Цивільна судова юрисдикція

Кожний з юрисдикційних органів вирішує лише ті цивіль­ні справи, які віднесені законом до їх компетенції. Це стосується і судів, які, приймаючи до розгляду справу, повинні встановити, чи може вона розглядатися загальними судами.

Стаття 55 Конституції України встановлює пріоритет судового захисту права: кожній людині гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і служ­бових осіб.

Цивільна судова юрисдикція - це нормативно визначена компетенція суду щодо розгляду справ про захист пору­шених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім ви­падків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Зауважимо, що у чинному ЦПК України, на відміну від ЦПК УРСР 1963 р., глава 3 якого мала назву «Підвідомчість цивільних справ судам», законодавець не вживає термін «підві­домчість». Питання підвідомчості справ у порядку цивільного судочинства регулює глава 2 «Цивільна юрисдикція» розділу 1 ЦПК України.

Зміну назви цього інституту зумовило положення ст. 124 Конституції України: «Правосуддя в Україні здійснюється ви­ключно судами. Юрисдикція судів поширюється на всі правовід­носини, що виникають у державі».

Щодо норми Конституції України про поширення юрис­дикції судів на усі правовідносини в державі свою думку висло­вив ВС України. У правових позиціях ВС України щодо застосу­вання загальних положень цивільного процесуального законо­давства зазначено, що положення Конституції про поширення юрисдикції судів на усі правовідносини у державі:

- по-перше, не звільняє заінтересованих осіб від обов'язку звертатися за вирішенням відповідних питань до компетентного органу (наприклад, із заявою про надання земельної ділянки для фермерського господарства - до відповідної ради, про віднов­лення прав реабілітованих жертв політичних репресій - до комі­сій з питань установлення прав реабілітованих тощо);

- не знімає обмеження щодо кола осіб, які можуть зверта­тися до суду за захистом прав та інтересів інших осіб (зокрема право звернутися із заявою про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним належить лише особам, зазначеним у ст.

Цивільне процесуальне законодавство не встановлює пов­ний перелік справ, розгляд яких становить цивільну юрисдикцію суду. Однак законодавець інколи визначає невичерпні переліки таких справ.

Це пояснюється тим, що перелічити в одній або декількох статтях ЦПК України всі підвідомчі суду справи неможливо че­рез їх кількісну й якісну розмаїтість.

Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо:

- захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земе­льних, сімейних, трудових відносин;

- інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Тобто, у ЦПК України встановлена універсальна цивільна юрисдикція, тому, щоб з’ясовувати, чи розглядається права у порядку цивільного судочинства, необхідно проаналізувати, чи підвідомча справа іншим судам.

Відповідно до ст.ст. 150, 151 Конституції України та ст. 13 ЗУ «Про Конституційний Суд» Конституційний Суд України розглядає справи щодо:

1) конституційності законів та інших правових актів ВР України, актів Президента України, актів КМУ, правових актів ВР АРК;

2) відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до ВР України для надання згоди на їх обов’язковість;

3) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених ст.ст. 111 та 151 Конституції України;

4) офіційного тлумачення Конституції та законів України;

5) відповідності проекту закону про внесення змін до Кон­ституції України вимогам ст.ст. 157 і 158 Конституції України;

6) порушення ВР АРК Конституції України або законів України.

Відповідно до ч. 1 ст. 12 ГПК України господарським судам підвідомчі:

1) справи у спорах, що виникають під час укладання, змі­ни, розірвання і виконання господарських договорів, зокрема щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім:

- спорів про приватизацію державного житлового фонду;

- спорів, що виникають за погодження стандартів і техніч­них умов;

- спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встанов­лені за угодою сторін;

- спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів;

- інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів;

2) справи про банкрутство;

3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції;

4) справи, що виникають із корпоративних відносин у спо­рах між господарським товариством та його учасником (заснов­ником, акціонером), зокрема учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням і припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів;

5) справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери;

6) справи у спорах, що виникають із земельних відносин, у яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винят­ком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів;

7) справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, зокрема спра­ви у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (до­говорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; по­новлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стяг­ненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повно­важень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України;

8) справи за заявами про затвердження планів санації бор­жника до порушення справи про банкрутство.

Відповідно до ст. 17 КАС України юрисдикція адмініст­ративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень влад­них управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму.

