Цивільна процесуальна правоздатність і дієздатність іноземних осіб у цивільному процесі

Згідно зі ст. 74 ЗУ «Про міжнародне приватне право» про­цесуальна правоздатність і дієздатність іноземних осіб в Україні визначаються відповідно до права України.

Цивільний процесуальний кодекс України визначає, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (ч.

Статтею 29 ЦПК України також визначено особливості реалізації цивільної дієздатності неповнолітніми особами (віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років) та особами, цивільна

дієздатність яких обмежена, а також передбачено випадки дост­рокового набуття цивільної процесуальної дієздатності неповно­літньою особою.

Відповідно до ч. 2 ст. 74 ЗУ «Про міжнародне приватне право» доказом правосуб'єктності іноземної юридичної особи є документ, що засвідчує її утворення та статус юридичної особи. Таким документом, зокрема, є сертифікат реєстрації, ви­тяг з торгового (банківського) реєстру, що оформлюється та видається уповноваженими органами відповідно до права іно­земної держави, в якій цю юридичну особу було створено (зареє­стровано).

В Україні такі документи визнаються дійсними в разі їх легалізації, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України (ст. 13 ЗУ «Про міжнародне приватне пра­во»).

В Україні використовуються два способи легалізації офі­ційних документів: консульська легалізація і проставляння апос­тиля. Порядок консульської легалізації офіційних документів установлюється Віденською конвенцією «Про консульські зно­сини» 1963 р., міжнародними договорами та чинним законодав­ством України, а також Інструкцією про порядок консульської легалізації офіційних документів в Україні і за кордоном, затвер­дженою наказом Міністерства закордонних справ України від 4 червня 2002 р. № 113.

З 22 грудня 2003 р. для України набрала чинності Гаазька конвенція, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів від 5 травня 1961 р., згідно з якою офіційні докумен­ти, які використовуються на території держав-учасниць Конвен­ції, мають бути засвідчені спеціальним штампом «Апостиль», проставленим компетентним органом держави, в якій було скла­дено документ. Ця Конвенція застосовується у відносинах із державами, що не висловили заперечення проти приєднання України до Конвенції (Німеччина). В інших випадках продовжує застосовуватись вимога дотримання процедури консульської легалізації.

В Україні органи, наділені повноваженнями на простав­лення апостиля, передбаченого Конвенцією, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів, визначені постано­вою КМУ від 18 жовтня 2003 р. № 61. Порядок проставлення апостиля здійснюється згідно з Правилами проставлення апости­ля на офіційних документах, призначених для використання на території інших держав, затвердженими спільним наказом Міністерства закордонних справ України, Міністерством освіти і науки України та Міністерством юстиції України від 5 грудня 2003 р. № 237/803/151/5.

Дотримання формальних процедур щодо легалізації офі­ційних документів не вимагається й у разі, коли укладено договір між двома або декількома договірними державами, по­ложення якого звільняють від будь-якого іншого засвідчення іноземних офіційних документів, якщо вони були складені або засвідчені відповідною установою однієї з договірних сторін, скріплені печаткою та засвідчені підписом компетентної особи.

Відтак Україною укладено низку міжнародних договорів, якими передбачено скасування легалізації іноземних офіційних документів, зокрема багатосторонню Конвенцію про правову допомогу та правові відносини в цивільних, сімейних і криміна­льних справах від 22 січня 1993 р. (ст. 13), а також двосторонні договори про правову допомогу з Республікою Білорусь, Азер­байджанською Республікою, Республікою Узбекистан, Російсь­кою Федерацією, Республікою Казахстан, Республікою Таджи­кистан, Республікою Вірменія, Киргизькою Республікою, Респу­блікою Молдова, Грузією, Туркменістаном, Литвою, Естонією, Латвією, Чехією, Угорщиною, Польщею, Монголією, В'єтнамом, Македонією, Іраном, Болгарією, Кубою, КНР тощо.

