1.1 Сутність доказової діяльності в цивільному судочинстві

Для кожної держави першочерговою є задача забезпечення захисту прав і свобод людини. Тому не буде перебільшенням стверджувати, що саме наявність дієвого механізму такого захисту і визначає в цілому розвиненість правових і демократичних інститутів тієї чи іншої держави.

Тим більше видається корисним вивчення такої діяльності не тільки в діалектиці її розвитку, а й порівняння її теоретичного обґрунтування та нормативної регламентації в країнах, які мають з нами не тільки значну історичну спільність, а й відмінності, зумовлені політичними і, відповідно, правовими процесами. Це дозволить провести різноаспектний аналіз сучасного вітчизняного цивільного судочинства, виявити найцінніше у зарубіжному досвіді здійснення доказової діяльності, сформувати теоретичні основи гармонізації цивільного процесуального законодавства, в результаті вийти на новий рівень дослідження цивілістичної процесуальної науки.

Вивчення доказів і доказування в цивільному процесуальному праві своїм витоком має визначення спільної позиції щодо місця доказів і доказування у системі права. У науковій літературі висловлено широкий спектр поглядів на галузеву приналежність доказового права. Поширеною точкою зору є визнання доказів інститутом цивільного процесуального права. Низка авторів підкреслює наявність тільки зовнішньої схожості у галузевих інститутах доказів.

І. В. Решетнікова розвиває концепцію доказового права як міжгалузевого комплексного інституту, обґрунтовуючи її тим, що доказування регулюється різними галузями права. Автор також вважає, що в рамках цивільного процесуального права докази мають комплексний характер, обумовлений розміщенням норм як в загальній та особливій частинах ЦПК, АПК, КПК, так і в матеріальному праві [149, c. 20]. У науці подана думка про доцільність розгляду доказів і доказування у кримінальному та цивільному процесі в рамках однієї узагальненої теорії [98, c. 68].

Кожна із зазначених позицій має в своїй основі раціональне зерно і тим самим забезпечує наявність аргументів і своїх прихильників. Однак, на нашу думку, найбільш доцільно розглядати наявне різноманіття поглядів у якості методологічних підходів до вивчення доказового права. Цілі дослідження і практична користь і будуть тими факторами, які обумовлюють той чи інший підхід до визначення місця доказового права в системі правового регулювання.

Розглядаючи у порівняльному аспекті доказове право Республіки Польща, України та Російської Федерації, слід звернути увагу на достатню визначеність і чіткість обмеження предмету дослідження. Тому цілі нашого дослідження обумовлюють як найбільш доцільний розгляд доказового права як інституту цивільного процесуального права. Не заперечуючи цінності інших висловлених в науці поглядів, обмежимо рамки порівняння доказової діяльності в Республіці Польща, Україні та Російській Федерації однією галуззю права. Деякий ступінь наукового абстрагування у межах предмета регулювання цивільного процесуального права має на меті дотримання правил застосування порівняльного методу, виявлення спільного і різного в умовах подібності засад правового регулювання, можливість формулювання положень теоретико-прикладного характеру.

Вихідним засновком вивчення доказової діяльності є з’ясування її співвідношення з низкою понять і категорій, що мають неправовий характер. Йдеться про такі поняття та категорії як пізнання, логіка, мислення, переконання та інші. Це можна пояснити доктринальними підходами, які склалися в науці, що відображають як єдність правових і неправових начал доказової діяльності, так і складність їхньої взаємної кореляції. Не випадково, А. О. Власов підкреслює наявність у доказовій діяльності філософських, інформаційних, логічних, психологічних аспектів [37, c. 20]. О. Т. Боннер говорить про переважання логіки, діалектики і пізнання [24, c. 107]. Інші автори стверджують, що процесуальна діяльність повинна бути буквально пронизана логікою мислення, тоді як розумова діяльність у ході судового доказування має здійснюватися в рамках суворої процесуальної форми [50, c. 215].

На наш погляд, не повинно бути сумнівів у тому, що розглянуті засади мають суттєві відмінності. По-перше, порядок доказування регламентований законодавцем, проте, навряд чи можна ставити питання про обмеження пізнання і логіки, мислення і переконання якими-небудь нормативно встановленими межами, оскільки вони мають об’єктивну природу і не залежні від волі законодавця. По-друге, навіть у випадку порушення цивільного процесуального законодавства, доказ буде визнано таким, що не відповідає правилам належності і допустимості.

