Спеціальні правила примусового виконання рішень (виконавчих документів), що виникають із житлових відносин

Примусове виконання рішень про вселення

Дослідження проблемних аспектів виконання судових рішень про виселення залишається актуальною темою. Спори стосовно вселення виникають доволі часто.

Ст. 67 Закону України “Про виконавче провадження” визначає порядок виконання рішення про вселення. Цією статтею покладено на державного виконавця обов'язок щодо примусового виконання рішення в разі невиконання боржником рішення про вселення стягувача.

Пункт 1 ч. 2 ст.18 встановлює обов’язок виконавця здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом та Законом України “Про виконавче провадження”.

Законодавець розтлумачує поняття «примусового вселення», як забезпечення державним виконавцем безперешкодного входження стягувача у приміщення, зазначене у виконавчому документі, та його проживання (перебування) в ньому. Обов’язковою умовою виконання рішення про вселення є письмове повідомлення божника і стягувача про день і час примусового вселення. Боржник вважається повідомленим про примусове вселення стягувача, якщо повідомлення надіслано йому за адресою, за якою має здійснюватися вселення, чи іншою адресою, достовірно встановленою державним виконавцем.

Законом передбачено, що відсутність боржника, належним чином повідомленого про день і час примусового вселення, під час виконання рішення про вселення не є перешкодою для вселення стягувача. Разом з тим, з аналізу норм вбачається, що присутність стягувача є необхідною умовою примусового виконання рішення про вселення. Але ця умова не позбавляє стягувача можливості реалізувати свої права і обов’язки у виконавчому провадженні через представників. Що стосується боржника, то ст.16 Закону «Про виконавче провадження» встановлює виключення фізичній особі -боржнику мати представника, у випадку, коли згідно з рішенням він зобов’язаний вчинити певні дії особисто.

Можна погодитися зі Фурсою С.Я., що формула примусового виконання рішення про вселення зумовлює вчинення таких дій: забезпечення державним виконавцем безперешкодного входження стягувача у приміщення, зазначене у виконавчому документі; забезпечення його проживання (перебування) в ньому [509, с.723].

Примусове вселення здійснюється у присутності понятих та за участю працівників поліції. А по закінченню примусового вселення державний виконавець має скласти акт, який підписується особами, які брали участь у виконанні рішення про примусове вселення.

Стягувачу має бути надане право безперешкодного входження у приміщення. Таке входження ні в якому разі не можна вважати одноразовою дією, оскільки ч.6 ст.67 Закону України “Про виконаче провадження” стягувачу надано право звернення до державного виконавця із заявою про відновлення виконавчого провадження у разі подальшого перешкоджання боржником проживанню (перебуванню) стягувача у приміщенні, в яке його вселено. У такому разі виконавець має право повторно здійснити примусове вселення стягувача та накласти на боржника штраф у подвійному розмірі відповідно до статті 75 Закону України “Про виконавче провадження”. Законодавець не встановлює строки та кількість разів зверненнь стягувача до державного виконавця із подібними заявами. Термін “повторно” означає - який буває, трапляється і т.

При зверненні до державного виконавця про повторне вселення, стягувач має довести: по-перше, що йому перешкоджають у подальшому проживанні (перебуванні), а по-друге, що перешкоджання чинить саме боржник. Якщо ж проживанню перешкоджає особа, яка не є боржником, виконавець не здійснює повторне примусове вселення та виконавче провадження не відновлюється. У цьому випадку, питання про вселення стягувача вирішується тільки в судовому порядку. Отже відновлення виконавчого провадження можливе лише при доведенні стягувачем зазначених обставин. Разом з тим, з аналізу судової практики вбачається, що виконавче провадження може бути відновлене, якщо перешкоджають вселенню особи, які не є боржниками, але вони не мають права проживати у спірному приміщенні. Так Колегією суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Закарпатської області встановлено та підтверджено представником боржника, що замки в спірній квартирі замінила дружина боржника. Тобто, факт заміни замка підтверджений і сторонами не заперечується. Це в свою чергу перешкоджає виконанню рішення суду про вселення стягувачів у спірну квартиру, незалежно від того, хто конкретно змінив замки, оскільки замки замінені в спірній квартирі, наймачем якої є саме боржник, а не його дружина [560]. Тому фактично боржник зобов’язаний відповідати за дії осіб, які незаконно проживають у спірному приміщенні.

