2.2 Об’єкт тягаря доказування в цивільному судочинстві

Теоретична розробка об’єкту доказування має важливе значення для питань тягаря доказування, оскільки тягар доказування визначається тільки стосовно об’єкта доказування. Надалі для вирішення питань безпосереднього розподілу тягаря доказування слід визначитися з наступними поняттями: що є об’єкт доказування і його характеристики – предмет і межі доказування; склад фактів, які входять у предмет доказування; порядок визначення предмета і меж доказування.

У науці цивільного процесуального права немає єдиної чіткої позиції з приводу об’єкта доказування. Зокрема А. Л. Паскар, досліджуючи цивільні процесуальні правовідносини говорить про існування загального об’єкта (під яким розуміється захист порушених, невизнаних або оскаржених прав, свобод чи охоронюваних законом інтересів фізичних осіб, прав та законних інтересів юридичних осіб, інтересів держави), стадійних і спеціальних об’єктів [134, c. 12].

У цьому зв’язку І. В. Решетнікова підкреслює, що під об’єктом цивільного процесуального доказування розуміється дещо відмінне явище, ніж предмет доказування у справі: об’єктами доказування є обставини, які підлягають встановленню для вирішення цивільної справи або вчинення окремої процесуальної дії [149, c. 91].

Поряд з об’єктом доказування в теорії використовується більш прикладне та поширене поняття «предмет доказування». Слід зазначити, що концепція предмета доказування знаходить в цивільному процесі набагато ширшу розробку порівняно з об’єктом доказування. Р. В. Тертишніков вважає, що до доказування можливе застосування термінів «об’єкт» і «предмет» як взаємозамінних [170, c.29]. Однак, на нашу думку, немає підстав для встановлення тотожності названих понять. Об’єктом правовідносин виступає те, на що спрямовано суб’єктивні права і юридичні обов’язки його учасників, іншими словами, те, заради чого виникають самі правовідносини [169, c.

У правовідносинах щодо доказування суб’єктивні права, обов’язки, інтереси учасників процесу спрямовані на обставини, які підлягають доказуванню. Тому об’єктом доказування є обставини, які підлягають встановленню у цивільній справі. Об’єкт характеризується не тільки предметною визначеністю, а й глибиною, ступенем доказування. Об’єкт доказування є поняттям об’ємним, відображаючи категорію, яка протистоїть суб’єктам у їхній діяльності, сферу докладання їхніх зусиль і досягнення результатів. Він не може бути зведений до механічного перерахування фактів, які підлягають доказуванню, а являє собою поняття більш складне. У науці цивільного процесу традиційно для позначення обставин, які підлягають доказуванню, використовується поняття «предмет доказування» і «межі доказування». Тому об’єктом доказування є обставини, які підлягають встановленню, що характеризуються єдністю предмета і меж доказування.

Предметом доказування в науці, як правило, позначається сукупність фактів, встановлення яких необхідне для винесення судом законного і обґрунтованого рішення [185, c. 16–17]; факти, обставини справи [170, c. 29]; юридичні факти, що становлять підстави позову і заперечень на позов, на які вказує норма права, яка підлягає застосуванню [185, c. 17; 224].

Деякі автори вказують, що єдиного предмета доказування у справі немає, а для кожного учасника процесу існує свій предмет доказування. Зокрема, подібні погляди обґрунтовані Т. В. Сахновою [151, c. 382], К. С. Юдельсоном [93, c. 393], А. А. Власовим [37c. 81–83].

Серед зазначених держав тільки цивільне процесуальне законодавство України та Республіки Польща визначають предмет доказування. Відповідно до ч. 1 ст. 179 ЦПК України предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності і т.

Отже, предмет доказування відповідає на питання, що підлягає доказуванню. Однак у літературі демонструється розуміння поняття предмета доказування з різним ступенем узагальнення. Зокрема, М. К. Треушніков вважає, що предмет доказування як категорію доказового права не можна розглядати абстрактно стосовно до всього цивільного або арбітражного процесу. Обсяг фактів, які підлягають доказуванню з кожного виду судочинства, принципово відрізняється [185, c. 13]. З цього можна зробити висновок про те, що автор вбачає суть категорії «предмет доказування» у складі фактів, які підлягають доказуванню, диференційованого на рівні видів проваджень.

