§ 5. Принципи цивільного судочинства України, які підкреслюють особливості правосуддя в цивільних справах

Принцип гласності цивільного судочинства. Принцип гласності закріплено в ст. 129 Конституції України, ст. 11 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та ст. 7 ЦПК України.

Можна сказати, що зміст засади гласності цивільного судочинства становлять правові вимоги, звернені прямо до суду (процесуальний зміст принципу гласності), та положення, які закріплюють права грома­дян, що виникають у зв'язку з проведенням відкритого судового розг­ляду (публічність).

У частині 1 ст. 7 ЦПК України зазначено, що розгляд справ у всіх су­дах здійснюється усно і відкрито, крім випадків, передбачених цим ко­дексом. Але виникає питання, до чого тут усність? Усність є самостійним правилом, притаманним не лише відкритому, але й закритому судо­вому засіданню. Усність забезпечує наочність процесу, доступність його сприйняття для всіх учасників процесу та присутніх. Є всі підстави визна­чати окремо принцип гласності цивільного судочинства.

Найбільш повно гласність здійснюється у відкритому судовому ро­згляді, який згідно з частиною 1 ст. 7 ЦПК України є основним елемен­том змісту гласності судового розгляду цивільних справ. Відкритість су­дового розгляду полягає в тому, що всі цивільні справи в усіх судових інстанціях розглядаються публічно. У судовому засіданні можуть бути присутні всі учасники процесу та особи, які не є його учасниками, але бажають бути присутніми у судовому засіданні. За чинним ЦПК України у судовому засіданні як особи, які бажають бути присутніми у судовому засіданні, можуть бути присутні особи будь-якого віку.

Присутність глядачів у залі судових засідань може бути обмежена об'єктивними причинами, наприклад, якщо бажаючих більше, ніж міст­кість зали. У такому разі суд має право обмежити доступ осіб, які бажа­ють бути присутніми у судовому засіданні, фактичною кількістю місць з метою забезпечення порядку в судовому засіданні. Ці дії мають органі­заційний, а не процесуально-правовий характер, тому ухвала з цих пи­тань не постановляється^[56].

Особи, які не є учасниками процесу, але бажають бути присутніми у судовому засіданні, повинні дотримуватися загальних правил пово­дження в суді та підкорятися розпорядженням головуючого. У разі по­рушення порядку в залі засідань суд може застосувати до них заходи процесуального примусу (ст. 145 ЦПК України) або притягти їх до відпо­відальності за неповагу до суду.

Важливою є вимога цього принципу про надання права особам, присутнім у залі судового засідання, і представникам засобів масової ін­формації здійснювати у залі судового засідання фотозйомку й відео- та аудіозапис з використанням портативних відео- та аудіотехнічних засо­бів без отримання окремого дозволу суду, але з урахуванням обме­жень, установлених ЦПК. Так частиною 6 ст. 7 ЦПК України встановлено, що проведення в залі судового засідання фотозйомки чи відеозапису, а також трансляція судового засідання мають здійснюватися без ство­рення перешкод у веденні засідання і здійсненні учасниками судового процесу їхніх процесуальних прав. Указана норма знімає давню про­блему можливості проведення у залі судового засідання фотозйомки, відео- та аудіозапису з використанням портативних відео- й аудіотехні­чних засобів без отримання окремого дозволу суду.

Детальний запис судового розгляду є корисним для таких цілей:

- одержання поточного звукозапису судових засідань (до завершення справи);

- забезпечення повноти звукозапису, записування всіх дій, які від­буваються;

- порівняння офіційного судового й альтернативного звукозаписів;

- оскарження дій судді;

- фіксація заперечень проти дій судді;

- фіксація пояснень сторін, показань свідків та інших учасників процесу;

- подання зауважень на неповноту або неправильність технічного запису судового засідання^[57].

Окремою нормою виділено випадок, коли здійснюється трансляція судового засідання. Установлено, що вона здійснюється лише з дозволу суду. Слід зауважити, що раніше згідно зі ст. 6 ЦПК України (2004 р.) транслювання по радіо і телебаченню вимагало як згоди суду (у вигляді ухвали), так і згоди всіх осіб, які беруть участь у справі. Вважаємо, що законодавець правильно розширив зміст положення, яке закріплює права громадян, що виникають у зв'язку з проведенням відкритого су­дового розгляду (публічність). Вважаємо допустимим, щоб суддя під час ухвалення рішення про можливість трансляції цікавився думкою осіб, які беруть участь у справі. У разі транслювання судового процесу з пору­шенням установленого порядку може постати питання про відповідаль­ність за порушення таємниці особистою життя.

Особа, зацікавлена у транслюванні судового процесу, повинна зве­рнутися до суду з відповідною заявою. Думається, що заяву слід розгля­дати в судовому засіданні за участю осіб, які беруть участь у справі. Най­більш доречно вирішувати це питання в підготовчому провадженні.

Якщо всі учасники справи беруть участь у судовому засіданні в ре­жимі відеоконференції, здійснюється транслювання перебігу судового засідання в мережі Інтернет в обов'язковому порядку.

Наступним елементом змісту принципу гласності цивільного судо­чинства виступають підстави та загальний порядок закритого судового розгляду цивільних справ.

