§ 2. Принципи цивільного судочинства в умовах судової реформи в Україні

Знання принципів замінює незнання деяких фактів.

Гельвецій

2.1. Поняття та система принципів цивільного судочинства

Кожній галузі права властивий певний комплекс принципів.

Принципи цивільного судочинства мають важливе значення, оскільки вони є необхідною умовою вдосконалення діяльності су­дових органів, їх суворе дотримання і реалізація є важливою гаран­тією захисту прав, свобод та інтересів особи. У принципах цивіль­ного процесу концентруються погляди законодавця на характер і зміст сучасного судочинства щодо розгляду й вирішення судами цивільних справ.

Принципи цивільного процесу є об’єктивними за своїм змістом. Вони визначаються тими соціальними обставинами, які існують в суспільстві.

Принципи цивільного процесу можна визначати з двох позицій. По-перше, як історичні категорії, вироблені протягом тривалого розвитку процесу, як елемент людської культури. По-друге, як ідеї, що закріплені в нормах цивільного процесуального права і мають нормативний характер. З огляду на це, принципи цивільного судо­чинства — це визначальні ідеї, засади, згідно з якими відбувається регулювання відносин, що виникають у сфері судочинства, і які виражають завдання правосуддя у цивільних справах, характеризу­ють методи їх здійснення.

Принципи цивільного процесуального права дістають вияв як в окремих нормах загального характеру, так і в цілому ряді про­цесуальних норм, у яких містяться гарантії реалізації на практиці загальних правових приписів.

Принципи цивільного судочинства мають нормативний харак­тер, тобто закріплені в нормах права.

Більшість принципів цивільного судочинства закріплені у Конс­титуції України, а також у Законі України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року^[3] та у ЦПК України (саме джерелами їх нормативного закріплення прийнято класифікувати принципи цивільного судочинства).

У відповідності до ст. 129 Конституції України суддя, здійсню­ючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є: 1) рівність усіх учасників су­дового процесу перед законом і судом; 2) забезпечення доведеності вини; 3) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; 4) підтриман­ня публічного обвинувачення в суді прокурором; 5) забезпечення обвинуваченому права на захист; 6) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 7) розумні строки розгляду справи судом; 8) забезпечення права на апеляційний пере­гляд справи та у визначених законом випадках — на касаційне ос­карження судового рішення; 9) обов’язковість судового рішення.

Принципи, зазначені у п. п. 2, 4 та 5 цієї статті, відносяться до кримінального процесу, інші — є, в тому числі, принципами цивільного судочинства.

У ст. 2 проекту нового Цивільного процесуального кодексу Украї­ни, який представила Рада з питань судової реформи^[4], основними засадами (принципами) цивільного судочинства є: 1) верховенство права; 2) законність; 3) рівність учасників справи перед законом і судом; 4) гласність і відкритість судового процесу; 5) змагальність сторін; 6) диспозитивність; 7) пропорційність; 8) обов’язковість су­дового рішення; 9) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 10) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у випадках, встановлених законом; 11) розумність строків розгляду справи судом; 12) неприпустимість зловживання процесу­альними правами; 13) відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

При цьому, доповнюючи конституційні принципи судочинства, ЦПК України доповнює їх наступними: законність; диспозитив­ність; пропорційність; неприпустимість зловживання процесуаль­ними правами; відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Аналогічні принципи містяться у проекті Господарського проце­суального кодексу України.

У Проекті ЦПК України цілком справедливо виділені загальні засади цивільного судочинства, адже це сприятиме вдосконаленню судочинства в Україні. Текстуальне закріплення принципів цивіль­ного судочинства у ЦПК України сприятиме розвитку відповідних відносин.

Щодо питання чи є ці засади принципами, можна зазначити наступне.

Немає єдності щодо застосування термінів «засада», «принцип» у законодавчих актах. Так, у Земельному кодексі України (ст. 50) йдеться про принципи правового регулювання, у законах України «Про прокуратуру» (ст. 6) та «Про адвокатуру та адвокатську діяль­ність» (ст. 4) — про принципи діяльності прокуратури та адвокатури (в останньому випадку законодавець вживає обидва терміни відра­зу), у Господарському кодексі України (ст. 6) — про загальні при­нципи господарювання, у Сімейному кодексі України (ст. 7) йдеться про загальні засади регулювання відповідних відносин. У ЦК Ук­раїни виокремлено «загальні засади цивільного законодавства».

