1.2 Поняття доказування в цивільному судочинстві

У науковій літературі тривалий час обґрунтовуються пропозиції закріпити у законодавстві визначення поняття «доказування». Перспективи нормативного визначення для українського законодавства зазначає, зокрема, С.

Водночас цивільне процесуальне законодавство Республіки Польща, України та Російської Федерації не містить відповідної дефініції. Також і деякі вчені вказують на відсутність необхідності у нормативному закріпленні поняття «доказування». Однак така позиція, на нашу думку, не є теоретично і практично обґрунтованою.

Беручи до уваги головний аргумент противників нормативного закріплення відповідної дефініції, можна зробити висновок про те, що основним негативом стане відсутність практичної доцільності, перевантаженість нормативного матеріалу непотрібними визначеннями теоретичного характеру [77, c. 80]. Справді, саме поняття «доказування» являє собою значною мірою теоретичний інтерес. Водночас на підставі терміну «доказування» будується значна кількість категорій, які мають не тільки теоретичну, а й практичну спрямованість. До таких можна віднести «предмет доказування», «тягар доказування», «межі доказування» та інші. Похідні від поняття «доказування» терміни також мають суттєве значення. Так, зокрема, цивільне процесуальне законодавство Республіки Польща, України та Російської Федерації не розкриває значення терміна «доказати». Однак саме на підставі того, «доказала» або не «доказала» сторона свої вимоги і заперечення, суд вирішує цивільну справу. Практичне значення категорії «доказати» не можна переоцінити. І це тільки один з можливих прикладів.

Зміст зазначених та багатьох інших понять має формуватися на підставі єдиного розуміння доказування, що є неможливим при виключно теоретичному підході до визначення його змісту.

Думки щодо визначення поняття доказування у науці цивільного процесуального права досить різноманітні.

О. В. Баулін дійшов висновку, що під доказуванням у цивільному судочинстві слід розуміти діяльність осіб, які беруть участь у справі, і суду, здійснювану в запропонованій цивільним процесуальним законодавством формі щодо встановлення юридично значимих фактів [20, c. 61].

С. С. Бичкова стверджує, що доказування – це процесуальна діяльність суду та інших суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин, спрямована на встановлення істини в конкретній цивільній справі і вирішення спору між сторонами [202, c. 218].

Д. В. Крижанівський вважає, що під судовим доказуванням у арбітражному процесі необхідно розуміти логіко-практичну діяльність осіб, які беруть участь у справі, а також арбітражного суду з доказування фактів, значимих для винесення законного і обґрунтованого рішення [89, c. 9].

На думку Г. О. Лім, доказування у арбітражному процесі – це діяльність осіб, які беруть участь у справі, а також арбітражного суду у встановленій законом процесуальній формі, спрямованій на отримання знання щодо обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, що здійснюється шляхом підтвердження цих обставин особами, які беруть участь у справі, за безпосереднього сприяння арбітражного суду [102, c. 15].

Д. Д. Луспеник вважає доказуванням особливу процесуальну діяльність зі встановлення фактичних обставин справи, яку здійснюють особи, які беруть участь у справі, і суд [142, c.

Л. М. Ніколенко визначає доказування як особливу форму пізнавальної діяльності осіб, які беруть участь у справі, і суду, яка забезпечує встановлення, перевірку та посвідчення фактів спірного правовідношення, прийняття законного і обґрунтованого судового рішення, врегульованого нормами процесуального та матеріального права [126, c. 5].

М. К. Треушніков підкреслює, що судове доказування є логіко-практичною діяльністю осіб, які беруть участь у справі, а також певною мірою і суду, спрямованою на досягнення правильного знання про фактичні обставини виникнення, зміни та припинення правовідносин, здійснюваною у процесуальній формі шляхом твердження осіб, що беруть участь у справі, про факти, які мають правове значення, вказівки на докази, подання їх суду, надання судом сприяння особам, які беруть участь у справі, у збиранні доказів, вивченні доказів і оцінки [185, c. 36].

М. Й. Штефан вказує, що доказування – це пізнавальна і розумова діяльність суб’єктів доказування, яка здійснюється у врегульованому цивільному процесуальному порядку і спрямована на з’ясування дійсних обставин справи, прав і обов’язків сторін, встановлення певних обставин шляхом підтвердження юридичних фактів, вказівки на докази, а також подання, збирання, витребування, дослідження і оцінки доказів [210, c. 268].

