§ 3. Судові доручення

Відповідно до ст. 80 Закону України «Про міжнародне приватне право», уразі якщо при розгляді справи з іноземним елементом у суду виникне необхідність у врученні документів або отриманні доказів, у проведенні окремих процесуальних дій за кордоном, суд може на­правити відповідне доручення компетентному органу іноземної дер­жави в порядку, встановленому ЦПК або міжнародним договором України.

Обсяг правової допомоги, порядок зносин, вимоги щодо форми і змісту доручення, а також особливості виконання доручення визна­чаються положеннями міжнародного договору України, який діє у від­носинах між Україною та відповідною іноземною державою.

1064

Слід зазначити, що поняття «доручення» у широкому розумінні міститься в Інструкції про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вру­чення документів, отримання доказів та визнання і виконання судових рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України, Держав­ної судової адміністрації України від 27.06.2008 р. Згідно із п. 1.3 цієї Інструкції доручення — це звернення (доручення, прохання, запит — залежно від вимог міжнародного договору України) компетентного органу, у тому числі судове доручення про надання міжнародної право­вої допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отри­мання доказів тощо. Таким чином, у міжнародному цивільному про­цесі під судовим дорученням розуміють звернення суду однієї держа­ви, який розглядає цивільну справу з іноземним елементом, до суду або іншого компетентного органу другої держави з проханням про ви­конання процесуальних дій на території другої держави.

Практично у кожному міжнародному договорі України про право­ву допомогу та правові відносини визначений перелік процесуальних дій, які можуть здійснюватись для виконання доручень іноземних судів. Відповідно до Угоди між Україною та Турецькою Республікою право­ва допомога включає виконання судових процесуальних дій, перед­бачених законодавством Договірних Сторін, зокрема, опитування сторін, свідків, експертів, здійснення експертизи, судового огляду, вручення та передачу документів, та інших правових дій, якщо це не суперечить законодавству запитуваної Договірної Сторони (ст.

У Конвенції держав — членів СНД закріплений такий обсяг допо­моги у цивільних справах: «Договірні Сторони надають одна одній правову допомогу шляхом виконання процесуальних та інший дій, пе­редбачених законодавством запитуваної Договірної Сторони, у тому числі складання та пересилки документів, проведення оглядів, передачі речових доказів, проведення експертизи, допиту сторін, третіх осіб, свідків, експертів, розшуку осіб, визнання та виконання судових рішень, виконавчих написів, а також шляхом вручення документів» (ст. 6).

Перелік процесуальних дій, про що зазначено у ст. 415 ЦПК та в міжнародних договорах, не є вичерпним. Тому теоретично можливе виконання й інших процесуальних дій, передбачених законодавством України.

Гаазька конвенція про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах від 18.03.1970 р. (далі — Гаазька конвенція від 18 березня 1970 p.), учасниками якої є понад 40 держав, містить спеціальну главу «Судові доручення», присвячену питанням надання й виконання судових доручень щодо отримання доказів або прове­дення інших процесуальних дій у цивільних або комерційних справах. На жаль, ця Конвенція не визначає обсяг судових доручень. Разом із тим, у ст. 1 Конвенції зазначено, що доручення не може бути вико­ристано з метою отримання доказів, які призначаються не для ви­користання в судовому розгляді, вже розпочатому або такому, що готується. Крім того, у цій статті Конвенції міститься застереження, а саме вираз «інші "процесуальні дії» не включає вручення судових документів або проведення дій з метою виконання або примусового виконання судових рішень чи розпоряджень, або постанов про за­стосування тимчасових чи охоронних заходів. Отже, із змісту цієї статті, а також із аналізу ст. З Конвенції, присвяченій вимогам, що пред'являються до судового доручення, можна зробити висновок про такий обсяг судових доручень: складання і пересилання документів, проведення дій по забезпеченню доказів — призначення експертизи, допит сторін, третіх осіб, свідків, експертів, огляд та видача речових, письмових доказів; розшук осіб та ін.

