейським судом (міжнародним комерційним арбітражем).

На перший погляд, подібна класифікація показань свідка у цивільному процесі є помилковою, оскільки вона пов’язана з конкуренцією різноманітної компетенції (юрисдикції), де третейське судочинство чи міжнародний комерційний арбітраж не мають стосунку до цивільного процесу. Це різні юрисдикційні форми захисту суб’єктивних прав та інтересів, природа яких настільки своєрідна, що їх більше протиставляють чим поєднують. Тим не менше, вважаємо, що внутрішні процедури цивільного процесу, можуть допомогти вирішити юридичну справу третейським судом чи міжнародним комерційним арбітражем.

Норми попередньої редакції ЦПК України (до 15 грудня 2017 року) не передбачали можливість співпраці державних судів та третейських судів (міжнародних комерційних арбітражів) у плані допиту свідків, хоча легальні засади такої співпраці були передбачені іншим законом. Так, норма ст. 27 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» надавала можливість звернутися до компетентного суду держави з проханням про сприяння в отриманні доказів.

Чинна норма ч. 1 ст. 94 ЦПК України передбачає більш категоричне правило про те, що на прохання третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу або за заявою сторони (учасника) третейського (арбітражного) розгляду за згодою третейського суду (міжнародного комерційного арбітражу) загальний суд за місцем проживання (перебування) свідка може допитати, в тому числі повторно, свідка про відомі йому обставини, що стосуються справи, що розглядається третейським судом (міжнародним комерційним арбітражем), згідно з визначеним третейським судом (міжнародним комерційним арбітражем) переліком питань. Судом, який буде виконувати таке прохання є апеляційний загальний суд.

Свідок для допиту викликається ухвалою апеляційного загального суду, де суд вирішує питання забезпечення чи попередньої оплати витрат свідка, пов’язаних із його допитом.

Під час проведення допиту такого свідка в апеляційному загальному суді, сторони (учасники) третейського (арбітражного) розгляду можуть брати участь у його допиті та ставити йому питання для уточнення його відповідей.

В доктрині цивільного процесу виділяють ще один підхід по класифікації показань свідка. Так, показання свідків залежно від їх змісту прийнято підрозділяти на показання, що містять відомість-інформацію; показання, які окрім відомості містять, крім того, і судження та показання обізнаних з фактами свідків [25, с. 160].

Перший із зазначених різновидів - відомість-інформацію звичайно дають свідки, не знайомі зі сформованими взаєминами і правовідносинами сторін, що сперечаються. Вони, як правило, обмежуються викладом якогось одного або кількох фактів, що мають значення для правильного вирішення цивільної справи. Такі показання дають очевидці, які випадково довідалися про ті або інші обставини.

Другий вид показань типовий для свідків, добре знайомих зі сторонами або з однією з них, що знають розвиток спірних відносин. Нерідко такі свідки мають фактичну зацікавленість у тому або іншому вирішенні справи. Вони, як правило, не обмежуються розповіддю щодо конкретного факту, а викладають свої міркування, судження і здогади, що містять оцінку спірної ситуації, дають характеристики конфліктуючих осіб. Відокремити міркування таких осіб від безпосередньо доказової інформації не завжди просто. І хоча показання зазначених свідків більш повно описують спірну ситуацію, фактичну сторону справи, при цьому існує велика небезпека перекручування обставин справи, підміни доказів необ'єктивною інформацією.

Третій вид показань одержують від обізнаних з фактами свідків, які в силу професійних, спеціальних знань здатні не тільки повідомити суду інформацію фактичного характеру, але й указати причини та наслідки здійснення конкретних обставин (наприклад, водій може докладно і кваліфіковано викласти обставини дорожньо-транспортної пригоди, очевидцем якої він був). Обізнані з фактами свідки близькі за своєю природою до фахівців [25, с. 160-161].

Подібні погляди, де показання свідків поділяють на ті, які дають судження з приводу фактів та ті, які висловлюють міркування щодо фактів, висловлюють ще ряд науковців [226, с. 259].

Заперечуємо проти такого підходу у класифікації показань свідків у цивільному процесі, оскільки він, на нашу думку, не відповідає загальновідомим положенням формальної логіки та діючому законодавству у сфері цивільного судочинства.

Для пізнання оточуючого світу людина може застосовувати чуттєве та раціональне пізнання, які виступають формами не безпосереднього, а тільки опосередкованого пізнання. Під час чуттєвого пізнання особа дізнається про джерела знань об’єктивної дійсності, а при застосуванні другого пізнає світ в логічних формах через конструювання поняття, судження, умовиводів та категорій [216, c. 275-276]. Загальновідомим у доктрині цивільного процесу є теза про те, що доказування з точки зору логіки відбувається у формі конструювання умовиводів [188, с. 48]. Логічність доказового мислення базується за логічному законі достатньої підстави, який достовірними вважає обґрунтовані, доведені думки, істинність яких встановлено [187, с. 61, 105].