Слід зазначити, що дія практично будь-якого принципу цивільного процесу може бути обмежена з тих чи інших підстав. У цьому плані не є винятком і принцип поєднання гласності та можливості її обмеження в цивільному судочинстві. Так, згідно зі ст. 6 Європейської конвенції прав про захист прав людини і основоположних свобод судове рішення ого­лошується публічно, однак преса та публіка можуть не допускатись на судове засідання протягом усього процесу або його частини з міркувань моралі, суспільного порядку або національної безпеки в демократич­ному суспільстві, а також коли цього потребують інтереси суспільства неповнолітніх чи для захисту приватного життя сторін, або тією мірою, якою, на думку суду, суворо необхідно за особливих обставин, коли гла­сність порушувала б інтереси правосуддя. Схожа норма міститься і в ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

Як уже зазначалось, зміст принципу гласності цивільного судочин­ства полягає в тому, що розгляд справ у всіх судах є відкритим, за виня­тком випадків, коли відкритий судовий розгляд може мати наслідком розголошення таємної чи іншої інформації, що охороняється законом, або за клопотанням учасників справи з метою забезпечення таємниці усиновлення, запобігання розголошенню відомостей про інтимні чи інші особисті сторони життя учасників справи або відомостей, що при­нижують їхню честь і гідність, а також в інших випадках, установлених законом (ч. 7 ст. 7 ЦПК України). Тобто в судових засіданнях закритий розгляд допускається, по-перше, в разі, якщо відкритий розгляд може мати наслідком розголошення таємної чи іншої інформації, що охоро­няється законом. Це імперативне правило, яке діє незалежно від ініціа­тиви сторін і розсуду суду.

Важливо зазначити, що сама можливість суду проводити закрите судове засідання стосується проблеми обмеження дії одного з основоположних принципів здійснення правосуддя - принципу гласності в цивільному судочинстві. Постановка проблеми обумовлюється тим, що в підґрунті норм, які передбачають виняток із правил, що являє собою одне з основних демократичних досягнень, мають бути вагомі підстави.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про державну таємницю» від 21.01.1994 р. державна таємниця - вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оброни, економіки, науки і техніки, зовнішніх відно­син, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнано у по­рядку, встановленому цим законом, державною таємницею, що підля­гають охороні державою. У закритому судовому засіданні можуть бути присутні всі особи, які беруть участь у справі, незалежно від того, чи ма­ють вони допуск до державної таємниці. У протилежному випадку мо­жуть бути порушені принципи змагальності та рівноправності сторін. У судових засіданнях закритий розгляд допускається також тоді, якщо ві­дкритий розгляд може призвести до розголошення іншої таємниці, яка охороняється законом. Зокрема, це стосується розкриття банком інфор­мації, яка містить банківську таємницю (ст. 347 ЦПК України), таємницю вчинення нотаріальної дії (ст. 8 Закону України «Про нотаріат»), адвокатсь­кої таємниці (ст. 9 Закону України «Про адвокатуру») або таємниці про стан здоров'я (ст. 286 ЦК України).

У судових засіданнях закритий розгляд допускається за клопотан­ням осіб, які беруть участь у справі, з метою забезпечення таємниці уси­новлення, запобігання розголошенню відомостей про інтимні чи інші особисті сторони життя осіб, які беруть участь у справі, або відомостей, що принижують їх честь і гідність.

Обмеженням дії принципу гласності слід вважати також поло­ження, згідно з яким особисті папери, листи, записи телефонних роз­мов, телеграми та інші види кореспонденції можуть бути оголошені у судовому засіданні лише за згодою осіб, які надіслали кореспонденцію, адресата використання кореспонденції та інших осіб, зазначених у стат­тях 303, 306, 307 ЦК України, тощо. Ці правила діють і під час дослі­дження звуко- і відеозаписів такого самого характеру.

Відповідно до ст. 306 ЦК України, якщо кореспонденція стосується особистого життя іншої фізичної особи, для її використання потрібна згода цієї особи. У разі смерті фізичної особи, яка надіслала кореспон­денцію, та адресата використання кореспонденції, зокрема у вигляді її опублікування, є можливим лише за згодою фізичних осіб, визначених ч. 4 ст. 303 ЦК України, а кореспонденція, яка має наукову, художню чи історичну цінність, може бути опублікована в порядку, встановленому законом.

Кореспонденція, яка стосується фізичної особи, може бути додана до судової справи лише у разі, якщо в ній містяться докази, що мають значення для вирішення справи. Інформація, яка міститься в такій коре­спонденції, не підлягає розголошенню.

Відповідно до ч. 5 ст. 306 ЦК України порушення таємниці кореспо­нденції може бути дозволено судом у випадках, установлених законом, з метою запобігання злочинові чи під час розслідування кримінального провадження, якщо в інші способи одержати інформацію неможливо.

Питання про закрите судове засідання вирішується ухвалою суду, яка постановляється у нарадчій кімнаті й оголошується негайно. Пи­тання про розгляд справи в закритому судовому засіданні суд вирішує як у підготовчому провадженні, так і після нього, наприклад під час ро­згляду справи по суті. Суд ухвалою може оголосити закритим повністю судове засідання або закритою його частину. Він відповідно обмежує доступ сторонніх осіб на всі судові засідання чи в частині визначеній ух­валою. Під час розгляду справи в закритому засіданні мають дотриму­ватись усіх правил здійснення цивільного судочинства. Під час такого розгляду можуть бути присутні лише учасники справи, а в разі потреби - свідки, експерти, спеціалісти та перекладачі. Суд попереджає зазначе­них осіб про обов'язок не розголошувати інформацію, для забезпечення захисту якої розгляд справи або вчинення окремих процесуальних дій відбувається в закритому судовому засіданні.

