Розпорядження засобами захисту сторін

У цивільному процесі, як відомо, діє принцип диспозитив- ності, відповідно до якого сторони на власний розсуд визнача­ють обсяг і засоби захисту своїх прав і охоронюваних законом інтересів.

Можливості розпорядження позивачем і відповідачем власними правами передбачені у ст. 31 ЦПК України. Зокрема позивач має право:

- до початку розгляду судом справи по суті змінити пред­мет або підставу позову;

- впродовж розгляду справи збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову.

Відповідач має право:

- до початку розгляду судом справи по суті пред 'явити зустрічний позов;

- упродовж розгляду справи визнати позов повністю або частково.

Крім того, сторони можуть укласти мирову угоду на будь- якій стадії цивільного процесу.

Зміна підстав позову - заміна спочатку зазначених об­ставин для обґрунтування заявлених вимог новими, внесення додаткових або виключення деяких із зазначених позивачем фактів. Подібні перетворення у підставі позову неминучі, якщо змінюється предмет позову. Наприклад, вимагаючи замість розірвання шлюбу визнання його недійсним, позивач повинен замінити підставу позову, оскільки обставини, що дають змогу суду вирішити ці вимоги, різні.

Зміна предмета позову - заміна первісно зазначеного позивачем предмета іншим.

Найчастіше така зміна здійснюється або шляхом переходу від диспозиції однієї правової норми до іншої, або шляхом вибо­ру нового способу захисту своїх суб’єктивних прав (заміна санк­ції). В обох випадках йдеться про зміну матеріально-правової вимоги позивача до відповідача.

Водночас, якщо згідно з нормою матеріального права можливий тільки один спосіб захисту права зацікавленої особи, то зміна заявленої позивачем вимоги в процесі неможлива, тому що це спричинило б зміну і підстави позову, що не допускається процесуальним законом.

Зміну предмета позову варто відрізняти від доповнення заявлених позовних вимог, коли позивач, підтримуючи раніше заявлені вимоги, пред’являє для спільного з ними розгляду нові позовні вимоги, хоча б і пов’язані з раніше заявленими. Вирі­шення питання про об’єднання додатково заявлених позовних вимог для спільного розгляду здійснюється судом відповідно до ст. 126 ЦПК України.

Збільшення або зменшення розміру позовних вимог упорядковує обсяг матеріального об’єкта позову відповідно до дійсності. Наприклад, позивач уточнив суму заподіяних збитків, розмір суми, яка стягується. Тому ці дії не є за загальним прави­лом зміною предмета позову.

Всі види зміни позову, що допускаються законом, слугу­ють не лише завданням захисту дійсного інтересу, але і вимозі

процесуальної економії: зберігаються кошти і час сторін та суду в процесі; позивач позбавляється необхідності пред’явлення нового позову для захисту того ж інтересу.

Формою відмови сторони у процесі від судового захисту належних їй прав є: на стороні позивача - відмова від позову; на стороні відповідача - визнання позову.

Відмова від позову - це розпорядницька дія позивача, спрямована на припинення подальшого розгляду судом заявленої вимоги, яка містить відмову від спірного матеріального права або охоронюваного законом інтересу.

Відмова від позову - акт розпорядження процесуальним правом, тобто правом на судовий захист. Вона може бути спри­чинена різними мотивами (прощенням боргу, виконанням відпо­відачем обов’язку перед позивачем, безперспективністю позову та ін.), однак відповідно до чинного законодавства ця процесуа­льна дія позивача є безумовною підставою для закриття судом провадження у справі (ст. 205 ЦПК України).

У випадках, коли відмова від позову пов’язана з доброві­льним задоволенням вимоги відповідачем, позивач відмовляєть­ся не від матеріального права, а від подальшого розгляду судом заявленої вимоги про його захист. Відмова від позову має безумовний характер, вона не може бути пов’язана позивачем із настанням або ненастанням певних умов.

Визнання позову - це розпорядницька дія відповідача, його згода на задоволення заявлених позовних вимог, спрямована на закінчення розгляду судом заявленої вимоги шляхом ухвалення рішення про її задоволення.

Мотивами визнання позову можуть бути необґрунтова­ність заперечень відповідача та переконання в справедливості

вимоги позивача, повна або часткова добровільна відмова від­повідача від належного йому суб’єктивного права на користь позивача, небажання продовжувати спір. Визнанням позову відповідач припиняє матеріально-правовий спір з позивачем, забезпечуючи позивачеві виграш процесу.