Тож коли йдеться про доказування необхідно відзначити його логічно-розумову основу. Деякі сучасні дослідники підкреслюють значення логічної діяльності в доказуванні [199, c. 31; 16, c. 30–32]. Разом з тим, більшість концепцій доказування взагалі ігнорують зазначену складову, обмежуючи дослідження лише процесуальними нормами. Однак логічна основа процесу доказування існує об’єктивно і складність сприйняття, опису і вивчення не є підставою для її заперечення або замовчування.

Доказування, поряд з процесуальними діями з подання, дослідження, оцінки доказів, містить у собі як невід’ємну частину логіко-розумову пізнавальну діяльність, існування якої слід визнати і вивчати.

У науці робилися спроби описати логічну складову доказування, визначити її основні правила. Так, В. В. Бабенко підкреслює, що потік думок в процесі доказування має відрізнятися строгістю і визначеністю, послідовністю і несуперечливістю, обґрунтованістю [16, c. 31–32]. Однак, незважаючи на простоту і очевидність наведених характеристик логічної діяльності, вказати на їхнє реальне застосування не можна. Вельми категоричним видається представити будь-які вимоги стосовно процесу мислення, позаяк оцінити його сторонньому суб’єкту неможливо. Максимум, доступний до оцінки – це результат логічного мислення, відображений у діях і рішеннях суду, підставах та мотивах їхнього прийняття.

Водночас деякі автори перебільшують можливості судового доказування. У науці висловлена думка, що завдання доказування – повністю, вичерпно підтвердити істинність тези. У цьому полягає відмінність доказування від інших розумових процедур, які в змозі тільки частково підтримати тезу, надати йому, якщо змога, велику (але не вичерпну) переконливість [33, c. 51]. Схожі твердження відрізняються абсолютизуванням можливостей доказування і не враховують теперішньої реальності.

Для позначення логіко-розумової діяльності С. Я. Фурса пропонує використовувати термін «доведення» на противагу терміну «доказування», яким охоплюється винятково процесуальна діяльність [199, c. 21]. Як зазначає В. Сідлеський, під доведенням можна розуміти сам розумовий процес, що полягає в підведенні підсумків на підставі певних ресурсів, званих доказовими ресурсами, про існування або неіснування визначених фактів. Під доведенням можна також розуміти діяльність, яка спрямовує до підтвердження справжності або неправдивості певних тверджень про факти, що мають істотне значення для вирішення справи. У цьому значенні такий термін вживається, коли йдеться про те, що сторона доводить свої вимоги в процесі [224].

Незважаючи на наявність певних складнощів, які виникають при перекладі запропонованих термінів, теза про самостійну цінність логічної складової процесу доказування повністю відповідає об’єктивній реальності. Увага авторів до непроцесуальних аспектів доказування, твердження про необхідність їхнього закріплення та регулювання, неможливість відокремити процесуальні норми від логічної основи доказування, відображає потреби сучасного етапу розвитку доказового права.

Доказування нерозривно пов’язане з логікою мислення. Саме логічні процеси є основою доказової діяльності. Тому деякі автори визначають доказування як сукупність логічних прийомів обґрунтування істинності якого-небудь судження за допомогою інших істинних і пов’язаних з ним суджень [33, c. 50].

Деякі науковці вказують, що судове пізнання характеризується особливими способами, прийомами, формами встановлення фактів, так чи інакше отримують регламентацію у законодавстві [33, c. 55]. З іншого боку, в літературі зазначається, що закони логіки і психології не можуть регламентуватися на законодавчому рівні [199, c. 21], з чим важко не погодитися. Процесуальні правила доказування повинні ґрунтуватися на логіці, і чим більший буде ступінь обліку та деталізації логічних основ у встановлених правилах, тим більш справедливим і ефективним буде цивільний процесуальний закон. Особливого значення набувають правила логічного діяльності при оцінці доказів, формуванні та обґрунтуванні висновків суду.