Якщо загальне правило про здійснення транслювання перебігу су­дового засідання в мережі Інтернет в обов'язковому порядку, коли всі учасники справи беруть участь у судовому засіданні в режимі відеокон- ференції, є відображенням дії принципу гласності, то цілком логічним є положення про те, що використання систем відеоконференц-зв'язку та транслювання перебігу судового засідання в мережі Інтернет у закри­тому судовому засіданні не допускається (ч. 11 ст. 7 ЦПК України).

Згадана стаття містить положення про те, що якщо під час закритого судового засідання буде встановлено, що інформація, для забезпе­чення нерозголошення якої розгляд справи або вчинення окремих про­цесуальних дій відбувалися в закритому судовому засіданні, вже є пуб­лічно доступною, або обмеження доступу до інформації є безпідстав­ним чи не відповідає закону, суд постановляє ухвалу про подальший ро­згляд справи у відкритому судовому засіданні (ч. 11 ст. 7 ЦПК України).

Розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо ЦПК України не передбачає повідо­млення учасників справи. У такому разі судове засідання не проводиться.

Положення ст. 129 Конституції України про повне фіксування судо­вого процесу технічними засобами конкретизовано в ЦПК України. У процесуальний зміст принципу гласності судового розгляду цивільних справ входить і такий елемент, як повне фіксування судового розгляду цивільних справ технічними засобами. Згідно з частиною 14 ст. 7 ЦПК України перебіг судового засідання фіксується технічними засобами. Порядок фіксування судового засідання технічними засобами встанов­люється главою 7 розділу III ЦПК України.

Офіційним записом судового засідання є лише технічний запис, зроблений судом. Інші записи мають приватний характер. Вони не є офі­ційними, але теж можуть мати правове значення, наприклад для вста­новлення змісту показань свідка у разі, коли технічний запис судом не зберігся. Вважаємо, що суд не має права вилучати ці приватні записи в учасників процесу.

Важливим елементом принципу гласності судочинства є також пу­блічне проголошення рішення в усіх випадках. Цю норму закріплено в ч. 16 ст. 7 ЦПК України, в якій зазначено, що судове рішення (повне або скорочене), ухвалене у відкритому судовому засіданні, оголошується прилюдно у порядку, визначеному ЦПК України. Особи, які беруть уч­асть у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирі­шив питання про їх права, свободи чи обов'язки, мають право на отри­мання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду відповідної справи.

Якщо судовий розгляд проводився в закритому судовому засіданні, прилюдно оголошується лише вступна та резолютивна частини рі­шення, якщо такі частини не містять інформації, для забезпечення захи­сту якої розгляд справи або вчинення окремих процесуальних дій про­водилися в закритому судовому засіданні. Якщо вступна та/або резолю­тивна частини рішення містять таку інформацію, їх оголошення здійсню­ється в закритому судовому засіданні. Прилюдність проголошення рі­шення означає зачитування його тексту (або лише вступної та резолю­тивної частин) учасникам справи та присутнім у залі судового засідання.

Вважаємо, що правило про прилюдність проголошення судових рі­шень має поширюватись і на ухвали, якими закінчується розгляд справи без винесення рішення (закриття справи чи залишення заяви без розгляду).

Якщо судове рішення оголошується прилюдно, учасники справи, інші особи, присутні у залі судового засідання, і представники засобів масової інформації можуть проводити в залі судового засідання фотоз­йомку, відеозапис, транслювання проголошення рішення по радіо і те­лебаченню та в мережі Інтернет.

Важливою гарантією неупередженої поведінки судді та ухвалення справедливих рішень є соціальний контроль громадян в умовах гласно­сті (відкритості) судового процесу. Публічний характер правосуддя, що

забезпечує його відкритість і сприяє контролю з боку суспільства, має й ту особливість, що стимулює суддю контролювати свою поведінку, до­держуватись норм закону й відігравати належну судді роль. Будучи справедливим по суті, суддя своєю поведінкою у відкритому публіч­ному процесі повинен підтверджувати цю якість. Суд над людиною пе­редбачає її право пояснити судді та співгромадянам суть своїх вчинків, розраховуючи при цьому на розуміння. В обстановці публічності значно знижується можливість засудження невинного або призначення надмі­рно суворого покарання. В усіх міжнародних нормах, що стосуються здійснення правосуддя, публічність є необхідним елементом його спра­ведливості. Публічність (гласність, відкритість) судового розгляду справ спрямовано на захист сторін від таємного правосуддя (яке не підпадає під контроль громадськості) і є одним із засобів збереження довіри до судів усіх рівнів^[58].

Принцип державної мови судочинства. Відповідно до ст. 10 Кон­ституції України державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.

Поняття державної мови має безпосередній зв'язок із поняттям держави та її суверенітету. Державна мова - зазвичай одна мова, визна­чена на конституційному або законодавчому рівні по суті головною в країні. Таке визначення означає, що відповідна мова є засобом офіцій­ного спілкування у суспільстві та державі. Державна мова слугує діяль­ності державного механізму і забезпечує його взаємовідносини з індиві­дами та іншими суб'єктами. У багатьох країнах державною є мова біль­шості населення країни. Державною мовою конституційно визначається або фактично визнається зазвичай мова титульної нації^[59].

Конституційний Суд України у рішенні від 14.12.1999 р. (справа № 1-в 99 № 10-рп/89) роз'яснив положення ч. 1 ст. 10 Конституції України, за яким «державною мовою в Україні є українська мова»: це треба розуміти так, що українська мова як державна є обов'язковим за­собом спілкування на всій території України під час здійснення повнова­жень органами державної влади та органами місцевого самовряду­вання (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (ч. 5 ст. 10 Конституції України).