О. В. Баулін обґрунтовує, що предмет доказування суд повинен визначати на стадії підготовки справи до розгляду, і оформляти свої висновки в ухвалі [20, c. 197]. В. В. Бабенко говорить про те, що формування предмета доказування відбувається на стадії підготовки справи до розгляду, тут же помічаючи неминучість його коригування в ході процесу [16, c. 43].

На нашу думку, внесенню ясності у вивчення предмета доказування сприятиме виділення різних рівнів поняття, що досліджується. Найбільш загальним теоретичним розумінням вирізняється родове поняття предмета доказування, що має значення загальної категорії цивільного процесуального права. Загальне розуміння предмета доказування диференціюється на рівні окремих видів проваджень і категорій справ. Тому є сенс говорити про певний предмет доказування у справах про поділ спільної власності подружжя; встановлення порядку користування земельною ділянкою; встановлення фактів, що мають юридичне значення і т. ін. У науці зазначається, що предмет доказування щодо кожної категорії справ є більш-менш стабільним, тому що комплекс норм матеріального права, який регулюють аналізовані відносини, закріплює стандартне для даного виду справ коло юридично значимих обставин, свого роду основу предмета доказування [20, c.

Кожен з названих рівнів має своє значення. Загальний предмет доказування становить основу теоретичних досліджень доказової діяльності. Видовий предмет доказування дозволяє встановити специфіку окремих категорій цивільних справ і служить меті практичної орієнтації суду та осіб, які беруть участь у справі. Безпосередній предмет доказування встановлюється в кожній окремо взятій справі і є підставою для вирішення спору судом. Структурування категорії «предмет доказування» дозволить внести ясність у процедуру визначення предмета доказування при розгляді цивільних справ, а також допоможе визначитися з мірою конкретизації предмета доказування в кожному випадку вживання зазначеного терміну.

У зв’язку зі складністю і багатоаспектністю підходів потребує вирішення питання про те, чи є предмет доказування у конкретному цивільному спорі категорією об’єктивною, незалежною від сприйняття і думок учасників процесу, або має суб’єктивний характер, виражаючи погляд конкретного суб’єкта. Наприклад, В. А. Новицький вважає, що предмет доказування існує у свідомості суб’єкта доказування [127]. Однак інші автори вважають, що думка учасника процесу про коло юридично значимих обставин і предмет доказування – безумовно, різні речі [20, c. 97–98]. В. В. Бабенко стверджує, що до предмета доказування відносяться всі факти, які мають юридичне значення, навіть якщо позивач або відповідач на них не посилаються [16, c. 42].

Предмет доказування як категорія родового і видового рівня узагальнення являють собою категорії об’єктивні і ідеальні. Вони знаходять реальний зміст у предметі доказування у конкретній справі. Кожен суб’єкт доказування має своє уявлення про предмет доказування. Будь-який судовий спір може бути представлений як ідеальна юридична модель, заснована на фактичних даних і кваліфікована за відповідними правовими нормами. Виходячи з ідеального уявлення, можна вказати коло фактів, які підлягають встановленню, алгоритм вирішення і передбачуваний результат судового розгляду.

Тепер звернемося до реальної ситуації. Позивач порушує цивільну справу в суді позовною заявою, вказавши в ній низку фактів і основані на них вимоги. Позивач може обґрунтовувати свої вимоги правовими нормами, а може їх взагалі не згадувати. Законодавство України, Республіки Польща, РФ в цьому питанні єдині. Відсутність будь-яких згадок про правові норми не є для суду підставою повернути позовну заяву. Ще В. М. Гордон відзначав, що для суду не має значення ніяка інша кваліфікація, крім своєї власної [45, c. 48].

Наступним моментом є з’ясування можливої позиції відповідача. Відповідач може заперечувати проти позову, а може утриматися від коментарів. Законодавство відносить заперечення проти позову до прав, а не обов’язків відповідача. Про можливі незгоди зі сторони відповідача суд може дізнатися з пояснень у судовому засіданні. Відповідач може взагалі себе ніяк не проявити, ігноруючи позо і судовий процес. І вже тим більше, відповідач абсолютно вільний у можливості запропонувати суду свою кваліфікацію. Отже, суд приступає до розгляду спору в ситуації можливої невизначеності з позицією відповідача.