Двосторонніми Договорами про правову допомогу передбачений по суті єдиний порядок вручення документів. Так, у ст. 9 Договору між Україною та Естонською Республікою визначено, що запитувана уста­нова здійснює вручення документів відповідно до правил, які діють в їїдержаві, якщо документи, що підлягають врученню, складені мовою держави або забезпечені засвідченим перекладом. У тих випадках, коли документи складені не мовою запитуваної Договірної Сторони або не забезпечені перекладом, вони вручаються одержувачу, якщо він згоден добровільно їх прийняти. У проханні про вручення повинні бути вка­зані точна адреса одержувача та найменування документа, який під­лягає врученню. Якщо вказана у проханні про вручення адреса вияви­лася неповною або неточною, запитувана установа згідно зі своїм за­конодавством вживає заходів щодо встановлення точної адреси.

Відповідно до ч. 7 ст. 76 ЦПК особам, які проживають за межами України, судові повістки вручаються в порядку, визначеному міжна­родними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, у разі відсутності таких — у порядку, встановленому ст. 419 цього Кодексу. Стаття 419 ЦПК передбачає виконання судових доручень про вручення документів громадянину України, який про­живає на території іноземної держави, працівниками дипломатичного представництва чи консульської установи України.

Разом з тим інший порядок передбачений у договорах відносно пересилання документів про цивільний стан та деяких інших докумен­тів. Так, відповідно до ст. 14 Конвенції держав — членів СНД Дого­вірні Сторони зобов'язуються пересилати одна одній на прохання без перекладу і безкоштовно свідоцтва про реєстрацію актів цивільного стану — безпосередньо через органи реєстрації актів цивільного стану Договірних Сторін з повідомленням громадян про пересилку докумен­тів. Договірні Сторони зобов'язуються пересилати одна одній на про­хання без перекладу і безкоштовно документи про освіту, трудовий стаж та інші документи, що стосуються особистих або майнових прав та інтересів громадян запитуваної Договірної Сторони та інших осіб, які проживають на її території.

Безумовно, велике значення для підготовки справи до судового розгляду за участю іноземних осіб має приєднання України 19 жовтня 2000 р. до Конвенції про вручення за кордоном судових і позасудових документів у цивільних або комерційних справах, укладеної 15 листо­пада 1965 р. у м. Гаазі, учасниками якої є понад 50 держав. Гаазька конвенція від 15.11.1965 р. застосовується у цивільних та комерційних справах щодо всіх випадків, коли існує потреба в передачі судових та позасудових документів для вручення за кордоном.

Ця Конвенція передбачає вручення судових документів через Цен­тральний орган, який призначається кожною державою-учасницею. В Україні таким Центральним органом, що має право отримувати до­кументи від інших Договірних Сторін, а також складати підтверджен­ня про вручення, є Міністерство юстиції України.

У США, наприклад, Центральним органом, який мав право отри­мувати прохання про вручення на території США судових та позасу­дових документів до 1 червня 2003 р. був Департамент юстиції США, а після вказаного терміну стала приватна компанія Міжнародне вру­чення процесуальних документів, що здійснює вручення процесуаль­них документів, яка є уповноваженою діяти від імені Центрального органу США, у відповідності зі статтями 2-6 вищезазначеної Конвен­ції, отримувати запити про вручення від інших Договірних держав, здійснювати вручення документів, заповнювати формуляри.

Відповідно до ст. З Гаазької конвенції від 15.11.1965 р. орган влади чи судовий працівник, компетентний відповідно до права запитуючої Держави, направляють Центральному органу запитуваної Держави прохання згідно з формуляром, що додається до цієї Конвенції, без потреби легалізації або виконання інших аналогічних формальностей.

До прохання додається документ, що підлягає врученню, або його копія. Прохання і документ надаються у двох примірниках.

Згідно із ст. 5 цієї Конвенції Центральний орган запитуваної Дер­жави власноручно вручає документ або забезпечує його вручення від­повідним органом:

a) у спосіб, визначений його внутрішнім правом для вручення до­кументів, складених у цій державі, особам, що перебувають на її тери­торії, або

b) в особливий-спосіб, обумовлений запитуючим органом, якщо такий спосіб не є несумісним із законами запитуваної Держави.