Як зазначають польські вчені, серед процесуальної діяльності важливе значення має діяльність, яка спрямована на пізнання реальних обставин у цивільній справі, зокрема, встановлення існування фактів, що мають істотне значення для вирішення справи. Ця діяльність складається з розгляду і дослідження доказів, що являє істотну частину пізнавальної поведінки. У загальному значенню слова доказом називається однаково як доказовий ресурс, так і діяльність, щодо виявлення справжності якогось твердження. Проте у вузькому значенні слова під доказом слід розуміти доказовий ресурс, який уможливлює доведення, отже дозволяє впевнитись в існуванню або не існуванню позначених фактів, а тим самим в справжності тверджень про ці факти [224].

Існуючі визначення можна певним чином умовно впорядкувати. У науці має місце аналіз загальних підходів до визначення поняття доказування. Зокрема, Т. В. Степанова, аналізуючи погляди дослідників на визначення доказування, дійшла висновку про їхній поділ на дві основні концепції [167, c. 14–15]. Представники першої концепції поділяють думку про те, що доказування є способом пізнання фактичних обставин справи [3, c. 336; 186, c. 105; 216, c. 33]. Другий напрямок наукової думки визнає доказування діяльністю, спрямованою на переконання суду в істинності фактів, які ним розглядаються [75, c. 47; 97, c. 65]. Звертає на себе увагу те, що класифікація наукових поглядів вироблена виключно по відношенню до процесу пізнання, не беручи до уваги логіко-розумових основ доказування, психологічних його аспектів і цілей доказової діяльності. Однак навряд чи існуюче різноманіття думок може бути класифіковане настільки прямолінійно.

На нашу думку, при формуванні визначення поняття доказування у цивільному процесі слід взяти до уваги єдність процесу доказування. Зокрема, спільність пізнання і доказування зазначали у своїх роботах О. П. Клейнман, С. В. Курильов, Л. А. Ванєєва, М. К. Треушніков, І. В. Решетнікова, А. Г. Коваленко і інші процесуалісти [75, c. 45; 98, c. 9; 186, c. 4–6; 149, c. 60–71, 111; 77, c. 65–66; 194, c. 34–35].

Однак концепція єдності поняття доказування сприймається у науці неоднозначно. Слід зазначити, що в літературі також обґрунтовується позиція заперечення розуміння доказування як єдиного комплексного явища. Зокрема, деякі автори пропонують ставитися до доказування як до багатозначного поняття, враховуючи, що кожне його значення характеризується власним унікальним змістом [20, c. 16]. Однак, на нашу думку, такі твердження дещо категоричні і вступають у протиріччя з положеннями щодо необхідності уніфікації теоретичних підходів і нормативного врегулювання понятійно-категоріальних основ доказової діяльності.

Вельми переконливо аргументує неможливість роздроблення та обмеження доказової діяльності О.

Запропоновані у науці визначення також суттєво відрізняються залежно від вказаної мети доказування. Низка авторів наполягає на спрямованості доказування на встановлення істини у справі в тій чи іншій формі. Деякі вчені формулюють інші цілі доказування. Інші дослідники взагалі замовчують у визначенні про таку ознаку, як цільова спрямованість. Третя група вчених зазначають, що доказування нерозривно пов’язане з предметом і не може мати самостійної мети [199, c. 12].

Не можна визнати правильним повне ігнорування цілей доказування при формулюванні визначення останнього. Доказування має свої цілі, які суттєво визначають змістовне наповнення даної діяльності. Цілі доказування виконують роль об’єктивного фактора, багато в чому формують суб’єктний склад, способи, засоби, предмет і межі доказування. Функціональне призначення доказування у цивільному процесі визначається, насамперед, цілями відповідної діяльності, що, у свою чергу, вказує на місце доказування у системі процесуальних відносин.

Цілі доказування дозволяють провести розмежування між процесуальною та поза процесуальною діяльністю учасників процесу. Також на підставі цілей доказування відокремлюються результати доказування, які мають процесуальне значення для вирішення спору в суді і винесення рішення у справі. Узагальнюючи викладене вище, можна дійти висновку, що мета доказування є суттєвою ознакою, оскільки дозволяє відокремити власне доказування від суміжних явищ. Тому визначення поняття доказування буде неповним без вказівки на цілі.

