Спеціальні правила примусового виконання рішень (виконавчих документів), що виникають із трудових відносин

Відповідно до статті 5-1 КЗпП держава гарантує правовий захист від необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи. Тому, у випадку незаконного звільнення або переведення, працівник може звернутися до суду для захисту своїх порушених прав.

Процедура виконання рішень по справах про поновлення на роботі передбачена ст.65 Закону України «Про виконавче провадження».

Виконання рішень про поновлення на роботі відносяться до окремої категорії справ для яких передбачені певні правила примусового виконання, які вирізняють дану виконавчу процедуру від виконання інших немайнових рішень.

По-перше, це стосується строків виконавчого провадження. Законодавець встановлює, що рішення про поновлення на роботі підлягають невідкладному виконанню. Варто зазначити, що у попередніх редакціях даної статті застосовувався термін «негайно». Тому постає питання, у чому ж різниця між даними термінами, оскільки законодавець офіційного тлумачення не надає, та яке змістове навантаження вони несуть.

Так термін «невідкладно» розуміють як те, що неможна відкладати, те, що треба здійснювати чи розв’язувати без відтермінування [542]. «Негайно» - це те, що здійснюється чи відбувається одразу, без затримки; терміново [547]. Але хоча на перший погляд може здатися, що терміни «негайно» та «невідкладно» є подібними, вони несуть різне змістовне навантаження. Термін «невідкладно» передбачає вчинення дій без зволікання, у найкоротший проміжок часу. І хоча ч.2 ст.11 зазначено, що будь-яка дія або сукупність дій під час виконавчого провадження повинна бути виконана не пізніше граничного строку, визначеного Законом, нажаль, такий граничний строк для терміну «невідкладно» не встановлений законодавцем.

Буга В.В. зазначає, що невідкладність є найменшим строком виконавчого провадження і у будь-якому випадку негайність, невідкладність щодо виконавчих дій не повинна перевищувати 24 години [548, с. 231]. І якщо з першою думкою можна погодитися, то у другому твердженні автор фактично ототожнює ці два строки.

Про негайне виконання рішення, прийняте органом, що розглядав трудовий спір про поновлення незаконно звільненого або переведеного працівника йдеться у ч.7 ст. 235 КЗпП [549], де зазначається, що такі рішення підлягають негайному виконанню. Також п.4 ч.1 ст. 430 ЦПК зазначає, що суд допускає негайне виконання рішення у справах про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника.

Штефан М.Й. зазначав, що негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей здійснення і підлягає виконанню не з часу набрання ним законної сили, що передбачено для переважної більшості судових рішень, а негайно з часу його оголошення в судовому засіданні, чим забезпечується швидкий і реальний захист життєвоважливих прав та інтересів громадян і держави [356, с.362].

Слушною є думка Фурси С.Я., що негайним є виконання судового рішення, яке не набрало законної сили, особливістю при цьому буде видача виконавчого листа за рішенням, яке допущене до негайного виконання, у день його ухвалення [123].

Притуляк В.М. приходить до висновку, що негайне звернення судового рішення до виконання, не відрізняється від звичайного звернення судового рішення до виконання ані спеціальними повноваженнями державного виконавця з приводу виконання даної категорії виконавчих документів, а ні скороченою процедурою примусового виконання, окрім скорочених строків відкриття виконавчого провадження [550, c.64-65]. З такою думкою погодитися можна лише частково, окільки, дійсно процедура примусового виконання ідентична звичачному виконанню, але окрім скорочених строків відкриття виконавчого провадження, скороченним є строк виконання про що свідчать положення ч.ч.І, 2 статті 63 Закону.

Отже вбачається, що негайне виконання полягає у тому, що рішення набуває властивостей обов’язковості з часу його проголошення у судовому засіданні та відповідно, його належного оформлення, і полягає у скороченні строків відкриття виконавчого провадження та строків порядку виконання.