З урахуванням положень пункту «Ь» частини першої цієї статті документ може завжди бути вручений шляхом безпосередньої достав­ки одержувачу, який приймає його добровільно. Якщо документ має бути вручений відповідно до частини першої цієї статті, то Централь­ний орган може вимагати, щоб документ був складений або перекла­дений офіційною мовою або однією з офіційних мов запитуваної Держави. Частина прохання, яка відповідає формуляру, доданому до цієї Конвенції, що містить короткий виклад суті документа, який під­лягає врученню, вручається разом із документом.

Гаазька конвенція від 15.11.1965 р. передбачає можливість здій­снювати вручення судових документів особам, які перебувають за кордоном, без застосування будь-якого примусу безпосередньо за до­помогою своїх дипломатичних або консульських агентів. Будь-яка Держава може заявити, що вона заперечує проти такого вручення на її території, крім випадків, коли документ підлягає врученню громадя­нину Держави походження цих документів. Слід зазначити, що саме Україна зробила застереження в цій частині і заявила, що вручення судових документів через дипломатичних або консульських агентів іншої держави на території України може здійснюватися лише грома­дянам держави походження цих документів.

Крім прохання до іноземного суду про вручення та витребування документів судам часто доводиться звертатися до них з дорученням виконати й інші процесуальні дії. Відповідно до ст. 415 ЦПК, у разі якщо в процесі розгляду справи суду необхідно вручити документи, отримати докази, провести окремі процесуальні дії на території іншої держави, суд України може звернутися з відповідним судовим дору­ченням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави (далі — іноземний суд) у порядку, встановленому цим Кодек­сом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Практичне значення має питання щодо змісту та форми доручення про надання правової допомоги. Аналіз міжнародних договорів про правову допомогу дозволяє зробити висновок, що в дорученні (клопо­танні) про надання правової допомоги з цивільних справ повинні міститися такі реквізити: 1) найменування запитуючої установи; 2) най­менування запитуваної установи; 3) назва справи, по якій запитується правова допомога; 4) імена і прізвища сторін, місце їх постійного або тимчасового проживання, громадянство, заняття, а щодо юридичних осіб — їх назва і місцезнаходження; 5) імена і прізвища, адреси пред­ставників сторін; 6) зміст клопотання і необхідна для його виконання інформація, зокрема імена, прізвища і адреси свідків, якщо вони відо­мі, докази, які можуть бути отримані або інша процесуальна дія, яку потрібно провести, запитання, які потрібно поставити особам у ході опитування, документи або інше нерухоме чи особисте майно, що під­лягають огляду, і т.

Підкреслимо, що Конвенція про отримання за кордоном доказів з цивільних та комерційних справ чітко визначає реквізити судового доручення. Відповідно до ст. З цієї Конвенції в судовому дорученні повинно бути зазначено: а) запитуючий орган і запитуваний орган, якщо останнє відомо запитуючому органу; Ь) імена та адреси сторін у процесі та їх представників, якщо такі є; с) характер справи, для якої потребуються докази, з наданням всієї необхідної інформації у зв'язку з цим; а) докази, які мають бути отримані або інша процесуальна дія, яку потрібно провести. Там, де потрібно, в дорученні вказується іпїег аііа: е) імена та адреси осіб, яких потрібно опитати; і) запитання, які потрібно поставити особам в ході опитування, або виклад фактів, у зв'язку з якими вони мають бути запитані; §) документи або інше нерухоме чи особисте майно, що підлягають огляду; Ь) будь-які ви­моги щодо отримання пояснень під присягою або урочистою заявою, або використання будь-якої іншої форми; і) будь-який спеціальний спосіб чи процедура відповідно до ст. 9.

Легалізації або іншої подібної процедури не вимагається.

Слід зазначити, що 21.01.2010 р. ЦПК України був доповнений статтею 416, яка присвячена саме змісту і формі судового доручення про надання правової допомоги. Відповідно до цієї статті зміст і фор­

ма судового доручення про надання правової допомоги мають відпо- відати вимогам міжнародного договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, а якщо його не укладено, — ви­могам частин другої-четвертої цієї статті.