Юрисдикція адміністративних судів поширюється на пуб­лічно-правові спори, зокрема:

1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно- правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;

2) спори з приводу прийняття громадян на публічну служ­бу, її проходження, звільнення з публічної служби;

3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, зокрема делего­ваних повноважень;

4) спори, що виникають із приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністратив­них договорів;

5) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, установлених Конституцією та законами України;

6) спори щодо правовідносин, пов'язаних із виборчим процесом чи процесом референдуму;

7) спори фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи без­діяльності у частині доступу до публічної інформації.

Як зазначено у п. 3 постанови Пленуму Вищого спеціалі­зованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2013 р. № 3 «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ», критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне (справи за позовами, що виникають із будь-яких правовідносин, крім випа­дків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого

судочинства), по-друге, суб’єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа). Отож, суд має з’ясувати, чи є спір приватноправовим або публічно-правовим; чи виник спір із відносин, урегульованих нормами цивільного права, чи ґрунтуються оспорювані відносини зі здійснення сто­ронами цивільних або інших майнових прав на засадах рівності; чи виник спір щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності суб’єкта владних повноважень під час реалізації ним управлінсь­ких функцій.

Якщо суб’єкт владних повноважень бере участь у справі не на виконання своїх владних повноважень, а з інших правових підстав; не здійснює владних управлінських функцій щодо іншо­го учасника спору (наприклад, надання згоди іншому співвлас­нику житлового будинку на виконання переобладнання та пере­планування), то залежно від змісту вимог і суб’єктного складу сторін справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинс­тва (п. 21 зазначеної постанови Пленуму).

Наприклад, у порядку цивільного судочинства розгля­даються спори щодо права особи на житло (приватизація житла, взяття на облік громадян, які потребують поліпшення житлових умов, або зняття із такого обліку, надання житла, користування жилим приміщенням у будинку державного чи приватного жи­лого фонду, житлово-будівельних кооперативів, у гуртожитках, встановлення автономного опалення у приміщенні державного житлового фонду, зняття з реєстраційного обліку місця прожи­вання за наявності спору, зобов’язання органу влади чи органу місцевого самоврядування здійснити необхідні дії щодо утри­мання у належному стані житлового будинку, виселення, а також спори щодо забезпечення житлових прав мешканців гуртожитків тощо). Такі спори є житловими (цивільними) спорами, незалеж­но від участі у справі як відповідача суб’єкта владних повнова­жень (п. 24 постанови Пленуму).

Стаття 16 ЦПК України забороняє об’єднувати в одне провадження вимоги, які підлягають розгляду за правилами різ­них видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. У такому разі суд відкриває провадження у справі в частині ви­мог, які входять до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті

провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого судочинства.

Водночас суд має врахувати, що в порядку цивільного су­дочинства підлягають розгляду справи у разі, якщо однією зі сторін є фізична особа, а вимоги взаємопов’язані й окремий їх розгляд неможливий (п. 3 постанови Пленуму Вищого спе­ціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2013 р.

Відповідно до ч. 3 ст. 15 ЦПК України суди загальної юрисдикції розглядають:

1) справи позовного провадження. Ці справи виникають зі спорів про право. Спори можуть бути пов’язані і з порушен­ням суб’єктивного права (коли діями одного учасника або в ре­зультаті його дій применшуються чиї-небудь майнові чи особис­ті блага), і з його оспорюванням (коли в результаті поведінки учасника спору стає неясним зміст правовідношення, а також взаємні права та обов’язки). Про конкретний спір повідомляє зацікавлена особа, звертаючись до суду з позовною заявою про захист порушеного або оспорюваного суб’єктивного права. Спори можуть виникати з різних правовідносин: цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових тощо;

2) справи наказного провадження. Відповідно до ст. 96 ЦПК України судовий наказ може бути видано у разі, якщо:

- заявлено вимогу про стягнення нарахованої, але неви- плаченої працівникові суми заробітної плати;

- заявлено вимогу про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засо­бів боржника;

- заявлено вимогу про стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг, телекомунікаційних послуг, пос­луг телебачення та радіомовлення з урахуванням індексу інфля­ції та трьох відсотків річних, нарахованих заявником на суму заборгованості;

- заявлено вимогу про присудження аліментів на дитину в розмірі тридцяти відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, якщо ця вимога не пов’язана із установленням чи оспорюванням батьківства (материнства) та необхідністю за­лучення інших зацікавлених осіб;

- заявлено вимогу про повернення вартості товару нена­лежної якості, якщо є рішення суду, яке набрало законної сили, про встановлення факту продажу товару неналежної якості, ух­валене на користь невизначеного кола споживачів;

3) справи окремого провадження зазначені у ст. 234 ЦПК України.

- обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, ви­знання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;

- надання неповнолітній особі повної цивільної діє­здатності;

- визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголо­шення її померлою;

- усиновлення;

- установлення фактів, що мають юридичне значення;

- відновлення прав на втрачені цінні папери на пред’яв­ника та векселі;

- передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність;

- визнання спадщини відумерлою;

- надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку;

- примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу;

- розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб.

У порядку окремого провадження розглядаються також справи про надання права на шлюб, про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей, за заявою будь-кого з подруж­жя, якщо один з нього засуджений до позбавлення волі, про встановлення режиму окремого проживання за заявою подружжя та інші справи у випадках, встановлених законом.

Суддя, приймаючи позовну заяву або заяву, повинен пере­вірити, чи охоплюється розгляд такої справи його юрисдикцією. Недотримання правил цивільної судової юрисдикції залежно від часу виявлення порушення і виду цивільної юрисдикції тягне настання таких наслідків:

1) якщо з'ясовано, що заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства на стадії відкриття прова­дження у справі, суд ухвалою відмовляє у відкритті проваджен­ня у справі (п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК України);

2) у разі виявлення недотримання правил цивільної юрис­дикції після порушення провадження у справі, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі (п. 1 ч. 1 ст. 205, ч. 1 ст. 310, ч. 1 ст. 340 ЦПК України).

Для наочності зазначимо приблизний перелік справ, що розглядаються у порядку цивільного судочинства. Справи, що виникають із цивільних правовідносин:

- про захист судом цивільного права та інтересу (ч. 2 ст. 16, ч. 3 ст. 17 ЦК України);

- про визначення розміру грошового відшкодування мора­льної шкоди (ч. 3 ст. 23 ЦК України);

- про визначення місця проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років (ч. 3 ст. 29 ЦК України);

- про обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими дохо­дами або позбавлення її цього права (ч. 5 ст. 32 ЦК України);

- про надання повної цивільної дієздатності фізичній особі у разі відсутності на це згоди батьків (усиновлювачів) або піклу­вальників (ч. 2 ст. 35 ЦК України);

- про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи (ст. 36 ЦК України), визнання її недієздатною (ст. 39 ЦК Украї­ни), а також поновлення дієздатності фізичної особи (ст.ст. 38, 42 ЦК України);

- про визнання фізичної особи безвісно відсутньою (ст. 43 ЦК України), оголошення її померлою (ст. 46 ЦК України);

- про встановлення опіки або піклування над фізичною особою (ст. 60 ЦК України);

- про звільнення особи від обов'язків опікуна або піклува­льника (ст. 75 ЦК України);

- про визнання правочину дійсним (наприклад, ч. 2 ст. 224, ч. 2 ст. 226 ЦК України) або недійсним (ч. 2 ст. 222, ч. 2 ст. 223, ч. 1 ст. 225 ЦК України тощо);

- про тлумачення змісту правочину (ч. 2 ст. 213 ЦК

України);

- про захист гідності та честі фізичної особи (ч. 3 ст. 297 ЦК України) або її ділової репутації (ч. 2 ст. 299 ЦК України);

- про визнання за особою права власності (ст. 376, ст. 392 ЦК України), зокрема за набувальною давністю (ч. 4 ст. 344 ЦК України);

- про припинення права власності (ст. 365, 378 ЦК

України);

- про встановлення частки кожного зі співвласників у пра­ві спільної сумісної власності (ч. 2 ст. 370 ЦК України);

- про встановлення сервітуту (ст. 402 ЦК України) або припинення його (ст. 406 ЦК України);

- про захист права інтелектуальної власності (ст. 432 ЦК України);

- про зміну або розірвання договору (ст.ст. 651, 652, 755, 825, 1308 ЦК України та ін.);

- про покладення обов'язку відшкодування шкоди (ч. 2 ст. 1171, ст. 1186 ЦК України); визначення частки, в якій потрі­бно відшкодовувати шкоду (ч. 4 ст. 1178, ст.ст. 1181, 1182, ч. 2 ст. 1190 ЦК України); збільшення (ст. 1208 ЦК України) або зменшення розміру відшкодування (ст. 1193 ЦК України);