Таких прикладів можна наводити багато, що свідчить про вжи­вання цих понять законодавцем як тотожних чи про відсутність єдиних правил законодавчої техніки. При цьому в деяких випадках йдеться про принципи/засади законодавства, а іноді — діяльності. В ЦПК України йдеться про засади судочинства, тобто в загаль­ному вигляді йдеться про засади діяльності (порядку судового роз­гляду).

Передусім, варто зауважити, що у старожитній українській мові термін «принцип» практично не вживався. У Словнику української мови Бориса Грінченка він не згадується. Натомість вживаним було поняття «засада» у значенні «підґрунтя, основа»^[5].

За словником С.

З цього філологічного аналізу слідує, що терміни «принцип» та «засада» — це фактично тотожні поняття, принаймні надзвичайно близькі.

Однак при цьому маємо розрізняти принципи/засади цивільного судочинства, цивільного процесуального законодавства та права.

Загальні засади законодавства — це узагальнення нормативно­го рівня як результат проходження науково абстрагованих ідей че­рез свідомість законодавця, що безпосередньо виявилася в матерії об’єктивного права. Правові принципи багато років знаходяться на межі теорії і права, стають правовими постулатами, втілившись на певному етапі буття в нормативні засади. Принцип у праві — це правова ідея, яка у вигляді даних науки, розробок видних юристів і політичних діячів у тому або іншому ступені впливає на розсуд законодавця^[8].

Погоджуючись в цілому з останнім твердженням, зробимо ви­сновок, що під словосполученням «загальні засади» необхідно розуміти ті принципи цивільного процесуального права, які вже знайшли своє місце у законодавстві (у вигляді принципів/засад цивільного судочинства), а під терміном «правові принципи» необ­хідно розуміти основні ідеї цивільного процесуального права. Од­нак за своєю сутністю ці поняття дуже близькі, оскільки розроблені наукою, суспільством, історичним розвитком принципи цивільного процесуального права визначають ті принципи (основні засади), що будуть кінець кінцем закріплені у позитивному праві. Тобто ці терміни ні в якому разі не можуть протиставлятися, а є однакови­ми за своєю суттю, але різними за способом вираження.

Принципи цивільного процесуального права та загальні засади цивільного судочинства однакові в тому, що є основними засадами, які проходять через весь цивільний процес, зумовлюючи зміст кож­ного з його інститутів і його норм.

їх різниця у тому, що невід’ємною ознакою загальних засад цивільного судочинства є точне формулювання і нормативне за­кріплення в чинному законодавстві. Крім того, у правозастосуванні вони діють безпосередньо, а тому слід надати пильну увагу розроб­ці даної категорії норм.

Ураховуючи всі ці обставини, необхідно підкреслити також важ­ливість і актуальність даного питання у зв’язку із задачами, що сто­ять перед судовою системою Української держави.

Принципи цивільного процесу також класифікують залежно від сфери їх поширення на:

— загальноправові принципи, що притаманні всім галузям пра­ва, наприклад, верховенство права, демократизм;

— міжгалузеві принципи — це принципи цивільного процесу­ального, господарського процесуального, адміністративного про­цесуального права: а) здійснення правосуддя лише судом; б) неза­лежність суддів і підкорення їх лише закону; в) рівність усіх учас­ників процесу перед законом і судом; г) поєднання колегіального та одноособового складу суду при розгляді справ; д) гласності та інші принципи;

— галузеві принципи — притаманні лише цивільному проце­суальному праву (до них зазвичай відносять принципи диспози- тивності, процесуальної рівноправності сторін, однак ці принципі діють також в адміністративному та господарському процесах, тому скоріше є міжгалузевими принципами).

Оскільки фактично виключно галузевих принципів, що прита­манні тільки цивільному процесу, немає, принципи диспозитивності, процесуальної рівноправності сторін та змагальності та інші принци­пи будуть нами розглядатися в межах міжгалузевих принципів.

До загальноправових принципів, що впливають на цивільний процес, належать принципи: верховенства права; гуманізму; закон­ності; справедливості; демократизму.

Одним з основних принципів правової держави є принцип вер­ховенства права. Відповідно до ст. 3 Конституції людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Принцип верховенства права є відносно новим для національ­ної юридичної практики. Закріпивши принцип верховенства права, Конституція проголосила перехід від пануючої в минулому ідеології «домінування держави» над людиною до нової ідеології «служіння держави» інтересам людини.