Аналіз існуючих поглядів на доказування наштовхує на висновок, що доказування в аспекті співвідношення з логікою в науці цивільного процесу розглядається або в широкому, або у вузькому сенсі. Широке розуміння включає в себе як процесуальну, так і логічну діяльність, вузьке ж – тільки процесуальну, відносячи до доказування тільки власне юридичні дії. Прихильниками широкого трактування доказування є, зокрема, К. С. Юдельсон. П. П. Гурєєв, Ю. К. Осипов, В. М. Семенов, М. К. Треушніков, В. В. Молчанов та інші, вузького розуміння дотримуються Ю.

Під час вирішення зазначеного питання, на нашу думку, слід зважати на єдність процесів логіко-пізнавальної діяльності. Як правильно зазначають дослідники, загальність властивостей відображення і однотипність загального біологічного механізму відтворення дійсності у людини, незалежно від сфери її діяльності та специфіки, дозволяє розглядати закономірності відбиваючих процесів як основу для дослідження характеристик судового пізнання [115, c. 15; 223].

Певною мірою недостатня увага до непроцесуальних основ доказування характерна для цивільного процесуального права усіх досліджуваних у рамках роботи держав. Цивільне процесуальне законодавство України, Російської Федерації та Республіки Польща не містить прямої вказівки на відповідність логіці процедури розгляду і вирішення цивільних справ. Ні загальні норми, ні спеціальні правила доказування, формулювання висновків у судових актах, перевірки прийнятих рішень не звертаються до логіки як основи процесуальної діяльності. Хоча доказування у кінцевому підсумку відображається у судовому рішенні [67, c. 179]. Це дає підставу стверджувати, що оцінювання ефективності доказової діяльності відбувається шляхом аналізу судового рішення. Законне і обґрунтоване судове рішення є відображенням ступеня встановлення обставин у справі, що робить правомірним постановку питання про те, що вимоги, які ставляться до нього, повинні формуватися також з урахуванням доказування. Звернемося до цивільного процесуального законодавства.

Відповідно до ч. 3 ст. 213 ЦПК України, обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Схожий підхід також реалізований у законодавстві та практиці Республіки Польща. Рішення повинно ґрунтуватися на справжніх обставинах справи і на взаєминах сторін. Суддя (суд) обґрунтовує своє рішення лише тими доказами, які були вивчені у судовому засіданні.

Частина 2 ст. 195 ЦПК РФ говорить про те, що суд обґрунтовує рішення тільки на тими доказами, які були вивчені у судовому засіданні.

Як бачимо, відповідність судового рішення логіці не закріплене в законодавстві. Ми вважаємо, що варто посилити положення закону для того, щоб запобігти появі судових рішень з дефектами логіки або мислення, з недостатньою обґрунтованістю або аргументованістю висновків.

Неоднозначно у процесуальній доктрині вирішується проблема співвідношення пізнання і доказування. Так, одна група вчених, прямо вказує на тотожність понять «пізнання» і «доказування» [216, c. 33; 94, c. 366; 3, c. 45; 54, c. 172; 56, c. 147; 49, c. 191; 34, c. 156]. Інша група процесуалістів, навпаки, вважає правомірним існування двох різних понять «доказування» і «пізнання» [60, c. 99; 76, c. 41; 28, c. 11; 13, c. 40–43]. Зокрема, І. В. Решетнікова називає доказування специфічним видом пізнання, «обставленим» умовностями різних правових норм, що утворюють процесуальну форму, а пізнання є більш загальною категорією порівняно з доказуванням [149, c. 5].

Крім того, в теорії висловлена і точка зору, що ставить під сумнів здатність за допомогою категорії пізнання вийти на розуміння сутності доказування. Наприклад, Л. А. Ванєєва говорить про доказування як винятково діяльність осіб, що беруть участь у справі, заперечуючи, таким чином, спільність пізнання і доказування [28, c. 11]. С. Ф. Афанасьєв ще більш категоричний у своїх висловлюваннях, підкреслюючи, що пізнання існує для суду, а доказування лише для сторін [13, c. 40–43].

Низка авторів виступила за широке розуміння пізнання, включивши в нього не тільки власне доказування, але також і безпосереднє знання судом обставин справи, пізнання спірних правовідносин тощо [93, c. 343, 345–346].

Деякі науковці-процесуалісти, на противагу зазначеній позиції, наділяють доказування великим обсягом, розуміючи в якості елементів останнього і пізнання, і владні повноваження суду, і права та обов’язки учасників процесу. Як підкреслює О. В. Баулін у цього процесу є цілий ряд особливостей, обумовлених необхідністю екстраполювати загальні засади логіки та пізнавальної діяльності до практичного завдання з вирішення правового конфлікту [20, c. 18].