Відповідно до ст. 12 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судочинство і діловодство в судах України провадиться державною мо­вою. Суди забезпечують рівність прав громадян у судовому процесі за мовною ознакою. Вони використовують державну мову в процесі судо­чинства та гарантують право громадян на використання ними в судо­вому процесі рідної мови або мови, якою вони володіють.

Слід зауважити, що низка спеціальних законів у сфері використання ін­ших мов, окрім державної, наразі втратила чинність. Це стосується Закону Української PCP «Про мови в Український PCP» від 28.10.1989 р. (втратив чинність 10.08.2012 р.) та Закону України «Про засади державної мовної політики» від 03. 07.2012 р. (втратив чинність, як такий, що не відповідає Конституції України (є неконституційним); див. Рішення Конституцій­ного Суду від 28.02.2018 р.).

Зараз діє Закон України «Про функціонування української мови як державної» від 25.04.2019 р. Згідно зі ст. 1 цього закону єдиною держа­вною (офіційною) мовою в Україні є українська мова. Статус української мови як єдиної державної мови зумовлюється державотворчим само­визначенням української нації. Державний статус української мови є не­віддільним елементом конституційного ладу України як унітарної дер­жави. Статус української мови як єдиної державної мови в Україні ви­значається виключно Конституцією України. Порядок функціонування і застосування державної мови визначається виключно законом. Навми­сне спотворення української мови в офіційних документах і текстах, зо­крема навмисне застосування її з порушенням вимог українського пра­вопису і стандартів державної мови, а також створення перешкод та об­межень у застосуванні української мови тягнуть за собою відповідаль­ність, установлену законом. Статус української мови як єдиної держав­ної мови передбачає обов'язковість її використання на всій території Ук­раїни під час здійснення повноважень органами державної влади й ор­ганами місцевого самоврядування, а також в інших публічних сферах су­спільного життя, визначених цим законом. Українська мова як єдина державна мова виконує функції мови міжетнічного спілкування і є гара­нтією захисту прав людини для кожного українського громадянина не­залежно від його етнічного походження, а також фактором єдності та національної безпеки України.

Статтею 14 Закону України «Про функціонування української мови як державної» визначено, що у судах України судочинство провадиться, а діловодство здійснюється державною мовою. У судовому процесі може застосовуватися інша мова, ніж державна, у порядку, визначе­ному процесуальними кодексами України та Законом України «Про су­доустрій і статус суддів». Суди ухвалюють рішення та оприлюднюють їх дер­жавною мовою у порядку, встановленому законом. Текст судового рішення складається з урахуванням стандартів державної мови.

Частина 2 ст. 9 ЦПК України встановлює, що суди забезпечують рів­ність прав учасників судового процесу за мовною ознакою. В окремих випадках, прямо передбачених законом, для окремих учасників про­цесу можуть установлюватися додаткові гарантії реалізації їх права на звернення до суду, зумовлені наявністю певних об'єктивних чи суб'єкти­вних причин, та ніяк не пов'язується з мовною ознакою. Так, суд може залучити для участі у справі перекладача (ст. 75 ЦПК України). Згідно з ч. 4 ст. 9 ЦПК України учасники судового процесу, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право робити заяви, на­давати пояснення, виступати в суді та заявляти клопотання рідною мовою або мовою, якою вони володіють, користуючись при цьому послугами пе­рекладача, в порядку, встановленому цим кодексом. Про правовий статус перекладача докладніше йдеться у коментарі до ст. 75 ЦПК України.

Закон обмежує коло дій, під час яких особи, які не володіють дер­жавною мовою, мають право використовувати рідну їм мову, зокрема мають право робити заяви, надавати пояснення, виступати в суді та за­являти клопотання рідною мовою або мовою, якою вони володіють, ко­ристуючись при цьому послугами перекладача. На нашу думку, інші процесуальні дії, не зазначені у розглядуваній статті, наприклад по­дання позовної заяви, апеляційної чи касаційної скарг, мають робитися державною мовою.

Принцип змагальності сторін у цивільному судочинстві. Під час розроблення та ухвалення чинного ЦПК України, серед іншого й тих по­ложень, що стосуються основних засад (принципів) цивільного процесу, були враховані базові постулати, закладені в міжнародно-правових ак­тах, ратифікованих Україною. Зокрема, чинний ЦПК України ґрунтується на закріпленні принципів цивільного процесу згідно зі ст. 8 Загальної де­кларації прав людини від 10 грудня 1948 р., в якій закріплено право ко­жної людини на ефективне відновлення в правах компетентними наці­ональними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією та законом. Крім того, ЦПК України відображає основні по­ложення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод складовою частиною національного законодавства, а також ст. 55 Конституції України, що проголосила захист судом прав і свобод людини та громадянина.