Особливістю реалізації цивільної правосуб'єктності дер­жави є механізм інституту представництва, що є способом внут­рішньої організації держави: у цивільних відносинах персоніфі­кованим носієм цивільних і цивільно-процесуальних прав та обов'язків є держава, а виразниками державного (публічного) інтересу - правомочні й уповноважені особи, зобов'язані вико­нувати державні функції. Для реалізації цивільної процесуальної правосуб'єктності держава використовує механізм інституту

представництва держави в особі уповноважених органів держав­ної влади, фізичних та юридичних осіб, які виконують покладені на них обов'язки відповідно до законодавства чи в межах спе­ціального доручення. Уповноважені особи, виступаючи у циві­льному процесі від імені держави, не користуються статусом самостійної юридичної особи навіть у разі наявності такого.

Водночас доцільно зважити на деякі теоретичні аспекти щодо реалізації правосуб'єктності держави у міжнародному ци­вільному процесі.

Відтак питання право- і дієздатності учасника процесу ви­рішуються за правом його національної належності. Складністю є визначення процесуального становища держави: вона є юридич­ною особою або якимось особливим суб'єктом. У юридичній літературі немає єдиного підходу.

Згідно з теорією суб'єктів цивільного права всі учасники цивільного обороту - особи, зокрема держава, статус якої наді­ляється ознаками юридичної особи.

Водночас наука міжнародного приватного права, розвива­ючи теорію функціонального імунітету, прив'язана до законода­вчо встановленого (тією чи іншою мірою) принципу абсолютно­го імунітету. Тож виникає питання про необхідність чіткого роз­межування дій держави як владного суверена, щодо яких діє імунітет, і дій держави у сфері приватних правовідносин. Крите­рієм визначення сутності участі держави є правова природа і ха­рактер дій: держава діє в межах приватного права і як приватна особа (юридична або як така).

З наукового погляду юридичний зміст поняття «цивільна процесуальна правоздатність» щодо держави (на відміну від ін­ших суб'єктів цивільного права) з категорії можливого трансфо­рмується у категорію належного (обов'язкового) - як обов'язок держави в особі уповноважених осіб виступати суб'єктами захи­сту державних і суспільних (у змісті загальних або індивідуаль­них) інтересів. Відтак участь держави у цивільному процесі під­лягає оцінці через правову категорію «цивільної процесуальної правосуб'єктності» держави, практична реалізація якої здійс­нюється через механізм інституту законного і договірного пред­ставництва.

У контексті національного права повинне бути вирішене питання про сферу поширення державного імунітету на господа­рюючих суб'єктів через здійснення ними суверенних функцій держави. Йдеться про державні підприємства, які за загальним правилом у господарському обороті є самостійними юридични­ми особами. Включення таких суб'єктів у сферу дії імунітету повинне припускати вихідну позицію в площині національного регулювання, наприклад, віднесення державного підприємства до категорії стратегічних об'єктів і взяття державою на себе ци­вільної відповідальності за його зобов'язаннями у сфері госпо­дарської діяльності в обсязі, визначеному законом.

Міжнародне приватне право може використовувати меха­нізм зниження ступеня захищеності імунітетом. Так, якщо дер­жава добровільно вирішила питання про відмову від імунітету щодо себе або своїх суб'єктів, відтак визначила площину своєї участі - сферу приватноправових відносин, згодом вона не може в межах цих правовідносин, регульованих приватним правом, відновити свої привілеї, посилаючись на імунітет (принцип без­поворотності відмови від імунітету).

Важливим елементом правової реформи в Україні є адек­ватна трансформація ефективних правових інструментів у націо­нальну правову систему, відтак загальноприйнятим принципом визначення міжнародної підсудності за спорами щодо нерухомо­го майна. Проте для України до 2002 р. істотною проблемою бу­ло вирішення суперечок щодо усунення правопорушень у сфері приватизації державного майна. Оскільки значна частина неза­конно приватизованих об'єктів нерухомості перепродувалася іноземним підприємствам, які не були резидентами України, і більшість з яких знаходилися в «офшорних зонах» іноземних держав, з якими відсутні договори про правову допомогу, повер­нення майна державі від незаконного володільця практично було неможливим.