Таким чином, дуже полярні позиції представлені на сьогодні у процесуальній науці. Однак, вважаємо найбільш плідною наукову концепцію, в основі якої доказування є особливим різновидом пізнання, особливості якого вже були піддані аналізу в низці наукових робіт [57, c. 12]. Зупинимося детально на таких особливостях.

Перше – цільове призначення пізнання, а саме: отримання нового знання про правовідносини, які є предметом судового розгляду. Правильно вказує В. В. Бабенко на обмежений склад юридичних фактів, вивчених судом [16, c. 31]. Відповідно до норм цивільного процесуального законодавства, суд вирішує справи на підставі вивчених доказів, тобто пізнання обмежується суб’єктивними і об’єктивними рамками заявлених вимог. Воно здійснюється тільки для вирішення вимоги і тільки поки вимога існує.

Друге – конструкція розподілу тягаря доказування, її владний характер. Очевидно, що судове пізнання вельми відрізняється від буденного [170, c. 12–13]. Але для цивільного судочинства є першочерговим визначення такого суб’єктного складу, який зацікавлений у встановленні фактичних обставин у цивільній справі, оскільки без інтересу судовий розгляд стане безпредметним.

При цьому слід особливо відзначити, що доказування ж не обмежується власне пізнанням, для якого все-таки характерним є відсутність будь-якого інтересу. Чого не можна сказати про доказування, де кожна із сторін переслідує свої інтереси. У зв’язку з цим вважаємо, що пізнання і доказування співвідносяться лише в певній частині. І особливості доказування необхідно шукати саме у конструкції тягаря доказування, яка за загальним правилом розподіляє обов’язки доказування і встановлює несприятливі процесуальні наслідки його невиконання.

Окреме трактування сутності доказування пов’язане з поняттям переконання [10, c. 100; 50, c. 210]. При цьому відношення до переконання у доказуванні в цивільній процесуальній науці варіюється від визнання єдиним змістом до повного заперечення. Аналізуючи погляди вчених на судове доказування, Г. О. Лім дійшла висновку, що головна відмінність двох основних концепцій щодо судового доказування зводиться саме до того, що перша з них робить акцент на такій властивості процесу доказування як переконання, твердження доказуваних обставин. Друга ж концепція особливо виділяє пізнавальний аспект доказування [102, c. 13]. Слід погодитися з наявністю зазначених розбіжностей у підходах до розуміння судового доказування, однак навряд чи варто надавати йому значення головного. Акцент на пізнавальному або переконливому аспекті доказування не є суттєво антагоністичним моментом, оскільки не заперечує взаємного співіснування, на що і звертає увагу Г. О. Лім, конструюючи своє визначення доказування. Крім того, співвідношення пізнання і переконання далеко не єдиний критерій різноманітності наукових позицій.

Переконання – це суб’єктивне відчуття правильності того чи іншого висновку. Переконання формується під впливом різних факторів, а не тільки під дією результату пізнання. У науці вказується на те, що у доказуванні мають місце і процеси чуттєві, емоційні [103, c. 98–100]. Пізнання не враховує суб’єктивного сприйняття інформації як відповідній чи невідповідній істині. За рамками пізнання залишаються різні висновки з тих самих встановлених фактів. Не охоплюються пізнанням вміння сторони або її представників вигідно подати ту чи іншу інформацію, применшити чи перебільшити її значення, обґрунтувати той чи інший висновок. Не входить в рамки пізнання довіра суду до тої чи іншої сторони, переконаність у правдивості тієї чи іншої позиції. Незважаючи на складну природу зазначених явищ і спірний характер їхнього впливу на прийняття рішення, заперечувати об’єктивність їхнього існування не можна.

О. В. Баулін виключає з обсягу доказування діяльність у переконанні суду, вважаючи, що розуміння доказування як діяльності у переконанні суду у фактичній та правовій обґрунтованості, обраної учасником процесу позиції, має не процесуальний, а криміналістичний характер [20, c. 24–25].