ЄСПЛ неодноразово вживав у своїх прецедентних постановах тер­мін «змагальність». У справі Вермюлен проти Бельгії Європейський суд з прав людини визнав порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції, тобто права на справедливий судовий розгляд, те, що заявник не міг через посередни­цтво свого адвоката дати відповідь на виступ заступника генерального прокурора при Касаційному суді, а також сам звернутися до суду під час слухань у Касаційному суді. Суд зазначив, що принцип змагальності означає, що сторони в кримінальному або цивільному процесі мають право ознайомлюватися з усіма доказами або зауваженнями, дотич­ними до справи, й коментувати їх; це стосується і висновків, зроблених незалежними представниками прокурорської служби, які впливають на рішення суду^[60]. У справі Костовський проти Нідерландів Європейський суд підкреслив, що згідно з принципом змагальності судового процесу всі докази мають пред'являтися у присутності обвинуваченого на відк­ритому слуханні. Як правило, ці права вимагають надання обвинуваче­ному рівноцінної і належної можливості спростування показань свідка обвинувачення та його допиту^[61]. У справі Крцмар проти Чеської Респуб­ліки було зазначено, що у змагальному процесі будь-яка сторона судо­вого провадження мусить мати змогу ознайомитися з доказами в суді, а також мати можливість висловити свою думку про їх наявність, зміст і достовірність у відповідній формі й у відповідний час, а у разі потреби - у письмовій формі та заздалегідь^[62]. Виходячи з прецедентної практики Євро­пейського суду з прав людини, є логічним висновок про те, що складовою права на справедливий судовий розгляд є принцип змагальності.

Аналіз цивільного процесуального законодавства дає змогу виок­ремити такі моделі цивільного судочинства: 1) змагальну, в підґрунтя якої покладено змагальні засади, при цьому слідчі засади суттєво обме­жено; 2) слідчу модель цивільного судочинства, яка ґрунтується на нео­бмежених повноваженнях суду щодо збору доказового матеріалу за суттєво обмежених змагальних засад. Побудувати систему судочинства на паритетних засадах, тобто на рівномірному співвідношенні змагальних та слідчих засад, фактично неможливо, а судочинство зав­жди тяжітиме чи до змагальної системи, чи до слідчої моделі судочинс­тва. При цьому слід зазначити, що історичний досвід розвитку процесу­ального законодавства, передусім вітчизняного, дає змогу зробити ви­сновок про неможливість існування змагальної або слідчої моделі циві­льного судочинства в ідеальному вигляді. Стаття 129 Конституції України передбачає як одну з основних засад судочинства змагальність сторін та свободу надання ними своїх доказів і в доведенні перед судом їх пе­реконливості. Відповідно ЦПК України також закріпив правило про те, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (ст. 12).

Частина 2 ст. 12 ЦПК України зазначає, що учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, пе­редбачених законом. Маємо зазначити, що для страсбурзьких суддів процесуальна рівність превалює над змагальністю, яка є засобом дося­гнення паритету можливостей та обізнаності сторін щодо доказових ма­теріалів цивільної справи^[63]. Свідченням того є постанова від 28 серпня 1991 р. «Брандштеттер проти Австрії» (Brandstetter v. Austria), деякі по­ложення якої звучать так: «Право на змагальне судочинство означає, що... має бути надано можливість ознайомитися з поданими зауважен­нями та доказами, висунутими іншою стороною, і висловитися щодо них. Національне законодавство може забезпечити дотримання цієї ви­моги різними методами. Однак незалежно від обраного методу воно має забезпечити, щоб інша сторона була повідомлена про надані заува­ження та мала реальну можливість висловитися щодо них»^[64].

Справедливість судової влади полягає в доступності правосуддя для всіх членів суспільства, в їх рівності перед законом і судом, а також у можливості участі кожного громадянина у розгляді його справи в суді. У зв'язку з цим констатується той факт, що лише змагальний процес зда­тен забезпечити належне відправлення правосуддя, і лише в межах змагального процесу особа може належним чином реалізувати своє право на судовий захист, бо принцип змагальності дає змогу громадя­нину бути активним захисником своїх прав та інтересів у суді^[65].

Нині цивільне судочинство в Україні здійснюється на засадах зма­гальності. Закон покладає обов'язок доказування на сторону; кожна сто­рона мусить довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, а зі суду знято обов'язки збирання доказів і вста­новлення істини незалежно від наданого сторонами доказового матеріалу (ч. 1 ст. 12 ЦПК України). ЦПК України дає змогу зробити висновок, що нині весь процес судового розгляду справи здійснюється у формі змагання між сторонами, підставою для якого є протилежність їх матеріально- правових інтересів.

Згідно з ч. 4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Зараз, якщо сторони не надають доказів, це може мати для них не­гативні наслідки: ухвалене рішення ґрунтуватиметься лише на тих дока­зах, що були надані суду.

Нині важко уявити ефективно діючу модель судочинства, побудо­вану лише на засадах змагальності. Наразі оптимальне змагальне судо­чинство може полягати в тому, що засади змагальності мають у певних випадках доповнюватися принципом суддівського керівництва.

Судова реформа, безумовно, правильно змінила функцію суду в су­довому процесі. Разом із тим слід констатувати, що нині в країні скла­лась ситуація, коли у значної частини малозабезпеченого населення в результаті досить прогресивних змін до ЦПК України з'явилися досить суттєві перешкоди на шляху реалізації їх права на судовий захист. Від­повідні нові заходи і вдосконалення наявних процедур, спрямованих на більш ефективне відправлення правосуддя, мають уживатись у компле­ксі та, безумовно, не погіршувати положення громадян щодо можливо­стей реалізації ними свого права на судовий захист.

