§ 1. Вплив реформи судоустрою на цивільне судочинство: окремі аспекти
Внесення змін до Конституції України Законом України від 2 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» вплинуло на всі сфери правового життя суспільства в Україні, започаткувало побудову нової системи судів і, звичайно, не могло не відобразитись на цивільному судочинстві.
Внаслідок внесених змін до Конституції було закріплено у ст. 129 замість попередньої норми: «Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону» положення такого змісту: «Суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права». Так само принцип верховенства права замінив принцип законності серед основних засад судочинства, вказаних у цій самій статті. Це, звичайно, не означає цілковиту відмову від принципу законності в діяльності суду. Зміст даного принципу відображений у цілій низці інших статей Конституції України (зокрема, ст. ст. 19, 58, 68), а також у нормах звичайних законів (наприклад, ст. ст. 6, 7 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ст. 8 ЦПК України, п. 2 ч. 1 ст. 7, ст. 9 КАС України, п. 2 ч. 1 ст. 7, ст. 9 КПК України, ст. 4 ГПК України тощо), які поширюють свою дію на органи судової влади. Закріплений даний принцип і серед основних засад цивільного судочинства у проекті змін до ЦПК України, який представила Рада з питань судової реформи[1] (далі — Проект ЦПК України). Вказані зміни до ст. 129 Конституції лише вказують на зміщення акцентів у правовому регулюванні судової діяльності.
Вони, по суті, знаменують відхід від радянської концепції панування закону як основного джерела права в Україні та чи не єдиного офіційно визнаного джерела судового рішення. Поступово підвищується роль судової практики як засобу самоорганізації судової системи та важливого чинника, що впливає на дотримання принципу правової визначеності, підвищення ступеня прогнозова- ності правозастосовної діяльності судів.
Таким чином, українська правова система починає сприймати судовий прецедент як джерело регулювання суспільних відносин, і одним з кроків на цьому шляху є скасування конституційного положення про те, що суд може керуватися лише законом. Це дозволяє судді бути більш гнучким у розумінні адекватного реагування на постійні зміни у суспільному житті, дає йому додаткові інструменти для більш ефективного вирішення основного завдання цивільного судочинства — справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Зміни у суспільних відносинах завжди відбуваються набагато швидше, ніж зміни у їх законодавчому регулюванні, тому правозастосовна практика судів повинна мати змогу слідувати не лише букві, а й духу закону, вирішуючи питання, які законодавчо не врегульовані або врегульовані не конкретно чи навіть некоректно, ґрунтуючись як на нормах закону, так і на правових позиціях, вироблених судами вищих інстанцій (в першу чергу — Верховним Судом України).На жаль, реформування судової системи в Україні та внесення змін у спеціальні закони, що визначають судоустрій країни та регулюють порядок відправлення правосуддя у різних видах судочинства, інколи нагадує хаотичне затикання дірок на кораблі, що тоне. Дається взнаки відсутність єдиної концепції, бачення цілісної картини, як повинна виглядати судова система України і, як продовження, — процедура розгляду та вирішення судових справ, зокрема й у порядку цивільного судочинства.
Оскільки судова реформа знаходиться поки що на етапі реалізації, неможливо остаточно визначити наслідки її проведення. Втім деякі результати вже можна побачити.
Важливим завданням, яке стояло перед законодавцем, було скорочення строку знаходження справи в судах та поневіряння особи по судових інстанціях, у зв’язку із чим здійснено перехід від чотирьохланкової системи до трьохланкової.
Однак той спосіб, у який це було зроблено, викликає деякі зауваження.Одним із суттєвих елементів принципу верховенства права є принцип юридичної визначеності. В його основі лежить відоме з римського права положення res judicata (лат. «вирішена справа»), відповідно до якого остаточне рішення правомочного суду, яке вступило в силу, є обов’язковим для сторін і не може переглядатися. Іншими словами, цей принцип гарантує остаточність рішень («що вирішено — вирішено і не має переглядатися до безмежності»)[2]. Принцип юридичної визначеності, зокрема, вимагає, щоб судове рішення, що набрало законної сили, переглядалося лише у виняткових випадках.