- про усунення від права спадкування (ч. 5 ст. 1224

ЦК України);

- про тлумачення заповіту (ч. 2 ст. 1256 ЦК України); ви­знання його недійсним (ч. 2 ст. 1257 ЦК України);

- про одержання права на спадкування (ч. 2 ст. 1259

ЦК України);

- про визначення додаткового строку для прийняття спад­щини (ч. 3 с. 1272 ЦК України);

- про визнання недійсної відмови від прийняття спадщини (ч. 5 ст. 1274 ЦК України);

- про визнання спадщини відумерлою (ч. 1 ст. 1277 ЦК України);

- про призначення судом виконавця заповіту (ч. 3 ст. 1287

ЦК України), оскарження його дій (ч. 1 ст. 1293 ЦК

України);

- про внесення змін до свідоцтва про право на спадщину

(ч. 2 ст. 1300 ЦК України); визнання його недійсним (ч. 1

ст. 1301 ЦК України) тощо.

Справи, що виникають із житлових правовідносин:

- про визнання недійсним ордеру на житлове приміщення (ст. 59 ЖК УРСР);

- про визнання особи такою, що втратила право користу­вання жилим приміщенням (ст. 72 ЖК УРСР);

- про розірвання договору найму жилого приміщення (ст.ст. 76, 108 ЖК УРСР);

- про примусовий обмін жилого приміщення (ст.ст. 80, 143 ЖК УРСР);

- про визнання обміну жилого приміщення недійсним (ч. 2 ст. 87 ЖК УРСР);

- про виселення з жилого приміщення (ст.ст. 94, 97, 98, 99, 109, 157 ЖК УРСР);

- про переобладнання чи перепланування жилого примі­щення (ч. 2 ст. 100 ЖК УРСР);

- про надання громадянам іншого жилого приміщення (ст. 102 ЖК УРСР);

- про поділ жилого приміщення (ч. 1 ст. 146 ЖК УРСР);

- про розмір участі у витратах з утримання будинку (квар­тири) і придомової території та проведення ремонту (ч. 3 ст. 156 ЖК УРСР) тощо.

Суди розглядають справи, що виникають із земельних правовідносин:

- про встановлення права спільної часткової власності на земельну ділянку (ст. 87 ЗК України);

- про встановлення порядку володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності (ч. 1 ст. 88 ЗК України);

- про встановлення розміру часток земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності (ч. 4 ст. 89 ЗК України);

- про встановлення земельних сервітутів (ч. 1 ст. 100 ЗК України) та припинення їх дії (ст. 102 ЗК України);

- про встановлення обмежень у використанні земель (ч. 2 ст. 111 ЗК України);

- про примусове припинення прав на земельну ділянку (ст. 143 ЗК України);

- про вирішення питання щодо визнання недійсним чи ро­зірвання договору викупу земельної ділянки та відшкодування збитків, пов’язаних з викупом земельної ділянки для суспільних потреб (ч. 3 ст. 153 ЗК України);

- про вирішення земельних спорів з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що пере­бувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та облас­тей (ч. 3 ст. 158 ЗК України);

- про визнання недійсними правочинів, укладених із по­рушенням встановленого законом порядку купівлі-продажу, да­рування, застави, обміну земельних ділянок (ст. 210 ЗК України);

- про повернення самовільно зайнятих земельних ділянок (ч. 3 ст. 212 ЗК України) тощо.

Справи, що виникають із сімейних правовідносин:

- про надання права на шлюб (ч. 2 ст. 23, ч. 4 ст. 26 СК України);

- про визнання шлюбу недійсним (ст.ст. 40, 41 СК

України);

- про визнання майна особистою приватною власністю дружини або чоловіка (ч. 6 ст. 57 СК України);

- про визнання майна об’єктом права спільної сумісної власності подружжя (ч. 3 ст. 57, ст. 62 СК України);

- про визначення часток подружжя під час поділу майна (ст. 70 СК України);

- про присудження аліментів (ч. 2 ст. 77, ч. 1 ст. 79, ч. 2 ст. 166 СК України), зміну їх розміру (ч. 3 ст. 80 СК України);