Цілі доказування не можуть бути визначені довільно, оскільки доказування має місце у системі цивільних процесуальних відносин.

Слід зазначити, що цивільні процесуальні кодекси РФ, України, Республіки Польща містять статті, присвячені завданням цивільного судочинства. Польські дослідники зазначають, що метою цивільного судочинства є здійснення (реалізація) норм матеріального права в сфері цивільно-правових відносин і встановлення цих відносин з точки зору правового статусу та правової визначеності. Вченими виділяється охоронна функція – цивільне судочинство охороняє приватні інтереси, а в певних категоріях справ, також публічні інтереси. Служить охороні індивідуальних прав; функція впорядкування – цивільне судочинство розглядається як комплексна діяльність окремих суб’єктів цієї процедури; інструментальна функція – її реалізація проявляється в тому, що цивільне судочинство є способом реалізації норм матеріального права, але вони також є засобом для досягнення більш широких соціальних і економічних цілей; праксеологічна (практично-діяльну) функція – цивільне судочинство – це наука про ефективну дію.

Завданнями цивільного судочинства за ЦПК РФ є: правильний і своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод і законних інтересів громадян, організацій, прав та інтересів Російської Федерації, суб’єктів Російської Федерації, муніципальних утворень, інших осіб, які є суб’єктами цивільних, трудових або інших правовідносин (ст. 2 ЦПК РФ). За українським цивільним процесуальним законодавством, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ст. 1 ЦПК України).

Аналізуючи зазначені норми процесуальних кодексів, слід зазначити, що цілі і завдання цивільного судочинства є категоріями глобальними і, власне, не специфічними для цивільного процесуального права. Такі ж цілі стоять і перед іншими процесуальними галузями права: кримінальним, адміністративним, господарським. Мета захисту прав, свобод та інтересів має місце в різних ситуаціях, з різним суб’єктним складом, від різноманітних посягань. Тому своєрідність галузевого регулювання захисту прав, свобод та інтересів відображається на рівні завдань того чи іншого виду судочинства. Незважаючи на єдність цілей, завдання кожного виду процесів істотно відрізняються, обумовлюючи характеристику судової діяльності у регульованій сфері. Виходячи зі сказаного, вважаємо, що завдання цивільного судочинства є формуючим і системостворюючим фактором, що визначає специфіку норм та інститутів цивільного процесуального права, у тому числі і в сфері доказування.

Повертаючись до викладеного вище, можна дійти висновку про те, що завданнями цивільного судочинства є розгляд і вирішення цивільних справ, які відповідають певним ознакам. В українському законодавстві використані ознаки справедливості, неупередженості та своєчасності; у російському – правильності і своєчасності. Слід зазначити, що у частині своєчасності законодавці приходять до єдиної думки, проте відносно інших критеріїв спостерігаються відмінності.

Прагнення впорядкувати і врегулювати процес за допомогою чітко визначених критеріїв, уникаючи оціночних понять і категорій, є загальною тенденцією для цивільного процесуального законодавства досліджуваних держав. Підвищення рівня законодавчої техніки, деталізація правил здійснення правосуддя, стандартизація судової практики характерні для сучасного цивільного судочинства. Водночас цілком відмовитися від понять оціночного змісту не видається можливим, так як цивільні спори є результатом існування і є однією з форм його проявів з усією непередбачуваністю і різноманітністю. Тому при оцінці судової діяльності та її результатів неминуче використання характеристик, які відображають її оцінку з позицій людських цінностей.

У науці розглянутих країн більшість авторів вважає метою доказування встановлення об’єктивної істини. Привертає увагу той факт, що така єдність має місце як протягом радянського періоду розвитку процесуальної науки, так і на сучасному етапі розвитку наукової думки. Протягом досить тривалого часу концепція істини як мети доказування домінує у цивільному процесі, незважаючи на істотні зміни в нормативному регулюванні цивільного процесу України, Російської Федерації та Республіки Польща. Сучасні дослідження активно підтримують і розвивають необхідність досягнення істини у цивільному процесі [87, c. 43–45].