Під верховенством права розуміють «верховенство розуму»^[9]; «панування права, пріоритетність у суспільстві, насамперед, прав людини»^[10]; «кодекс правил, які легітимізовані суспільством і ба­зуються на досягнутому рівні соціальної етики»^[11], «сукупність мо­рально-правових цінностей, відповідно до яких мають регулювати­ся відносини в демократичному суспільстві, вирішуватися питання життєдіяльності людей, розглядатися справи у судах»^[12] тощо.

Принцип верховенства права є принципом природного права як сукупності ідеальних, духовних і справедливих понять про право. Справедливість, добро, гуманізм як складові верховенства права є моральними категоріями, елементами суспільної свідомості. Ви­знання конституційним принципом верховенство права означає, що закони держави, як і їх застосування, повинні відповідати праву як мірі загальної та рівної для всіх свободи та справедливості. Крім того, в законах має обмежуватись свавілля як фізичних, юридичних осіб, так і держави задля загального добра.

Що стосується реального впровадження принципу верховенства права в судочинство України, треба наголосити, що саме принцип верховенства права надає можливість судді при розгляді конкретної справи застосувати не тільки норми закону, а й визнані та при­писані йому верховенством права інтерпретаційні правила. Разом з тим суддя під час здійснення правосуддя повинен підкорятися тільки закону, а в разі його відсутності — виходити з загальних по­ложень та принципів права у випадках, коли відповідно до закону це допускається.

Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяль­ності держави. Тобто суд не повинен застосовувати положення пра­вового акта, у тому числі закону, якщо його застосування супере- читиме конституційним принципам права або порушуватиме права та свободи людини і громадянина.

Верховенство права передбачає пріоритет загальновизнаних принципів і норм міжнародного права щодо національного зако­нодавства. Європейський суд з прав людини орієнтує національні суди на прецеденте застосування його практики.

Так, у ст. 10 Проекту ЦПК України^[13] зазначено, що суд застосо­вує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і осно­воположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Якщо суд приходить до висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. В такому випадку суд після винесення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання сто­совно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого нормативно-правового акта (ч. 6 ст. 10 Проекту).

Згідно з судовою практикою Судової палати Європейського Союзу, верховенство права включає в себе примат закону, інсти- туціональний баланс, судовий нагляд, основні (процедурні) права, включаючи право на судовий захист, а також принципи рівноправ­ності і домірності. Верховенство права може успішно здійснюва­тися тільки в країні, населення якої відчуває колективну відпові­дальність за втілення в життя цього принципу і хоче зробити його невід’ємною частиною своєї власної правової, політичної та сус­пільної культури^[14].

Принцип гуманізму полягає в тому, що суд свою діяльність по­винен спрямовувати на здійснення належного захисту прав, свобод та інтересів людини, її особистості. Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Принцип гуманізму втілений і у ст. 1 ЦПК України, яка перед­бачає, що завданням цивільного судочинства є справедливий, не- упереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних чи оспорюваних прав, сво­бод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Близьким до принципу гуманізму є принцип справедливості. Справедливість вимагає відповідності дій та їх соціальних наслід­ків. Вважається, що принцип справедливості є визначальним для приватного права та впливає на метод його регулювання.

Принцип справедливості має особливе значення. Він найбільше виражає загальносоціальну суть права, прагнення до пошуку комп­ромісу між учасниками правових правовідносин, між особою та сус­пільством, особою та державою. Принцип справедливості вимагає, щоб правосуддя здійснювалося на законних і чесних підставах.

Стаття 6 Європейської конвенції про захист прав людини га­рантує право на справедливий судовий розгляд. Вона закріплює принцип верховенства закону, на якому будується демократичне суспільство, і найважливішу роль судової системи в здійсненні правосуддя.

Принцип законності — найважливіший принцип права, що є одним з основних критеріїв визначення якості й ефективності су­дочинства, зокрема, цивільного.

Однією з засад судочинства є законність. Громадяни зобов’язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, не по­сягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ч. 1 ст. 68 Конституції).

Принцип законності вимагає неухильного виконання вимог за­конів та інших нормативно-правових актів усіма суб’єктами цивіль­них процесуальних правовідносин. Принцип законності дістає вияв на всіх стадіях цивільного процесу. Всі дії суду з моменту прийняття заяви й до винесення судового рішення повинні відбуватися в су­ворій відповідності з нормами процесуального права, що детально регулює порядок вирішення цивільної справи. Важливою умовою дотримання цього принципу є перевірка законності та обґрунто­ваності рішень суду першої інстанції в апеляційному, касаційному порядку, а також перегляд їх за нововиявленими обставинами.