Перелік змагальних можливостей сторін і процесуальних повнова­жень суду (ч. 5 ст. 12 ЦПК України) має відображати спробу законодавця зберегти правильний баланс між змагальністю сторін та активністю суду. Такий баланс пронизує весь ЦПК України: норми про процесуа­льну активність сторін (та інших осіб, які беруть участь у справі) та суду взаємодіють між собою, доповнюють одна одну. Цей баланс обумовлю­ється нормою, яка визначає завдання цивільного судочинства (ст. 2 ЦПК України). Зараз на суд прямо не покладено обов'язок встановлення іс­тини у справі, але завданнями цивільного судочинства є «справедли­вий, неупереджений і своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів...», а це вже, з нашого погляду, передбачає більшу активність суду. Активні процесуальні повноваження суду не слід розглядати як виняток із принципу змагальності. Таке поєднання забезпечує баланс публічно-правових і приватно-правових інтересів у процесі, справжню реалізацію права на судовий захист, більш ефекти­вно сприяє досягненню основних завдань і мети судочинства.

Принцип диспозитивності в цивільному судочинстві. Принцип диспозитивності визначає механізм виникнення, розвитку і закінчення цивільної справи. Відповідно до ст. 55 Конституції України кожному га­рантується право судового захисту його прав, свобод та інтересів.

У принципі диспозитивності виявляється зв'язок цивільного про­цесу з матеріальним правом. Він є продовженням і наслідком диспози­тивної основи, властивим цивільним правовідносинам, у яких кожен ві­льний скористатися можливістю, наданою правом, чи не скористатися нею, здійснюючи своє право.

Принцип диспозитивності в цивільному процесі - це закріплені в нормах цивільного процесуального права положення про можливість осіб, які беруть участь у справі, розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами, а також засобами їх захисту, що активно впливають на виникнення, рух і закінчення цивільного процесу, з метою захисту своїх прав та охоронюваних законом інтересів. Цей принцип є головним принципом цивільного процесуального права, оскільки ви­значає механізм виникнення, розвитку і закінчення цивільної справи.

Принцип диспозитивності зв'язує рух і розвиток справи по стадіях цивільного процесу, долю предмета спору з розсудом самих зацікавле­них осіб - позивача і відповідача. Початок диспозитивності пронизує все цивільне судочинство - від порушення конкретної справи до вико­навчого провадження.

Здійснення кожною особою права на судовий захист залежить пе­редусім від самої заінтересованої особи (ст. 4 ЦПК України). Можливість вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними пра­вами фактично і є принципом диспозитивності. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, наданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених Кодексом випадках. Це положення процесуального закону надає зацікавленій особі право процесуальної ініціативи порушити справу в суді. У випадках, установ­лених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким на­дано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або держа­вні чи суспільні інтереси. Оскільки переважна більшість цивільних справ порушується самими зацікавленими особами, то порушення справ з іні­ціативи інших осіб та органів варто розглядати як виняток із загального правила.

Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, установлених ЦПК України. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це потрібно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, ви­знаних судом недієздатними чи дієздатність яких обмежено, а також в інших випадках, передбачених цим кодексом.

Відповідно до принципу диспозитивності сторони в будь-якій стадії процесу можуть вільно здійснювати процесуальні права: знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги; одержувати копії рішень, ухвал, постанов та інших документів, доданих до справи; брати участь у судових засіданнях, заявляти клопотання і відводи тощо (ст. 43 ЦПК України).

Особливе місце серед прав сторін посідають процесуальні права, зазначені в ст. 49 ЦПК України:

1) позивач має право відмовитися від позову (всіх або частини по­зовних вимог), відповідач має право визнати позов (всі або частину по­зовних вимог) на будь-якій стадії судового процесу;

2) позивач має право збільшити або зменшити розмір позовних ви­мог до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судо­вого засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позо­вного провадження;

3) відповідач має право подати зустрічний позов у строки, встанов­лені цим Кодексом.

Суд у цих випадках зобов'язаний роз'яснити позивачеві або сторо­нам наслідки відповідних процесуальних дій, головним з яких є немо­жливість звернення до суду з тотожним позовом. Крім того, суд пови­нен перевірити законність такої процесуальної ініціативи: чи не супере­чить вона закону, чи не порушуються нею права й охоронювані законом інтереси інших осіб. Суд не приймає відмови від позову, зменшення ро­зміру позовних вимог, визнання позову відповідачем у справі, в якій особу представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє. Процесуальна ініціатива в цьому разі здійснюється за допомогою і під контролем суду.

Засади диспозитивності виявляються і в питаннях порушення апе­ляційного та касаційного провадження, постановці питання про перег­ляд рішень у зв'язку з нововиявленими або виключними обставинами, а також у вимогах примусового виконання судових рішень у цивільній справі.

Проявом поєднання засад диспозитивності сторін і процесуальної активності суду є норма, закріплена в ч. 4 розглядуваної статті, про те, що суд залучає відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє.

Принцип процесуальної рівноправності сторін. Рівність сторін - базовий принцип цивільного судочинства, що визначає його сутність, він з'являвся в різних джерелах в усі періоди розвитку цивільного права та цивільного процесу^[66].

Сутність процесуальної рівноправності полягає в тому, що сторони у цивільному процесі наділяються рівними (але не однаковими) проце­суальними правами та обов'язками Як зазначено в юридичній літера­турі, до змісту принципу процесуальної рівноправності сторін належать закріплена в законодавстві рівність процесуальних прав та обов'язків сторін, наявність процесуальних гарантій, які забезпечують однакові можливості для здійснення прав та виконання обов'язків у процесі, та рівна процесуальна допомога суду^[67].