Не вдаючись до ґрунтовної дискусії з приводу істини у цивільному судочинстві, відзначимо лише, що сучасне законодавство досліджуваних держав не містить у собі достатніх підстав для обґрунтування мети досягнення істини при розгляді цивільного спору. Уже досить давно з процесуальних кодексів були виключені норми, які встановлюють обов’язок суду перевірити і встановити обставини справи в повному обсязі, незалежно від позиції сторін [215, c. 596, 607; 219, c. 430–431, 433; 206, c. 432–446]. Відмова від цього правила не була випадковою чи ситуативною. Навпаки, перехід ініціативи від суду до сторін знаменує якісний етап розвитку правосуддя у цивільних спорах, ослаблення втручання держави у особисті відносини, реалізацію світових стандартів правосуддя. Якісна зміна цілей і завдань правосуддя не могла не відобразитися на системі цивільного процесу. Ми не можемо погодитися з М. К. Треушніковим у тому, що закріплення нових завдань цивільного процесу призводить винятково до зміни концепції ЦПК РФ з точки зору дії принципу змагальності як механізму досягнення істини, але не до відмови від цієї мети правосуддя [185, c. 8]. Отже, досягнення істини не може вважатися якою-небудь метою доказування у цивільному процесі.

Російське цивільне процесуальне законодавство містить вимогу правильного розгляду і вирішення справи (ст. 2 ЦПК РФ). А також, законодавство не тільки РФ, але й України, і Республіки Польща використовують характеристику правильності для встановлення критеріїв законної сили судових актів. Для характеристики вимог до судових рішень законодавець використовує ознаки законності та обґрунтованості. Однак зазначених ознак є недостатньо для формулювання підстав для скасування судових рішень. Усі три процесуальні кодекси вдаються до використання, поруч із зазначеними ознаками, категорії правильності рішення у нормах, які стосуються перегляду судових актів. При цьому поняття «правильності» рішення відіграє роль матеріального критерію суттєвості порушення законності та обґрунтованості, на якому ґрунтується рішення про скасування оскарженого акта або залишення його в силі.

Відповідно і під час визначення цілей доказування деякі автори використовують вказану властивість. Зокрема, Л. Ф. Лісницька розглядає мету доказування як правильне встановлення фактичних обставин справи, яка розглядається [155, c. 75].

Однак у науковій літературі зазначається некоректність характеристики «правильності». Зокрема, окремі автори відзначають, що досліджуваний термін занадто розмитий і не зовсім прозорий для того, щоб бути чітким критерієм для оцінки рішення; має узагальнюючий характер з погляду позитивного права, але йому бракує точності та однозначності [72, c. 435]. Стосовно доказування І. В. Решетнікова висловлює критику використання властивості «правильності», засновану на тому, що поняття «правильне» кожен суб’єкт розуміє по-своєму: суд зі своєю незалежною, об’єктивною позицією, сторони – відповідно до свого бачення суті спору та доказів [149, c. 93]. Погоджуючись із висловленими зауваженнями, відзначимо, що ознака правильності несе суб’єктивне сприйняття, позбавлене конкретного процесуального змісту, не має певних правил встановлення і через те не достатньо чітко відображає як загальні завдання цивільного судочинства, так і цілі доказування.

Теоретики цивільного процесу відводять важливу роль справедливості у процесі. А. Г. Коваленко, аналізуючи дію критерію справедливості від римського права до сучасності, зазначає традиційну історичну роль справедливості як одного з основних принципів процесу [77, c. 19–24].

Сьогодні безперечний вплив категорії «справедливість» на конструкцію цивільного судочинства, і не тільки у рамках тенденцій його розвитку. Можна навіть говорити, що саме справедливість виступає в якості основного європейського стандарту правосуддя. Так, ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Конвенція) зазначає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд справи у розумний строк незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону [85].

Зміст даної норми, мабуть, став підставою для доктринального обґрунтування необхідності законодавчого закріплення нового принципу цивільного судочинства – справедливості судового розгляду [25, c. 18–22]. Низка вчених ставить навіть питання ширше, говорячи про існування двох зрізів її дослідження: у контексті доступності правосуддя або права на справедливу судову процедуру [142, c. 156–157]. Залишаючи дискусії щодо даного поняття поза рамками цього дисертаційного дослідження, тільки зауважимо, що за своєю природою воно носить оціночний характер, тобто його зміст безпосередньо пов’язаний з обставинами по справі. Це неодноразово було підтверджено практикою Європейського суду з прав людини. Виходячи з її змісту можна сформулювати позицію європейських суддів в аспекті розуміння справедливості судового розгляду [63, c. 276].

