Правові засади участі іноземних осіб у цивільному процесі

Правила щодо участі іноземних осіб у цивільному процесі встановлені ЦПК України і ЗУ «Про міжнародне приватне пра­во» від 23 червня 2005 р. Відтак ст. 410 ЦПК України, ст. 73 ЗУ «Про міжнародне приватне право» визначено, що іноземні особи мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів.

Поняття «іноземні особи», які беруть участь у процесі, охоплює: іноземців, осіб без громадянства, іноземних юридич­них осіб, іноземні держави (їх органи та посадові особи) та між­народні організації.

Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22 вересня 2011 р. визначено, що іноземець - це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав. Особою без громадянства є особа, яку жодна держава відпові­дно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.

Засади правового становища іноземців та осіб без грома­дянства, які проживають чи перебувають в Україні на законних підставах, у цивільному процесі установлено на конституційно­му рівні. Відтак ст. 26 Конституції України закріплено, що іно­земці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими ж правами і свободами, а також мають такі ж обов'язки, як і громадяни України, - за ви­нятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнарод­ними договорами України. До останніх належать міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надано ВР України (ст. 9 Конституції України). Отже, в Україні для іноземців та осіб без громадянства встановлено національний правовий режим, що поширюється і на сферу здійснення цивільного судочинства.

Відповідно до ст. 3 ЗУ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», яка дублює положення Конституції України щодо національного правового режиму для іноземців та осіб без громадянства, також закріплює положення про те, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають під юрисдикцією України, незалежно від законності їх перебування, мають право на визнання їх правосуб'єктності та основних прав і свобод людини.

Іноземні особи мають процесуальні права та обов'язки нарівні з фізичними і юридичними особами України, за винятка­ми, встановленими Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана ВР України (ч. 1 ст. 410 ЦПК України).

Юридичною особою в Україні визнається організація, створена шляхом об'єднання осіб та (або) майна і зареєстрована у встановленому законом порядку (ст. 80 ЦК України). До юри­дичних осіб належать: підприємства, організації та об'єднання всіх видів, включаючи акціонерні та інші види господарських товариств, асоціації, спілки, концерни, консорціуми, кооперати­ви, кредитно-фінансові установи, міжнародні об'єднання, органі­зації та ін. (ст. 3 ЗУ «Про зовнішньоекономічну діяльність»).

Іноземною юридичною особою є організація, заснована за межами України у статусі юридичної особи за законами тієї держави, де її створено (зареєстровано). Визнання іноземної юридичної особи в Україні пов'язано із легалізацією її статусу.

Згідно зі ст. 21 ЗУ «Про міжнародне приватне право» на те­риторії України допускається діяльність іноземної організації, яка не є юридичною особою відповідно до права іноземної держави, у якій така організація створена. У такому разі до діяльності ор­ганізації застосовується законодавство України, яке регулює діяльність юридичних осіб, якщо інше не ґрунтується на вимогах законодавства чи правовідносинах. Відповідно, правове станови­ще таких іноземних осіб у цивільному процесі визначатиметься нормами, що регулюють участь у процесі юридичних осіб.

Іноземні держави також мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав чи інтересів (ст. 410 ЦПК Украї­ни, ст. 13 ЗУ «Про міжнародне приватне право»).

Держава може виступати стороною у цивільному процесі, тобто бути позивачем чи відповідачем, мати рівні процесуальні права та рівні процесуальні обов'язки поряд із іншими особами, які беруть участь у справі - фізичними та юридичними особами.

Участь держави у цивільному процесі реалізується через механізм функціонування системи державних суб'єктів, на яких покладається виконання державних завдань, зокрема представ­ництво держави як сторони процесу та захист її прав чи інтересів у суді (механізм інституту представництва держави).

Про коло суб'єктів представництва держави можна мірку­вати згідно з визначенням поняття «держава», що міститься у Конвенції Організації Об'єднаних Націй «Про юрисдикційні імунітети держав та їх власності» від 2 грудня 2004 р., що охоп­лює такі елементи:

- різні органи управління держави;

- складові федеральної держави або політичні підрозділи держави, які правомочні здійснювати дії щодо реалізації суве­ренної влади і діють у такій якості;

- установи або інституції держави або інші утворення тією мірою, якою вони правомочні здійснювати і фактично здій­снюють дії щодо реалізації суверенної влади держави;

- представники держави, що діють у цій якості.