Для усунення такої практики, необхідно розширити коло суб’єктів, дії яких щодо перешкоджання подальшого проживання стягувача, можна розцінювати як перешкоджання боржника, наприклад, члени його сім’ї - другий з подружжя, інші особи, що проживають в приміщенні тощо. Необхідно провести грунтовне дослідження цього питання та запровадити відповідні зміни у законодавство.

Потребує дослідження вживані законодавцем терміни - “проживання” та “перебування.” Проживати - це жити, мешкати постійно або тимчасово ( у приміщенні, населеному пункті, на певній території та ін.), перебувати - бути, міститися, розташовуватися де-небудь [542]; перебувати, знаходитися рідко [ 561].

Законом України “Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні”[562], статтею 3, визначено такі терміни як місце проживання та місце перебування. Місце перебування візначається як - адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік, а місце проживання, як житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини.

В юридичній літературі (Бірюков І.А., Харитонов Є.О.) вказується, що місцем перебування може бути: готель, лікарня, санаторій, пансіонат, військова частина, місце позбавлення волі, притулок та ін. Тобто певна установа, в якій особа перебуває тимчасово. Клименко С.В. [ 563, c.121] теж поділяє таку точку зору, але зазначає, що з врахуванням часового критерію, що застосовується нормами публічного права, такий перелік буде виглядати досить умовним, адже особа може бути позбавленою волі на строк, що перевищує шість місяців, а у психіатричній лікарні пацієнт може перебувати до одужання.

Можна погодитися з Кругловою О.О. та Синьковим Є.В., що під час розмежування понять “місце проживання” та “місце перебування” ключовою ознакою є строк такого проживання: місцем проживання - житло, в якому особа проживає більше ніж шість місяців на рік, місцем перебування - житло, в якому особа проживає менше ніж шість місяців на рік [564, с. 40].

Клименко С.В. [ 563, c.123] зазначає, що місцем перебування є місце фактичного знаходження фізичної особи протягом визначеного строку, тобто об’єктом придатним для її проживання та робить висновок, що житло може бути як місцем проживання, так і місцем перебування фізичної особи.

Слушним є висновок Круглової О.О та Синько Є.В., що відмінність між цими поняттями полягає у часовому проміжку, але сталою залишається дефініція - житло [ 564, c.35].

Цивільний Кодекс у ст.29 розкриває поняття “місце проживання фізичної особи”, як житло в якому вона проживає постійно або тимчасово.

З огляду на вищезазначене, приходимо до висновку, що вселити, згідно законодавства України, можливо лише у “житло”. Відповідно до ст. 6 ЖК жилі будинки і жилі приміщення призначаються для постійного або тимчасового проживання громадян, а також для використання у встановленому порядку як службових жилих приміщень і гуртожитків [ 106, c. 93-94].

Розглядаючи дефініцію “житло” Кармаза О.О. узагальнює наукові та законодавче визначення житла, та зазначає, що це нерухоме майно, призначене та придатне для проживання громадян, відповідає установленим санітарним та технічним правилам і нормам, а також іншим вимогам, встановленим законодавством щодо житлових приміщень [ 565, c.72].

Розглядаючи дефініцію «житло» не можна оминути практику Европейського суду з прав людини, оскільки стразбурський суд за певних обставин відносить до поняття житло не тільки приміщення, де особа проживає ( квартира, будинок), але й приміщення, яке особа використовує для бізнесу. У рішенні Німітц проти Німеччини від 16 грудня 1992 року [89] для тлумачення «житло» суд використовує французький варіант тексту Конвенції, де застосовується термін «domicile», що має більш широке значення, ніж «home» і може росповсюджуватися на діловий офіс.

Оскільки п.9 ч.1 ст. 39 Закону України “Про виконавче провадження” зазначає, що виконавче провадження підлягає закінченню в разі фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом. Тому виконуючи рішення про вселення у квартиру чи житловий будинок, державний виконавець має переконатися в тому, що вселення відбувається у житлове приміщення. Якщо стягувач може потрапити лише у приміщення загального користування такі як кухня чи коридор, чи може це вважатися виконанням рішення? Звичайно, ні, оскільки ці приміщення не придатні для проживання.

