Сутність доказування в цивільному процесі

Важливим аспектом процесуальної діяльності в цивільному процесі виступає доказування. Лише за умови отримання фактичних даних, які становлять юридико-фактичну основу для вирішення цивільної справи, можуть бути досягнуті завдання цивільного судочинства щодо справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду й вирішення цивільних справ та захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів суб’єктів права [149, с.

На національному рівні виконання зазначених міжнародних стандартів пов’язується з прийняттям 28 червня 1996 року Верховною Радою України Конституції, яка окреслила нову систему судоустрою, закріпила гарантії права на судовий захист. Статтею 129 Конституції України закріплено основні засади здійснення судочинства серед яких і змагальність сторін. Відповідно до ст. 10 ЦПК України, змагальність передбачає, поряд з іншим, свободу в наданні суду особам, які беруть участь у справі, доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

У 1997 році для України набрала чинності Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - ЄКПЛ). Це означало, що держава взяла на себе зобов’язання гарантувати право на справедливий суд та інші права людини, передбачені Конвенцією. Одним з основних елементів статті 6 Конвенції є право кожного на справедливий розгляд справи, що включає в себе належну судову процедуру. Вимога справедливості застосовується до всього розгляду і не обмежується слуханням справи за участю сторін. Однак необхідно враховувати, що Європейський суд з прав людини не покликаний з'ясовувати фактичні та правові помилки, навіть ті, яких припустилися національні суди, якщо тільки - в тій чи іншій мірі - вони не ведуть до порушення прав та свобод, гарантованих Конвенцією [269].

Суттєві зміни до доказової діяльності щодо обов’язку суду збирати докази було внесено Законом України №27/96-ВР від 02.02.96, завдяки чому відбувся перехід від доктрини встановлення судом об’єктивної істини, яка тривалий час була панівною [10, с. 31-42; 81, с. 98-107; 115; 129, с. 41-45; 131; 150; 151; 350], до з’ясування обставин справи на змагальних засадах [161, с. 101-106; 135, с. 149­187]. Так, статті 15 та 30 ЦПК УРСР 1963 року було викладено в новій редакції, в якій вперше на законодавчому рівні було закріплено засади змагальності, такі як обов’язок сторін доводити обставини, на які вони посилаються як на підстави своїх вимог та заперечень, а також обов’язок суду сприяти їм в цьому. В подальшому Законом України №2540-111 від 21.06.2001 вказані змагальні засади було поглиблено, завданням суду було зведено до створення умов для всебічного та повного дослідження обставин справи. Крім того, нова стаття 15-1 закріпила межами судового розгляду заявлені сторонами вимоги та докази, надані ними та іншими особами, які беруть участь у справі.

Вказані кроки законодавця свідчать про переформатування доказування в бік поглиблення суто змагальних засад судочинства. При цьому суд був позбавлений повноважень щодо збору доказів за власною ініціативою при розгляді ним цивільно-правового спору.

Такий розвиток доказування у складі принципу змагальності обумовив форму здійснення правосуддя у цивільних справах. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка всього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд при цьому зобов’язаний вирішити спір на підставі та відповідно до того фактичного матеріалу, який підготували та надали сторони. Суд тільки оцінює наданий сторонами матеріал, але сам жодних матеріалів і доказів не збирає [212, с. 158­159].

Зазначені передумови стали підґрунтям для нормативного закріплення змагальності та, як наслідок, доказування у статті 10 Цивільного процесуального кодексу України, прийнятого у 2004 році.

Відповідно до змін до ЦПК України внесених у 2014 р., ст. 60 ЦПК України щодо доказової діяльності стосовно врегулювання обов’язку щодо доказування та подання доказів, було доповнено окремими правилами щодо розподілу тягаря доказування за окремими категоріями справ. Так, у справах про дискримінацію позивач зобов’язаний навести фактичні дані, які підтверджують, що дискримінація мала місце. У разі наведення таких даних доказування їх відсутності покладається на відповідача. У справах щодо застосування керівником або роботодавцем чи створення ним загрози застосування негативних заходів впливу до позивача (звільнення, примушування до звільнення, притягнення до дисциплінарної відповідальності, переведення, атестація, зміна умов праці, відмова в призначенні на вищу посаду, скорочення заробітної плати тощо) у зв’язку з повідомленням ним або членом його сім’ї про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою обов’язок доказування правомірності прийнятих при цьому рішень, вчинених дій покладається на відповідача.