Принцип законності визначається, по-перше, тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосо­вувати норми матеріального права до конкретних правовідносин. По-друге, здійснення правосуддя неможливе без додержання норм процесуального права. Вся діяльність суду підпорядкована чинному цивільному процесуальному законодавству і здійснюється у визна­ченому ним процесуальному порядку. Прийняте судом рішення у справі має бути законним і обґрунтованим. Гарантіями принци­пу законності є нагляд вищестоящих судів, право осіб, які беруть участь у справі, на оскарження судових рішень і ухвал, дія санкцій захисту і відповідальності.

Втіленням принципу законності є те, що суд вирішує справи на підставі Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону або іншого нормативно- правового акта з точки зору відповідності Конституції і у всіх не­обхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії.

У разі виникнення в суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції, вирі­шення питання про конституційність якого належить до юрисдик­ції Конституційного Суду України, суд за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою зупиняє провадження у справі і звертається до Верховного Суду України для вирішення питан­ня стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта.

У разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституцій­них принципів і загальних засад права (аналогія права).

Чинне законодавство нездатне та й не призначене встановлюва­ти норми на усі випадки життя. Тому неминуче створюються «про­галини у законодавстві», які «заповнюються» за допомогою таких засобів, як аналогія закону і аналогія права.

Принцип демократизму дістає вияв у тому, що всі люди віль­ні та рівні у своїй гідності та правах. Всі громадяни рівні перед законом незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігій­них та інших переконань, статі, етнічного й соціального походжен­ня, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак (ст. 24 Конституції). Також іноземці мають рівні права, свободи і обов’язки з громадянами України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України (ст. 26 Конституції).

2.2. Міжгалузеві принципи, що властиві судочинству в цілому

Ґрунтуючись на Конституції України, можна визначити, що принципами судочинства є наступні: здійснення правосуддя виключно судами; незалежності суддів; здійснення правосуддя на засадах поваги до честі і гідності, рівності перед законом і судом; гласності та відкритості судового розгляду; змагальності; розумності строків розгляду справи судом, забезпечення апеляційного та каса­ційного оскарження рішення суду, у визначених законом випадках; обов’язковість судових рішень.

До міжгалузевих принципів належать також принципи здійснен­ня судочинства державною мовою, диспозитивності та процесуаль­ної рівності сторін. З прийняттям Проекту нового ЦПК України^[15] цей перелік буде доповнено такими принципами: пропорційність; неприпустимість зловживання процесуальними правами; відшко­дування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Здійснення правосуддя виключно судами. Відповідно до ст. 124 Конституції України правосуддя здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Закон України від 2 червня 2016 року «Про судоустрій і статус суддів» закріплює також, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами та відповідно до визначених законом процедур судочинс­тва. Особи, які привласнили функції суду, несуть відповідальність, установлену законом.

На відміну від попередньої редакції, чинна редакція ст. 129 Кон­ституції України визначає, що «юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Законом може бути визначений обов’язковий досудовий порядок урегулювання спору».

Також відповідно до ст. 7 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним законом («Право на справедливий суд»). Відповідно до ст. 8 цього закону ніхто не може бути позбавлений права на роз­гляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена про­цесуальним законом («Право на повноважний суд»).

Принцип незалежності суддів. Відповідно до ст. 6 Закону «Про судоустрій і статус суддів», здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права. Звернення до суду громадян, організацій чи посадових осіб, які відповідно до закону не є учасниками судового процесу, щодо розгляду конкретних справ судом не розглядаються, якщо інше не передбачено законом.

Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою дискредитації суду або впливу на безсторонність суду, заклики до невиконання судових рішень забороняються і ма­ють наслідком відповідальність, установлену законом.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи повинні утримуватися від заяв та дій, що можуть підірвати незалежність судової влади.

У ст. 48 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визна­чаються гарантії незалежності суддів. Незалежність суддів забезпе­чується: 1) особливим порядком його призначення, притягнення до відповідальності, звільнення та припинення повноважень; 2) недо­торканністю та імунітетом судді; 3) незмінюваністю судді; 4) поряд­ком здійснення правосуддя, визначеним процесуальним законом, таємницею ухвалення судового рішення; 5) забороною втручання у здійснення правосуддя; 6) відповідальністю за неповагу до суду чи судді; 7) окремим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, установленим законом; 8) належним матеріальним та соціальним забезпеченням судді; 9) функціону­ванням органів суддівського врядування та самоврядування; 10) ви­значеними законом засобами забезпечення особистої безпеки суд­ді, членів його сім’ї, майна, а також іншими засобами їх правового захисту; 11) правом судді на відставку.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних за­конів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Кон­ституцією гарантій незалежності судді.