Позиція автора видається нам надмірно категоричною. Безсумнівно, правильною є теза про необхідність розмежування предметів цивільного процесуального права та інших правових наук (криміналістики, адвокатури, судової психології). Однак вивести за рамки доказування діяльність сторін у переконанні суду у своїй правоті суперечить самій природі доказування. Переконання – одна з двох основних категорій, через які розкривається зміст терміну «доказування». Саме переконання суду у своїй правоті є метою доказової діяльності для сторін. Разом з пізнанням переконання становить ядро доказування. Тому штучне винесення діяльності сторін у переконанні суду за межі поняття доказування не є виправданим.

На нашу думку, заперечення наявності елемента переконання у доказуванні не ґрунтується на об’єктивних даних. Передусім, слід враховувати значення самого терміна «доказування», який тлумачиться не тільки як пізнання, але і як переконання [62, c. 415]. Відкидати чи обмежувати лексичне значення поняття без будь-якої переконливої аргументації не можна. Використання загальновживаних термінів у правовій лексиці має свої особливості, проте у випадку відсутності нормативного визначення того чи іншого терміна, немає підстав для категоричного висновку про розбіжність обсягів понять у загальновживаному і правовому сенсах.

Елемент переконання у доказуванні не просто присутній, але й займає перше місце при розгляді зазначеної діяльності з позиції осіб, які беруть участь у справі. Об’єктивно неможливо заперечувати його існування. Тому деякі автори виносять переконання в доказуванні за межі цивільного процесуального права, знаходячи йому місце у рамках криміналістики, адвокатури, судової психології [20, c. 31]. Такий підхід не можна визнати правильним. Єдина за своєю природою доказова діяльність виявляється розірваною на дві частини, одна з яких – пізнавальна – називається процесуальною, а друга – переконлива – поза процесуальною. Однак норми цивільного процесуального права однаковою мірою регулюють такі аспекти доказування як дослідження доказів (пізнавальна сторона) і оцінка доказів (переконлива сторона). Наведені як приклад елементи доказування настільки тісно сплетені, що їх окремий розгляд призводить до розриву єдиного логічного процесу. Не викликає сумніву, що клопотання сторони, недостатньо або неналежно мотивоване, буде залишено без задоволення, незалежно від ступеня пізнання судом обставин справи. Усі процесуальні акти поряд з описовою частиною (що вказує на встановлені факти) містять і мотивувальну частину (яка пояснює, чому суд прийняв те чи інше рішення). Нормативні правила доказування певною мірою стосуються як способів, форм і методів пізнання, так і переконання.

Уся діяльність суду та осіб, які беруть участь у справі, є процесуальною. Водночас як пізнання не має яскраво вираженого вольового компонента, то переконання завжди має спрямований вплив. Переконання, на відміну від пізнання, завжди передбачає участь як мінімум двох суб’єктів – того, що переконує і того, кого переконують. Це і відбувається у процесі розгляду справи між особами, які беруть участь у справі (ті, що переконують) і судом (той, кого переконують). Визнання переконання непроцесуальним аспектом доказування підриває правову основу процесуального використання його результатів. Якщо суд вказує на причини, мотиви, чинники, що зумовили прийняття того чи іншого рішення, вони є процесуальними, оскільки мають значення. А переконання поза зв’язком з впливом на результат – немає і бути не може, так як саме формування позиції суду є метою переконання.

Встановлення одних і тих же фактів може бути підставою для прийняття різних рішень. І. В. Решетнікова підкреслює, що будь-якому юристу відомі випадки, коли той самий доказ може тлумачитися по-різному [149, c. 72]. Численні приклади тому дає судова практика при скасуванні судових рішень. При цьому здебільшого пізнавальний аспект доказування не зазнавав змін, які стосуються висновків суду з фактів, тобто формування переконання суду. Виключення формування переконання з доказуванням призводить до розриву зв’язку між фактичними даними і прийнятими рішеннями.

І вже тим більше видається необґрунтованим віднесення переконання до сфери криміналістики, адвокатури, судової психології. Видається непереконливою пропозиція частину процесу, пов’язаного з доказуванням у цивільній справі, відірвати від цивільної процесуальної науки і розглядати в рамках блоку криміналістичних наук, побудованих на абсолютно інших засадах і принципах таких, що не мають інших точок дотику. Однією з причин подібної кальки з кримінальних процесуальних відносин є, мабуть, вдале розмежування різних аспектів доказування між кримінальним процесом і криміналістикою. Однак ми вважаємо, що в даному випадку механічне перенесення конструкцій, придатних для сфери кримінального процесу, в сферу цивільного процесу, не є виправданим.