Як зазначалося вище, умовивід це форма мислення, за допомогою якої з одних думок (засновків) одержуються нові думки - висновки [187, с. 201]. У вузькому значенні логічне доказування являє собою побудову логічних висновків, коли з одних стверджень (уже відомих), на підставі логічних правил виводяться інші твердження. Логіка доказування розглядає процес судового доказування саме з боку закономірності обґрунтування одних суджень, доказуваних за допомогою інших (доказів) [237, с. 12]. Отже, процес судового доказування з точки зору формальної логіки виступає умовиводом, для здійснення якого потрібно, як мінімум, два судження та логічний зв'язок між ними. В логіці такий склад процесу доказування розглядається через таку тріаду компонентів елементів: теза - судження, яке невідоме та яке нам потрібно встановити; підстави доказування (аргументи) - також судження, але воно нам відоме, тому саме з нього і маємо робити висновки; способи доказування (демонстрація) - логічний зв'язок між судженнями, що є у тезисі та аргументах [11, с. 44].

Як правильно вказує В.Д. Андрійцьо, самі судові докази, які використовуються у цивільній справі з точки зору логіки доказування виступають судженнями. Наприклад, покази свідків, пояснення сторін, висновок експерта, письмові докази, речові докази - всі вони виступають судженнями. Це навіть випливає із самого визначення доказів, яке дається чинним цивільним процесуальним законодавством. Докази - це будь-які фактичні дані. Отже, докази є інформацією про певні факти, як правило, минулого. Так, якщо взяти показання свідка, то у його висловлюваннях або що-небудь стверджується, або що-небудь заперечується щодо певних предметів, явищ чи зв’язків між ними. Тому всі докази виступають не просто судженнями, а судженнями про факти, якщо виходити з їх нормативного визначення [9, с. 25]. Зі сказаним можна погодитися, але з одним застереженням: висновок судового експерта виступає не судженням, а умовиводом.

Ось чому не можемо погодитися з тими науковцями, які поділяють показання свідків на відомість-інформацію та показання свідків у формі судження, які чомусь вони вважають висновками. Здійснення висновку, це рівень конструювання умовиводу на підставі певного судження, що нам відоме, тобто доказова інформація. Тому всі показання свідків - це виключно судження. Ось чому не можемо погодитися з В.В. Молчановим, який вказує, що судження - це думка про факт, подію, осіб, яка виражає певну точку зору, ставлення до чого- небудь, оцінку чогось. Судження не виступають інформацією про факти [118, с. 220]. На нашу думку, з наведених аргументів позиція В.В. Молчанова не узгоджується з положеннями формальної логіки.

Здійснювати висновки, тобто умовиводи на підставі суджень свідків - це обов’язок суду, який повинен оцінити показання свідка та учасників справи, що надають оцінку доказам під час виступів у судових дебатах.

Відповідно до діючого цивільного процесуального законодавства свідок повинен давати тільки інформацію про факти, не оцінюючи її, тобто він повинен конструювати виключно судження. Заборона свідку здійснювати умовивід базується на тому, що він, висуваючи якусь певну версію, в подальшому зможе підтасовувати інформацію про факти під цю версію. Щоб не допустити такого на практиці в ЦПК фактично заборонено свідку висловлювати свої міркування щодо фактів, які мають значення для справи.

Не дивлячись на таку заборону, інколи на практиці зустрічаються випадки, коли судді отримують від свідків висновки та, відштовхуючись від них, виносять відповідного змісту судові рішення.

Так, в одній з цивільних справ про позбавлення батьківських прав була «допитана в судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_7, яка пояснила, що працює в Гайворонському РВ УМВС. По своїм функціональним обов’язком здійснює контроль за батьками, які неналежним чином виконують свої батьківські обов’язки. В зв’язку з цим неодноразово провідувала дану сім’ю. Відповідачі зловживають спиртними напоями в присутності малолітніх дітей. Діти серед дня постійно закриті в будинку та залякані батьками, які примушують їх цілий день спати. Коли вона відвідувала дітей, то старші діти у відсутності батьків просили їх забрати» [158]. Як видно з аналізу показань даного свідка, вона на початку не просто зробила умовивід - «батьки неналежним чином виконують свої обов’язки», а здійснила правовий висновок, тобто той, який повинен у справі робити виключно суддя.

Отже, класифікація показань свідка залежно від можливості здійснення ним висновків щодо фактів не має під собою жодних підстав, а тому вона не повинна виділятися в теорії цивільного процесу. Виділення такої класифікації вводить в оману щодо природи показань свідка та процесуально-правового статусу свідка в цивільній справі.