Аналізуючи сутність доказової діяльності в цивільному процесі, слід звернути увагу на аналізи судової практики з цивільних справ, які проводилися Верховним Судом України [297] та нині здійснюються Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ [298]. Ці документи дають змогу стверджувати про високу значимість проблем доказової діяльності, оскільки жодне узагальнення не залишає осторонь питання, пов’язані з нею. Практично кожна постанова Пленумів зазначених вищих судових органів звертається до роз’яснень як загальних, так і спеціальних аспектів доказування [203; 202].

На теоретичному рівні тим чи іншим питанням доказової діяльності присвячена певна кількість дисертаційних досліджень останніх років [312; 335; 164; 252]. В інших процесуальних галузях права (наприклад, господарському процесуальному праві) також можна відмітити існування певної наукової зацікавленості [184; 9], а в галузі кримінального процесу основна увага

приділяється дослідженню окремих засобів доказування [353; 13; 113; 153; 215].

За даними судової статистики, у 2013-2014 кількість рішень місцевих судів, скасованих або змінених в апеляційному порядку роках апеляційними судами становить майже 40% загальної кількості рішень, переглянутих за апеляційними скаргами, та продовжує зростати [276]. Такий значний відсоток скасованих та змінених рішень є наслідком того, що суди першої інстанції, поряд із іншим порушеннями, неналежним чином здійснюють доказову діяльність.

Відповідно до ст. 10 ЦПК України, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених ЦПК України. Вказана стаття, закріплюючи принцип змагальності сторін, містить основні положення щодо судового доказування, а тому є відправною точкою для з’ясування цього поняття.

У цивільному процесі доказування займає важливе місце в діяльності суду та осіб, які беруть участь у справі. При цьому в науці цивільного процесуального права тривалий час обговорюється питання щодо співвідношення понять «судове доказування» та «судове пізнання», але єдина точка зору на сьогодні відсутня. Від співвідношення доказування із пізнанням залежить структура (елементи) доказування, його зміст, а також суб’єктний склад. Наведені моменти є ключовими для з’ясування сутності доказування, а тому будуть детально проаналізовані далі.

Судове пізнання та судове доказування в різні часи розглядалися як тотожні поняття, як різні за своєю сутті, як співвідносні за обсягом (доказування - частина пізнання) [6; 128; 222; 310].

О. Ф. Клейнман, до другої половини XIX століття процесуальна теорія обмежувалася лише описом процесуальних дій (так називаючи «описова теорія»), оскільки у неї була відсутня загальна частина - загальні вчення про поняття, предмет і метод цивільного процесуального права, про принципи права, процесуальні правовідносини і їх суб'єкти, про судове доказування і докази і т.д.) [206, с. 688].

Пізніше, на початку ХХ століття, відомий процесуаліст Є. В. Васьковський стверджував: «Діяльність тяжущихся, яка має на меті переконати суд в істинності їх стверджень та заяв, зветься доказуванням..» [42, с. 289]. Так само писав і А. Х. Гольмстен: «сторони пропонують відомі дані суду; вони, переконані в істинності факту, намагаються викликати в нього таке саме переконання» [60, с. 184].

Зазначені науковці пов’язували судове доказування з переконання сторонами суду в своїй правоті, що в свою чергу відбивало розвиток змагальних начал цивільного процесу. Така точка зору стала передумовою розмежування судового пізнання та судового доказування, яка пізніше підтримувалась багатьма ученими в різні часи (наприклад, О. Ф. Клейнманом у 1950 та 1967 роках; Л. А. Ванєєвою у 1972 році; С. Ф. Афанасьєвим у 1999 році). Пізнання визначалось як діяльність суду, спрямована на встановлення істини, а доказування - як діяльність сторін, спрямована на обґрунтування своїх вимог та заперечень [7, с. 43; 34, с. 40-43; 127, с. 47]. Зміст доказування, розглядався, як правило, через процесуальну діяльність заінтересованих суб’єктів цивільного процесу. Але вже тоді визнавалось, що суд не є байдужим щодо питань встановлення фактів, оскільки як влучно зазначив К. І. Малишев: «Істина так само важлива для суду, як і справедливість» [160, с. 266].

С. В. Курильов тлумачив судове доказування відірвано від логічної основи, сприймаючи його лише як практичну діяльність, як «зовнішньо об’єктивовані процесуальні дії по встановлення і отриманню необхідних даних для встановлення істини».