Далі можливий алгоритм розгляду спору, в якому суд ґрунтується виключно на фактах, на які посилаються позивач і відповідач. У цьому випадку роль суду зводиться до аналізу позицій сторін та узагальнення їхніх доводів. Однак така позиція зазнає суттєвої критики. У літературі зазначається, що якщо підстави позову і заперечення проти нього розглядати як єдині джерела формування предмета доказування, то критерій визначення предмета доказування буде суб’єктивним, залежним виключно від позиції сторін, що є неприпустимим [20, c.

Однак для застосування норми права як підстави формування предмета доказування суд повинен провести юридичну кваліфікацію вимоги. Правова кваліфікація здійснюється судом самостійно і незалежно від запропонованої сторонами кваліфікації. Про це свідчить цивільне процесуальне законодавство, яке не встановлює вимоги зазначення правових норм, на яких ґрунтується позивач в позовній заяві.

Правильний висновок про кваліфікацію відносин сторін суд може зробити тільки на підставі повного розгляду обставин. Отже, перед визначенням предмета доказування, суд зробить свій власний попередній висновок про сутність матеріальних правовідносин і норм, якими вони регулюються. Певним чином про це говорить В. В. Бабенко, уточнюючи, що предмет доказування визначається на підставі норми матеріального права, що підлягає задоволенню, хоча, безсумнівно, на початкових етапах доказування норми матеріального права визначаються на підставі вимог сторін [16, c. 42].

Далі, виходячи з правового регулювання, суд повинен виділити значущі для справи обставини і факти, які підлягають доказуванню, і порівняти їх із фактами, запропонованими особами, які беруть участь у справі. За умови невідповідності або неповноти, більш раціональним буде надання суду права вплинути певним чином на визначення кола обставин, які підлягають вивченню. Інтенсивність такого впливу залежить від прийнятого законодавцем типу процесу і може варіюватися залежно від відсутності подібної можливості до права самостійним вольовим рішенням змінити фактичний склад.

Звернемося до цивільного процесуального законодавства. Відповідно до ст. 232 ЦПК Польщі, кожна сторона повинна надати докази для підтвердження фактів, з яких випливають правові наслідки. Цивільний процесуальний кодекс не передбачає права суду вказати на обставини, які підлягають доказуванню. Характер викладеної норми свідчить про те, що суд не має права конкретизувати, які саме докази він вважає за потрібне отримати на додаток до наявних [215, c. 596; 219, c. 431].

Стаття 60 ЦПК України говорить, що кожна сторона повинна доказати ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Прав суду щодо доповнення кола обставин, які підлягають доказуванню, ЦПК України не передбачає.

На противагу розглянутому регулювання, ЦПК РФ встановлює зовсім інші правила. Поряд з встановленим у ч. 1 ст. 56 ЦПК РФ правилом про те, що кожна сторона повинна доказати ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, є ч. 2 ст. 56, яка говорить, що суд визначає, які обставини мають значення для справи, яка сторона повинна їх доказувати, виносить обставини на обговорення, навіть якщо сторони на них не посилалися. Таким чином, правило ч. 1 ст. 56 повністю скасовується частиною другою даної статті і носить абсолютно декларативний характер. У сукупності з передбаченим у п. 1 ч. 1 ст. 362 ЦПК РФ такою підставою скасування судового рішення як неправильне визначення обставин, що мають значення для справи, норма ч. 2 ст. 56 ЦПК РФ постає як імперативний обов’язок суду.

Суттєво, що закон не встановлює жодних умов чи обмежень для здійснення судом дій з формування предмета доказування. Для визначення власної думки з приводу предмета доказування у суду немає необхідності в констатації недостатності поданих доказів або інших підстав втручання.

Проте цивільне процесуальне законодавство РФ не визначає, у якому вигляді суд виконує покладений на нього обов’язок з формування предмета доказування. Як вже було сказано вище, суд керується виключно своїми міркуваннями при визначенні предмета доказування, виносячи ті чи інші обставини на розгляд сторін. Проте залишається відкритим питання про те, як і коли він це робить. Законодавство вельми фрагментарно говорить про це в ст. 150 та 152 ЦПК РФ, не вказуючи на форму здійснення цих дій, а також не вирішуючи питання про їх остаточний характер. Таким чином, закон не обмежує суд і останній може вказати необхідні для доказування обставини в будь-який момент судового розгляду в довільній формі – шляхом постанови відповідної ухвали або вказівкою у протоколі судового засідання.