Зокрема, у судовому дорученні про надання правової допомоги повинні бути зазначені:

1) назва суду, що розглядає справу;

2) за наявності міжнародного договору, згода на обов'язковість яко­го надана Верховною Радою України, учасниками якого є Україна і дер­жава, до якої звернено доручення, — посилання на його положення;

3) найменування справи, що розглядається;

4) прізвище, ім'я, по батькові та рік народження фізичної особи або найменування юридичної особи, відомості про їх місце проживання (перебування) або місцезнаходження, а також інші дані, необхідні для виконання доручення;

5) процесуальне становище осіб, щодо яких необхідно вчинити процесуальні дії;

6) чіткий перелік процесуальних дій, що належить вчинити;

7) інші дані, якщо це передбачено відповідним міжнародним до­говором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою Укра­їни, або цього вимагає іноземний суд, який виконуватиме доручення.

Судове доручення про надання правової допомоги, процесуальні та інші документи, що до нього додаються, засвідчуються підписом судді, який складає доручення, та скріплюються гербовою печаткою.

Порядок зносин судів України з іноземними судами визначається законами України і міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, зокрема, двосторонніми міжнародними договорами України про взаємну правову допомогу, Гаазькою конвенцією від 15.11.1965 р. та Гаазькою конвенцією від 18.03.1970 р.

Відповідно до ст. 2 Гаазької конвенції від 18 березня 1970 р. кожна Договірна Держава призначає Центральний орган, який зобов'язується отримувати судові доручення, що надходять від судових органів іншої Договірної Держави, і передавати органу, компетентному їх виконати. Кожна Держава призначає Центральний орган згідно зі своїм правом.

Доручення надсилаються Центральному органу Держави виконан­ня без посередництва будь-якого іншого органу цієї держави. Згідно із Законом України «Про приєднання України до Конвенції про отриман­ня за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах» від 1070

19 жовтня 2000 р. Центральним органом України, який зобов'язується отримувати судові доручення, що надходять від судових органів іншої Договірної Держави, і передавати органу, компетентному їх виконува­ти, відповідно до ст. 2 Конвенції, є Міністерство юстиції України.

Судовий орган, який виконує судове доручення, застосовує спосо­би і процедури відповідно до законодавства своєї держави. Однак він виконує прохання запитуючого органу про застосування спеціального способу чи процедури, якщо це не суперечить внутрішньому законо­давству запитуваної Держави або якщо виконання прохання вбачаєть­ся неможливим з причин її внутрішньої практики та процедури чи з причини практичних труднощів. Судове доручення виконується без- відкладно (ст. 9 Конвенції).

При виконанні судового доручення причетна особа може відмови­тися від надання доказів тією мірою, якою це їй дозволено привілеями або заборонами, встановленими:

a) законодавством запитуваної Держави; або

b) законодавством запитуючої Держави, і такі привілеї чи заборони, були зазначені у дорученні, або на прохання запитуваного органу були іншим чином підтверджені запитуючим органом.

Договірна Держава може заявити, що крім цього вона поважатиме привілеї та заборони, встановлені законодавством Держави іншої, ніж запитуюча Держава або запитувана Держава, тією мірою, як це зазна­чено у такій заяві (ст. 9 Конвенції).

Статті 417-419 ЦПК України передбачають порядок виконання судами України судових доручень іноземних судів.

Відповідно до ч. 1 ст. 417 ЦПК суди України виконують доручення іноземних судів про надання правової допомоги щодо вручення ви­кликів до суду чи інших документів, допиту сторін чи свідків, прове­дення експертизи чи огляду на місці, вчинення інших процесуальних дій, переданих їм у порядку, встановленому міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, а якщо міжнародний договір не укладено — дипломатичними каналами.

Отже, відповідно до внутрішнього законодавства України та правил міжнародних договорів при зверненні українських судів до іноземних та під час виконання судами України доручень іноземних судів засто­совується два способи направлення доручень, а саме: 1) дипломатичний порядок зносин установ юстиції України з установами юстиції іно­земних держав; 2) зносини установ юстиції через свої центральні ор­гани. Останній порядок визначено в більшості міжнародних договорів

про правову допомогу, а також Гаазькими конвенціями від 15 листо­пада 1965 р. та від 18 березня 1970 р.