Водночас слід особливо підкреслити наднаціональний статус Європейського суду і, відповідно, характер прийнятих судових рішень, які концептуально виходять з посилання про недопущення втручання у національне законодавство країн-учасниць Конвенції. Це знаходить своє відображення, у тому числі, і у питаннях доказування, або точніше кажучи, оцінки доказів, модель якої є суто прерогативою національного законодавця [35]. При цьому побічно європейські судді все-таки торкаються проблеми доказування, а саме: в аспекті несправедливості судових процедур, розуміючи, що складно оцінювати судовий розгляд в цілому без центрального етапу судочинства – встановлення фактичних обставин у справі. Це пояснює, мабуть, та обставина, що у рішеннях Європейського суду мізерно мало дано оцінок процедур доказування. Однак окремі позиції все-таки були висловлені, у тому числі, стосовно до категорії «тягар доказування».

Викликають інтерес спроби співвідношення тягаря доказування і стандарту доказування. У своїй оцінці Європейський Суд тривалий час використовував такий критерій доказаності як відсутність розумного сумніву. Як зазначалося в одному з рішень, така доказаність може бути за наявності як достатньо вагомих, явних і узгоджуваних між собою доказів, так і не спростованих припущень щодо наявності певних фактів [73].

З плином часу зазначений стандарт доказування було уточнено. У справі Начова проти Болгарії Європейський суд встановив відповідальність держави за дії, пов’язані з дискримінацією, і при цьому вказав, що через специфіки встановлених обставин він має право перекласти тягар доказування на Уряд [121]. Як бачимо, зміни насамперед торкнулися сторони, яка зобов’язана доводити факти і яка буде зазнавати несприятливих наслідків, які можуть виникнути в результаті невиконання свого тягаря доказування. Виходячи з цього, можна зробити важливий висновок, що тягар доказування визначає оцінку того, чи був судовий розгляд справедливим.

Важливе в контексті нашого дослідження й інше рішення Європейського суду, в якому він дав оцінку деяким судовим процедурам доказування. Зокрема, були відзначені труднощі оцінки усних свідчень свідків, отриманих за участі перекладачів. Крім того, Суд вказав на те, що соціокультурний контекст, в якому жили деякі заявники і свідки, робив неминучими деякі неточності в датах і окремих деталях, що, втім, саме по собі не може позначитися на достовірності показань [64]. Це рішення призводить до ще одного важливого висновку щодо справедливості судового доказування: необхідно враховувати особливості мови і культури, умови життя тощо.

Заслуговує на увагу й точка зору Європейського суду з питання значущості доказів для прийняття рішення у справі. Очевидно, що відмова внутрішнього суду у вивченні доказів, які мають вирішальне значення для вирішення справи, ставить заявника в істотно менш вигідне становище, ніж протилежну сторону, що порушує рівність сторін. В іншій справі, Суд надав значення вирішального чинника обставинам, які входять до предмету доказування, достатності доказів і питання необхідних доказів [107].

Усе вищевикладене тільки підкреслює значущість конструкції тягаря доказування і те, наскільки суд зобов’язаний враховувати всі докази, які надаються йому сторонами.

Також Європейський суд з прав людини вважає, що констатація права на справедливий судовий розгляд залежить від того, чи була у сторони можливість правильно і переконливо подати свою справу. У справі Ейрі проти Ірландії суд зазначив, що: «Суду видається очевидним, що заявник опинилася б у невигідному становищі, якби її чоловіка представляв адвокат, а її – ні». Крім того, на думку суду, було б нереалістично вважати, що заявник могла б ефективно вести свою справу, навіть з урахуванням допомоги, яку суддя надає сторонам, які діють особисто [214]. Отже, рівність сторін порушує неможливість однієї зі сторін користуватися кваліфікованою юридичною допомогою у справі, пов’язаній зі складнощами в доказуванні.

Однак в іншій справі Європейський суд з прав людини прийняв протилежне рішення. Заявник посилався на порушення справедливості судового розгляду внаслідок відсутності юридичної допомоги у справі. Оплату адвоката заявник не міг собі дозволити у зв’язку з матеріальним становищем, а в наданні безкоштовної допомоги йому державою було відмовлено. Судовий розгляд було пов’язано з необхідністю виконання тягаря доказування, він забрав у заявника багато фізичних сил.