Аналіз цивільного процесуального законодавства України, Республіки Польща та РФ свідчить про закріплення різного ступеня впливу суду на предмет доказування. Цивільний процес України та Республіки Польща ґрунтується на тому, що значення для визначення предмета доказування мають виключно думки осіб, які беруть участь у справі. Російське цивільне процесуальне законодавство наділяє суд усім обсягом повноважень з визначення кола обставин, які підлягають доказуванню.

Переваги та недоліки правил регулювання предмета доказування мають відносний характер. Цивільне процесуальне законодавство України закріплює модель, повністю відповідну до змагального процесу, однак засновану тільки на ініціативі сторін, що розрахована на високу правову культуру суспільства, широку участь у цивільному процесі кваліфікованих представників сторін, доступну систему надання правової допомоги.

Російська модель надає суду слідчі повноваження у формуванні предмета доказування, тим самим нівелюючи змагальні основи цивільного судочинства. Наділяючи суд необмеженими повноваженнями у формуванні предмета доказування, законодавець робить його, по суті, господарем процесу, від якого залежить хід судового розгляду і його результат. Виключення із закону обов’язку встановити об’єктивну істину в процесі лише незначно коливає ініціативну чільну роль суду. Недарма російські теоретики цивільного процесу говорять про активну роль суду в процесі, про достатність засобів встановити істину у цивільному спорі [32, c. 56]. Наприклад, І. В. Решетнікова заявляє, що у російському процесі змагальність сторін, витіснивши активність суду, не впливає на визначення предмета доказування. Питання про предмет доказування вирішує суд [148, c. 244].

Слід визнати наявність у російському цивільному процесуальному праві достатніх підстав для подібних висновків. Однак аналогічні заяви теоретиків української процесуальної науки [125, c. 87] є, щонайменше, недостатньо аргументованими.

Водночас аналізуючи повноваження суду щодо застосування позовної давності, О. В. Баулін дійшов висновку, що суд не зобов’язаний і не може роз’яснювати права у матеріальних відносинах; інше рішення питання означало б і неприпустиме втручання суду у приватні відносини, перебирання судом на себе функцій представника сторони і порушення принципу процесуальної рівноправності сторін [20, c. 109]. Якщо в питанні застосування позовної давності втручання суду визнається надмірним, то тим більше воно невиправдане у відносинах, що складають сутність матеріального спору між сторонами. А саме таке втручання відбувається під час визначення судом предмета доказування. На нашу думку, подібна ситуація несумісна з положеннями принципів змагальності та диспозитивності.

Таким чином, ні український, ні російський варіант не є достатньо прийнятним. Компроміс між повною змагальністю і необмеженою активністю суду під час визначення предмета доказування був би найбільш розумним.

Виходячи з логіки правозастосування, визначення конкретного предмета доказування являє собою адаптацію родового і видового предметів доказування до конкретної ситуації і відбувається поступово. Справедливим видається нам твердження українських процесуалістів про те, що кожен суб’єкт процесу доказування, якщо він юридично грамотний, формує предмет доказування у справі [199, c. 93]. Початковим моментом формування предмета доказування у цивільній справі слід вважати подання позову, в якому позивач вказує обставини, з якими пов’язує свої вимоги. Далі має значення суть заперечень відповідача. Суд також повинен мати можливість рекомендувати сторонам відкоригувати сукупність фактів, які підлягають доказуванню у разі її очевидної невідповідності родовому і видовому предмету доказування. Подальші зміни предмета доказування обумовлюються можливими змінами позовних вимог, заявою різного роду клопотань, тлумаченням підстав відносно визначених норм, розширенням меж доказування і т. ін. Юридично значущий висновок про певний склад фактів, які підлягають доказуванню, оформляється судом тільки в рішенні по справі. Однак і такий висновок може підлягати зміні у зв’язку з переглядом рішення вищими інстанціями.