Вбачається, що наведені визначення не характеризують в повній мірі співвідношення судового доказування та судового пізнання. На думку дисертанта, судове доказування, з одного боку, становить собою діяльність уповноважених законом суб’єктів з формування, перевірки та оцінки доказів і їх процесуальних джерел, а з іншого - формулювання на цій основі певної тези та наведенні аргументів для її обґрунтування. Саме тому при характеристиці процесу доказування, як правило, беруться до уваги два його аспекти: пізнавальний (розумовий), спрямований на встановлення фактичних даних і процесуальний, який має прояв у виявленні, закріпленні, перевірці та оцінці доказів [210, с. 188; 189, с. 187-190].

Дослідження інституту судового доказування у цивільному процесі отримало суттєвий розвиток у 1940-1950 роках, коли наука вказаної галузі права стала розвиватися більш активно [206, с. 692-693]. У цей період були захищені перші докторські дисертації, і показово, що одна з них була присвячена сама проблемам доказування [350]. Але найбільш повно питання доказування було досліджено пізніше, у 80-х роках ХХ століття. Саме тоді теоретиками цивільного процесу всебічно досліджувалися найбільш дискусійні в науці цивільного процесуального права питання, в тому числі про сутність судового доказування, його зв'язку з логічною розумовою діяльністю суддів, про суб'єктів судового доказування і розподіл між ними тягаря доказування, про поняття судових доказів, їх належності і допустимості [206, с. 700]. Написані в цей час праці, таких науковців, як С. В. Курильов [150], Л. А. Ванєєва [34], О. В. Іванов [116] та М. К. Треушніков [291; 292], і на сьогодні становлять основу наукових знань інституту доказування у цивільному процесі.

У сучасній цивільній процесуальній науці пропонуються різні визначення поняття судового доказування, які доречно коротко описати перед тим, як проводити власний аналіз цього поняття. Комаров В. В. визначає доказування як основну частину процесуальної діяльності, спрямовану на одержання об’єктивних даних, необхідних для виконання завдань цивільного судочинства, тобто цілком обґрунтовано закладає у своє визначення доказування значення цієї діяльності та її мету [133, с. 3].

На відміну від нього, М. І. Балюк та Д. Д. Луспеник під судовим доказуванням розуміють особливу процесуальну діяльність, яку здійснюють особи, які беруть участь у справі, та суд [11, с. 143]. Таке визначення потребує роз’яснень щодо розуміння поняття «особлива процесуальна діяльність».

В той же час, В. А. Кройтор вважає судовим доказуванням діяльність учасників процесу при визначаючій ролі суду по наданню, збиранню, дослідженню і оцінці доказів з метою встановлення обставин цивільної справи, тобто він при визначенні поняття судового доказування бере до уваги і стадії судового доказування, і головну роль суду у цьому процесі [142, с. 92].

Дещо відрізняється точка зору В. В. Бабенко, яка з огляду на інтелектуальну складову доказування визначила судове доказування як розумову та процесуальну діяльність його суб’єктів по доведенню будь-якого положення і виведенню нового знання на підставі дослідженого [8, с. 7].

М. К. Треушніков досить вдало пропонує визначити судове доказування як логіко-практичну діяльність осіб, які беруть участь у справі, і суду по встановленню наявності або відсутності обставин, що мають значення для правильного вирішення справи [3, с. 88].

Враховуючи вищенаведені позиції науковців щодо визначення доказування, його поняття та змісту, вважаємо справедливим твердження В. В. Комарова, що поділ єдиного процесу пізнання обставин справи в цілому на доказування фактів, з одного боку, і пізнання - з другого виглядає недостатньо обґрунтованим теоретично й невиправданим інтересами практики [133, с. 4].

Поняття доказування в цілому тлумачиться і як процес мислення, який полягає в обґрунтуванні істинності певного положення за допомогою інших положень, істинність яких встановлена раніше [262, с. 350], і як виявлення зв’язків між даним явищем, фактом та іншими фактами, явищами, які його обґрунтовують [279, с. 288], і як посвідчення, підтвердження, обґрунтування правильності певних думок чи рішень за допомогою доказів, аргументів, фактів [208, с. 91]. А доказувати означає підтверджувати істинність, правильність чогось переконливими доказами, фактами тощо (синонімами є обґрунтувати, аргументувати) [138, с. 258].