Тепер постає питання, щодо меж виконання рішення про вселення державним виконавцем, чи лише вселити у приміщення зазначене у виконавчому документі чи ще забезпечити доступ стягувача до підсобних приміщень (кухня, коридор тощо) та з якого моменту можна вести мову про виконання рішення про вселення [106, с.94].

В цьому аспекті цікавою є судова практика, так Павлоградський міськрайонний суд Дніпропетровської області відмовив в частині позову щодо покладення зобов'язань не чинити перешкод в користуванні спірним будинком, надання йому ключів від дверей та підсобних приміщень, обгрунтувавши, що зазначене питання повинно бути вирішено державним виконавцем під час виконання судового рішення про вселення [567].

З огляду на це було б правильним покласти на державного виконавця обов’язку забезпечити можливість доступу стягувача до всіх підсобних приміщень, оскільки тільки тоді можна вести мову про виконання рішення про вселення. Особа, яку вселяють, має право користуватися не лише житловими приміщеннями, але й підсобними приміщеннями та санітарно-технічним устаткуванням [ 105, с. 36].

Також виконавець має забезпечити стягувача повним комплектом ключів та пересвідчитися, що боржником передані ключі від всіх приміщень, якими має право користуватися стягувач, чи надати можливість стягувачу замінити замки від яких немає ключів, чи боржник не надає їх, демонтувати засови, тощо. У випадку, коли боржник не передає стягувачу всі комплекти ключів, не можна вести мову і про добровільне виконання боржником рішення про вселення у випадку, оскільки доступ стягувача до приміщення буде мати одноразовий характер [ 106, с.94].

Для підтверждення зазначених тез можна навести Ухвалу Черняхівського районного суду Житомирської області, де суд приходить до висновку, що скаржниця так і не вселена у спірну квартиру, оскільки їй не були надані ключі від вхідних дверей, боржник не дозволяє їй користуватись туалетом та кухнею. В звязку з цим, суд вважає рішення суду не виконаним, тому постанову про закінчення виконавчого провадження визнає неправомірною [568].

Вдосконалення процедури виконання рішень немайнового характеру, зокрема вселення стягувача, є необхідною умовою відповідності європейським стандартам захисту прав і свобод людини і громадянина. Для захисту та відновлення законних прав та інтересів стягувачів щодо виконання судового рішення, ухваленого на їх користь, необхідно покласти обов’язок на органи виконання судових рішень щодо забезпечення вільного доступу стягувача до всіх приміщень загального користування та передбачити, що виконавець має пересвідчитись, що вселення відбувається на житлову площу спірного приміщення [ 105, с.36].

Примусове виконання рішень про виселення

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло та ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Житловий кодекс у статті 9 зазначає, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Саме тому процедура виконання рішення про виселення є важливою для захисту та відновлення житлових прав громадян.

Виходячи з загальних положень права власності, власнику належить права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Захист права власності регулюється нормами Цивільного кодексу України. Стаття 16 ЦК України передбачає способи захисту цивільних прав і інтересів осіб.

Виконання рішення про виселення боржника також відносяться до категорії виконання рішень, за якими боржник зобо’язаний вчинити певні дії, або утриматися від їх вчинення, тобто до рішень немайнового характеру, але умови та порядок примусового виселення боржника регулюються окремою статтею 66 Закону “Про виконавче провадження”. Дана стаття встановлює строки виконання рішень даної категорії, визначає обов’язкових суб’єктів виконавчого провадження та порядок виконання.

Не зважаючи на те, що термін “виселення” вже давно застосовується в нормативно-правових актах на законовавчому рівні він не закріплений.

Виселення є категорією житлового законодавства, тому при розгляді цивільних справ за позовом про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення предметом доказування є втрата права на житло, або взагалі його відсутність, або інші передбачені ЖК УРСР підстави для позбавлення права на житло [569].

Стаття 109 Житлового кодексу встановлює, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Зауважимо, що у Тлумачному словнику української мови “виселяти” - це 1) примушувати кого-небудь залишити своє місце проживання (житло, населений пункт, певну місцевість). 2) Переводити, переселяти з одного місця проживання в інше [559].