Від визнання позову варто відрізняти визнання відповіда­чем якого-небудь факту. Визнання позову є розпорядницькою дією відповідача і означає безумовну згоду з вимогами позивача та з ухваленням судом рішення на користь позивача незалежно від наявності та доведеності фактів, що входять у підставу позо­ву. Визнання факту є різновидом пояснень відповідача як засобу доказування і спрямоване на підтвердження наявності певної обставини, доказування якої згідно з правилами про розподіл тягаря доказування покладається на позивача. Відтак відповідач у позові про відшкодування шкоди може визнати факт запо­діяння його діями шкоди життю, здоров’ю або майну позивача, однак заперечувати проти задоволення вимог, посилаючись на те, що шкода була заподіяна внаслідок непереборної сили або наміру потерпілого.

Визнання позову буває різним за формою та змістом.

Відповідно до ч. 3 ст. 31 ЦПК України сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії цивільного процесу.

Мирова угода - розпорядницька дія сторін щодо взаєм­ного врегулювання матеріально-правового спору, який виник на взаємоприйнятних умовах, і припинення відкритої судом справи.

Мирова угода укладається сторонами з метою врегулю­вання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав і обов’язків сторін і предмета позову (ч. 1 ст. 175 ЦПК України).

Мирова угода відрізняється і від відмови від позову, і від його визнання, тому що є взаємним договором. Вона може грун­туватися на взаємних процесуальних поступках, але може бути і однобічною поступкою.

Вимоги до мирової угоди:

1) повинна бути спрямована на закінчення судової справи;

2) будучи за змістом цивільно-правим договором, мирова угода повинна відповідати всім вимогам, які звичайно пред’являються до правочинів;

3) зрозумілість змісту мирової угоди, повна визначеність і безумовність установлених угодою прав і обов’язків сторін;

4) оформляється ухвалою суду про закриття провадження у справі.

Мирова угода може бути укладена тільки учасниками спірних матеріальних правовідносин - сторонами і третіми особами, але не прокурором, не органом державного управління, не громадською організацією або громадянином, що пред’явили позов на захист інтересів інших осіб. Не належить таке право і третім особам, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору.

До постанови судового рішення у зв’язку з укладенням сторонами мирової угоди суд роз’яснює сторонам наслідки такого рішення, перевіряє, чи не обмежений представник сто­рони, що висловив намір зробити ці дії, у повноваженнях на їх здійснення.

Якщо умови мирової угоди суперечать закону чи пору­шують права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у визнанні мирової угоди і продовжує судо­вий розгляд (ч.

Суд не визнає мирову угоду у справі, в якій одну зі сторін представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє (ч. 6 ст. 175 ЦПК України).

Суд повинен виявляти ініціативу у примиренні сторін. Можливість вирішення спору мировою угодою повинна з’ясо­вуватися суддею в процесі провадження у справі до судового розгляду (ч. 3 ст. 130 ЦПК України), на початку розгляду справи по суті (ч. 1 ст. 173 ЦПК України).

Правові наслідки мирової угоди:

1) особи, які уклали мирову угоду, можуть підтвердити спірне правовідношення між ними, не змінюючи його зміст, а лише надаючи йому певний, безперечний характер;

2) мирова угода може бути формою конкретизації спірно­го права. Учасники спору у випадках, коли зміст суб’єк­тивного права не регламентований законом, своєю угодою можуть визначити його зміст. Така угода не є угодою в цивільно- правовому значенні, тому що не спрямована на встановлення, зміну або припинення прав і обов’язків. Водночас вплив такої мирової угоди на спірне право відрізняється від простого підтве­рдження існування до процесуальних правовідносин, оскільки суб’єктивне право не просто змінює свій стан, але і має конкрет­ний зміст. Наприклад, мировою угодою можуть бути визначені частки в праві спільної власності;

3) мирова угода може встановлювати, змінювати або при­пиняти права та обов’язки для осіб, які її уклали. У разі, якщо мирова угода укладена зі спору з цивільних правовідносин, вона є цивільно-правовим договором.

Мирова угода може змінювати правовідносини між особа­ми, які її уклали. Правовідносини можуть змінюватися у двох напрямах - за її змістом і за суб’єктами. Однак судовою миро­вою угодою не може бути змінений суб’єктний склад правовід­носин, адже це суперечить суті такої мирової угоди.

Крім мирової угоди, що укладається в суді щодо розгляну­тої справи (судової мирової угоди), виділяється мирова угода, укладена поза межами судового процесу (позасудова мирова угода). Остання є різновидом угоди, юридичним фактом і за на­ступного розгляду спору в суді підлягає доказуванню у судовому процесі на загальних підставах. Відмова від позову, визнання позову, укладання мирової угоди можливі також у судах апеля­ційної та касаційної інстанцій.

6.