§ 4. Основоположні принципи цивільного судочинства
Принцип верховенства права. Відповідно до ст. 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. ЦПК України в ст. 2 вказує на верховенство права як на основну засаду (принцип) цивільного судочинства.
Принцип верховенства прав людини у цивільному судочинстві передбачено у ст. 3 Статуту Ради Європи, в якій проголошується, що кожен член Ради Європи повинен визнавати принцип верховенства права та принцип, відповідно до якого всі особи, які перебувають під його юрисдикцією, мають користуватися правами й основними свободами та щиро й активно співробітничати в ім'я досягнення мети Ради, яка буде досягатися у вигляді підтримки та подальшого здійснення прав людини й основних свобод. Принцип верховенства права закріплено у низці інших міжнародних актів, зокрема в Загальній декларації прав людини, ЄКПЛ тощо.
Зазначений принцип у сфері правореалізації полягає у тому, що національний суд під час розгляду справи та ухвалення рішення повинен вирішувати питання про відповідність національного законодавства принципу верховенства прав людини. У разі невідповідності національного законодавства вимогам верховенства прав людини цей суд може скасувати такий закон, розглянути його на відповідність конституції або не застосувати його залежно від особливостей повноважень судових органів у конкретній країні.
Аналіз прецедентної практики ЄСПЛ дає підстави виділити низку змістовних вимог у змісті верховенства права, серед яких найбільш визначальним для сфери цивільного судочинства є ті, що передбачають обов'язок держави забезпечити громадянам доступ до суду, наявність судового контролю за втручанням виконавчих органів у права людини, відповідність судового рішення вимогам правової визначеності, достатню чіткість визначення в законі обсягу будь-якого правового розсуду та способу його здійснення, наявність громадської довіри до судів як гарантів справедливості, обов'язковість судових рішень, можливість скасування рішення суду судом вищої інстанції, якщо таке рішення не набрало законної чинності, тощо.
У звіті Венеціанської комісії 24-25 березня 2011 року на підставі аналізу правових систем європейських держав виділено шість необхідних елементів принципу верховенства права: 1) законність, включно з прозорим, підзвітним і демократичним процесом ухвалення законів; 2) правова визначеність; 3) заборона довільності в ухваленні рішень; 4) доступ до правосуддя, що здійснюється незалежним і безстороннім судом, включно з можливістю оскаржити в суді адміністративні акти; 5) повага до прав людини; 6) недискримінація і рівність перед законом[50].
Значною мірою розвиток принципу верховенства права пов'язано із закріпленням зазначеного принципу у Преамбулі ЄКПЛ та подальшим еволюційним тлумаченням її положень у практиці ЄСПЛ. Так, у рішенні у справі «Амуур проти Франції» (Amuur v. France) від 25 червня 1996 р. ЄСПЛ зазначив, що верховенство права є принципом, притаманним кожній статті ЄКПЛ, і ним слід керуватися під час її тлумачення.
Крім того, певне тлумачення змісту верховенства права було надано і на національному рівні Конституційним Судом України у його рішенні у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м'якого покарання) від 02.11.2004 р., відповідно до якого верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозасто- совну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути просякнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним із проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а містить у собі й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства.
Принцип пропорційності. Однією із запропонованих законодавцем новел є нормативне закріплення і визначення принципу пропорційності (ч.