Що стосується «невідкладності», то Український юридичний термінологічний словник визначає цей термін як проміжок часу, визначений / установлений з моменту настання підстав для здійснення відповідних дій, які є пріоритетними і здійснюються першочергово, але не пізніше наступного робочого дня або установленого часу наступного дня [551]. В Законі «Про виконавче провадження» зазначений термін використовується законодавцем кілька разів і якщо в двох статтях присутнє часове обмеження, а саме ч. 4 ст.19 «Сторони зобов’язані невідкладно, не пізніше наступного робочого дня після настання відповідних обставин...», ч. 1 ст.52 «... невідкладно, але не пізніше ніж у триденний строк...», то в решті випадків обмежувальні часові параметри відсутні - ч.5 ст.48, ч.4 ст.50, та ч.1 ст.65 Закону. Тобто законодавцем не встановлюються єдиного спеціального правила обчислення даного строку та моменту його закінчення. Але з таким підходом погодитись важко, оскільки, як правильно зазначає Білоусов Ю.В. розкриваючи питання призначення та класифікації строків у виконавчому провадженні зазначає, що строки виконавчого провадження визначають темпоральну складову виконавчого провадження як процесуальної діяльності та повинні забезпечувати стабільність і визначеність відносин виконавчого провадження, створювати умови для ефективного здійснення процесуальних прав суб’єктів виконавчого провадження, стимулювати їх до сумлінного та належного виконання процесуальних обов’язків та повноважень, сприяти досягненню мети виконавчого провадження [ 552, c.76-77].

Відповідно до ч. 2 ст. 11 Закону будь-яка дія або сукупність дій під час виконавчого провадження повинна бути виконана не пізніше граничного строку, визначеного цим Законом.

У зв’язку з вищенаведеним тлумаченням та законодавчої невизначеності, вбачається необхідним закріпити строк, який буде конкретизувати термін «невідкладно». Та викласти ст. 65 Закону у наступній редакції: 1. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника виконується невідкладно, не пізніше наступного робочого дня в порядку, визначеному статтею 63 цього Закону.

Розглядаючи особливості виконання рішень про поновлення на роботі, постає питання, коли у боржника виникає обов’язок щодо виконання рішення суду про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника?

У своїй практиці, суди підходять до вирішення даного питання по різному. Так Богородчанський районний суд Івано-Франківської області розглянув заяву про виплату середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі. Позивач вказує, що відповідач видав наказ про поновлення на роботі лише через місяць, а тому затримав виконання рішення суду.

Представник відповідача заявлені вимоги не визнав, вказав, що затримки у поновленні позивача на роботі роботодавцем не допущено, оскільки наказ про поновлення на роботі був виданий в день отримання постанови про відкриття виконавчого провадження щодо поновлення позивача. Тому відповідач вважає, що рішення суду виконано вчасно і добровільно і підстав для стягнення заробітку за період немає.

Разом з тим суд прийшов до висновку про необхідність задоволення вимог позивача. Посилаючись на ст.236 КзпП України, де визначено, що у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

Судом встановлено, що посилання представника відповідача на те, що даний наказ був винесений негайно після отримання постанови про відкриття виконавчого провадження, а тому затримки з поновленням на роботі не допущено - безпідставні.

Зовсім по іншому підходить до тлумачення норм законодавства суд у справі за позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю про стягнення середнього заробітку за затримку виконання рішення про поновлення на роботі та стягнення моральної шкоди [554]. Судом встановлено, що рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 14.12.2010 року позивач був поновлений на роботі на посаді інспектора з безпеки ТОВ «ЕКО».