Таким чином, предмет доказування у конкретній справі має як об’єктивні, так і суб’єктивні характеристики, оскільки формується на підставі категорій об’єктивних – норм права і суб’єктивних – дії суду та осіб, які беруть участь справі. Визначення предмета доказування не може бути пов’язаним з яким-небудь моментом у розгляді справи, тому що являє собою тривалий процес, що опосередковано є наближенням до ідеальної правової моделі, до життєвої ситуації.

Водночас правове регулювання предмета доказування у цивільному процесі України, Республіки Польща та РФ не дає підстав вважати предмет доказування категорією об’єктивною через відсутність зовнішньої форми її вираження. Оскільки предмет доказування не відображається у жодному документі до винесення рішення, то поняття про предмет доказування у суду та осіб, які беруть участь у справі, опосередковується суб’єктивним сприйняттям обставин справи.

До аналогічних висновків, незважаючи на широкі права і обов’язки суду з формування предмета доказування, призводить і аналіз російського законодавства. Прикметно, що російські процесуалісти констатують, що в найважливішому питанні формування предмета доказування чіткий все більше відхід суду від обов’язку несення тягаря відповідальності за правильність визначення предмету доказування і по фактичному складу, і по нормативному його обґрунтуванню та перекладення цього тягаря на сторону [77, c. 218].

Через поступовий характер процесу формування предмета доказування він і не може бути остаточно об’єктивованим в якому-небудь офіційному документі. Інакше суд був би поставлений у ситуацію необхідності постійного внесення змін. Тому в питанні об’єктивізації предмета доказування пріоритетне місце мають дії суду з роз’яснення прав осіб, які беруть участь у справі, та наслідків їхньої реалізації (ігнорування). Суд повинен підходити до процесуального оформлення розгляду кожної справи максимально індивідуалізовано і конкретно, організовуючи процес доказування максимально ефективно у межах, визначених законом.

Дії суду щодо встановлення предмета доказування повинні узгоджуватися зі змагальними і диспозитивними засадами цивільного процесу. Суд не може своїми владними розпорядженнями виходити за межі, зазначені сторонами. Тому предмет доказування суд повинен визначити на підставі позову і заперечень проти нього. Тільки за наявності об’єктивної необхідності суд може проявити ініціативу в коригуванні запропонованих сторонами обставин, які підлягають доказуванню. Така необхідність повинна встановлюватися у кожній конкретній справі і передбачати два можливих варіанти: якщо сторони не включають в предмет доказування обставини, без яких вирішення справи буде неможливим; якщо сторони включають у предмет доказування обставини, які не мають значення для справи. У такому випадку суд може втрутитися і запропонувати сторонам скоригувати (доповнити або скоротити) перелік обставин, які підлягають доказуванню. Однак остаточне рішення з приводу зміни предмета доказування має прийматися особами, які беруть участь у справі. За умови, якщо зацікавлений суб’єкт вважатиме пропозицію суду обґрунтованою і погодиться з необхідністю включення (виключення) певного факту в предмет доказування, останній підлягає зміні. Якщо ж особа, яка бере участь у справі, не згодна з пропозицією суду, суд не має права самостійно включати (виключати) у предмет доказування у справі будь-які факти. За умови необхідності до предмету доказування можуть вноситися зміни під час судового розгляду в такому ж порядку. Слід врахувати важливість обґрунтованого в науці положення про те, що до винесення і оголошення судового рішення суддя не має права висловлювати ніяких оціночних суджень у справі [100, c. 11]. Обов’язковою умовою реалізації повноважень суду з уточнення предмета доказування є виключення будь-якого натяку на вирішення спору.

Тому ми підтримуємо пропозицію про необхідність доповнення цивільного процесуального законодавства нормою такого змісту: «У випадку, коли сторони не посилаються у своїх вимогах і запереченнях на істотні для справи обставини, без дослідження яких спір вирішити неможливо, суд повідомляє сторони про це, пропонуючи скоригувати позицію. Якщо сторони посилаються на обставини, які точно не стосуються спору, суд відмовляє у їхньому розгляді».