Узагалі питання участі держави в міжнародному цивіль­ному процесі в умовах реформування правової системи України вимагає глибокого теоретичного осмислення, що має бути орієн­товано на розробку ефективних механізмів правового регулю­вання участі держави в міжнародному цивільному обороті під

час забезпечення справедливого судового захисту всім учасни­кам їх суб’єктивних прав і законних інтересів.

Згідно з ч. 2 ст. 410 ЦПК України іноземні особи мають процесуальні права та обов’язки нарівні з фізичними і юридич­ними особами України, за винятками, встановленими Конститу­цією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана ВР України. Це положення встановлює загальне правило щодо забезпечення іноземним осо­бам в Україні цивільного процесуального захисту їхніх прав, свобод і законних інтересів на засадах національного режиму, встановленого для громадян України.

Водночас зважимо, що у разі, коли у процесі урегулюван­ня питань цивільної процесуальної право- і дієздатності щодо учасника процесу виникають питання його цивільної право- і дієздатності, що належать до сфери регулювання матеріально­го права, мають застосовуватися загальні колізійні правила щодо визначення особистого закону особи (ст.ст. 16-18, 25-27 ЗУ «Про міжнародне приватне право»).

Відповідно до ст. 16 ЗУ «Про міжнародне приватне право» особистим законом фізичної особи вважається право держави, громадянином якої вона є. Виникнення і припинення цивільної правоздатності фізичної особи визначається її особистим зако­ном. Іноземці та особи без громадянства мають цивільну правоз­датність в Україні нарівні з громадянами України, крім випадків, передбачених законом або міжнародними договорами.

Цивільна дієздатність фізичної особи визначається її осо­бистим законом. Цивільна дієздатність фізичної особи щодо пра- вочинів та зобов’язань, що виникають внаслідок завдання шко­ди, може визначатися також правом держави місця вчинення правочинів або виникнення зобов’язань у зв’язку із завданням шкоди, якщо інше не передбачено законом України (ст.ст. 17, 18 ЗУ «Про міжнародне приватне право»).

Щодо юридичної особи, то її особистим законом вва­жається право держави - місцезнаходження юридичної особи. Місцезнаходженням юридичної особи є держава, у якій юри­дична особа зареєстрована або створена згідно з правом цієї держави.

За відсутності таких умов або якщо їх неможливо встано­вити, застосовується право держави, у якій знаходиться виконав­чий орган управління юридичної особи (ст. 25 ЗУ «Про міжнаро­дне приватне право»).

Поширення національного режиму в цивільному судо­чинстві на іноземців ґрунтується на принципі безумовності і не пов’язується з фактом проживання чи місцезнаходження особи в Україні.

Це означає, що норми цивільного процесуального закону, якими визначено правила процесуальної правоздатності та діє­здатності, підвідомчості, підсудності, процесуального становища осіб, які беруть участь у справі, та інші права і гарантії, поши­рюються на іноземних осіб незалежно від того, чи передбачено законодавством їх держави рівнозначні права для фізичних та юридичних осіб України.

Проте, якщо в іноземній державі допущено обмеження процесуальних прав для громадян і юридичних осіб України, законодавством України можуть бути встановлені відповідні обмеження щодо процесуальних іноземних осіб тих держав, в яких допущено такі обмеження.

У міжнародному приватному праві обмеження прав іно­земних осіб, що застосовуються державою на своїй території у відповідь на безпідставне обмеження прав її фізичних та юри­дичних осіб іноземною державою, що має характер дискриміна­ційних заходів, називається реторсією.

Застосування реторсії ґрунтується на принципі взаємності та спрямоване на створення умов для відміни іноземною дер­жавою встановлених нею обмежень. Відповідно до положень міжнародного права застосування обмежень державою в порядку реторсії не розглядається як порушення принципу недис- кримінації.

Таке правило, зокрема, закріплено ч. 2 ст. 47 Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р., якою передбачено, що дискримінацією не є дії, коли держава перебу­вання застосовує будь-яке з положень Конвенції обмежено у зв’язку із обмеженим застосуванням цього ж положення до його представництва в державі, що акредитувала.

3.