Процес доказування та процес доведення, їх співвідношення

Під доказуванням слід розуміти регламентовану в певний порядок процесуальну діяльність зі збирання, витребування і надання суду доказів суб’єктами, які за цивільним процесу­альним законодавством вправі подавати докази в конкретній справі на різних стадіях її розгляду.

Тому процес доведення слід сприймати більш широким і таким, що складатиметься із процесу доказування та розумо­вої і процесуальної діяльності, спрямованої на формування у судді переконання в достовірності юридичних обставин спра­ви і на цій підставі обґрунтованості вимог сторони. Перелічи­ти випадки, коли у цивільному судочинстві застосовуються доводи, неможливо, але красномовно це положення можна підтвердити випадками, коли спірні відносини не чітко вре­гульовані нормами законодавства і потребується застосовува­ти аналогію закону або права. У таких випадках має відбува­тися доведення неможливості вирішення правової ситуації іншим чином, як застосовувати аналогію. Інший приклад, сторонам надане право заперечувати проти процесуальних ви­мог сторони з протилежними інтересами і вони вправі запере­чувати проти прийняття судом доказів, які вважають нена­лежними або недопустимими, поданими з порушенням строків їх подання, наприклад, після попереднього судового засідання (ч. З ст. 130 ЦПК), підготовки справи (ч. 6 ст. 130 ЦПК), за статтями 173, 176, 192, 193 ЦПК, заперечення та­кож можуть висловлюватись на різних етапах судового розг­ляду. Але сторона має мотивувати, чому вона заперечує проти вчицення певних дій, інакше її позиція буде необґрунтова- ною.

Отже, відмінність поняття «доказування» від понят­тя «доведення» полягає в тому, що процесуальна діяль­ність складається не тільки з «операцій» з доказами, але і включає інші процесуальні дії.

Зокрема, на практиці мав місце випадок, коли при роз­поділі спільного майна позивач надав суду доказ - висновок експерта про оцінку в 700 000 гри збудованого будинку. Запе­речення проти цього позову ґрунтувалося на доводах: що бу­динок не закінчений будівництвом і тому за ч, 3 ст. 331 ЦК до завершення будівництва особа вважається власником ма­теріалів; суду було надано договір дарування земельної ділян­ки, згідно з яким право класності на землю належить відповідачу; численні виклики міліції свідчили про немож­ливість спільного проживання позивача та відповідача. Проа­налізовані у сукупності докази дали можливість говорити про необхідність компенсації лише вартості робіт і матеріалів, придбаних спільно, а це була зовсім інша сума коштів.

Саме тому поняття «доведення» пропонується вважати шир­шим і таким, що включає у собі поняття «доказування». Нап­риклад, при розгляді справи про позбавлення батька батьківсь­ких прав. Позивачка клопоче про допит її матері як свідка, тоб­то особи, з якою вона перебуває у родинних відносинах. Від­повідач не має права відвести такі показання, оскільки вони, за загальним правилом, згідно зі ст. 57 ЦПК є належними та до­пустимими доказами. Проте відповідач вправі з приводу допиту такого свідка висловити свої доводи, міркування та заперечен­ня, на підставі яких суд згідно зі статтями 58, 59 ЦПК дійде ос­таточного висновку про можливість допиту цього свідка.

Тому найпростіша процесуальна діяльність відповідача фактично не є доказуванням, оскільки вона базуватиметься на розумовій діяльності і запереченні всіх процесуальних дій по­зивача, якщо в нього це існує відповідних доказів.

Отже, сформульовані в ст. 27 ЦПК окремі процесуальні дії, такі як подання особами, які беруть участь у справі, своїх до­водів, міркувань та заперечень, слід вважати доведенням, а не доказуванням.

