3.3 Підстави звільнення від доказування в цивільному судочинстві
Як уже було сказано вище, правила розподілу тягаря доказування не стосуються ряду обставин, які виключаються з кола тих, що підлягають доказуванню. Зокрема, відповідно до ст. 61 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.
Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування. Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Вирок у кримінальному провадженні, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов’язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.Аналогічні підстави для звільнення від доказування містяться в ст. 61 ЦПК РФ, виключаючи визнання, яке регулюється в рамках пояснень сторін в окремій нормі ЦПК.
Законодавство Польщі містить правила такого змісту. Не вимагають доказуванню: загальновідомі факти (п. 1 ст. 228 ЦПК Польщі); факти, відомі суду офіційно, однак на слуханні суд повинен звернути на них увагу сторін (п. 2 ст. 228 ЦПК Польщі); факти, котрі в ході судового розгляду, надані однією стороною, якщо протилежна сторона не сумнівається в них (ст. 229 ЦПК Польщі); само собою зрозумілі факти (суд такими вважає факти, якщо беручи до уваги результати всього процесу, сторона не висуне стосовно тверджень супротивної сторони інші факти) (ст. 230 ЦПК Польщі).
Порівняльний аналіз норм ЦПК України, Республіки Польща та РФ, призводить до наступних висновків.
Найбільш суттєві відмінності є у правовому регулюванні такої підстави звільнення від доказування як визнання.
Українське законодавство закріплює принципово іншу модель, ніж та, яка міститься в цивільному процесі РФ та Республіки Польща.Передусім, український законодавець зараховує визнання до числа підстав для звільнення від доказування, тобто йдеться про оцінку за загальним правилом визнання як акта для суду обов’язкового, що має імперативну силу. Визнання поставлено поряд з судовими актами і загальновідомими фактами.
Цивільне процесуальне законодавство РФ як загальне правило, ставить перед судом завдання – визначити наскільки визнання щире. Визнання розглядається як окремий варіант пояснення сторін.
Українське законодавство не передбачає права суду відмовити у прийнятті визнання фактів. Однак закон встановлює правило, в силу якого сторона сама може відмовитися від зробленого нею при попередньому розгляді визнання, якщо доведе, що визнала обставини внаслідок істотної помилки, обману, погрози, тяжких обставин чи обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з іншою стороною (ч. 1 ст. 178).
На нашу думку, абсолютизувати визнання особою, яка бере участь у справі, фактичних обставин – означає надати можливість використовувати судовий захист для будь-яких відносин за взаємною згодою сторін. З тих самих причин, які мають значення як підстава вимагати від позивача достатньою мірою доказаності його вимог, слід залишити за судом право відмовити у визнанні в разі його сумнівності. Обов’язковість визнання суперечить принципу вільної оцінки доказів. Можливість суду відмовити у визнанні як підставі для звільнення від доказування лише надасть можливість перевірити висновок про його відповідність дійсності іншими доказами і не обмежить прав осіб, які беруть участь у справі. Обов’язковість для суду визнання стороною факту підриває саму можливість суду відмовити у визнанні позову, адже в більшості випадків доведеність фактів підстави позову (що презюмується при їх визнанні) тягне за собою його задоволення.
Тому ми пропонуємо доповнити ЦПК України нормою відповідного змісту, яка встановлює право суду відмовити у визнанні обставин особою, яка бере участь у справі, за наявності для того підстав.
У літературі обґрунтовано думку, що ще одним видом безспірних обставин є факти замовчування. О. О. Нахова вважає, що мовчання позивача, відповідача та інших осіб, які беруть участь у справі, щодо якої-небудь обставини, надає йому властивість безспірності. Воно у подібних випадках кваліфікується як «фактична презумпція», «мовчання – знак згоди». Ця презумпція не встановлена чинним процесуальним законом, але широко відома і використовується у повсякденній практиці, у спілкуванні людей. Вона повинна бути санкціонована судом [120, c. 126].
На нашу думку, немає можливості ставити знак рівності між визнанням і мовчанням, і правові наслідки цих видів ставлення до спірних питань повинні бути різними. Справді, рекомендація суду з’ясувати якомога чіткіше відношення сторін до обставин справи, що встановлюються сприяє правильному і своєчасному розгляду справи внаслідок економії сил і часу. Однак, якщо особа, яка бере участь у справі, скориставшись своїм правом, не дасть якої-небудь відповіді на необхідні для суду питання, факти замовчування не можуть вважатися визнаними і підлягають доказуванню на загальних підставах.
Відносно загальновідомих обставин слід зазначити відмінність законодавчих формулювань. ЦПК РФ і України виключають із кола фактів ті, які підлягають доведенню обставини, визнані судом загальновідомими. ЦПК Польщі так само виняток робить для загальновідомих обставин і фактів [224].
У науці існує думка, що загальновідомі факти можуть викликати помилки, фальсифікації і маніпуляції фактами, матеріалами, тому вони можуть підлягати вивченню за загальними правилами [16, c. 45].
Незалежно від зазначених характеристик, така властивість обставини як загальновідомість не є чітко і заздалегідь встановленою. В одних випадках наявність подібної характеристики можна припустити з більшою ймовірністю, в інших – з меншою. Загальновідомість володіє деякою часткою суб’єктивізму. Тому, щоб уникнути помилок, викликаних різним розумінням загальновідомості обставин сторонами і судом, практично більш раціонально покладатися на певний об’єктивний критерій, роль якого в даному випадку відіграє судовий розсуд.
Правильним видається думка О. В. Бауліна про те, що переконання суду про загальновідомість факту має сформуватися до подання стороною доказів на підтвердження тієї чи іншої обставини. Інакше, сама ідея, що загальновідомий факт не потребує доказування, не буде реалізована [20, c. 300]. Тому є доцільною пропозиція закріпити у законі обов’язок суду вказувати про визнання (невизнання) обставин загальновідомими на стадії підготовки справи до судового розгляду.Існують деякі різночитання і в розумінні преюдиціальності фактів, встановлених судовим рішенням.
ЦПК України та РФ регулюють це питання досить традиційно, виключаючи можливість повторного спору за тими самими обставинам, між одними і тими самими особами. При цьому преюдиціальність встановлених законом фактів обов’язкова для всіх зацікавлених осіб, які брали участь у попередній справі в якості позивачів, відповідачів, третіх осіб [120, c. 124]. У науці таке положення отримало назву суб’єктивних меж преюдиціальності [92, c. 33].
Така норма має сенс щодо обставин, які встановлюють правовий статус суб’єкта. Наприклад, судовим рішенням встановлено, що особа уклала угоду, перебуваючи в стані психічного розладу, який позбавляє її можливості адекватно оцінювати свої дії та керувати ними. Встановлений судовим рішенням факт перебування особи в такому стані в певний час є преюдиціальним для подальших процесів, у якій вона бере участь.
У літературі є і досить радикальна позиція – про можливість суду заново дослідити преюдиційні факти під час виникнення сумнівів у їхній дійсності. Така можливість пов’язується з суперечливістю преюдиціальних фактів і наявних у справі доказів. Однак, на нашу думку, від подібних пропозицій більше шкоди, ніж користі.
Порівняльний аналіз підстав для звільнення від доказування свідчить про традиційно єдиний підхід, реалізований у цивільному процесі України, РФ та Республіки Польща. Водночас наявні і деякі відмінності, найбільш суттєвими з яких є правила, що регулюють визнання фактів особою, яка бере участь справі.