3 ст. 2 ЦПК України). Принцип пропорційності у процесі розгляду цивільних справ має застосовуватися судом з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Указівки про принцип пропорційності можна знайти у різних формулюваннях багатьох національних і наднаціональних правових систем. Його визнано загальним принципом права Європейського Союзу. У Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на відміну від права Європейського Союзу, принцип пропорційності прямо не закріплено. Незважаючи на це, він є одним із найважливіших принципів, який, мабуть, найчастіше застосовується у практиці ЄСПЛ[51].Так, зазначений принцип широко використовується ЄСПЛ під час перевірки правомірності обмежень прав людини на рівні національних правопорядків. Так, у справі «Оджалан (Qcaian) проти Турції» ЄСПЛ зазначив, що усій ЄКПЛ притаманний пошук справедливого балансу між вимогами спільного інтересу суспільства та вимогою захисту особистих фундаментальних прав. При цьому під час дослідження правомірності обмежень прав людини ЄСПЛ застосовується так званий тест на пропорційність, що містить у собі декілька складових, зокрема з'ясування:
1) чи передбачено обмеження прав людини, що сталися, законом;
2) якою була мета обмеження відповідних прав; 3) чи була встановлена мета обмеження прав людини легітимною; 4) чи були застосовані обмеження, сумірні із такою метою, і чи не порушився при цьому баланс приватних інтересів конкретної особи та спільного публічного інтересу[52].
Показовим щодо зазначеного є справа «Жовнер проти України». Заявниця скаржилася до ЄСПЛ на невиконання рішення Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 р., яке визнало за нею право на надбавку за вислугу років. ЄСПЛ визнав прийнятними скарги заявниці за статтею 6 п. 1 Конвенції та статтею 1 Протоколу № 1, що стосуються невиконання рішення Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 р., в частині виплати заявниці надбавки за вислугу років. Зокрема, ЄСПЛ виходив із того, що ст.
1 Першого Протоколу вимагає передусім й особливо, щоб втручання державної влади у використання права на майно було законним і була дотримана справедлива рівновага між вимогами спільного інтересу і вимогами захисту основних прав громадян. Контролюючи виконання цієї вимоги, ЄСПЛ визнає за державою певну свободу розсуду як для вибору способів впровадження, так і щодо вирішення, чи їх наслідки є виправданими та чи відповідають спільному інтересу у спробі досягти зазначеної мети закону. Тому ЄСПЛ нагадав, що в принципі система тимчасового зупинення або відстрочення виконання судових рішень не критикується як така, особливо беручи до уваги свободу розсуду, дозволену в другому абзаці ст. 1. Проте така система має наслідком ризик покладання на власників непомірного тягаря, зокрема можливості розпоряджатися своїм майном і, таким чином, має передбачати певні процедурні гарантії для спостереження за запровадженням системи та їх непередбачуваних наслідків для права власності. ЄСПЛ зауважив, що в цьому разі відстрочка виконання рішення не містила жодного точного строку, що зазначене рішення залишалось невиконаним уже протягом шести років і що, більше того, для заявниці немає жодної гарантії, що воно буде виконаним у найближчому майбутньому. Очевидним є те, що ця ситуація погано узгоджується з вимогою передбачуваності, зазначеною у ст. 1 Першого Протоколу. Виходячи із цього, навіть якщо припустити, що втручання держави у право заявниці на виконання норм щодо її майна ґрунтуватиметься на законі та служитиме правомірній меті, ЄСПЛ вважає, що була порушена точна рівновага між вимогами спільного інтересу спільноти і вимогами охорони права заявниці на її майно і що заявниця понесла і продовжує нести особливий та непомірний тягар[53].Не є новим принцип пропорційності і для цивільного процесу Європейського Союзу, проте там визначається дещо інший його аспект. Так, у ст. 7 Європейської процедури вирішення дрібних спорів зазначено, що «багато держав-членів запровадили спрощені процедури цивільного судочинства для вирішення дрібних спорів, оскільки витрати, пов'язані з розглядом цих справ, мають бути пропорційними розміру позовних вимог»[54].