Теліпко В.Е. вказує, що виселення являє собою не що інше, як примусове вилучення житлової площі і розглядається як крайній захід, що підлягає застосуванню тільки у випадках і в порядку, що прямо передбачені законом [ 500, c. 178].

Слушною є думка Кармази О. О., що під правовою категорією “виселення” у виконавчому процесі слід розуміти процесуальні дії суб’єктів виконавчого процесу, направлені на примусове позбавлення житла громадян на підставі норми закону за рішенням суду шляхом звільнення житлового приміщення, зазначеного у виконавчому документі, від особи (осіб), яка виселяється, її майна, домашніх тварин та у забороні такій особі володіти та користуватися цим приміщенням [565, c.326].

Частина 3 статті 66 Закону України “Про виконавче провадження” зазначає, що примусове виселення полягає у звільненні приміщення, зазначеного у виконавчому документі, від боржника, його майна, домашніх тварин та у забороні боржнику користуватися цим приміщенням. Примусовому виселенню підлягають виключно особи, зазначені у виконавчому документі. Дана норма майже повністю дублює положення ч. 4 ст.78 Закону “Про виконавче провадження” 1999 року.

З вищенаведеного випливає, що виселити можна лише з житлового приміщення. Тому суди відмовляють у задоволенні позовних вимог щодо виселення з нежитлового приміщення, через те, що виселити можна лише з житлового приміщення [ 120, c.47]. Так Зборівський районний суд Тернопільської області встановив, що рішенням сесії Білоголівської сільської ради відповідачам строком на 5 років надано для проживання S частину приміщення бібліотеки в с. Білоголови Зборівського району. Дане приміщення відноситься до нежитлового, тому суд значає, що а змістом ст.109 ЖК України виселення допускається з житлового приміщення.

Таким чином, враховуючи, що відповідачі використовують для проживання нежитлове приміщення, суд вважає, що позовні вимоги про їх виселення є безпідставними і задоволенню не підлягають [570].

Слід звернути увагу, що ст. 66 Закону України “Про виконавче провадження” застосовується лише у випадках коли у судовому рішенні зазначено “виселити” боржника. Хоча у даній статті законодавець не конкретизує яке приміщення (житлове чи нежитлове) зобов’язаний звільнити боржник.

Разом з тим, поряд із “виселенням” суди виносять рішення про зобов’язання відповідача звільнити нежиле приміщення. Але в даному випадку державний виконавець не може застосувати положення ст. 66 Закону, таке рішення буде виконуватися на підставі ст. 63 Закону України “Про виконавче провадження”, яка визначає порядок виконання рішень, за якими боржник зобов’язаний вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення.

В данному контексті необхідно зазначити, що нежитлове приміщення - це відокремлене в натурі приміщення, призначене для використання в цілях, не пов’язаних з мешканням в цьому приміщенні та/або обслуговуванням інших приміщень будівлі, яке є самостійним нерухомим майном і об’єктом цивільних прав [ 571, c. 199]. Основною ознакою нежитлового приміщення є те, що приміщення не відноситься до житлового фонду.

Однак аналіз судової практики свідчить про можливість “виселення” як із житлового так і нежитлового приміщення, що суперечить тлумаченню терміну «виселення» згідно норм українського законодавства. Для підтвердження наведемо кілька прикладів. Так Малиновський районний суд м. Одеси розглянув справу за позовом про усунення перешкод у користуванні власністю, шляхом виселення з нежитлового приміщення (сарай та прибудова) та задовольнив позовні вимоги [572]. Ще одним прикладом є справа за позовом про усунення перешкод в користуванні нежитловим приміщенням та виселення[573]. В данному випадку відповідач використовував в якості житлового приміщення нежитлове приміщення, що є власністю позивача. Суд зазначив, що у відповідача відсутня правова підстава для користування і проживання в нежитловому приміщенні, а своїми діями він створює позивачеві перешкоди в користуванні та розпорядженні власністю. Суд вирішив задовольнити позовну заяву.