Як встановлено з матеріалів справи 25 березня 2011 року був виданий виконавчий лист на виконання рішення Зарічного районного суду м. Суми про поновлення позивача на роботі. 11 квітня 2011 року державним виконавцем виконавчої служби за місцем розташування ТОВ було відкрито виконавче провадження по негайному виконанню виконавчого листа про поновлення позивача на роботі, і того ж дня державним виконавцем на ім’я відповідача була направлена копія постанови про відкриття виконавчого провадження по виконанню рішення суду про поновлення позивача на роботі. В даній постанові вказано про негайне виконання рішення суду про поновлення позивача на роботі. Постанова про відкриття виконавчого провадження була одержана відповідачем 18.04. 2011 року, але рішення суду не було виконано негайно, як вказано в постанові, а виконане лише 28.04.2011 року шляхом видання наказу про поновлення позивача на роботі. Таким чином з 18.04.2011 року по 28.04. 2011 року відповідач затримав виконання рішення суду про поновлення позивача на роботі і відповідно до ст. 236 КЗпП України повинен нести відповідальність.

Судова колегія зазначає, що лише після відкриття виконавчого провадження у боржника (відповідача) виникає обов’язок по виконанню рішення суду про поновлення позивача на роботі. Та обставина, що боржник не використав своє право добровільно виконати рішення суду першої інстанції не може мати для нього негативних наслідків.

Неможна погодитися з таким тлумаченням норм законодавства, оскільки підставою для негайного поновлення на роботі позивача є саме судове рішення, а не постанова державного виконавця. Державний виконавець лише розпочинає провадження по примусовому виконанню судового рішення про поновлення на роботі у випадку не виконання боржником рішення суду добровільно [ 67, с. 161].

Слушним є висновок Вищого адміністративного суду України [555] про те, що добровільне виконання рішення суду боржником - це його законодавчо встановлений обов'язок. Зокрема, зазначений обов'язок не є похідним від дій особи (подання заяви чи виконавчого листа для відкриття виконавчого провадження), яку поновлено на роботі. В таких випадках держава в особі органу державної виконавчої служби несе відповідальність за виконання остаточних судових рішень.

Отже, обов’язок щодо виконання рішення суду про поновлення на роботі виникає у боржника з моменту оголошення рішення в судовому засіданні, а не з моменту відкриття виконавчого провадження.

По-друге, боржнику не надається 10 денний строк для самостійного виконання рішення. Статтею 26 Закону «Про виконавче провадження» встановлено, що у постанові про відкриття виконавчого провадження за рішеннями, що підлягають негайному виконанню, виконавець не надає боржникові строк, протягом якого необхідно виконати рішення. А оскільки виконання рішень про поновлення на роботі здійснюється в порядку, який передбачено статтею 63 Закону «Про виконавче провадження» та підлягають негайному виконанню, то виконавець перевіряє виконання такого рішення не пізніш як на третій робочий день після відкриття виконавчого провадження.

Але на практиці трапляються випадки, коли державним виконавцем порушується вимога законодавства щодо ненадання строку для добровільного виконання рішення про поновлення на роботі. Як приклад можна навести ухвалу Київського районного суду м. Харкова [556], де заявниця - звернулася до суду зі скаргою, якою просила визнати незаконною бездіяльність державного виконавця щодо не вчинення ним протягом майже п'яти місяців жодних дій, спрямованих на реальне виконання судового рішення про поновлення її на роботі, визнати постанову державного виконавця про закінчення виконавчого провадження неправомірною та зобов'язати державного виконавця вчинити всі необхідні дії щодо фактичного виконання судового рішення про поновлення її на роботі.

Суд встановив, що в зв'язку з виконанням рішення суду про поновлення заявниці на роботі, державним виконавцем за її заявою було відкрито виконавче провадження про поновлення заявниці на роботі, на посаді заступника голови правління. Державний виконавець встановив боржнику 7-денний строк для добровільного виконання рішення суду, незважаючи на те, що для цієї категорії рішень передбачено негайне виконання, та прийщов до висновку про закінчення виконавчого провадження через п’ять місяців, чим завдав шкоди інтересам заявниці. З огляду на наведене, суд визнає незаконною бездіяльність державного виконавця щодо не вчинення ним протягом майже п'яти місяців жодних дій, спрямованих на реальне виконання судового рішення про поновлення на роботі.