Згідно з дипломатичним порядком зносин суд запитуючої держави надсилає доручення своєму Міністерству закордонних справ, яке через своє посольство або консульство звертається до Міністерства закор­донних справ запитуваної держави, а вже Міністерство закордонних справ цієї держави надсилає доручення у відповідний суд із проханням про його виконання: Дипломатичний порядок зносин передбачено у двосторонніх договорах про правову допомогу, що укладені СРСР з Іракською Республікою, Народною Демократичною Республікою Ємен, Туніською Республікою, Фінляндською Республікою, а також у Конвенції між СРСР та Італійською Республікою, що зберігають силу для України. Дипломатичний порядок зносин застосовується також у разі надання правової допомоги компетентним органом іноземної держави, якщо міжнародний договір між державами не укладено.

При зносинах через центральні органи суд однієї сторони надсилає доручення центральному органу юстиції своєї країни, який, у свою чергу, передає його центральному органу юстиції іншої країни, а той надсилає доручення органу, компетентному його виконати. Доручення надсилаються Центральному органу держави виконання без посеред­ництва будь-якого іншого органу цієї держави. Порядок виконання судових доручень встановлюється в кожній країні її внутрішнім за­конодавством та міжнародними договорами. Як зазначалось, більшість двосторонніх договорів про правову допомогу, а також Гаазька конвен­ція від 18 березня 1970 р. передбачають надання допомоги у цивільних справах судам через центральні установи, якщо договорами не вста­новлено інше. До- центральних установ, як правило, належать Мініс­терства юстиції. І тільки за договорами, укладеними між Україною і Китайською Народною Республікою, Україною та Монголією, до центральних установ Сторони відносять не тільки Міністерство юсти­ції, а й Верховний Суд. Доручення іноземних установ юстиції, що надіслані безпосередньо до судів, виконуються тільки за вказівкою Міністерства юстиції України.

Дещо інакше вирішене питання про порядок зносин у Конвенції держав — членів СНД від 22.01.1993 р. Згідно зі ст. 5 цієї Конвенції в редакції від 28.03.1997 р. компетентні установи юстиції Договірних Сторін зносяться одна з одною через свої центральні, територіальні та інші органи, якщо тільки цією Конвенцією не встановлено інший по­рядок зносин. Договірні Сторони визначають перелік своїх центральних, 1072

територіальних та інших органів, уповноважених на здійснення безпо­середніх зносин, про що повідомляють депозитарій. Таким чином, Конвенція передбачає і змішаний порядок зносин судів різних держав.

Разом із тим як виняток із загального правила деякі договори про правову допомогу, що закріплюють порядок зносин через центральні установи, а також безпосередній порядок зносин (наприклад, Договір між Україною та Ісламською Республікою Іран), передбачають і мож­ливість викликати та допитувати власних громадян через свої дипло­матичні представництва або консульські установи. Гаазька конвенція від 18 березня 1970 р. також передбачає можливість отримання доказів дипломатичними службовцями або консульськими агентами. Згідно із

ч. 1 ст. 15 цієї Конвенції «у цивільних або комерційних справах дипло­матичний службовець або консульський агент Договірної Держави на території іншої Договірної Держави і в межах округу виконання своїх функцій може без застосування примусу отримувати докази від грома­дян держави, яку він представляє, з метою сприяння провадженню, розпочатому в суді Держави, яку він представляє».

Згідно із ч. З ст. 417 ЦПК у редакції він 21.01.2010 р. виконання судового доручення здійснюється відповідно до цього Кодексу. Проте на прохання іноземного суду процесуальні дії можуть вчинятися під час виконання судового доручення із застосуванням права іншої дер­жави, якщо таке застосування не суперечить законам України. Такий припис закону означає, що при виконанні клопотань про надання пра­вової допомоги запитувана установа застосовує, як правило, «закон суду», тобто законодавство своєї держави. Разом із тим на прохання установи, від якої виходить доручення, вона може застосовувати про­цесуальні норми Договірної Сторони, від якої виходить доручення, якщо вони не суперечать законодавству її держави.

У разі якщо немає можливості виконати доручення іноземного суду, суд України в порядку, встановленому міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або якщо міжнародний договір не укладено, — дипломатичними каналами, по­вертає таке доручення іноземному суду без виконання із зазначенням причин та подає відповідні документи, що це підтверджують.

Відповідно до внутрішнього процесуального законодавства вико­нання судового доручення підтверджується протоколом судового за­сідання, іншими документами, складеними чи отриманими під час виконання доручення, що засвідчуються підписом судді та скріплю­ються гербовою печаткою (ч. 5 ст. 417 ЦПК).