Відповідно до положень існуючої процесуальної доктрини та норм цивільного процесуального законодавства судові рішення, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті в касаційному порядку. Тривалий час у вітчизняному цивільному процесі існувала ситуація, коли суди касаційної інстанції фактично здійснювали повторний апеляційний перегляд, оскільки багато в чому дублювали функції апеляційних судів. Вони могли (і поки що можуть) перевіряти правильність застосування норм матеріального та процесуального права у всіх без винятку справах після того, як це вже перевірив суд апеляційної інстанції. Перевіряючи законність, суди касаційної інстанції нерідко втручалися й в обґрунтованість рішення під виглядом перевірки вимог процесуального закону щодо належності та допустимості судових доказів у справі. Тобто фактично відбувалося дублювання процесуальних функцій судами двох різних інстанцій.
На сьогоднішній день позитивним явищем є запровадження у проекті ЦПК України так званих «процесуальних фільтрів», завдяки яким не кожна справа буде потрапляти до суду касаційної інстанції. Водночас сама концепція цих фільтрів виглядає недостатньо опрацьованою. По-перше, викликає заперечення включення ознак справи, за якими її необхідно відносити до малозначної, до статті, присвяченої визначенню кола осіб, які можуть бути представниками (ч.
3 ст. 61 проекту ЦПК України). З точки зору юридичної техніки це було б виправдано, якби від цього залежало лише вирішення питання про можливість тієї чи іншої особи бути представником у цивільному процесі. Однак оскільки малозначність справи впливає й на інші аспекти судової діяльності в цивільному процесі (можливість розглядати справу за спрощеною процедурою, допустимість касаційного оскарження рішення у справі тощо), положення про неї мали б бути винесені до окремої статті ЦПК України. По-друге, викликає заперечення ціна позову як основний критерій віднесення справ до малозначних. Так, ціна позову в п’ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб для одних учасників спору є місячним, а для інших — річним бюджетом сім’ї. До того ж даний критерій не враховує справ, у яких ціна позову взагалі відсутня (немайнові позови). У таких позовах питання про їх віднесення до малозначних законом повністю віднесена на розсуд суду. Тому якими вважати справи про вселення та виселення особи з житлового приміщення, про захист честі, гідності та ділової репутації особи та багато інших категорій справ, малозначними чи ні, в кожному окремому випадку буде вирішувати суддя.Наявність такого ненадійного процесуального фільтра, як ма- лозначність справи, на наш погляд, може призвести до того, що складна та заплутана справа, в якій ціна позову менша за встановлену законодавцем межу, не зможе потрапити до суду касаційної інстанції, тоді як доволі проста справа з великою сумою стягнення буде цим судом переглядатися.
Вказаний критерій також закладає потенційні ризики, що ціна позову буде штучно зменшуватися позивачем (шляхом зазначення вартості спірного майна менше, ніж вона є насправді, або поділ вимог на кілька окремих позовів, наприклад, окреме стягнення основної суми боргу, окремо процентів і окремо штрафних санкцій), для того щоб потрапити до категорії малозначних, або, навпаки, збільшуватися для отримання можливості касаційного оскарження рішення, якщо метою пред’явлення позову є не дійсний захист права, а затягування самого судового процесу (наприклад, шляхом пред’явлення зустрічного позову із значною сумою стягнення).
Стосовно немайнових позовів ситуація виглядає ще більш складною. Значення одного й того самого суб’єктивного немайнового права може бути різним для різних осіб. Для однієї особи її репутація нічого не важить, а для когось захист репутації — принципове питання. Тому оцінити, який з немайнових позовів є малозначним, для судів буде непросто. Тим більше у судді завжди буде спокуса віднести справу до категорії малозначних, оскільки такі справи можна буде розглядати за спрощеною процедурою.
Більш надійним процесуальним фільтром для касаційного оскарження вбачається наявність неоднакового застосування судами апеляційної інстанції норм матеріального та/чи процесуального права у подібних правовідносинах. Неоднакове застосування судами норми закону якраз і свідчить про складність правової ситуації та неможливість суду апеляційної інстанції належним чином перевірити законність судового рішення через неузгодженість судової практики у цій категорії справ. Саме такі справи і повинні потрапляти до суду касаційної інстанції. Тоді правові позиції Верховного Суду України будуть служити орієнтиром для подальшого право- застосування, сприяти єдності судової практики, у чому й полягає основне завдання суду найвищої інстанції в державі.