Особливістю правового становища іноземної держави у цивільному процесі є судовий імунітет, що означає непоши­рення юрисдикції судових органів однієї держави щодо іншої. В основі судового імунітету держави є принцип суверенної рівності держав, який закріплений у римському праві як «рів­ний рівному неосудний» і означає, що держава як суб'єкт між­народного права не може здійснювати свою владу щодо іншої держави.

Судовий імунітет щодо іноземної держави поширюється на такі випадки:

- пред’явлення до іноземної держави позову в суді України;

- притягнення іноземної держави до участі у справі, яка розглядається судом України, як відповідача чи третьої особи;

- забезпечення позову, зокрема шляхом накладення ареш­ту на майно іноземної держави, яке знаходиться на території України, чи інших заходів щодо забезпечення позову;

- звернення стягнення на майно іноземної держави, яке знаходиться в Україні, у порядку виконання судового рішення.

Такий обсяг судового імунітету ґрунтується на правилах і теорії абсолютного імунітету держави. У науці міжнародного приватного права виділяють і досліджують також теорії функці­онального та обмеженого імунітету держави.

Пред’явлення позову до іноземної держави, залучення іно­земної держави до участі у справі як відповідача або третьої осо­би, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетен­тних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України (ч. 1

ст. 79 ЗУ «Про міжнародне приватне право»).

У законодавстві сформульовано також загальні правила щодо поширення судового імунітету на акредитовані в Україні дипломатичні представництва та консульські установи інозем­них держав. Установлено, що акредитовані в Україні дипломати­чні представники іноземних держав та інші особи, зазначені у відповідних законах і міжнародних договорах України, підляга­ють юрисдикції судів України в цивільних справах лише в ме­жах, що визначаються принципами та нормами міжнародного права або міжнародними договорами України.

Принципи встановлення та надання таким іноземним осо­бам привілеїв та імунітетів, що є традиційним у міжнародному праві, встановлено Віденською конвенцією про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р. і Віденською конвенцією про кон­сульські зносини від 24 квітня 1963 р.

З метою забезпечення належних умов для здійснення дип­ломатичними представництвами та консульськими установами іноземних держав в Україні їх функцій Указом Президента України від 10 червня 1993 р. № 198/93 затверджено Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іно­земних держав в Україні. Ним відповідно до вказаних міжнарод­них конвенцій встановлено привілеї та імунітети, що надаються дипломатичному представництву (посольству або місії) інозем­ної держави в Україні, консульській установі (генеральному кон­сульству, консульству, віце-консульству або консульському агентству) іноземної держави в Україні як органам іноземної держави, співробітникам дипломатичних представництв і пра­цівникам консульських установ для здійснення їх функцій.

Зокрема передбачено, що імунітет від юрисдикції України не поширюється на випадки:

- коли глава дипломатичного представництва і члени дип­ломатичного персоналу вступають у цивільно-правові відносини як приватні особи у зв'язку з позовами про належне їм нерухоме майно на території України, спадкування, а також у зв'язку з по­зовами, що ґрунтуються на їх професійній або комерційній діяльності, що здійснюється ними за межами службових обо­в'язків (п. 13);

- пред'явлення позовів про відшкодування заподіяної до­рожньо-транспортною пригодою шкоди (п. 25).

Судовий імунітет поширюється також на представників іноземних держав, членів парламентських та урядових делегацій, які прибувають в Україну для участі в міждержавних перегово­рах, міжнародних конференціях і нарадах або з іншими офіцій­ними дорученнями, а також на членів їх сімей, які їх супрово­джують і не є громадянами України.

Імунітет від юрисдикції судів України в цивільних справах надається також міжнародним організаціям у межах, визначених міжнародними договорами України або законами України (ч. 3 ст. 79 ЗУ «Про міжнародне приватне право»).

Судовий імунітет в Україні надається іноземній державі, дипломатичним представникам, консульським посадовим осо­бам, іншим особам на засадах і за принципом взаємності, що за­кріплено на законодавчому рівні. Відтак ч. 4 ст. 79 ЗУ «Про між­народне приватне право» встановлено, що у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або пред­ставникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який забезпечуєтеся іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, КМУ може бути вжито щодо цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.

2.