Після виконання клопотання запитувана установа пересилає до­кумент запитуючій установі. У випадку, коли клопотання не може бути виконане, запитувана установа повертає клопотання запитуючій уста­нові, повідомляючи про підставу невиконання клопотання.

Слід зазначити, що у разі надходження від іноземного суду про­хання щодо особистої присутності його уповноважених представників чи учасників судового розгляду під час виконання судового доручення суд України, який виконує доручення, вирішує питання про надання згоди щодо такої участі (ч. 4 ст. 417 ЦПК).

Важливе практичне значення має питання про строк виконання судових доручень, тому що цей період охоплює загальну тривалість розгляду справи у суді. Підкреслимо, що більшість міжнародних до­говорів про правову допомогу не передбачають строків виконання судових доручень. Разом із тим у Гаазькій конвенції від 15.11.1965 р. зазначено, що судове рішення не може бути винесено, поки не буде встановлено, що судовий документ був вручений у спосіб, передбаче­ний внутрішнім правом запитуваної Держави для вручення документів, або документ був дійсно доставлений особисто відповідачеві в належ­ний строк, достатній для здійснення відповідачем захисту. Слід зазна­чити, що названа Конвенція побічно називає строк виконання судово­го доручення. Отже, відповідно до ст. 15 Гаазької конвенції від 15.11.1965 р. «Якщо документ про виклик до суду або аналогічний документ підлягав передачі за кордон з метою вручення відповідно до положень цієї Конвенції, і якщо відповідач не з'явився, то судове рі­шення не може бути винесено, поки не буде встановлено, що: а) до­кумент був вручений у спосіб, передбачений внутрішнім правом за­питуваної Держави для вручення документів, складених у цій країні, особам, які перебувають на її території; Ь) документ був дійсно до­ставлений особисто відповідачеві або за його місцем проживання в інший спосіб, передбачений цією Конвенцією, і що, в кожному з цих випадків, вручення або безпосередня доставка були здійснені в на­лежний строк, достатній для здійснення відповідачем захисту.

Кожна Договірна Держава може заявити, що суддя незалежно від положень частини першої цієї статті може постановити рішення, навіть якщо не надійшло жодного підтвердження про вручення або безпо­середню доставку, у разі якщо виконані такі умови: а) документ було передано одним із способів, передбачених цією Конвенцією; Ь) здати направлення документа сплив термін, який суддя визначив як достатній для даної справи і який становить щонайменше шість місяців; с) не було

1074

отримано будь-якого підтвердження, незважаючи на всі розумні зусилля для отримання його через компетентні органи запитуваної Держави».

За загальним правилом іноземне доручення виконується судом України без необгрунтованих зволікань, протягом місяця з дати його одержання. В обгрунтованих випадках суд України виконує доручення протягом тривалішого розумного строку.

У разі якщо в іноземному дорученні міститься прохання щодо його виконання у певний строк, суд України повинен його додержуватися.

Внутрішнє процесуальне законодавство, а також міжнародні до­говори про правову допомогу передбачають підстави для відмови від надання правової допомоги. Згідно із ч. 2 ст. 417 ЦПК судове доручен­ня не приймається до виконання, у разі якщо воно:

1) може призвести до порушення суверенітету України або ство­рити загрозу її національній безпеці;

2) не належить до юрисдикції цього суду;

3) суперечить законам або міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

По суті, такі ж підстави для відмови у наданні правової допомоги містяться в договорах про правову допомогу. Так, згідно з Конвенцією держав — членів СНД від 22.01.1993 р. у проханні про надання право­вої допомоги може бути відмовлено повністю або частково, якщо на­дання такої допомоги може заподіяти шкоду суверенітету чи безпеці або суперечить законодавству запитуваної Договірної Сторони. У ви­падку відмови у проханні про надання правової допомоги запитувана Договірна Сторона негайно повідомляє про причини відмови (ст. 19 Конвенції). Крім того, у Конвенції про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах від 18.03.1970 р. підкреслено, що у виконанні судового доручення не може бути відмовлено лише на тій підставі, що відповідно до внутрішнього законодавства запитувана Держава заявляє про свою виключну юрисдикцію щодо справи, якої стосується доручення, або що її законодавство не передбачає порушен­ня справи з даних підстав (ч. 2 ст. 12 Конвенції).