На нашу думку, розмежування між процесуальними аспектами доказування і сторонами, що досліджуються в криміналістиці, адвокатурі, судовій психології має відбуватися не тільки з урахуванням предмета характерних дій з огляду на особливості методів тієї чи іншої діяльності. Має рацію О. В. Баулін, який не вважає процесуальними аспектами визначення найбільш вигідного для сторони моменту подання доказів, оцінку психологічного впливу на суд того чи іншого мотивування клопотання, послідовність у постановці питань свідкові тощо [20, c. 31]. Однак виключення з доказової діяльності мотивів, аргументів, висновків сторін зробить зміст доказування формальним і позбавить значної частини його суті.

Переконання як спрямовуюча сила доказування має всі підстави визнаватися і джерелом правил розподілу тягаря доказування. Формула тягаря доказування: «кожна сторона повинна довести...» схиляє нас до розуміння доказування як активної, цілеспрямованої діяльності сторін, спрямованої на формування у суду певних позицій. Якщо немає необхідності переконувати, то важко і говорити про покладання обов’язку доказувати. Розподіл тягаря пізнання – абсолютно безглузде твердження. Складно уявити взагалі активний обов’язок когось, окрім суду, спрямований на пізнання. Таким чином, переконання становить суттєвий аспект доказування.

На нашу думку, сутність судового доказування полягає у поєднанні пізнавального та переконливого аспектів діяльності. Під час доказування відбувається встановлення обставин цивільної справи. Саме встановлення і цей термін відрізняється від пізнання, насамперед, відсутністю нейтрального ставлення. Пізнання – основа встановлення фактичних обставин, яка спрямовується дією переконання. Суттєва відмінність між пізнавальним і переконливим аспектом доказування полягає у переважної орієнтації на певних суб’єктах: пізнання більше стосується діяльності суду, переконання – осіб, які беруть участь у справі.

Встановлення обставин справи відрізняється від пізнання владним характером висновку про наявність чи відсутність того чи іншого факту, його значенням для вирішення цивільної справи. Суд не просто отримує інформацію про обставини, а дає оцінку інформації як такій, що свідчить про факт її відповідності істині, здатності впливати на висновок про наявність чи відсутність права. Якщо отримання інформації більш опосередковується пізнанням, то формування висновків з інформації – переконанням.

Пізнання і переконання у доказуванні не роздільні. Неможливо розділити доказову діяльність на етапи і визнати пізнання початковим, а переконання – подальшим етапом. Як усвідомлена діяльність, доказування може бути вельми умовно розділеною на інтелектуальний момент – пізнання обставин справи і вольовий – переконання у правильності висновків.

Отже, ми вважаємо доказування діяльністю, основаною на двох характерних процесах: пізнанні і переконанні. Поділ зазначених складових неможливий, реалізуються вони одночасно, взаємно доповнюючи один одного. Водночас сутність доказування не може бути зведена тільки до двох названих видів діяльності внаслідок втручання у їхній перебіг своєрідного і зовнішнього для логіки мислення процесу – правового регулювання.

Ґрунтуючись на логіці, норми права про докази та доказування повинні враховувати й інші чинники соціального характеру: необхідність захисту окремих категорій учасників судочинства та видів суспільних відносин; реальність пізнання того чи іншого факту; особливості національного характеру і суспільного життя; цілі побудови тієї чи іншої системи правосуддя і т. ін. Побудова норм, які регулюють докази й доказування, винятково на правилах «чистої логіки» не буде відповідати реальному життю.

У літературі підкреслюється формальна своєрідність судового доказування. Так, наприклад, порівнюючи судове доказування з логіко-математичним, А. Г. Коваленко зазначає, що особливостями судових доказів є «матеріалізація» тільки у процесуальній формі, наявність сурогатних еквівалентів (презумпцій, фікцій), відсутність заздалегідь встановленої сили, орієнтація на застосування правової норми [77, c. 61–62].