Процес доведення слід сприймати як цілеспрямований на суддю обмін інформацією про кваліфікацію правовідносин згідно з нормами законодавства, про юридичні обставини справи, процесуальні дії тощо, який відбувається між всіма особами, що беруть участь у цивільному процесі, а також як подання відповідних доказів. Особи, які беруть участь у справі, можуть висувати доводи, якими підкреслювати або спростовувати значення певної інформації про обставини справи, що, безумовно, впливає на суб’єктивне сприйняття цих обставин судом. Отже, ці особи вправі впливати та ви­дозмінювати той потік інформації, який сприймається судом, що має позначатися на майбутньому судовому рішенні. Такий процес вважається доведенням.

Зокрема, найтиповіша позиція відповідача - це посилання в судових дебатах на недоведеність позивачем своїх прав, розміру завданої шкоди або сумнівність наданих доказів.

Судова практика

Наприклад, судом розглядається цивільна справа про від­шкодування шкоди, завданої залиттям квартири.

Проаналізуємо факт залиття квартири. Факт залиття кварти­ри може бути зафіксований членами комісії в актах ЖЕК, у па­м’яті громадян, яких можна допитати як свідків. Це докази за­лиття квартири, але вони стануть доказами правопорушення ли­ше в тому випадку, коли власнику квартири буде завдано шкоди.

Якщо факт залиття квартири мав місце, але шкоди не існує, тоді цей факт не матиме юридичного значення, оскіль­ки не породжуватиме юридичних наслідків - не зумовлювати­ме обов’язку відшкодувати завдану шкоду.

При розгляді справи слід визначитися: хто винен у залитті квартири та чи зобов’язана ця особа відшкодувати завдану шкоду.

Шкоди, за загальним правилом, міг завдати власник квар­тири поверхом вище. Але ця гіпотеза не завжди правильна, оскільки він також може постраждати від дій або бездіяльності знов-таки власника розташованого поверхом вище приміщен­ня або недбалих дій установи, яка обслуговує будинок.

Встановлюючи відповідача у справі, позивач має встанови­ти, хто ж винен у завданій шкоді, оскільки безадресний позов судця не прийме до свого провадження або відмовить у його за­доволенні.

Визначення розміру обов’язку відповідача на практиці та­кож викликає істотні труднощі, які можуть бути зумовлені визначенням стану квартири до факту залиття, вартістю ремо­нтних робіт та матеріалів тощо. Тому постане питання про на­явність доказів на доведення таких обставин.

З метою ухвалення законного та обґрунтованого рішення слід встановити такі обставини, які:

1) підтверджують право позивача на відшкодування шко­ди;

2) підтверджують факт завдання шкоди позивачу;

3) встановлюють обов’язок відповідача;

4) визначають розмір завданої позивачу шкоди та обов’язок відповідача.

Зупинемося на аналізі тих обставин (п.1), які мають під­твердити право саме позивача на відшкодування шкоди:

- якщо квартира без відповідного оформлення здавалася в оренду, то фактичний мешканець не має права вимагати відшкодування шкоди, оскільки така шкода завдана власни­ку квартири;

- якщо ж у суді буде пред’явлено договір оренди квартири як доказ права вимоги, в якому відповідальність за стан квар­тири покладається на орендаря, тоді саме орендар має право звертатися з позовом до відповідача.

Інформація про обставини справи може потенційно існува­ти, але вона має бути пред’явлена суду для оцінки, що значно ускладнює процес доведення. Наприклад, дуже поширеною при розлученні є фраза у позовній заяві «не зійшлися характе­рами», що фактично неможливо довести, але побічно про це свідчать сварки тощо. Іноді свідки не бажають конфліктів з сусідами і можуть відмовлятися йти до суду за пропозицією одного із сусідів або будуть давати показання про те, що нічо­го не чули або не пам’ятають тощо. Іноді фальсифікація доку­ментів відбувається на такому високому технічному рівні, що довести такий факт у суді практично неможливо і треба дово­дити інші юридичні обставини, які приведуть до бажаного ре­зультату. Тому процеси доказування та доведення у суді мож­на вважати найскладнішими.

5.