Принцип рівноправності сторін передбачає, що сторони наділя­ються рівними процесуальними правами і несуть рівні процесуальні обов'язки незалежно від процесуальних функцій (позивача або відпові­дача), вони наділяються певними процесуальними правами й обов'яз­ками зі здійснення своїх процесуальних функцій, і, нарешті, сторонам надаються однакові можливості зі здійснення процесуальних прав, що їм належать. Характерним проявом принципу процесуальної рівнопра­вності сторін є закріплення в ЦПК рівних процесуальних прав: знайоми­тися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з докуме­нтів, долучених до справи, одержувати копії рішень та ухвал, брати уч­асть у судових засіданнях^[68].

Позивач та відповідач можуть знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, одержувати копії рішень, ухвал, постанов та інших документів, що є у справі, брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь у їх дослідженні, заявляти клопотання та відводи, да­вати усні й письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування та заперечення, оскаржувати рішення і ухвали суду (ст. 29 ЦПК України).

Відповідно до ст. 31 ЦПК України передбачено процесуальні права, якими наділено лише сторони: позивач має право протягом усього часу розгляду справи збільшити або зменшити розмір позовних вимог, від­мовитися від позову, а відповідач має право визнати позов повністю або частково. До початку розгляду судом справи по суті позивач має право у вигляді подання письмової заяви змінити предмет або підставу по­зову, а відповідач - подати зустрічний позов. Сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії цивільного процесу. Кожна із сторін має право вимагати виконання судового рішення в частині, що стосу­ється цієї сторони.

Як зазначає М. Й. Штефан, визначаючи процесуальну рівноправ­ність сторін, цивільне процесуальне законодавство надає їм однакові процесуальні засоби для захисту і рівну можливість для їх застосування та сприяння судові. Суд однаково повинен допомогти сторонам у зби­ранні та долученні до справи доказів. Він також зобов'язаний роз'яс­нити сторонам їхні права й обов'язки, попередити про наслідки здійс­нення або невчинення процесуальних дій і надавати інше сприяння, яке забезпечує реалізацію цього принципу. їм надсилаються повістки і пові­домлення про час і місце судового засідання та проведення окремих процесуальних дій. Під час розгляду клопотань осіб, які беруть участь у справі, суд заслуховує думку сторін^[69]. В. В. Комаров зазначає, що тради­ційно цей принцип розглядається як принцип судочинства, який є похі­дним від рівності сторін у цивільних правовідносинах і їх рівного став­лення до суду, що розглядає цивільну справу. Цей принцип не означає, що сторони мають винятково однакове процесуальне положення, тобто ті самі процесуальні права й ті самі процесуальні обов'язки^[70].

У сучасних дослідженнях про сутність принципу рівності зустріча­ється також твердження про те, що принцип процесуальної рівності сто­рін закріплено у ст. 129 Конституції України. Принцип рівності у цивіль­ному процесі не слід абсолютно ототожнювати з однією із конституцій­них засад судочинства - рівністю всіх учасників судового процесу перед законом і судом, закріпленою у ст. 129 Конституції України. Конституційний принцип рівності перед законом і судом пов'язано здебільшого з пра­вом чи гарантіями на доступ до правосуддя, на справедливий суд^[71].

Закріплення в цивільному судочинстві такої засади, як процесуальна рівність сторін, обумовлено насамперед рівноправністю суб'єктів у матері­альних (цивільних) правовідносинах, з яких і виникає судовий спір.

Утім сутність принципу рівноправності сторін обумовлюється також і методом регулювання цивільних процесуальних правовідносин, про що зазначали дослідники. У науці цивільного процесуального права рі­вноправність аналізується через метод цивільного процесуального ре­гулювання, який будується на взаємодії диспозитивних та імперативних засад. Рівноправність і змагальність безпосередньо стосуються способів правового впливу на цивільні процесуальні відносини. У зв'язку з цим розкриваються взаємозв'язки юридичного процесу і методу правового регулювання та виявляються особливості методу правового впливу на про­цесуальні відносини. Так, А. М. Бондар зазначає, що його специфіка виникає з поєднання в межах цивільних процесуальних відносин приватних і пуб­лічних інтересів і визначається сутнісними рисами регулювання як ма­теріально-правових цивільних відносин, так і судової (процесуальної) діяльності. Оскільки взаємовідносини суб'єктів у цій сфері будуються на автономії, рівності та диспозитивності, їх процесуальне становище пев- ною мірою теж визначається цими засадами. Тому риси матеріально- правових методів цивільно-правового регулювання проникають і в про­цесуальний метод, додаючи в нього засади диспозитивності.

Диспозитивні засади методу цивільного процесуального права проявляються передусім у рівності сторін процесу, в тих можливостях, які надаються їм для захисту своїх прав та інтересів, а також у свободі користування сторонами своїми правами.

Дійсно, принцип процесуальної рівноправності сторін є тісно пов'язаним із принципами диспозитивності, а також змагальності, які у своїй сукупності дають змогу досягти справжньої рівності сторін у циві­льному судочинстві. Отже, досліджуючи правову природу рівноправно­сті, слід говорити про органічний зв'язок принципу рівноправності зі змагальністю.

Загальноприйняте поняття «рівність сторін», якими у цивільному процесі є виключно позивач та відповідач (ч. 1 ст. 30 ЦПК України) у справах позовного провадження, є досить умовним. Втім, юридична природа справ, що розглядаються та вирішуються судами в порядку по­зовного провадження, побудованого на змагальності у зв'язку з наявні­стю спору про право та сторін з протилежними інтересами та відповід­ною змагальному процесу роллю суду в процесі доказування, зумовлює необхідність указати на те, що саме в позовному провадженні принцип процесуальної рівності має особливе значення та особливу специфіку реалізації.