Суддя не зобов’язаний давати жодних пояснень щодо суті справ, які перебувають у його провадженні, крім випадків, установлених законом.

Рівність усіх учасників цивільного процесу перед законом і судом. Рівність всіх учасників перед законом і судом закріплена ст. 129 Конституції України. Відповідно до ст. 24 Конституції Украї­ни не може бути привілеїв чи обмежень прав учасників цивільного процесу за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими оз­наками. Згідно зі ст. 2 Проекту ЦПК України цей принцип дещо звужено до рівності учасників справи перед законом і судом. Але таке «звуження» є логічним, оскільки саме учасники справи є юри­дично заінтересованими особами.

Дія законів однаковою мірою обов’язкова для всіх осіб, водно­час всі особи мають рівні процесуальні можливості для здійснення і захисту своїх прав, інтересів та свобод. Цей принцип закріплений у Загальній декларації прав людини, міжнародних пактах з прав людини і в конституційних законах більшості країн світу. Права людини належать їй від народження, є невідчужуваними, а тому немає людей із більшим чи меншим обсягом прав — всі від при­роди наділені одними і тими самими правами.

Близьким до принципу рівності усіх учасників цивільного процесу перед законом і судом є принцип процесуальної рівноправності, який є проявом принципу рівності громадян перед законом і судом.

Іноді у процесуальній літературі наголошують, що наявність принципу процесуальної рівноправності сторін і його закріплен­ня в нормах цивільного процесуального права обумовлені не лише проявом загальноправового принципу рівності громадян перед за­коном і судом при здійсненні правосуддя в цивільних справах, але й самостійністю і рівним становищем суб’єктів у цивільних, сімей­них та інших приватноправових правовідносинах, які становлять предмет судової діяльності в цивільному процесі. Однак принцип процесуальної рівноправності сторін становить обов’язкову осно­ву під час розгляду будь-якого цивільного спору в суді. Учасни­ки цивільних процесуальних правовідносин наділяються рівними можливостями обстоювати правомірність своєї позиції.

Зміст принципу процесуальної рівноправності складається з на­ступних елементів: 1) рівність сторін при зверненні до суду: пози­вач подає позов, а відповідач вправі пред’явити заперечення проти позову; позивач порушує справу, а копія позовної заяви надається відповідачеві тощо; 2) рівність можливостей захисту прав у суді: позивач може відмовитися від позову, а відповідач — від заперечен­ня проти позову, відповідач може визнати позов, подати зустрічний позов, сторони можуть укласти мирову угоду тощо, суд повинен рівною мірою прагнути забезпечити участь у процесі обох сторін; 3) рівні можливості участі сторін у доказовій діяльності.

За своєю правовою природою принцип процесуальної рівно­правності є законодавчо закріпленою гарантією справедливого су­дового розгляду. Крім того, він є одним із виявів загальноправового принципу верховенства права: сторони у цивільному процесі зна­ють, якими процесуальними правами наділені як вони, так і їхні процесуальні супротивники.

Гласність і відкритість цивільного процесу. Стаття 129 Кон­ституції України передбачає дію принципу гласності в українсько­му судочинстві, що сприяє демократизації судочинства. Принцип гласності означає, що розгляд цивільних справ у судах є відкритим, що дозволяє присутність на слуханні справи будь-якої особи, тобто передбачається можливість вільного доступу до залу судового засі­дання не тільки осіб, що беруть участь у справі, але й всіх інших осіб, що виявили бажання бути присутніми при вирішенні спору. З метою висвітлення ходу процесу і його результатів у залі можуть бути присутніми працівники засобів масової інформації.

Відкритий розгляд справ дає можливість особам безпосередньо оз­найомитися з роботою суду, а це підвищує його відповідальність за за­конне і правильне вирішення справ, сприяє зниженню суб’єктивізму суддів і дозволяє всім бажаючим переконатися в дотриманні встанов­лених процесуальним законом правових процедур розгляду справи.

Принцип гласності реалізується за допомогою правила, що роз­гляд справ у цивільних судах проводиться відкрито. Визначення змісту принципу гласності як відкритого розгляду справ у суді не є повним. Гласність означає також відкритість усіх матеріалів спра­ви для осіб, які беруть участь у справі, в їх праві ознайомитися з ними, в обов’язковому їх інформуванні про час і місце судового засідання і про виконання окремих процесуальних дій.