На нашу думку, встановлення подібних правил визначення предмета доказування буде найбільш раціональним. У літературі підкреслюється, що визначення предмета доказування надає дослідженню визначеності, конкретності і цілеспрямованості, економить сили суду та кошти держави [167, c. 18]. При цьому дотримуються вимоги змагальності та диспозитивності, оскільки остаточне рішення про віднесення тих чи інших фактів до предмета доказування приймається особами, які беруть участь у справі. Однак і суд не залишається заручником діяльності сторін, оскільки має можливість вказати на явну неправильність перебігу процесу доказування. Подібне правило обмежить втручання суду в особисті відносини сторін, оскільки його повноваження мають рекомендаційний характер. Процес розгляду спору стає більш організованим, досягається підвищення ефективності і скорочення термінів судового розгляду. Водночас доповнення цивільного процесуального законодавства подібною нормою істотно підвищить відповідальність суду за організацію процесу доказування і надасть суду механізм впливу на випадки «надмірної змагальності».

Суттєве значення для визначення тягаря доказування має також коло обставин, які входять до предмету доказування. Деякі процесуалісти розуміють предмет доказування лише як сукупність юридичних фактів, що мають матеріально-правове значення, встановлення яких необхідне для винесення законного і обґрунтованого рішення [16, c. 6]. Низка авторів відносить до предмету доказування тільки юридичні факти підстави позову і заперечень проти нього [76, c. 33; 101, c. 6–7; 98, c. 39]. Також в науці висловлено думку, що надмірно широке розуміння предмета доказування розриває його зв’язок з розподілом тягаря доказування [29, c. 126]. Проте І. В. Решетнікова включає в предмет доказування сукупність обставин матеріально-правового та процесуального характеру, які встановлюються для правильного вирішення цивільної справи [149, c. 133]. Схожі позиції обґрунтовані також С. С. Бичковою [202, c. 223].

Склад обставин, які входять до предмету доказування, знаходяться у тісному зв’язку з проблемою меж доказування. Поняття «межі доказування» використовується деякими авторами для позначення всієї сукупності фактів, які підлягають доказуванню. Зокрема, О. В. Баулін вважає, що необхідність відокремити від інших фактів, які викликають виникнення, зміну або припинення саме матеріальних правовідносин, а також доказові факти, які служать засобом встановлення юридичних фактів матеріально-правового характеру, існує об’єктивно, оскільки встановлення саме цих обставин визначає результат розгляду спору по суті [20, c. 101]. Аналогічні погляди у М. К. Треушнікова [185, c. 14], Т. В. Сахнової [153, c. 52–60], Т. В. Степанової [167].

Таким чином, практично всі процесуалісти визнають необхідність доказування процесуальних фактів і відзначають специфіку такого доказування. Тільки одні автори відносять їх до предмета доказування, а інші – до меж.

На нашу думку, для позначення кола обставин, які підлягають доказуванню, достатньо одного поняття – предмет доказування. Як матеріальні, так і процесуальні факти будуть мати значення для вирішення справи по суті. Слід визнати правоту процесуалістів, які вказують на залежність меж від предмета доказування [153, c. 55]. Недоказаність тієї чи іншої обставини тягне за собою однаково невигідні наслідки для зацікавленої особи, чи то факт підстави позову, чи то факт пропуску позовної давності, наявності рішення у спорі між тими самими сторонами тощо. Специфіка доказування матеріальних чи процесуальних фактів сама по собі не є достатньою підставою для необхідності у використанні двох різних категорій, а може бути розглянута в рамках поняття «предмет доказування». У літературі обґрунтовано концепцію існування поряд із загальним також локальних предметів доказування. Локальний предмет доказування має місце при вчиненні окремих процесуальних дій, які мають факультативний характер і «ті, які ускладнюють процес» [70, c. 16; 165, c. 434]. Слід зазначити, що вказана позиція не знаходить однозначної підтримки у науці. Зокрема, О. В. Баулін говорить, що процесуальні факти у зв’язку з істотними відмінностями від матеріальних не повинні розглядатися як частина предмета доказування, і тому використання поняття «локальний предмет доказування» не можна визнати цілком вдалим [20, c. 110].