Принцип трьохінстанційності і забезпечення апеляційного та касаційного оскарження судових рішень. Стаття 17 ЦПК України регла­ментує право на перегляд та оскарження судового рішення. У підґрунтя інстанційної будови судової системи покладено необхідність забезпечення права на виправлення судової помилки та єдності судової практики.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і осново­положних свобод і п. 1 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім су­дом, установленим законом. Судове рішення не може визнаватись справедливим і правосудним, а судовий захист - повним та ефектив­ним, якщо припущено судову помилку. Тому п. 6 ст. 14 Пакту передба­чає, що судове рішення підлягає перегляду, якщо будь-яка нова чи но- вовиявлена обставина безспірно доводить наявність судової помилки. Усе це свідчить про те, що повне здійснення права на судовий захист є неможливим без права на усунення судової помилки. Ураховуючи це, зацікавлена особа може розраховувати не лише на отримання рішення у справі, а й на можливість його оскарження.

Згідно з Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи R(95)5 від 07 лютого 1995 року «Щодо введення в дію й поліпшення функціону­вання систем і процедур оскарження по цивільних і торгівельних спра­вах» мають існувати принаймні дві інстанції, одна з яких розглядає спір по суті й постановляє рішення, а інша має повноваження на перегляд цього рішення. Водночас Рекомендація містить положення стосовно можливості створення «суду третьої інстанції», тобто суду, який здійс­нює контроль за судом другої інстанції. При цьому зазначається, що ска­рги до суду третьої інстанції мають подаватися передусім у межах тих справ, які розвиватимуть право або сприятимуть одноманітному тлума­ченню закону й за умови, що такі справи вже пройшли слухання у судах двох інстанцій.

Відповідно до ст. 129 Конституції України однією із базисних засад су­дочинства України є забезпечення права на апеляційне і касаційне оскар­ження судових рішень.

Наразі в цивільному судочинстві України склалася класична трьохін- станційна система, де суд апеляційної інстанції здійснює перегляд судових рішень, які не набрали законної чинності, на предмет їх відповідності ви­могам законності (питання права) та обґрунтованості (питання факту). Касаційна інстанція водночас переглядає судові рішення, які набрали законної чинності після їх розгляду судом апеляційної інстанції, виклю­чно на предмет дотримання вимоги законності (питання права).

Указана вище стаття зазначає, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та/або обов'язки, мають право на апеляційний пере­гляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскар­ження судового рішення.

Не допускається касаційне оскарження судового рішення суду пер­шої інстанції без його перегляду в апеляційному порядку.

Принцип обов'язковості виконання судових рішень. Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини та громадянина захищаються судом. Право на судовий захист охоплює не лише поста- новлення та оголошення судом рішення, але і своєчасне його вико­нання. Усунення наслідків порушення суб'єктивних прав та охоронюва- них законом інтересів і їх поновлення є одним з найважливіших завдань правосуддя. Своєчасне і повне виконання судових рішень гарантує здій­снення суб'єктивних прав, визнаних судовим рішенням, і виконання юридичних обов'язків, підтверджених ним. Закінчення процесу судо­вого захисту порушеного або оспорюваного суб'єктивного матеріаль­ного права або охоронюваного законом інтересу відбувається лише у випадках їх реального поновлення за допомогою примусового вико­нання судового рішення, що здійснюється у виконавчому провадженні.

Стаття 129-1 Конституції України встановлює, що суд ухвалює рі­шення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному судо­вому порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд. Згідно з п. 9 ч. 2 ст. 129 Конституції України обов'язковість судового рі­шення є основною засадою судочинства.

Рішення суду відповідно до процесуального законодавства є обов'яз­ковим уже з моменту його винесення і проголошення. Але з моменту на­брання ним законної чинності воно стає загальнообов'язковим, тобто обов'язковим не лише для суду та для інших учасників справи, а і для всіх органів, підприємств, установ, організацій, посадових осіб і грома­дян і підлягає виконанню на всій території України. Так, наприклад, рі­шення суду про встановлення батьківства є обов'язковим для органів державної реєстрації актів цивільного стану, а рішення суду про задово­лення позову про поновлення на роботі й відповідний виконавчий лист є обов'язковими для організації, де працює позивач.

Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Так, ст. 382 КК України встановлює кримінальну відповідальність за невиконання судового рішення. Об'єктом злочину є порядок діяльності суду як органу правосуддя, що передбачає точне і своєчасне виконання його рішень.

Рішення чи ухвала, тобто будь-яка постанова суду (судді), що на­брали законної чинності, є перешкодою для звернення до суду лише тоді, коли ними вирішено питання про спір між тими самими сторо­нами, про той самий предмет і на тих самих підставах. Тому ч. 3 ст. 18 ГПК України передбачає правило, згідно з яким обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості зве­рнутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням порушуються їхні права, свободи чи інтереси.

Питання для самоперевірки

1. Назвіть принципи цивільного процесу та охарактеризуйте осно­вні з них.

2. Які нові принципи цивільного процесу було запроваджено під час реформи 2017року?

3. Дайте визначення поняття принципів цивільного процесуального права.

4. Наведіть критерії систематизації принципів цивільного процесу­ального права.

5. Визначте зміст принципу поєднання диспозитивності та проце­суальної активності суду в цивільному судочинстві.

6. Охарактеризуйте зміст принципу поєднання змагальності та процесуальної активності суду в цивільному судочинстві.

7. Визначте зміст принципу поєднання засад рівноправності сторін та забезпечення балансу їх рівних правових можливостей у цивільному судочинстві.