Підсумовуючи викладене, можна сказати, що судове доказування має подвійну природу: воно містить пізнавальну (логічну) та процесуальну діяльність, тобто процесуальні дії щодо доказування підкорюються правовим нормам та засновані на них. Хоча доказування становить собою їх нерозривну єдність, в наукових цілях для повного та системного розуміння сутності доказування як форми пізнання в цивільному процесі доцільно більш дослідити його дві сторони: пізнавальну (логічну) діяльність та процесуальну діяльність.

У процесуальній науці судове доказування розглядається як форма об’єктивації пізнавальної діяльності [351, с. 360], або як частина судового пізнання (опосередковане пізнання) [84; 124, с. 123-126], втім дослідники погоджуються щодо онтологічної єдності судового пізнання та судового доказування [256, с. 241-242; 255; 293, с. 10].

На нашу думку, доказування слід розглядати як розумову і процесуальну діяльність відповідних учасників судочинства по встановленню обставин судової справи за допомогою судових доказів.

Природа доказування як пізнавальної діяльності в юридичній літературі отримало досить неоднозначні та суперечливі визначення. Судове пізнання методологічно пов’язане з філософською категорією «пізнання» та співвідносне з категоріями «істина», «справедливість». Пізнання є процес, зміст якого складають два елементи: чуттєво-практична діяльність (яка реалізується у відчуттях, сприйнятті) та логічна (в формах суджень, умовиводів, індукції, дедукції, аналізу, синтезу) [187, с. 27]. Логічна діяльність, яка базується на чуттєво-практичній, породжує ідеї, гіпотези, які після перевірки практикою стають (або не стають) істинним знанням [56, с. 108].

Наведені загальні положення залишаються актуальними щодо судового пізнання у цивільному судочинстві - воно є діалектичною єдністю логічної та практичної діяльності. За своєю гносеологічною суттю цивільне процесуальне доказування являє собою різновид пізнання дійсності, метою якого є встановлення фактичних обставин при вирішенні судом цивільних справ. У цивільному процесуальному доказуванні як пізнавальній діяльності застосовуються (з урахуванням специфіки) всі закони і категорії діалектичної і формальної логіки.

З одного боку, судове пізнання - це різновид пізнавальної діяльності, а тому повинне містити родові ознаки пізнання як діяльності. З іншого, характеристика пізнання як судового надає особливих якостей пізнавальній діяльності, які проявляються у її ознаках. Об’єктом судового пізнання є обставини цивільної справи, а не будь-які явища об’єктивної дійсності [12, с. 11], хоча існують думки і про включення до об’єктів і матеріальних правовідносин сторін [34, с. 37; 82, с. 47]. Сам процес судового пізнання здійснюється за допомогою специфічних засобів пізнання та у передбаченій законом процесуальній формі [316, с. 14]. Отримана внаслідок судового пізнання інформація характеризується відносної новизною, а можливість здійснити повторне підтвердження висунутої тези є істотно обмеженою. Так само законом передбачено специфічне оформлення результатів судового пізнання у формі судових рішень [133, с. 3; 347, с. 251]. Оскільки порушення права чи охоронюваного законом інтересу відбувається до того, як цивільна справа про його наслідки розглядається у суді, справедливою є точка зору Ю. М. Грошевого та С. М. Стахівського щодо характеристики пізнання як єдності безпосереднього та опосередкованого [79, с. 7].

Сенс судового пізнання проявляється в тому, що суд під час судового розгляду здійснює мисленнєвий рух від знання ймовірного, яке виражене у позовній заяві та твердженнях заінтересованих осіб, до знання дійсного, істинного.

Варто наголосити на тому, що судове пізнання, котре здійснюється в процесі доказування, є видом загального процесу пізнання та виражає всі його істотні риси, має також і свої особливості, специфіку:

1) воно обмежене певними строками, тобто не можна нескінченно або невизначений час пізнавати подію правопорушення, - процесуальний закон встановив відповідні строки, протягом яких повинна бути розглянута справа та ухвалене рішення по справі;

2) пізнається подія минулого (об'єкт дослідження носить так званий «ретроспективний» характер);

3) поєднує пізнавальний і посвідчувальний характер, оскільки результати пізнання в процесі повинні бути вміщені у встановлену законом процесуальну форму;

4) як правило, завершується прийняттям рішення, що має правові наслідки [272, с. 50];

