Свідок не повинен мати юридичної заінтересованості у результатах розгляду справи.

Аналізуючи різноманітні дефініції свідка, вище в роботі демонструвалася еволюція інституту показань свідка та зміна думок науковців щодо характерних ознак свідка. Якщо дореволюційні вчені вказували на те, що свідок не повинен бути зацікавлений у справі (стороння особа), оскільки існувала можливість відводу свідка (напр., був родичем сторони справи), то радянські та сучасні науковці уточнюють цю ознаку, вказуючи, що не повинно бути тільки юридичної заінтересованості в результатах розгляду справи [46, с.

Зміст цієї ознаки свідка по-різному аналізується в доктрині цивільного процесу. Одні науковці вважають, що свідок не повинен мати юридичної зацікавленості у справі, бо не є учасником спірних матеріальних відносин, які є предметом розгляду по даній справі [96, с. 376; 44, с. 235]. Зокрема, як вказує М.К. Треушніков, «оскільки свідок не виступає учасником матеріально-правових відносин, він відрізняється від осіб, які беруть участь у справі тим, що не має юридичної заінтересованості у вирішенні справи» [188, с. 172]. Аналогічним чином пише В.В. Молчанов: «юридична незаінтересованість як ознака свідка проявляється в тому, що особи... не є суб’єктами матеріально-правових відносин, з приводу яких виник спір» [118, с. 226]. Інші вважають, що юридична незаінтересованість свідка проявляється в тому, що свідок не повинен займати в цивільній справі статусу сторони, третьої особи, прокурора та представника органу управління [135, с. 557]. Треті, вказуючи на відсутність юридичної заінтересованості (матеріально-правової та процесуальної), також стверджують про відсутність матеріально-правових відносин з особами, які беруть участь у справі [155, с. 184]. Четверті юридичну незацікавленість свідків пов’язують тільки з відсутністю у них матеріально-правової та процесуально-правової зацікавленості у результатах вирішення справи [16, с. 107].

З метою визначенння змісту цієї ознаки свідків, слід, на нашу думку, визначитися із тим, що таке юридичний інтерес (зацікавленість) як кваліфікуюча ознака певної групи учасників цивільного процесу, зокрема, учасників справи та представників.

Матеріально-правовий інтерес (зацікавленість) «розуміється як відношення до результатів розгляду цивільної справи, де рішення у ній буде безпосередньо впливати на матеріальні права та обов’язки, а також законні інтереси учасників цивільного процесу» [128, с. 79]. Даний вид інтересу характерний для сторін та третіх осіб, заявників в окремому провадженні.

В свою чергу, процесуально-правова заінтересованість (зацікавленість, інтерес) «виражається у тому, що окремі суб’єкти з групи «осіб, які беруть участь у справі» зацікавлені у винесенні рішення у цивільній справі. Але їх зацікавленість не базується на необхідності захисту своїх суб’єктивних матеріальних прав, свобод та інтересів» [128, с. 80].

Отже, важливе значення для характеристики свідка як учасника процесу є відсутність у нього необхідності в захисті своїх матеріальних прав, свобод та інтересів у справі, а також відсутність необхідності здійснювати такий захист щодо іншої особи. Визначальним тут буде його ставлення до рішення в справі: воно ніяким чином не вплине на його права та обов’язки стосовно сторін справи. Вказівка на таку ознаку свідка як участь чи не участь у матеріальних відносинах, що є предметом судового розгляду важлива, але не завжди вона проявляється, як для свідків, так і для учасників справи.

Так, третя особа без самостійних вимог має матеріально-правовий інтерес, оскільки рішення у справі вплине на її права та обов’язки щодо тої сторони, на боці якої вона бере участь, але вона не є учасником матеріальних відносин, які є предметом судового розгляду. З іншого боку, ст. 1253 ЦК України передбачено посвідчення заповіту при свідках, які, будучи учасниками матеріальних відносин, не володіють матеріально-правовою зацікавленістю у результатах вирішення справи при поданні позову про визнання такого заповіту недійсним.