Принцип гласності реалізується у наданому законодавцем праві кожній особі ознайомитися в установленому законодавством по­рядку із судовими рішеннями у будь-якій розглянутій у відкритому судовому засіданні справі, які набрали законної сили.

Фактичні і юридичні передумови для реального забезпечення гласності судового процесу в суді створюються можливістю присут­ніх в залі засідання робити письмові нотатки, вести стенограму й звукозапис. Щодо особливостей здійснення фотозйомки, відео- та аудіозапису судового засідання детальніше йтиметься у наступному підрозділі.

Змагальність сторін. За своєю суттю цивільний процес є змаганням осіб у доказуванні перед судом своєї позиції (наявності порушеного права, що потребує захисту, або його відсутності). Принцип змагальності — один з основних принципів цивільного судочинства, а забезпечення змагальності — одне з головних за­вдань судової реформи. Цей принцип створює необхідні умови для виявлення всіх обставин, що мають істотне значення для справи, та винесення обґрунтованого рішення.

Суть змагальності полягає у тому, що кожна з сторін пред’являє свої докази — позивач в обґрунтування своїх вимог, відповідач — в обґрунтування заперечень щодо них чи визнання вимог, а суд аналізує їх та робить свої висновки.

У силу дії принципу змагальності сторони, інші особи, що беруть участь у справі, якщо вони прагнуть найбільш сприятливого рішення для себе чи осіб, на захист прав яких пред’явлено позов, зобов’язані повідомити всі істотні для справи юридичні факти, пред’явити до­кази, здійснити інші процесуальні дії, що мають переконати суд у правоті цієї сторони. Даний принцип передбачає реальне покладен­ня обов’язку доказування обставин, що мають значення для справи, на сторони. У випадку невиконання цього обов’язку чи у випадку неактивності у процесі сторона може зазнати негативних наслідків у вигляді несприятливого для неї рішення.

Змагальність у цивільному судочинстві полягає в такому: 1) дії суду залежать від вимог позивача й заперечень відповідача, суд ви­рішує справу в обсязі заявлених сторонами вимог; 2) можливість вільного використання сторонами засобів доказування; 3) мож­ливість для сторін брати участь у розгляді справи особисто або че­рез представника; 4) кожна сторона самостійно доводить факти, що є обґрунтуванням її вимог і заперечень.

Умовою реалізації принципу змагальності є процесуальна рів­ність сторін, оскільки змагатися у обстоюванні своїх прав та інте­ресів сторони можуть лише в однакових правових умовах. І навпа­ки, принцип процесуальної рівноправності сторін забезпечується змагальною формою судочинства, яка надає їм можливість рівною мірою «змагатись» перед судом.

Принцип змагальності, відповідно до усталеної практики Євро­пейського суду з прав людини, є невід’ємною частиною «права на суд». Вимога «змагальності» процесу відповідно до ст. 6 Конвенції передбачає наявність можливості бути поінформованим і коменту­вати зауваження або докази, представлені протилежною стороною, в ході розгляду. Крім того, невід’ємною частиною «права на суд» є право на «публічне слухання», що передбачає право на усне слухан­ня і особисту присутність сторони в цивільному судовому процесі перед судом (Екбатані проти Швеції (Ekbatani v. Sweden), 26 травня 1988 р., номер заяви 10563/83, п. 24—33); право на ефективну участь (T. та V. проти Сполученого Королівства, 16 грудня 1999 р., номер заяв 24724/94; 24888/94, п. 83—89). Стаття 6 Конвенції, головним чином, служить для визначення того, чи були надані заявнику до­статні можливості викласти свою позицію і оскаржити докази, які він вважав недостовірними, а не для того, щоб оцінювати правиль­ність або неправильність рішення, прийнятого національними су­дами (Каралевічус проти Литви (Karalevicius v. Lithuania), 6 червня 2002 р., номер заяви 53254/99); (постанова Судової палати у цивіль­них справах Верховного Суду України від 1 червня 2016 р. у справі № 6-1151цс16^[16]).

Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рі­шень суду. Судочинство не може існувати без визначених шляхів виправлення помилок, наприклад, судами вищих інстанцій. Тому особам, які беруть участь у справі, а також особам, які не брали участь у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи обов’язки, забезпечується право на апеляційне та каса­ційне оскарження рішень суду у випадках та порядку, встановлених ЦПК України.