Дана судова практика свідчить про неоднакове тлумачення терміну “виселення”. Разом з тим, логічно було б передбачити статтею 66 Закону України “Про виконавче провадження” порядок виконання не тільки рішення про виселення боржника, але й про звільнення боржником нежитлового приміщення. Та змінити назву статті 66 та “Виконання рішення про виселення боржника (звільнення нежитлового приміщення)”. Оскільки при виконанні рішення про звільнення нежитлового приміщення виникають складнощі з майном боржника, що знаходиться у приміщенні [ 103, c.193]. Підтвердженням цієї тези також може слугувати практика ЄСПЛ, якою термін «житло» тлумачиться набагато ширше, ніж в українському законодавстві. Європейським Судом акцентується увага не на відповідності приміщення певним вимогам, встановлених, наприклад, національним законодавством, а на значенні даного приміщення для особи, для задоволення потреб цієї особі. Тому під поняття «житло» підпадають приміщення різноманітного призначення. Наприклад, у справі Пантелеєнко проти України [88] встановлено, що обшук проведений в офісі заявника є порушенням його права на повагу до житла в сенсі ст.8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод [404].

Тепер звернемося до Цивільного Кодексу України, де у ч. 1 ст. 190 зазначено, що майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.

В свою чергу ч.1 ст.180 встановлює, що тварини є особливим об'єктом цивільних прав та на них поширюється правовий режим речі, крім випадків, встановлених законом. Отже зазначена норма поширює на тварин загальні правила про майно, якщо інше не встановлено законом.

Із вищезазначеного випливає, що ч. 3 ст. 66 Закону України “Про виконавче провадження” потребує зміни в аспекті вилучення словосполучення “домашніх тварин” [ 103, с. 193].

Тепер розглянемо порядок примусового виконання рішення про виселення, яке розпочинається на підставі виконавчого документа. Оскільки виконання рішення про виселення боржника відноситься до групи рішень немайнового характеру, тому, відповідно ч. 6 ст. 26 Закону України “Про виконавче провадження” при виконанні рішень немайнового характеру виконавець у постанові про відкриття виконавчого провадження зазначає про необхідність виконання боржником рішення протягом 10 робочих днів. Тобто за новим законодавством строк для самостійного виконання рішення боржником визначений законом і виконавцеві не надаються повноваження щодо його коригування. Строки у виконавчому провадженні встановлюються виконавцем тільки у випадку, якщо вони не визначені законом.

Виконання рішення, яке зобов’язує боржника вчинити певні дії, здійснюється виконавцем за місцем вчинення таких дій. Державний виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, наданого для самостійного виконання рішення перевіряє виконання боржником рішення про виселення. У разі невиконання боржником рішення про його виселення самостійно державний виконавець виконує його примусово.

Для примусового виконання рішення державний виконавець призначає день і час примусового виселення, про що письмово інформує боржника. Боржник вважається повідомленим про його примусове виселення, якщо повідомлення надіслано йому за адресою, за якою має здійснюватися виселення, чи іншою адресою, достовірно встановленою державним виконавцем.

Під час здійснення примусового виселення обов’язково мають бути присутні поняті та працівникі поліції. Відповідно до ст.22 Закону «Про виконавче провадження» понятими можуть бути будь-які дієздатні особи, які не мають особистої заінтересованості у вчиненні виконавчих дій і не пов’язані між собою або з учасниками виконавчого провадження родинними зв’язками, а також підлеглі учасників виконавчого провадження. Кількість понятих під час вчинення виконавчих дій не може бути меншою ніж дві особи. Перед початком виконавчих дій виконавець обов’язково роз’яснює понятим їхні права і обов’язки, про що зазначається в акті. Понятий має право:

• знати, для участі у провадженні яких виконавчих дій його запрошено,

• на підставі якого виконавчого документа провадяться виконавчі дії,

• робити зауваження з приводу провадження виконавчих дій і ці зауваження підлягають занесенню до акта відповідної виконавчої дії.

Присутність ж боржника, тобто особи яка виселяється, не є обов’язковою. Відсутність боржника, належним чином повідомленого про день і час примусового виселення, під час виконання рішення про виселення боржника не є перешкодою для його виселення.

У зв’язку з непоодинокими випадками перешкоджання боржником виконанню рішення суду, постає питання, чи має державний виконавець право на примусове входження до приміщення з якого відбувається примусове виселення боржника [ 121, c.28]?