Спрощена процедура покликана сприяти забезпеченню ідеї доступності судового захисту зі збереженням гарантій справедливого судового захисту»[55], тобто певного балансу (пропорційності). Отже, у цьому разі йдеться про пропорційність предмета спору, ціни позову та обсягу судової діяльності.Зміни, які відбулися в цивільному процесуальному законодавстві, передбачають нормативне закріплення пропорційності цивільного судочинства. Так, у відповідності до ст. 11 ЦПК України суд визначає в межах, установлених цим кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи завдання цивільного судочинства, забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами, особливості предмета спору, ціну позову, складність справи, значення розгляду справи для сторін, час, потрібний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Принцип пропорційності як такий, що належить до загальновизнаних принципів міжнародного права, відбиває необхідність дотримання потрібного балансу інтересів під час втручання держави у приватноправову сферу. Але, як будь-який інший загальноправовий принцип, він потребує деталізації на рівні окремих галузей права, зокрема й на рівні цивільного процесу. Принцип пропорційності має спрямовуватися на забезпечення розумного балансу приватних і публічних інтересів у сфері відправлення правосуддя у цивільних справах, відповідно до чого під час розгляду справи у порядку цивільного судочинства та ухвалення рішення у справі цілі обмежень прав людини мають бути істотними, а засоби їх досягнення - обґрунтованими і мінімально обтяжливими для осіб, чиї права обмежуються.
Для того щоб принцип пропорційності був втілений у тканину реально функціонуючого цивільного судочинства, його слід закріпити в галузевому законодавстві. Стосовно принципу пропорційності це означає його включення до ЦПК України, причому не лише у вигляді відтворення в нормах ЦПК України, але через розвиток і конкретизацію з урахуванням специфіки її реалізації в окремих інститутах цивільного судочинства.
Показовою є справа «Наталія Михайленко проти України». Так, згідно з ч. 4 ст. 241 ЦПК України (2004 р.) скасування рішення суду про визнання фізичної особи недієздатною та поновлення дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною, в разі її видужання або значного поліпшення її психічного стану здійснювалось за рішенням суду на підставі відповідного висновку судово-психіатричної експертизи за заявою опікуна чи органу опіки та піклування. Це положення українського законодавства було піддано ЄСПЛ оцінюванню на відповідність принципу пропорційності, зокрема з погляду можливого обмеження осіб у праві на доступ до суду, передбаченого п. 1 ст. 6 ЄКПЛ. Із цього приводу ЄСПЛ зазначав, що обмеження особи у доступі до суду, що застосовуються державою, є неправомірними, якщо вони не мають легітимної мети, якщо відсутнє пропорційне співвідношення між застосованими засобами обмеження та поставленою метою та якщо обмеження взагалі позбавляє особу права на захист, тобто коли відсутні не лише судові, а й альтернативні способи захисту зазначеного права. Так, у справі «Наталія Михайленко проти України» ЄСПЛ визнав положення вітчизняного законодавства щодо неможливості особи, за рішенням суду визнаної недієздатною, порушити перед судом питання про поновлення її в дієздатності, неправомірним обмеженням у доступі до суду, адже в національному законодавстві України відсутні гарантії щодо періодичного обов'язкового контролю суду за питаннями поновлення осіб у дієздатності. Така ситуація, на думку ЄСПЛ, фактично позбавила заявницю права на доступ до суду, що свідчить про порушення принципу пропорційності під час застосування обмежень права на справедливий судовий розгляд, закріпленого п. 1 ст. 6 ЄКПЛ.
Зазначене рішення вплинуло на відповідні положення ЦПК України, які регулюють, зокрема, відносини, пов'язані з можливістю поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною. Нині згідно зі ст. 300 ЦПК України скасування рішення суду про визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною, в разі її видужання або значного поліпшення її психічного стану здійснюється за рішенням суду на підставі відповідного висновку судово-психіатричної експертизи за заявою опікуна, членів сім'ї, органу опіки та піклування або самої особи, визнаної недієздатною. Строк дії рішення про визнання фізичної особи недієздатною визначається судом, але не може перевищувати двох років. Клопотання про продовження строку дії рішення про визнання фізичної особи недієздатною мають право подати опікун або представник органу опіки та піклування не пізніше ніж за п'ятнадцять днів до закінчення строку, визначеного ч. 1 цієї статті. Клопотання про продовження строку дії рішення про визнання фізичної особи недієздатною має містити вказівку на обставини, що свідчать про продовження хронічного, стійкого психічного розладу, внаслідок чого особа продовжує не усвідомлювати значення своїх дій та/або керувати ними, підтверджені відповідним висновком судово-психіатричної експертизи.