При цьому Проект ЦПК України передбачає засади «забезпечен­ня права на апеляційний перегляд справи» та «забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у випадках, встановле­них законом». За задумом законодавця касаційне оскарження су­дового рішення можливе лише у випадках, встановлених законом. У ст. 390 Проекту ЦПК України здійснена спроба встановити так звані «процесуальні фільтри» доступу до касаційної інстанції.

Обов’язковість судових рішень. Відповідно до ст. 129-1 Кон­ституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рі­шення є обов’язковим до виконання. Держава забезпечує виконан­ня судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Статтею 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» уточнюється, що рішення, яким закінчується розгляд справи у суді, ухвалюється іменем України. Судові рішення, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання усіма органами де­ржавної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об’єднаннями на всій території України. Обов’язковість урахуван­ня (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається процесуальним законом.

Цим законом також встановлено, що висновки щодо застосуван­ня норм права, викладені у постановах Верховного Суду України, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які засто­совують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду України, враховуються ін­шими судами при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної Верховним Судом Ук­раїни, тільки з одночасним наведенням відповідних мотивів.

Ці положення визначають особливу роль суду серед інших ор­ганів державної влади як єдиного органу, що має право здійсню­вати правосуддя. У рішенні суду реалізується право держави на вирішення правових конфліктів у приватній сфері.

Основою цієї норми є принцип загальнообов’язковості закону, відповідно до якого ухвалене судове рішення. Обов’язковість рі­шень суду, що набрали законної сили, полягає у тому, що: 1) вони не можуть бути скасовані або змінені будь-якими адміністративни­ми або державними органами, громадськими організаціями тощо та їх посадовими чи службовими особами. Ці органи та особи не можуть винести іншого рішення у цій судовій справі; 2) ці органи та особи не можуть приймати актів, що суперечать рішенню суду, яке набрало чинності, виходячи із припущення про його непра­вильність; 3) жоден орган, крім вищестоящого суду, не може ска­сувати рішення суду, що набрало чинності.

Невиконання судового рішення може потягти кримінальну, адміністративну або дисциплінарну відповідальність. Так, умисне невиконання службовою особою, яка відповідно до своїх повно­важень повинна вжити заходів щодо виконання рішення, ухвали, постанови у справі або перешкоджання нею їх виконанню тягне кримінальну відповідальність за ст. 382 Кримінального кодексу України. У випадку, коли службова особа не вживає заходів щодо виконання такого судового рішення, як окрема ухвала чи окрема постанова суду або судді, вона може бути притягнута до адміністра­тивної відповідальності за ч. 1 ст. 185-6 Кодексу України про ад­міністративні правопорушення.

Статтями 75 та 76 Закону України від 2 червня 2016 року «Про виконавче провадження» встановлено відповідальність за невико­нання рішення, що зобов’язує боржника вчинити певні дії, та рі­шення про поновлення на роботі, а також відповідальність за не­виконання законних вимог виконавця та порушення вимог цього закону.

Принцип здійснення судочинства державною мовою. У су­дах, разом з державною, можуть використовуватися регіональні мови або мови меншин відповідно до Закону України від 15 травня 2003 р. «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» в порядку, встановленому процесуальним законом.

Відповідно до ст. 7 ЦПК мова цивільного судочинства визна­чається ст. 14 Закону України «Про засади державної мовної полі­тики». Згідно з останньою судочинство в Україні у цивільних, гос­подарських, адміністративних і кримінальних справах здійснюється державною мовою. У межах території, на якій поширена регіональ­на мова (мови), що відповідає умовам ч. 3 ст. 8 цього Закону, за згодою сторін суди можуть здійснювати провадження цією регіо­нальною мовою (мовами). Сторони, які беруть участь у справі, по­дають до суду письмові процесуальні документи і докази, викладені державною мовою. У межах території, на якій поширена регіональ­на мова (мови), допускається подача до суду письмових процесу­альних документів і доказів, викладених цією регіональною мовою (мовами), з перекладом, у разі необхідності, на державну мову без додаткових витрат для сторін процесу.

Особам, що беруть участь у розгляді справи в суді, забезпе­чується право вчиняти усні процесуальні дії (робити заяви, дава­ти показання і пояснення, заявляти клопотання і скарги, стави­ти запитання тощо) рідною мовою або іншою мовою, якою вони володіють, користуючись послугами перекладача у встановленому процесуальним законодавством порядку. У межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), що відповідає умовам ч. 3 ст. 8 цього Закону, послуги перекладача з регіональної мови або мови меншини (мов), у разі їх необхідності, надаються без додаткових для цих осіб витрат.

