§ 3. Предмет доказування. Факти, які не потребують доказування

Тривалий час в юридичній літературі як предмет доказування ро­зуміли сукупність обставин (юридичних фактів), встановлення яких є необхідним для вирішення справи судом, винесення законних і об­ґрунтованих рішень.

Окремі автори вважають, що зміст предмета доказування необхід­но диференціювати залежно від осіб, які беруть участь у справі, його формують. Предметом доказування позивача буде підстава позову, предметом доказування відповідача — обставини, які покладені ним в основу заперечення проти позову. Предмет доказування інших осіб, які беруть участь у справі, також підлягає диференціації. Зміст пред­мета доказування кожної особи зумовлюється метою її участі в про­цесі. Що стосується суду, то його предмет доказування широкий і охоп­лює всі обставини, необхідні для винесення законного і обґрунтовано­го рішення¹.

Предмет доказування структурують також іншим чином, коли в його змісті виділяють юридичні факти матеріально-правового харак­теру, які сторонами покладено в основу своїх вимог і заперечень; процесуально-правові юридичні факти, на які сторони посилаються у своїх вимогах і запереченнях; будь-які юридичні факти, включені до предмета доказування за ініціативою суду; обставини, які не мають юридичного значення, але запропоновані сторонами або судом для їх встановлення шляхом доказування з метою правильного вирішення справи^{[CCCXV] [CCCXVI].}

Уявляється, що виділення предметів доказування для осіб, які беруть участь у справі, або включення до предмета доказування усіх обставин (фактів), які так чи інакше встановлюються при провадженні цивільної справи, є неправильним. Предмет доказування — специфічна категорія, яка окреслює коло фактів матеріально-правого значення, що підлягають встановленню для вирішення цивільної справи по суті, тобто тільки для вирішення питання про суб’єктивні матеріальні права й обов'язки сторін.

Таким чином, предмет доказування — це коло фактів матеріально- правового значення, необхідних для вирішення справи по суті. Факти, які належать до предмета доказування, необхідно відрізняти від інших фактів, які встановлюються при розгляді справи, однак не пов'язані з правильним вирішенням питання про права і обов'язки сторін.

Цивільне процесуальне законодавство встановлює підстави звіль­нення від доказування. Згідно із ст. 61 ЦПК обставини, визнані сторо­нами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потре­бують доказування. Обставини, встановлені судовим рішенням у ци­вільній, господарській або адміністративній справі, що набрало за­конної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань: чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

Таким чином, до обставин, які не підлягають доказуванню, нале­жать обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі; загальновідомі факти; преюдиціальні факти, тобто факти, встановлені рішенням або вироком суду по раніше розглянутій справі, постановою у справі про адміністративні правопорушення.

Обставини, визнані сторонами, — це факти, щодо яких доказуван­ня вже здійснене. Це, по суті, факти, що підлягали доказуванню по справі та були доведені визнанням сторін.

Загальновідомі факти не потребують доказування лише тоді, коли вони визнані такими судом.

Іноді загальновідомі юридичні факти змішують із подіями, що є загальновідомими, однак не мають юридичного значення для конкрет­ної цивільної справи, або з календарними фактами^[CCCXVII].

Визнання загальновідомості того чи іншого факту при розгляді цивільної справи має бути оформлене ухвалою суду, винесеною у вста­новленому порядку.

Преюдиціальними фактами визнаються юридичні факти, раніше встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміні­стративній справі або вироком суду по кримінальній справі. Оскільки вони встановлюються в порядку, передбаченому процесуальним за­конодавством, у процесуальній формі, то законодавець обґрунтовано встановив, що вони не повинні доказуватися вдруге.

Преюдиціальний зв'язок рішень і вироків виникає з різних цивіль­них справ, оскільки ті самі юридичні факти можуть мати різні правові наслідки. Наприклад, факт заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки входить до предмета доказування і у справі за позовом про відшкодування збитків, і у справі за позовом власника джерела підви­щеної небезпеки до безпосереднього заподіювача шкоди. Факт роз­крадання є і підставою притягнення особи до кримінальної відпові­дальності, і предметом доказування у справі про відшкодування засу­дженим збитків потерпілому від злочину.

Закон встановлює неоднакові правила преюдиції судових рішень. Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказують­ся при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Тут правило преюдиції стосується усіх доказів, що входять до предмета доказування, але об'єднуючою ознакою є тотожність суб'єктів правових спорів, які роз­глядаються у різних судочинствах.

Що стосується вироку у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанови суду у справі про адміністративне правопорушен­ня, вони обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно- правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або поста­нову суду, лише з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. Тобто інші, крім названих обставин, не є преюдиціальними і підлягають доказуванню (наприклад, вина, розмір шкоди тощо).