Третьою особливістю є те, що у боржника є дві спроби для виконання рішення про поновлення на роботі. Перша - після відкриття виконавчого провадження і до перевірки виконання виконавцем. Друга - встановлена ч.2 ст. 63, що у разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом трьох робочих днів. І після закінчення цього строку виконавець повторно перевіряє виконання рішення.

Четвертою особливістю можна визначити те, що для закінчення виконавчого провадження про поновлення на роботі є необхідним наявність двох підстав: 1) видача відповідного наказу або розпорядження, що відповідає вимогам законодавства про працю, про поновлення стягувача на роботі; 2) внесення відповідного запису до трудової книжки стягувача. Тільки за наявністю цих двох підстав виконавець виносить постанову про закінчення виконавчого провадження та рішення про поновлення на роботі вважається виконаним.

Фактично перешкодою для виконання рішення може бути ненадання трудової книжки стягувачем. В такому випадку боржник не зможе в повній мірі виконати рішення про поновлення, оскільки необхідним є вчинення певних дій і з боку стягувача, а саме - передача трудової книжки для внесення відповідних записів у неї.

На практиці, виконавець констатує невиконання рішення боржником та накладає на боржника штраф, передбачений законодавством, що є порушенням прав боржника, оскільки він вчинив всі можливі дії по виконанню рішення (наприклад, див. Ухвалу Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 лютого 2018 р. у справі № 310/2284/17 [557] ). За даних обставин треба вести мову про застосування положення п. 4 ч. 1 ст.37 Закону «Про виконавче провадження» про повернення виконавчого документу стягувачу у випадку перешкоджання стягувачем проведенню виконавчого провадження.

У разі незаконного звільнення чи переведення і поновленні на попередній роботі, або у випадку зміни формулювання підстав звільнення визнається недійсним запис про таке звільнення, переведення ( п.2.10. Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників [558] ). Наприклад, зазначається: «Запис за №... є недійсним, поновлений на попередній роботі», а в наступній графі вказується наказ про поновлення на роботі. У випадку, якщо у трудовій книжці міститься запис про звільнення або переведення, який пізніше визнається недійсним, то працівнику, за його проханням, видається дублікат трудової книжки без запису, що визнаний недійсним. Відповідно факт звільнення або переведення скасовується. При виконанні рішення про поновлення на роботі мають бути обов’язково дотримані ці вимоги законодавства про працю.

Що стосується фактичного допущення працівника до роботи, то враховуючи положення ст.24 КЗпП він не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу. Однак у випадку поновлення на роботі мова йде не про укладення нового договору, а про скасування факту звільнення або переведення.

Наступною особливістю є те, що рішення про поновлення на роботі не можливо виконати без участі боржника. Тобто у боржника, в даному випадку роботодавця (власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органом, фізичною особою, фізичною особою - підприємцем, який прийняв незаконне рішення про звільнення або переведення працівника), виникає обов’язок виконати певну дію, а саме, скасувати наказ про звільнення та поновити на роботі незаконно звільненого працівника. Цей обов’язок у боржника виникає одразу після оголошення рішення суду, незалежно від того чи буде дане рішення суду оскаржуватися [ 67, c. 162].

Тому, у разі повторного невиконання боржником рішення без поважних причин виконавець надсилає органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.

Окрім штрафних санкцій та кримінальної відповідальності, боржнику необхідно враховувати, що в разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки. Це теж є певним стимулом для швидкого виконання рішення суду.

Також необхідно зазначити, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи. Тобто, виконання рішення немайнового характеру пов’язане з виконанням рішення майнового характеру.

Завдяки вищезазначеним особливостям, виконання рішень про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника відносяться до окремої категорії справ. Законодавець передбачає добровільне та швидке виконання рішення суду про поновлення на роботі одразу після оголошення рішення в судовому засіданні, в свою чергу передбачаючи можливість звернення стягувача до ДВС з метою контролю за виконанням рішення суду та застосування штрафних санкцій в якості заходів примусу та можливості притягнення до кримінальної відповідальності боржника у випадку невиконання рішення [ 67, c. 163; 68, c. 257].

4.4.