У такому випадку Міністерство юстиції України повертає доручен­ня органу, від якого воно надійшло, із зазначенням причин відмови або вживає інших заходів, передбачених міжнародним договором України.

Договорами про правову допомогу передбачена можливість ви­клику з однієї країни до іншої свідків та експертів, необхідних під час розгляду справи, та гарантія їх недоторканності. Наприклад, відповід­но до Договору між Україною і Республікою Молдова, якщо у справі,

1075

яка знаходиться у провадженні установи юстиції однієї Договірної Сторони, виникає необхідність в особистій явці свідка або експерта, який перебуває на території іншої Договірної Сторони, необхідно звернутися до компетентної установи юстиції цієї Договірної Сторони з клопотанням про вручення виклику. Виклик не може містити заходів примусу на випадок неявки. Свідок або експерт має право на компен­сацію витрат на переїзд, проживання і не отриману заробітну плату, а експерт, крім того, має право на винагороду за проведення експерти­зи (ст. 8 Договору). У випадках, передбачених міжнародним договором, у дорученні про вручення виклику до суду свідка, експерта також за­значається право осіб, що викликаються, на відшкодування витрат, пов'язаних з переїздом та перебуванням на території України, а також на відшкодування неотриманого заробітку за дні відриву від роботи, а в разі виклику експертів — право на винагороду за проведення екс­пертизи. У виклику має бути зазначено, на які види оплати мають право особи, що викликаються.

У порядку виконання судових доручень суди повинні вжити заходів до забезпечення своєчасної явки в судове засідання всіх учасників про­цесу. Судові виклики і повідомлення проводяться шляхом вручення повісток. Разом з тим, відповідно до Конвенції про вручення за кордоном судових і позасудових документів у цивільних або комерційних справах від 15 листопада 1965 p., судові працівники повинні направляти Цен­тральному органу запитуваної Держави прохання про вручення судово­го документа згідно з формуляром, що додається до цієї Конвенції, без потреби легалізації або виконання інших аналогічних формальностей. Порядок вручення повісток такий самий, який встановлено для вручен­ня інших документів. При необхідності установи юстиції Договірних Сторін надають за клопотанням допомогу при встановленні адрес осіб, які перебувають на їх території. Слід підкреслити, якщо адреса особи, якій необхідно вручити документ, невідома, Конвенція від 15 листопада 1965 р. не застосовується (ст. 1 Конвенції). Запитувана установа здійснює вручення повісток відповідно до правил, які діють в її державі. Підтвер­дження вручення повісток також оформлюється відповідно до правил запитуваної Договірної Сторони. Але згідно з договорами про правову допомогу у підтвердженні повинно бути зазначено час, місце, спосіб вручення. Формуляр підтвердження про вручення документа також до­дається до Конвенції від 15 листопада 1965 р.

Внутрішнє українське процесуальне законодавство докладно регу­лює порядок виконання судового доручення іноземного суду про вру-

1076

чення виклику до суду чи інших документів. Зокрема, ч. 1 ст. 418 ЦПК визначає компетенцію суду, який вправі вчиняти зазначені процесуаль­ні дії, а саме, доручення іноземного суду про вручення виклику до суду чи інших документів виконується у судовому засіданні або уповно­важеним працівником суду за місцем проживання (перебування, місцем роботи) фізичної особи чи місцезнаходженням юридичної особи.

Виклик до суду чи інші документи, що підлягають врученню за дорученням іноземного суду, вручаються особисто фізичній особі чи її представникові або представникові юридичної особи під розписку (ч. 2 ст. 418 ЦПК).

ЦПК України передбачає зміст судової повістки, яка направляється з метою виконання доручення іноземного суду. Підкреслимо, що у су­довій повістці, яка направляється з метою виконання доручення іно­земного суду про вручення документів, крім відомостей, зазначених у ст. 75 ЦПК, додатково зазначається інформація про наслідки відмови від отримання документів та неявки до суду для отримання документів згідно із частинами п'ятою і шостою цієї статті (ч. З ст. 418 ЦПК).