На нашу думку, концепція локального предмета доказування дуже характерно відображає ступінь диференціації доказування процесуальних фактів. Локальний предмет доказування характеризується деякою самостійністю. Джерелом його формування є дії учасників процесу і норми процесуального права. Тягар доказування щодо локального предмета доказування покладається на особу, яка ініціювала вчинення процесуальної дії. Локальний предмет доказування властивий відокремленим процедурам – стійким послідовностям процесуальних дій, які володіють специфікою процесуальної форми вчинення [65, c. 7; 151, c. 62]. Зокрема, в літературі допускається можливість зміни підсудності вирішення подібних питань [109, c. 195]. Локальний предмет доказування має значення і під час розгляду скарг на ухвали, які підлягають самостійному оскарженню. У розглянутих процесуальних процедурах процес доказування має значення, і тому не може бути безпредметним.

Також важливим є те, що предмет доказування не є категорією однорідною. Зокрема, М. К. Треушніков включає в предмет доказування наступні складові: юридичні факти матеріально-правового характеру; доказові факти; факти, які мають виключно процесуальне значення; факти, встановлення яких суду необхідні для виконання виховних та попереджувальних цілей правосуддя [185, c. 14]. Інші автори відносять до предмета доказування основні матеріально-правові факти; допоміжні факти; процесуальні факти; перевірочні факти [165, c. 7]. Третя група вчених поділяє предмет доказування на: 1) юридичні факти матеріально-правового характеру, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін; 2) юридичні факти процесуально-правового характеру, на які сторони посилаються у своїх вимогах і запереченнях; 3) юридичні факти, включені в предмет доказування за ініціативою суду; 4) обставини, які не мають юридичного значення, але запропоновані сторонами або судом для правильного вирішення справи [156, c. 198–199; 202, c. 223–224]. У процесуальній науці представлена також думка, що використовуване у законі поняття «обставини» слід розуміти у контексті використання судом не тільки прямих, але непрямих доказів, фактів, пов’язаних з використанням та оцінкою прямих і непрямих доказів [16, c. 37].

І це лише незначна частина представлених у науці позицій з приводу структури доказування. Не буде перебільшенням сказати, що кожна з представлених в науці класифікацій має певне значення і кожна з виділених груп фактів має специфіку у доказуванні. Отже, специфіка доказування відрізняє не тільки процесуальні факти. Проте загальні положення, які стосуються предмета доказування, застосовані до всіх зазначених груп фактів. Тому об’єктивних причин для виключення процесуальних фактів з предмета доказування і віднесення їх до меж доказування немає.

Існує і принципово інший погляд на межі доказування, обґрунтований Ф. Н. Фаткулліним. На його думку, термін межі доказування означає глибину пізнання фактичних обставин, глибину дослідження, але не їхній обсяг [194, c. 65]. Аналогічно у кримінальному процесі межі доказування розглядаються в сукупності двох вимог: забезпечення необхідної та достатньої повноти (глибини) пізнання фактичних обставин та їхніх зв’язків і надійності результатів пізнання [117, c. 99]. Є. Ю. Вєдєнєєв рекомендує розглядати межі доказування через призму принципу процесуальної економії. Факти і докази повинні подаватися особами, які беруть участь у справі, досліджуватися і оцінюватися судом в обсязі необхідним для прийняття рішення [32, c. 76].

На користь використання поняття «межі доказування» як позначення повноти і глибини дослідження обставин справи свідчить наступне. Існує об’єктивна потреба у науковому та практичному пізнанні ступеня доказування, а для цього необхідне використання відповідного поняття. Категорія «межі доказування» традиційно зайняла місце у понятійному апараті доказового права, тому її використання є більш прийнятним. Введення в обіг нових понять повинно бути обґрунтовано об’єктивною неможливістю обійтися за допомогою існуючих понять. Наразі такої необхідності немає, оскільки теорія цивільного процесу надає необхідні терміни. Поняття «межі доказування» не отримало в науці однозначного тлумачення, і підтримуване нами трактування не має недоліків порівняно з іншими позиціями. Зі сказаного випливає, що ми вважаємо за можливе використання поняття «межі доказування» для позначення якісної характеристики пізнання обставин цивільної справи. Межі доказування мають істотне значення для тягаря доказування, тому що визначають міру його реалізації, виконання; вказують, якою мірою повинен той або інший суб’єкт доказати обставини, які його цікавлять.

Таким чином, об’єкт доказування характеризується сукупністю предмета і меж доказування. Предмет доказування відображає те, що підлягає доказуванню – тобто сукупність обставин, які встановлюються під час розгляду і вирішення спору. Межі доказування характеризують глибину дослідження предмета доказування.