Поняття і види цивільної юрисдикції

У перекладі з латинської юрисдикція означає «суд, судо­чинство», тобто розгляд і вирішення правових питань судом. Це поняття слід розглядати в широкому розумінні, оскільки судовий захист є основною, але не єдиною формою захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, державних і суспільних інтересів.

Відповідно до положень ст.ст. 17, 18 ЦК України захист цивільних прав та інтересів також здійснюють Президент Украї­ни, органи державної влади, органи влади АРК, органи місцевого самоврядування, нотаріус. Наприклад, земельні спори правомоч­ні вирішувати органи місцевого самоврядування (ст.ст. 8-12 ЗК України), трудові спори - комісії по трудових спорах (ст. 221 КЗпП).

Юрисдикція - це предметна компетенція судового або іншого юрисдикційного органу, що наділяється повноваженнями з вирішення юридичних справ.

У літературі розрізняють виключну і множинну цивільну юрисдикцію. Критерієм їх розмежування є кількість юрисдик- ційних органів, яким законом надано можливість розгляду і ви­рішення цивільної справи.

У разі виключної цивільної юрисдикції розгляд і вирі­шення окремої цивільної справи входить до компетенції тільки одного юрисдикційного органу. Наприклад, визнати фізичну особу недієздатною може лише суд (ст.ст. 39, 40 ЦК України). Лише судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що пере­бувають у власності громадян і юридичних осіб (ч. 2 ст. 158 ЗК України).

Множинна цивільна юрисдикція передбачає, що розгляд і вирішення окремих цивільних справ належить до компетенції кількох юрисдикційних органів.

Своєю чергою, залежно від способу вибору юрисдикцій- ного органу, який повинен вирішити цивільну справу, множинна цивільна юрисдикція поділяється на Договірну, альтернативну й умовну.

Договірна цивільна юрисдикція - вибір юрисдикційного органу, який розглядатиме справу, обумовлюється взаємною до­мовленістю сторін.

Така цивільна юрисдикція встановлюється, наприклад, для цивільно-правових спорів, що передаються на розгляд і вирі­шення третейських судів (ст. 17 ЦПК України, ч. 2 ст. 1 ЗУ «Про третейські суди»).

Договір сторін про передачу спору на розгляд третейсько­го суду не є відмовою від права на звернення до суду за захис­том. Відповідно до ст. 2 ЗУ «Про третейські суди» від 11 травня 2004 р. третейський суд - це недержавний незалежний орган, що утворюється за договором або за рішенням фізичних чи/та юридичних осіб для вирішення спорів, що виникають із цивільних чи господарських відносин.

Третейські суди не представляють судову владу, вони не є органами державної влади, проте їхні рішення обов’язкові для осіб, які обрали такий спосіб вирішення спорів. Тому їх лише умовно можна назвати «судами».

Водночас ст. 6 ЗУ «Про третейські суди» визначені кате­горії справ, які, незважаючи на свою цивільну природу, не мо­жуть бути підвідомчі третейським судам:

1) справи у спорах про визнання недійсними нормативно- правових актів;

2) справи у спорах, що виникають під час укладення, змі­ни, розірвання та виконання господарських договорів, пов’яза­них із задоволенням державних потреб;

3) справи, пов’язані з державною таємницею;

4) справи у спорах, що виникають із сімейних правовідно­син, крім справ у спорах, що виникають із шлюбних контрактів (договорів);

5) справи про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом;

6) справи, однією зі сторін у яких є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт під час здійснення ним владних управлін­ських функцій на основі законодавства, зокрема й на виконання делегованих повноважень, державна установа чи організація, казенне підприємство;

7) справи у спорах щодо нерухомого майна, включаючи земельні ділянки;

8) справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення;

9) справи у спорах, що виникають із трудових відносин;

10) справи, що виникають із корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (за­сновником, акціонером), зокрема учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, пов'язаних із створенням, діяльністю, управлінням і припиненням діяльності цих товариств;

11) інші справи, які відповідно до закону підлягають вирі­шенню виключно судами загальної юрисдикції або Конституцій­ним Судом України;

12) справи, коли хоча б одна зі сторін спору є нерезиден­том України;

13) справи, за результатами розгляду яких виконання рі­шення третейського суду потребуватиме вчинення відповідних дій органами державної влади, органами місцевого самовряду­вання, їх посадовими чи службовими особами та іншими суб'єктами під час здійснення ними владних управлінських фун­кцій на основі законодавства, зокрема на виконання делегованих повноважень;

14) справи у спорах щодо захисту прав споживачів, зокре­ма споживачів послуг банку (кредитної спілки).

За альтернативної цивільної юрисдикції орган, що розг­лядатиме конкретну справу, обирається з кількох, передбачених законом, особою, яка заявляє вимогу про захист прав, свобод і законних інтересів.

Наприклад, у разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом (ч. 3 ст. 29 ЦК України); спір між батьками щодо прізвища чи імені дитини також може вирішува­тися органом опіки та піклування або судом (ч. 3 ст. 145, ч. 3 ст. 146 СК України).

Умовна цивільна юрисдикція передбачає, що відповід­ний юрисдикційний орган компетентний розглядати певну ци­вільну справу тільки за настання передбачених законом умов. Відтак орган опіки та піклування має право вирішувати питання про надання повної цивільної дієздатності лише за наявності пи­сьмової згоди батьків (усиновлювачів) або піклувальника. У разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана тільки за рішенням суду (ч. 2 ст. 35 ЦК України).

2.