5) пізнання судом здійснюється на умовах принципу змагальності сторін, для якого характерним є наявність протилежних інтересів та прагнення висвітлити фактичні обставини відповідно до власних цілей участі у справі;

О. Т. Боннер підкреслює, що пізнавальна діяльність суду підкорюється не юридичним законам, а законам пізнання, діалектики, логіки. З іншої сторони він відрізняє судове пізнання і від життєвого пізнання, оскільки перше підкорено певній меті - встановленню обставин справи [25, с. 107]. Така позиція

категорично не сприймається М. К. Треушніковим, який зазначає, що пізнавальна діяльність суду підкорена і правилам логічного мислення, і правовим нормам, що встановлені волею законодавця [294, с. 8-9].

На думку Р. В. Тертишнікова, зазначені вчені не находять спільної позиції у визначенні характеру судового пізнання тому, що не завжди відрізняють судове пізнання і пізнавальну діяльність суду [283, с. 4]. Вказаний автор у своєму дисертаційному дослідженні розвиває таку думку та приходить до висновку, що пізнання взагалі - це обумовлений розвитком практики процес відбиття і відтворення дійсності у мисленні, тобто нове знання у суб’єкта пізнання є результатом взаємодії його з об’єктом пізнання. Тому він вважає, що знання суду про обставини справи досягається, формується по законам пізнання, діалектики, логіки у процесі доказової діяльності, яка здійснюється у визначеному процесуальними нормами порядку, тобто у процесуальній формі [282, с. 21-25].

Підсумовуючи точки зору щодо характеру судового пізнання, можна зазначити, що судове пізнання має є різновидом опосередкованого пізнання, яке має цілеспрямований характер, його метою є встановлення обставин, що мають значення для вирішення справи, та здійснюється в межах процесуальної форми.

Процесуальна сторона судового доказування знайшла своє відображення у нормах процесуального права. Чинний ЦПК України не містить дефініції судового доказування, хоча й закріплює загальні норми щодо поняття судових доказів та кола засобів доказування (ст. 57 ЦПК України), обов’язку доказування (ст. 10 ЦПК України). Судове доказування виступає діяльністю по встановленню обставин справи, тому методологічного значення як для системного врегулювання доказової діяльності і правильного її застосування набуває законодавче визначення поняття та змісту доказування, яке випливає із завдань цивільного судочинства, визначених у статті ст. 1 ЦПК України.

Досягнення цих завдань можливе лише за тих умов, якщо при розгляді справи буде надана належна правова оцінка фактичним обставинам даного спору. Лише у такому випадку суд буде мати можливість визначити належну норму матеріального права, яка регулює дані спірні відносини, та з’ясувати суб’єктивні права і обов’язки учасників цих відносин. Встановлення дійсних обставин цивільної справи складається, як уявляється, з двох груп процесуальних дій: 1) процесуальних судових дій сторін та інших осіб, які беруть участь у справі при вирішення цивільної справи судом і 2) процесуальних дій суду.

Судовими діями сторін та інших осіб, які беруть участь у справі є такі їх процесуальні дії, які вони вчиняють з метою переконати суд в необхідності захисту їх особистих прав. Особи, які беруть участь у справі, повинні мати реальну можливість вчинити такі дії.

Процесуальні дії суду вчиняються ним і з урахуванням процесуальних дій сторін з метою досягнення достовірного знання про обставини справи та необхідність захисту особистих прав сторін, третіх осіб та інших учасників справи.

Одним із основних питань доказового права пов’язаного із сутністю доказової діяльності в цивільному процесі є визначення предмету доказування. Як зазначає М. Й. Штефан, на встановлення предмету доказування спрямована вся доказова діяльність суду та осіб, які беруть участь у справі [346, с. 284]. У науці цивільного процесуального права традиційно під предметом доказування розуміють коло фактів матеріально-правового значення, що підлягають встановленню для вирішення цивільної справи по суті, тобто для вирішення питання про суб’єктивні матеріальні права та обов’язки сторін [149, с. 486].

Однак існують інші погляди щодо визначення предмету доказування. Так, О. В. Баулін пропонує розуміти під предметом доказування сукупність юридичних фактів, встановлення яких забезпечить ухвалення законного та обґрунтованого судового рішення [12, с. 61-63; 170, с. 206]. В той же час, О. Ф. Клейнман [128, с. 33], С. В. Курильов [150, с. 39], М. К. Треушніков [292, с. 15-16], Т. В. Сахнова [254, с. 380] визначали предмет доказування як юридичні факти підстав позову і заперечення проти нього, на які вказує норма матеріального права, що підлягає застосуванню.