Суд зазначив, що той факт, що заявник зіткнувся з тягарем доказування правдивості зроблених ним тверджень, не встановлює автоматичного надання безкоштовної юридичної допомоги. Правда, накладення тягаря доказування вимагало від заявника виклику свідків та експертів у суд для дачі свідчень, які спростовують докази, надані позивачем. Проте, суд зазначає, що заявник був добре освіченим і досвідченим журналістом, і був здатний сам сформулювати переконливі аргументи на свій захист. У цьому відношенні його положення не можна порівнювати зі становищем заявниці у справі Ейрі [106].

У розумінні запропонованого тлумачення поняття «правильно і переконливо представити справу» постає як збирання, розпорядження, дослідження доказів і включає не тільки правові, а й тактичні, а також емоційні аспекти. Безсумнівно, зазначені дії являють собою складові виконання тягаря доказування. Наявність протилежних рішень Європейського Суду з даного питання вказує на першочергову роль оцінки конкретних обставин справи і характеристики сторін для вирішення питання про потенційну можливість виконати тягар доказування.

Отже, на нашу думку, саме справедливість і своєчасність є тими ознаками, які визначають якість судового розгляду і вирішення цивільних справ судом. Весь цивільний процес і окремі його норми та інститути призначені для ефективного виконання завдань цивільного судочинства. Тому й доказування як засіб встановлення фактичних обставин справи направлено на досягнення обумовленого результату, тобто виконання завдань цивільного судочинства. Тому метою доказування, на нашу думку, є справедливий і своєчасний розгляд та вирішення цивільної справи.

Не зважаючи на наявність критерію справедливості судового розгляду в задачах цивільного судочинства за законодавством України, в окремих статтях ЦПК немає згадки про таку властивість. Ні норми, що встановлюють вимоги до судового рішення, ні правила перегляду судових актів не говорять про справедливість судових рішень. Це дозволяє констатувати непослідовність реалізації завдань цивільного судочинства. На нашу думку, справедливість судового розгляду і судових рішень повинна знаходити адекватне відображення в нормах ЦПК як складова завдань цивільного судочинства, критерій оцінки судової діяльності. Таким чином, визначення доказування має бути доповнено вказівкою на мету доказування, якою є справедливий і своєчасний розгляд та вирішення цивільної справи.

Більшість правознавців вказують як суттєву ознаку доказування здійснення у процесуальній формі судом і особами, які беруть участь у справі. Однак, незважаючи на відповідність зазначеної ознаки, вона є недостатньо конкретизованою. Так, практично вся процесуальна діяльність здійснюється судом і особами, які беруть участь у справі. І вже тим більше, всі дії суду та осіб, які беруть участь у справі, мають місце тільки у встановленій процесуальній формі.

Тому така ознака доказування як здійснення судом і особами, які беруть участь у справі, у процесуальній формі вимагає конкретизації. На нашу думку, уточнення розуміння розглянутої ознаки можливе шляхом вказівки на здійснення доказування згідно з правилами розподілу тягаря доказування. Відповідне доповнення відображає суттєву рису доказування, оскільки містить інформацію щодо суб’єктів доказової діяльності, їхньої взаємодії, вказує на наявність розподілу прав і обов’язків між учасниками судочинства. Також має місце відображення взаємозв’язку між діяльністю суб’єктів процесу і встановленням фактичних обставин справи. Розподіл тягаря доказування характеризує процесуальний характер дій суду та осіб, які беруть участь у справі.

Тягар доказування визначає активність суб’єктів процесу, є критерієм інтенсивності їх діяльності, виконує роль правила вирішення спору, усуває невизначеність у процесуальних відносинах. Названі властивості вказують на те, що характеристика доказування тільки шляхом вказівки на його сутність – логічні процеси пізнання і переконання, і процесуальну форму здійснення є недостатньою, так як упускає причину, першооснову, основний фактор розвитку процесу розгляду справи. Тому визначення доказування має бути доповнено ознакою здійснення відповідно до тягаря доказування.

Виходячи зі сказаного, враховуючи сформульовані в роботі вище положення щодо суті доказування, ми підтримуємо позицію, що доказування – це заснована на логіко-розумових процесах пізнання і переконання діяльність суду та осіб, які беруть участь у справі, з метою справедливого і своєчасного розгляду та вирішення цивільної справи, здійснювана у встановленій законом процесуальній формі відповідно до тягаря доказування [7, c. 8].