У контексті відсутності у свідка матеріально-правової та процесуальної зацікавленості в результатах вирішення цивільної справи, цікавим буде аналіз суперечливої вітчизняної судової практики, коли дитину залучають в якості свідка в деяких сімейних спорах, які явно стосуються захисту її матеріальних прав та інтересів (наприклад, при вирішенні спору між батьками щодо визначення місця проживання дитини [212], при стягненні аліментів на дитину [193] тощо. Так, якщо подається позов про стягнення аліментів на дитину, сторонами справи визнаються батьки. Але, якщо проаналізувати цю ситуацію з точки зору ознак свідка, дитина, по-перше, виступає учасником спірних матеріальних відносин, зокрема, аліментних відносин (з одного боку батьки, а з іншого - вона), а по­друге, дитина безпосередньо зацікавлена у вирішенні справи, оскільки вирішується питання про захист її суб’єктивного матеріального права: права на утримання. Тому, практика залучення такої дитини в якості свідка, а не позивача у справі, є, на нашу думку, помилковим, підтвердження чого є те, що в іншій ситуації, де ставиться питання про стягнення аліментів, дитина визнається позивачем, що діє через свого законного представника. Так, адміністрація закладу, де перебуває дитина має право пред'явити до обох батьків позов в інтересах дитини, оскільки виконує функції опікуна та піклувальника згідно зі ст. 245 СК України (п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів»). Отже, виходячи з вищенаведеного прикладу, дана ознака свідка - відсутність юридичної зацікавленості в результатах вирішення справи - не є універсальною.

Однак, на нашу думку, універсальний характер цієї ознаки стосовно свідка не повинен мати винятків. Слід міняти підходи щодо визначення процесуального статусу дитини при розгляді судом спорів, які прямо чи опосередковано стосуються її прав та інтересів. У цьому контексті, варто вказати, що в травні 2017 року була редакційно змінена ст.

Дитина повинна брати участь у справах, які стосуються її прав та інтересів не як свідок, а як позивач, заявник чи третя особа (зокрема, коли батьки визначають місце проживання дитини, то від вирішення цього питання буде залежати право дитини на спілкування з батьком, що буде мешкати від неї окремо). Батьки повинні чітко зайняти процесуальний статус законного представника чи протилежної сторони справи (залежно від заявлених вимог). Таке визначення процесуального статусу батьків, допоможе краще захистити інтереси дитини в цивільному судочинстві. Наприклад, на практиці подаються заяви про відмову від позову про стягнення аліментів, які суд, приймаючи, закриває провадження у справі [203]. Однак, якби таку заяву подав законний представник, суд міг би не прийняти заяву про відмову від позову, якщо вона суперечить інтересам дитини (ч. 5 ст. 206 ЦПК України). А тому зрозуміло, що поки батьки дитини виступають позивачами у її справі, суд позбавлений процесуальної можливості контролювати захист її прав та інтересів, оскільки законом не передбачено проведення перевірки заяви про відмову від позову, зроблену дієздатним позивачем.

Відсутність матеріально-правової або процесуальної зацікавленості у особи, проводить чітку лінію розмежування між свідком та учасниками справи і їх представниками. Дана ознака впливає на визначення правового статусу особи: наявність юридичної зацікавленості в результатах вирішення справи не дає можливості залучати її в справу в якості свідка. Її слід залучати в іншому процесуальному статусі.

Окрім юридичної заінтересованості свідок може мати особисту, не юридичну заінтересованість, викликану родинними відносинами, дружніми чи ворожими стосунками і т.д. Свого часу дана зацікавленість була перепоною в допуску особи до надання показань. Наразі чинний ЦПК України дозволяє допитувати таких осіб, зобов’язуючи суд, враховувати такі відносини з стороною справи, при оцінюванні показань свідка.

5.