Свого часу Л. А. Куперник, К. І. Малишев влучно зазначили, що до предмету доказування входять лише спірні юридичні факти, а саме існування або відсутність цих фактів [148, с.5; 159, с. 272]. Отже, кожна цивільна справа має свій предмет доказування - коло обставин, які мають бути встановлені для вирішення справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 179 ЦПК України, предметом доказування є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (наприклад, причини пропуску строку позовної давності, зловмисної домовленості представника сторони з другою стороною тощо) та які підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Згідно з ч. 3 ст. 60 ЦПК України доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. При цьому обставини, визнані сторонами, а також інші обставини, передбачені у ст. 61 ЦПК України, не виключаються з предмету доказування, але вже не потребують доказування.

Первинне визначення фактів, які входять до предмету доказування, покладено на основних учасників процесу - сторін. Позивач у позовній заяві, а відповідач у запереченні проти позову чи зустрічному позові викладають факти, якими обґрунтовують свої вимоги та заперечення і які мають бути встановлені для вирішення справи.

Після викладення сторонами своїх позицій та первинного визначення предмету доказування у справі, суд визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору і які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню (п. 3 ч. 6 ст. 130 ЦПК України), тим самим він визначає предмет доказування у кожній справі. Саме суд остаточно вирішує питання про те, чи стосується конкретний факт, на який посилаються сторони, справи. Водночас, при визначенні предмету доказування суд також враховує норми права, які підлягають застосуванню [198]. При цьому, як зазначає Р. В. Тертишніков, якщо сторона не послалася на необхідний для вирішення спору факт, суд вправі і зобов’язаний поповнити предмет доказування необхідними для вирішення спору обставинами, оскільки предмет доказування визначається не лише підставою позову та заперечень проти нього, а і гіпотезою та диспозицією норми права, яка підлягає застосуванню у даній справі [283, с. 26]. При цьому не обмежується принцип змагальності і на стороні залишається тягар доказування тих фактів, що обґрунтовують її вимоги чи заперечення.

Судове пізнання без і поза процесуальною діяльністю при розгляді справ у суді неможливе, і навпаки, не існує процесуальної доказової діяльності поза та окрім діяльності мисленнєвої. Структуру судового доказування, його елементи частіш за все вбачають у трьох складових: збирання доказів, дослідження доказів та їх оцінка [133, с. 5]. Однак деякі автори наводять більш деталізовану структуру доказування [294, с. 44-45; 270, с. 264-267]. В той же час ці елементи злиті воєдино, тісно й нерозривно переплітаються один з одним. Виділяються вони з єдиного процесу доказування в наукових, навчальних, нормотворчих та практичних цілях.

Хоча в цілому ж у цивільній процесуальній науці досить спірним є питання щодо визначення поняття процесуального доказування, але в основному всі твердження зводяться до двох точок зору, які дають різну уяву про обсяг, елементи судового доказування та його суб’єкти.

Перша точка зору обґрунтовується К. С. Юдельсоном та М. К. Треушніковим. Вони стверджують, що судове доказування складається з процесуальних дій по твердженню про факти, вказівці на докази, їх наданню, збиранню, дослідженню та оцінці. Суб’єктами такої діяльності є суд та особи, які беруть участь у справі [350, с. 33-34; 290, с. 23-24].

Протилежний підхід, який запропоновано О. Ф. Клейнманом, базується на тому, що доказування в цивільному процесі складає процесуальна діяльність сторін, яка ґрунтується на сукупності відповідних процесуальних прав і полягає у твердженнях про фактичні обставини справи, наданні доказів, спростуванні доказів суперника, заяві клопотань про витребування доказів, участі у дослідженні доказів, пояснень з приводу досліджених доказів. Тому в поняття судового доказування не слід включати дослідження, перевірку та оцінку доказів судом [127, с. 47]. Тобто суб’єктами доказування є тільки сторони, чий спір про право вирішується судом.