На суд покладено обов’язок всі судові документи складати державною мовою. Таким чином, як і раніше, судочинство здій­снюється тільки українською мовою, тобто суддя веде справу та складає документи українською мовою. Іншим учасникам процесу закон дозволяє використовувати мови нацменшин, що традиційно використовуються в межах певної території держави, і подавати до суду документи на них. Якщо мову нацменшини в суді не ро­зуміють, то відповідно до ст. 12 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» має бути залучений перекладач за державний рахунок (сьогодні подібні витрати не передбачені державним бюджетом).

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 22 квітня 2008 р. № 8-рп/2008 у справі про мову судочинства виз­нання української мови як державної є складовою конституційного ладу держави нарівні з її територією, столицею, державними сим­волами.

Принцип диспозитивності (від лат. dispono — розпоряджаюся) є одним з основних демократичних принципів процесу, який перед­бачає можливість розпоряджатися процесуальними засобами захис­ту, є втіленням свободи прав особи, гарантованої Конституцією.

Принцип диспозитивності — це принцип, відповідно до якого заінтересовані особи, які беруть участь у справі, мають можливість вільно здійснювати свої права (матеріальні і процесуальні), розпо­ряджатися ними, виконуючи процесуальні дії, спрямовані на по­рушення, розвиток і припинення справи в суді, а також викорис­товувати інші процесуальні засоби з метою захисту суб’єктивних майнових і особистих немайнових прав і охоронюваних законом інтересів, державних і громадських інтересів.

Тобто розгляд цивільного спору в порядку цивільного судочинс­тва виникає, як правило, з ініціативи заінтересованих осіб, і суд вирішує тільки ті вимоги за суттю, про вирішення яких заявляють сторони, і не може вийти за межі цих вимог. Дії суду залежать від вимог позивача і заперечень відповідача, суд вирішує справу в об­сязі заявлених сторонами вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін.

Диспозитивний характер мають права сторін, передбачені ЦПК України. В літературі відзначають, що принцип диспозитивності характеризується такими положеннями: 1) хто хоче здійснити своє право, повинен сам потурбуватися про це — Vigilantibusjura scripta sunt; 2) особа, якій належить право, може від нього відмовитись — volentum non fit injuria; 3) нікого не можна примушувати пред’явити позов проти своєї волі — nemo inventus cogere cogitur; немає судді без позивача — nemojudex sine actore; 4) суд не повинен виходити за межі вимоги сторін — judex ne eat ultra petita partium, ultra petita non cognoscitur, за винятками, встановленими законом; 5) правом розпоряджатися об’єктом процесу — res in judicum deducta.

Принцип пропорційності у цивільному судочинстві передбаче­ний Проектом ЦПК України. У ст. 11 Проекту ЦПК України за­значено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принци­пу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов’язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Неприпустимість зловживання процесуальними правами передбачено Проектом ЦПК як засаду цивільного судочинства, що повністю узгоджується з міжнародними стандартами.

Наприклад, Рекомендацією R (84) 5 Комітету міністрів держа­вам-членам щодо принципів цивільного судочинства, спрямованих на вдосконалення судової системи від 28 лютого 1984 року, зазна­чено, що, коли сторона порушує явно необгрунтований позов, суд повинен мати повноваження приймати рішення по справі на ос­нові спрощеної процедури і, якщо це необхідно, накладати на цю сторону штраф або виносити рішення про відшкодування збитків іншій стороні. Коли сторона в ході судового розгляду веде себе не­добросовісно і явно порушує процедуру з очевидною метою затяг­нути розгляд, суд повинен мати повноваження або негайно прий­няти рішення по суті, або застосувати такі санкції, як, наприклад, накласти штраф, зобов’язати відшкодувати шкоду або позбавити права на процесуальні дії; в особливих випадках він повинен стя­гувати з адвоката судові витрати. Професійним асоціаціям юристів слід запропонувати застосовувати дисциплінарні заходи у випадках, коли поведінка одного з їх членів носила характер, описаний в по­передніх пунктах^[17].

Відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення, передбачено також Проектом ЦПК Ук­раїни як засаду цивільного судочинства. Однак викликає сумнів, що правила про відшкодування відповідних витрат можуть претен­дувати на місце однієї з засад цивільного судочинства. Навряд чи «відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення», може вважатися засадою, яка проходить через весь цивільний процес, зумовлюючи зміст його інститутів, і норм, та є основою відносин у сфері відправлення правосуддя.