Недоторканість житла гарантується статтею 30 Конституції України, відповідно до якої не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.

В свою чергу частиною 1 ст.376 ЦПК визначено, що питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника - фізичної особи або особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, або дитина, щодо якої є виконавчий документ про її відібрання, при виконанні судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішується судом за місцезнаходженням житла чи іншого володіння особи або судом, який ухвалив рішення за поданням державного виконавця, приватного виконавця. Але у зазначеній статті мова йде про необхідність проникнення до житла для вилучення майна боржника, що там знаходиться.

Коли ж ставиться питання про виконання рішення про виселення боржника, то застосовується Закон України “Про виконавче провадження”. Так ч.3 ст.18 встановлює права виконавця під час здійснення виконавчого провадження. А п.4 втановлює, що за наявності вмотивованого рішення суду про примусове проникнення до житла чи іншого володіння фізичної особи виконавець має право безперешкодно входити на земельні ділянки, до житлових та інших приміщень боржника - фізичної особи, особи, в якої перебуває майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, проводити в них огляд, у разі потреби примусово відкривати їх в установленому порядку із залученням працівників поліції, опечатувати такі приміщення, арештовувати, опечатувати та вилучати належне боржникові майно, яке там перебуває та на яке згідно із законом можливо звернути стягнення. Схоже положення містилося і в попередньому Законі (п.15 ч. 3 ст. 11).

Далі законодавець зазначає, що примусове проникнення на земельні ділянки, до житлових та інших приміщень у зв’язку з примусовим виконанням рішення суду про виселення боржника та вселення стягувача і рішення про усунення перешкод у користуванні приміщенням (житлом) здійснюється виключно на підставі такого рішення суду. Це положення закону є новеллою у законодавстві, і саме регулює дії виконавця під час виконання рішень про виселення та вселення. На нашу думку, вищезазначене положення встановлює виключення з загального правила. Тобто, при виконанні рішення про виселення (або про вселення) для проникнення до приміщення, що зазначене у рішенні суду, виконавцеві не потрібно звертатися до суду з поданням про вирішення питання про примусове проникнення до житла, для виконання рішення про виселення достатньо самого рішення суду про виселення боржника [ 121, c.29].

В свою чергу стаття 66 Закону України “Про виконавче провадження” зазначає, що у разі невиконання боржником рішення про його виселення самостійно державний виконавець виконує його примусово. Тобто законодавцем прямо передбачено дії виконавця у випадку невиконання боржником рішення суду у добровільному порядку і не встановлено вимогу зверенення до суду для вирішення питання про примусове проникнення до житла. Таке саме положення містилося і попередньому Законі.

Для підтвердження даного твердження наведемо приклад із судової практики - ухвалу Житомирського районного суду Житомирської області [574]. За матеріалами справи відділ ДВС звернувся до Житомирського районного суду з поданням про вирішення питання про примусове проникнення до житла. Своє подання відділ ДВС обґрунтовує тим, що з метою виконання виконавчого листа, виданого Житомирським районним судом про виселення боржника з вищевказаної квартири, державним виконавцем цього відділу було здійснено виїзд за місцем проживання боржника, де встановлено, що його виселення є неможливим, оскільки двері до наведеної квартири зачинені. Суд відмовив в задоволенні подання відділу державної виконавчої служби Житомирського районного управління юстиції про вирішення питання про примусове проникнення до квартири, обгрунтувавши відмову тим, що державний виконавець відділу ДВС на підставі вищевказаного виконавчого листа має право на примусове входження до зазначеної квартири, без окремої ухвали суду.

Разом з тим судова практика свідчить про непоодинокі звернення державних виконавців до суду з відповідними поданнями. Як приклад, можна навести Ухвалу Южного міського суду Одеської області [575]. Судом встановлено, що у Южненському міському відділі державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області знаходиться виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа про виселення боржника з житлового приміщення квартири без надання іншого житлового приміщення. З наявних у справі матеріалів вбачається, що дії боржника призводять до тривалого невиконання рішення суду про виселення, що тягне за собою порушення строків виконання, а також порушує вимоги чинного законодавства щодо обовязковості судових рішень.