Згідно із ч. 4 ст. 418 ЦПК у разі якщо особа, якій необхідно вручи­ти виклик до суду чи інші документи за дорученням іноземного суду, перебуває під вартою або відбуває такий вид покарання, як довічне позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, тримання у дис­циплінарному батальйоні військовослужбовців, обмеження волі, арешт, суд надсилає документи, що підлягають врученню за дорученням іно­земного суду, до адміністрації місця тримання особи, яка здійснює їх вручення під розписку та невідкладно надсилає розписку і письмові пояснення цієї особи до суду.

Частини 5 та 6 ст. 418 ЦПК передбачають наслідки відмови особи від отримання документів та неявки до суду для отримання документів. Зокрема, у разі відмови особи отримати виклик до суду чи інші доку­менти, що підлягають врученню за дорученням іноземного суду, суддя, уповноважений працівник суду або представник адміністрації місця тримання особи робить відповідну позначку на документах, що під­лягають врученню. У такому разі документи, що підлягають врученню за дорученням іноземного суду, вважаються врученими.

У разі повторної неявки до суду без поважних причин особи, яку належним чином повідомлено про день, час та місце судового засідан­ня, у якому мають бути вручені виклик до суду чи інші документи за дорученням іноземного суду, такі документи вважаються врученими.

Доручення іноземного суду про вручення виклику до суду чи інших документів вважається виконаним удень, коли особа або її представник

отримали такі документи чи відмовилися від їх отримання або якщо така особа чи її представник, яких належним чином повідомлено про день, час та місце судового засідання, на якому має бути вручено ви­клик до суду чи інші документи, без поважних причин не з'явилися до суду, — У день такого судового засідання.

Як вже було підкреслено, виконання доручення іноземного суду про вручення виклику до суду чи інших документів підтверджується про­токолом судового засідання. У цьому протоколі мають бути також зазна­чені заяви чи повідомлення, зроблені особами у зв'язку з отриманням документів, а також підтвердженням про повідомлення особи про необ­хідність явки до суду для отримання документів та іншими документа­ми, складеними чи отриманими під час виконання доручення, що за­свідчуються підписом судді та скріплюються гербовою печаткою.

Слід мати на увазі, що розгляд справи у відсутності будь-якої з осіб, які беруть участь у справі, не повідомлених про час і місце судового засідання, є підставою для скасування рішення, а також для відмови у визнанні та виконанні судових рішень (останнє передбачено між­народними договорами про правову допомогу).

У Консульських конвенціях також передбачена можливість вико­нання судових доручень консулами. Наприклад, у Консульській кон­венції між Україною і Соціалістичною Республікою В'єтнам на консу­ла покладена функція передач судових доручень до судів акредитуючої держави згідно з чинними міжнародними договорами або, за відсут­ності таких договорів, у будь-якому іншому порядку, що відповідає законам і правилам держави перебування (п. 10 ст. 36 Конвенції).

Однак при цьому не можуть застосовуватися заходи примусового характеру, оскільки дипломатичні та консульські представники не мають ніяких судових функцій.

Можливість виконання судових доручень не тільки судом, а й за­кордонними дипломатичними установами України, передбачена також ст. 419 ЦПК. Ця стаття безпосередньо закріплює порядок виконання судового доручення про вручення документів громадянину України, який проживає на території іноземної держави. Дуже важливо під­креслити, що такі документи особа отримує добровільно. Вручення документів здійснюється під розписку із зазначенням дня вручення, підписується посадовою особою та скріплюється печаткою відповідної закордонної дипломатичної установи України.

Доручення суду про виконання певних процесуальних дій стосов­но громадянина України, який проживає на території іноземної держа- 1078

ви, може бути виконано працівниками дипломатичного представництва чи консульської установи України у відповідній державі, якщо це пе­редбачено міжнародним договором, згода на обов'язковість якого на­дана Верховною Радою України. У разі вчинення певних процесуаль­них дій складається протокол, що підписується особою, стосовно якої вчинені процесуальні дії, та особою, яка вчинила процесуальні дії, і скріплюється печаткою відповідної закордонної дипломатичної уста­нови України. У протоколі зазначаються день, час і місце виконання доручення.

Під час виконання судового доручення застосовується процесуаль­ний закон України. Для виконання доручення не можуть застосовува­тися примусові заходи.