- про припинення права на утримання (ч. 3 ст. 83, ч. 2 ст. 85, ч. 2 ст. 87 СК України), позбавлення такого права або обмеження його строком (ст. 83 СК України);

- про зміну шлюбного договору (ч. 3 ст. 100 СК України), його розірвання (ст. 102 СК України) або визнання недійсним (ст. 103 СК України);

- про розірвання шлюбу (ст.ст. 109 СК України), визнання розірвання шлюбу фіктивним (ст. 108 СК України) та поновлен­ня шлюбу після його розірвання (ст. 118 СК України);

- про встановлення та припинення режиму окремого про­живання подружжя (ст. 119 СК України);

- про визначення походження дитини (ст. 124, ч. 2 ст. 125 СК України), визнання батьківства (ст. 128 СК України) або ма­теринства (ст. 131 СК України), встановлення факту батьківства (ст. 130 СК України) або материнства (ст. 132 СК України);

- про визначення прізвища дитини (ч. 3 ст. 145 СК Украї­ни), її імені (ч. 3 ст. 146 СК України);

- про участь у вихованні дитини (ст.ст. 159, 263 СК України);

- про визначення місця проживання малолітньої дитини (ст. 161 СК України);

- про відібрання дитини (ч. 3 ст. 161, ч. 1 ст. 162, ст. 170 СК України);

- про позбавлення батьківських прав (ст. 164 СК України), їх поновлення (ст. 169 СК України);

- про усиновлення (ч. 1 ст. 207, ч. 2 ст. 208, ч. 4 ст. 211, ст.ст. 223, 224 СК України та ін.), визнання усиновлення недійсним (ст. 236 СК України) або його скасування (ст. 238 СК України);

- про розірвання договору патронату (ч. 2 ст. 256

СК України) тощо.

Справи, що виникають із трудових правовідносин. Відповідно до ст. 224 КЗпП комісія по трудових спорах є обов’язковим первинним органом з розгляду трудових спорів, що виникають на підприємствах, в установах, організаціях, за винятком спорів, зазначених у ст.ст. 222, 232 КЗпП. Лише у разі незгоди з рішенням комісії по трудових спорах працівник чи власник або уповноважений ним орган можуть оскаржити її рі­шення у суді (ст. 228 КЗпП).

У судах розглядаються трудові спори за заявами:

- працівників про поновлення на роботі;

- керівника підприємства, установи, організації (його ві­докремленого підрозділу), його заступників, головного бухгал­тера, його заступників, а також службових осіб, митних органів, державних податкових інспекцій, інших, визначених у законі осіб, з питань звільнення, зміни дати і формулювання причини звільнення, переведення на іншу роботу, оплати за час вимуше­ного прогулу і накладання дисциплінарних стягнень;

- власника або уповноваженого ним органу про відшкоду­вання працівниками матеріальної шкоди, заподіяної підприємст­ву, установі, організації;

- працівників у питанні застосування законодавства про працю.

Суди також розглядають спори про відмову у прийнятті на роботу:

1) працівників, запрошених на роботу в порядку переве­дення з іншого підприємства, установи, організації;

2) молодих спеціалістів, які закінчили вищий навчальний заклад і в установленому порядку направлені на роботу на підп­риємство, в установу, організацію;

3) вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до трьох років або дитину-інваліда, а одиноких матерів - за наявності ди­тини віком до чотирнадцяти років;

4) виборних працівників після закінчення строку пов­новажень;

5) працівників, яким надано право поворотного прийняття на роботу;

6) інших осіб, з якими власник або уповноважений ним орган відповідно до чинного законодавства зобов’язаний укласти трудовий договір (ст. 232 КЗпП).

Підвідомчість справ, що виникають з інших правовід­носин, передбачається різними нормативно-правовими актами. Відтак відповідно до ч. 3 ст. 11 ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища» в судовому порядку поновлюються порушені права громадян у галузі охорони навколишнього при­родного середовища.

Крім того, суди можуть розглядати спори:

- з питань користування надрами (ст. 64 Кодексу України про надра);

- з питань використання і охорони вод та відтворення вод­них ресурсів (ст. 109 Водного кодексу України);

- у галузі охорони, захисту, використання та відтворення лісів осіб (ч. 1 ст. 103 Лісового кодексу України);

- з питань володіння, користування і розпоряджання ліса­ми, які перебувають у власності громадян і юридичних осіб (ч. 2 ст. 103 Лісового кодексу України) тощо.

3.