Слід зауважити, що у теперішній час така точка зору на суб’єктний склад не підтверджується законодавством, оскільки відповідно до ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Але те, що термін «доказування» застосовується тільки відносно діяльності сторін, а не суду, зовсім не означає, що в цивільному процесуальному законодавстві панує концепція судового доказування як засобу переконання суду. В той же час, у Постанові Пленуму Верховного Суду України від 12.06.2009 N 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» містяться підтвердження тому, що суд є активним учасником процесу дослідження доказів. Так, у п.29 зазначається, що «під час дослідження доказів суд, залучивши спеціаліста до участі у справі, може скористатися його усними консультаціями або письмовими роз'ясненнями...», а у п. 31 вказано, що «виходячи із закріпленого статтею 159 ЦПК України принципу безпосередності судового розгляду, докази повинні бути досліджені в судовому засіданні, в якому ухвалено рішення, незалежно від того, чи досліджувалися ці докази тим же складом суду в іншому судовому засіданні» [199].

Хоча чинний ЦПК України 2004 року посилив змагальні засади та позбавив суд права самостійно збирати докази, це не виключило його з числа суб’єктів доказування. Змінюється лише його роль та функції на окремих етапах судового доказування, що відображає посилення змагальних засад при здійсненні судового захисту.

Керівництво процесом з боку суду є досить поширеним у законодавствах зарубіжних держав. Навіть в Великобританії, яка завжди розглядалася як приклад класичної змагальності, суд має певні прояви «обов’язкової активності» [144, с. 32-34]. Одним з елементів такого судового керівництва (case management) розглядаються і певні повноваження суду в доказовій діяльності Зокрема, у цивільному процесі Німеччини суддя має керувати розглядом справи та зосереджувати увагу на вирішальних питаннях. Суди вправі робити запити за посадою, наприклад, запит щодо висновку експерта, а також проводити дослідження доказів у справі шляхом проведення відеоконференції [333, с. 185].

Одним з елементів доказової діяльності є оцінка судових доказів. Відповідно до ч. 1 ст. 212 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. З наведеного випливає, що безпосередність дослідження доказів судом є необхідною передумовою належної їх оцінки. А відповідно до ст. 159 ЦПК України, суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі. Це означає, що суд має безпосередньо заслухати пояснення сторін та третіх осіб, показання свідків, висновки експертів, знайомитись з письмовими та речовими доказами тощо.

На підставі викладених у даному підрозділі дисертації уявлень щодо сутності доказової діяльності, вважаємо за можливе висловити висновки щодо поняття, сутності та змісту доказової діяльності в цивільному процесі.

Доказова діяльність - це процесуальна форма пізнання фактичних обставин справи судом та особами, які беруть участь у справі, на основі дослідження передбачених законом засобів доказування з метою встановлення тих обставин, на які сторони посилаються як на підстави своїх вимог та заперечень, а також інших обставин, що мають значення для розгляду справи.

Залежно від того, чи визнається суд суб’єктом доказової діяльності, оцінка доказів або включається до доказової діяльності, або виноситься за її межі та відноситься до сфери судового пізнання. Це питання тісно пов’язане з принципом змагальності та суперечками щодо доречності існування принципу об’єктивної істини.

Нашу думку, суд є суб’єктом процесу доказування, оскільки саме він організовує діяльність інших учасників судочинства. Саме на нього покладається обов’язок справедливо, неупереджено та своєчасно здійснювати розгляд цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів. Наведені вище приклади впровадження судового керівництва в різних його формах зайвий раз демонструють тенденцію до посилення ролі суду (навіть в умовах «класичної змагальності») та підтверджують правильність включення суду до суб’єктів доказової діяльності.

Сутність доказової діяльності розкривається у двох аспектах: пізнавальному, який спрямований на встановлення фактичних даних і процесуальному, який має прояв у поданні, дослідженні та оцінці доказів. Доказова діяльність має такі риси, як законодавче врегулювання процесу, певна послідовність дій по доказуванню та їх зміст, універсальність та імперативність процесуальної форми доказування та підпорядкування доказової діяльності принципам цивільного процесу. Таким чином, доказова діяльність - це пізнавальна діяльність в рамках процесуальної форми, якою виступає судове доказування.

Крім того, для того щоб отриманими знаннями можна було оперувати в ході процесуального доказування, їх слід матеріалізувати у визначеному законом порядку та формі - засобах доказування. У зв’язку з цим і завжди актуальним залишається питання дослідження різновидів джерел доказової інформації, особливо новітніх, пов’язаних із електронними засобами доказування.

1.2.