Незважаючи, що боржник повідомлений про відкриття виконавчого провадження, він добровільно відмовився виконувати рішення суду, тому єдиним можливим засобом виконання судового рішення є примусове проникнення до житла боржника. За таких обставин суд прийшов до висновку, що подання про проникнення до житла боржника, є обґрунтованим та підлягає задоволенню.

Отже, можна сказати про неоднакову судову практику з цього питання та неоднакове тлумачення норм законодавства. Звернення ж виконавців до суду з поданням про надання дозволу на примусове входження до житла можна пояснити необхідністю (зважаючина різні ситуаційні обставини, що можуть виникнути під час примусового виконання рішення даної категорії справ)

отримати додаткові законні підстави для входження до житла при виконанні рішення про виселення. Але такі звернення є безпідставними, оскільки ст. 376 ЦПК не передбачено надання дозволу судом на примусове проникнення до житла при виконанні рішення суду про виселення із житлового приміщення [ 104, c.116].

Вважаємо, що з метою ефективного виконання рішення про виселення боржника необхідно внести відповідні зміни у діюче законодавство. Це сприятиме своєчасному та повному виконанню. Враховуючи вищезазначене пропонується доповнити абз.2 ч.2 ст. 66 Закону України “Про виконавче провадження” реченням: ”Під час примусового виселення державний виконавець має право на примусове входження у приміщення, зазначене у виконавчому документі” [ 104, c.117].

Що стосується процедури виконання рішень про виселення, то як було зазначено вище, якщо боржник самостійно не виконує його протягом строку, встановленого державним виконавцем у постанові про відкриття виконавчого провадження, державний виконавець виконує його примусово. Для примусового виконання за відсутності боржника обов’язковим є проведення опису та передача майна на відповідальне зберігання. Описане майно передається для відповідального зберігання стягувачу або іншій особі, визначеній державним виконавцем. Інструкція з організації примусового виконання рішені уточнює, що опис та передача майна на відповідальне зберігання проводяться виключно в двох випадках:

• відсутності боржника або його представника під час виселення;

• в разі, коли боржник відмовляється звільнити приміщення від свого майна.

У випадку перешкоджання боржником виконання рішення, на нього накладається штраф визначений ст.75 Закону «Про виконавче провадження».

Зберігання здійснюється протягом не більше двох місяців з дня передачі на зберігання та повертається боржнику державним виконавцем на підставі акта після відшкодування боржником витрат, пов’язаних із зберіганням такого майна. Якщо боржник відмовляється відшкодувати витрати, пов’язані із зберіганням майна, вони компенсуються за рахунок реалізації майна боржника або його частини. Після закінчення двомісячного строку невитребуване майно реалізується в порядку, визначеному Законом «Про виконавче провадження», а отримані від реалізації такого майна кошти, після вирахуванням понесених витрат, перераховуються боржнику. У разі якщо майно не було реалізовано, розпорядження ним здійснюється в порядку, встановленому для розпорядження безхазяйним майном. Цивільний Кодекс ст.335 визначає, що безхазяйною є річ, яка немає власника або власник якої невідомий та передбачає порядок набуття права власності на безхазяйну річ.

Завершальним етапом виконання рішення про виселення є складання державним виконавцем акту про виконання рішення, що підписують особи, які брали участь у виконанні рішення про примусове виселення.

Доволі розповсюдженою практикою є самостійне повторне вселення боржника у приміщення з якого його виселено, тому законодавцем передбачено можливість її повторного виселення державним виконавцем на підставі ухвали суду, який прийняв рішення про виселення та поновлення виконавчого провадження за постановою державного виконавця.

У випадку якщо особі, яка підлягає виселенню, має бути надано інше житлове приміщення, то державний виконавець надсилає органу, який відповідно до судового рішення зобов’язаний надати боржнику інше житлове приміщення, повідомлення про строк виконання рішення про надання такого приміщення. У разі ненадання у визначений виконавцем строк передбаченого житлового приміщення державний виконавець складає відповідний акт і звертається до суду з поданням про встановлення порядку подальшого виконання рішення. До вирішення судом зазначеного питання виконавчі дії не проводяться. Державний виконавець не може примусово виконати рішення про виселення, оскільки рішенням передбачається надання особі, яка підлягає виселенню іншого житлового приміщення.

4.5.