Вплив держави на природні правила пізнання і переконання в ході регулювання доказування у цивільному процесі різноманітний. Можна лише частково погодитися з тим, що держава санкціонує ті форми пізнання, які відповідають його потребам та інтересам при регулюванні конкретних правовідносин, і закріплює їх у нормах процесуального та матеріального права [32, c. 17]. Форми пізнання є найзагальнішими і глобальними категоріями, які випускають з поля зору значну кількість засобів державного впливу на судове доказування. Регулювання також можливе шляхом встановлення винятків, спеціальних правил, які не обґрунтовані природою процесів пізнання і переконання. Джерелом відповідних вилучень є цілі правового регулювання суспільних відносин.

Зокрема, правила тягаря доказування служать одним із способів правового регулювання доказування. Упорядковуючи процес пізнавально-переконливою діяльністю, законодавець також визначає особу, відповідальну за його змістовне наповнення. Визначення суб’єкта, зобов’язаного доказувати ті чи інші обставини сприяє конкретизації прав і обов’язків учасників процесу, ліквідовує правову невизначеність. Зміна загальних правил розподілу тягаря доказування має місце у випадках, обумовлених спеціальними мотивами законодавця. При цьому своє значення отримують необхідність підвищеного та пріоритетного захисту будь-яких суспільних відносин, усунення очевидної несправедливості, яка трапляється внаслідок скрутності або неможливості доказування будь-якого факту. Отже, розподіл тягаря доказування – специфічна особливість процесуального доказування, нехарактерна для сутності пізнавально-переконливої діяльності, що відображає необхідність соціального врегулювання здійснення правосуддя з позицій не тільки логіки, а й справедливості.

Важливим є також фактор практичної спрямованості цивільного процесуального доказування. Зазначена діяльність має своє конкретне призначення – вирішення правового спору. Організація досягнення мети обумовлює вплив на природні правила пізнання і переконання. Доказова діяльність є тільки в тому обсязі, який необхідний для вирішення справи. Отже, пізнання і переконання обмежуються в глибині своїх проявів штучно, для оптимальної реалізації мети судочинства у цивільних справах. Окрім того, виключно прагматичними мотивами постає питання необхідності встановлення в процесуальних нормах правил поведінки суду у разі недостатності результатів пізнання і переконання. Суд не може залишити правовий спір невирішеним внаслідок недостатності пізнання обставин справи або наявності сумнівів у правоті сторін. Доказування, на відміну від пізнання і переконання, повинно завжди закінчуватися результатом у вигляді висновку про вирішення спору. Обов’язковість досягнення результату спричинює втілення у правових нормах різних презумпцій, правил доказування, які мають на меті визначити результат справи у випадку неможливості встановити ті чи інші обставини, усунути сумніви.

Тому правила логіки обмежуються, змінюються, доповнюються чужими їм елементами, продиктованими умовами функціонування судово-правової системи. Таким чином, доказова діяльність частково відходить від логічних стандартів і відбувається за доповненими, зміненими і обмеженими правилами з урахуванням потреб конкретних соціальних умов функціонування суспільства і цілей судочинства.

Штучне обмеження, зміна природних процесів пізнання і переконання свідчить про те, що доказування у цивільному процесі не може бути визнано видом будь-якого з названих видів діяльності, а являє собою особливу форму діяльності, яка лише частково базується на названих категоріях. Так як ні пізнання, ні переконання як такі не можна обмежити і скоригувати зовнішніми довільними правилами. Також слід визнати, що правова форма доказування впливає тільки на її правовий результат, а процеси пізнання і переконання, які мають місце в ході доказування у цивільній справі, можуть призвести до абсолютно різних результатів. Відсутність у цих результатах правового значення зовсім не свідчить про те, що їх немає. Доказування, таким чином, являє собою лише частину діяльності у пізнанні обставин справи і переконанні у правоті тієї чи іншої сторони, врегульованої правом.

Таким чином, процеси пізнання і переконання у сукупності відображають сутність доказування у цивільній справі. Ґрунтуються зазначені процеси на правилах логіки. При цьому доказування не може бути визнано видом пізнання або переконання, воно є особливою діяльністю, яка, крім того, регламентується зовнішніми правилами процесуальної форми.

Зі сказаного виходить, що сутність доказування у цивільному процесі слід визначити як діяльність, основану на логіко-розумових процесах пізнання і переконання, здійснювану у встановленій процесуальній формі з метою вирішення цивільної справи [7, c. 8].