§ 4. Належність доказів і допустимість засобів доказування

Судове рішення як акт правосуддя повинно бути обґрунтованим, тобто ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвер­джених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (ч.

Формування доказового матеріалу з цивільної справи потребує врахування всіх необхідних доказів, однак воно виключає подання, витребування, дослідження доказів, які не належать до справи. Стат­тя 58 ЦПК передбачає, що суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи, тобто в ній сформульовано правило про належність доказів.

Належність доказів інколи трактують не як правило з певним зміс­том, а як ознаку самих судових доказів або як умову допущення до­казів у процес. Вважаємо, що належність доказів — це правило, яке адресовано і суду, і всім суб'єктам доказування — особам, які беруть участь у справі.

Суд відповідно до правил належності повинен регулювати процес формування доказів, необхідних для обґрунтування судового рішення. У законі не міститься вказівки на коло доказів, які мають бути зібрані з тієї чи іншої справи.

Правило належності, хоч і сформульоване для суду, але стосується і процесуальної діяльності осіб, які беруть участь у справі. Особи, які беруть участь у справі, зобов'язані також керуватися правилом належ­ності доказів і надавати докази, необхідні й достатні для вирішення тієї чи іншої справи.

Питання про належність доказів вирішується судом, однак, при­ймаючи таке рішення на підставі розсуду, суд все -таки керується об'єктивними критеріями.

При вирішенні питання про належність доказів суд бере до уваги предмет доказування, тобто коло тих юридичних фактів з конкретної справи, які передбачені нормою матеріального права, на основі якої буде вирішена цивільна справа. Предмет доказування — той критерій, який допомагає правильно засто сувати правило про належність до­казів.

У цивільному процесуальному праві міститься чимало норм, які забезпечують реалізацію правила про належність доказів у цивільному процесі. Так, згідно із ст. 119 ЦПК у позовній заяві повинні бути ви­кладені обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і докази, що підтверджують кожну обставину. Статті 134, 136, 137 ЦПК перед­бачають, що о соби, які заявляють клопотання про витребування або дослідження письмових, речових доказів, виклик свідка, зобов'язані вказати обставини, які можуть бути встановлені цими доказами.

Крім належності доказів, цивільне процесуальне законодавство передбачає і правило допустимості засобів доказування. Згідно з ци­вільним процесуальним законодавством наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші об­ставини, що мають значення для правильного вирішення справи, вста­новлюється такими засобами: поясненнями сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідки, показаннями свідків, письмовими доказами, речовими доказами і висновками експертів (ст. 57 ЦПК). Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ст. 59 ЦПК).

Допустимість засобів доказування також є однією з найважливіших умов, які забезпечують законність і обґрунтованість судових рішень.

Допустимість судового доказу, як випливає з наведених статей ЦПК, — це відповідність його процесуальної форми (засобів доказу­вання) вимогам закону, яку потрібно розглядати у широкому і вузькому плані.

Правило допустимості в широкому розумінні закріплено в ч. 2 ст. 57 ЦПК і допускає наявність певного кола засобів доказування, в яких можуть міститися фактичні дані, з тим, щоб вони могли бути судовими доказами. Це правило має виключний характер, оскільки встановлене законом коло засобів доказування не може бути розшире­не або звужене за розсудом суду.

Правила допустимості у вузькому розумінні закріплені у ст. 59 ЦПК і стосуються передусім тих випадків, коли по справі можуть бути до­пустимі тільки певні засоби доказування з числа передбачених законом. Вони конкретизуються в нормах матеріального права. Наприклад, згідно із ч. 1 ст. 218 ЦК недотримання простої письмової форми угоди позбавляє сторону можливості у разі спору посилатися на її підтвер­дження на показання свідків.

Згідно з Положенням про медико-соціальну експертизу, затвердже­ним постановою Кабінету Міністрів України від 2.12.2009 р. № 1317, процедура проведення медико-соціальної експертизи призначається хворим, що досягли повноліття, потерпілим від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, інвалідам з метою вияв­лення ступеня обмеження життєдіяльності, причини, часу настання, групи інвалідності, а також компенсаторно-адаптаційних можливостей особи, реалізація яких сприяє медичній, психолого-педагогічній, про­фесійній, трудовій, фізкультурно-спортивній, фізичній, соціальній та психологічній реабілітації.

Медико-соціальна експертиза проводиться особам, що звертають­ся для встановлення інвалідності, за направленням лікувально-профі­лактичного закладу охорони здоров'я після проведення діагностичних, лікувальних і реабілітаційних заходів за наявності відомостей, що під­тверджують стійке порушення функцій організму, обумовлених за­хворюваннями, наслідками травм чи вродженими вадами, які спричи­няють обмеження життєдіяльності.

Медико-соціальна експертиза потерпілим від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання проводиться після по­дання акта про нещасний випадок на виробництві, акта розслідування професійного захворювання за встановленими формами, затвердже­ними постановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 2004 р.

Для встановлення психічного стану громадянина в момент вчинен­ня дії або розгляду цивільної справи допустимим буде тільки такий засіб доказування, як висновок судово-психіатричної експертизи.

Треба зазначити, що правила допустимості судових доказів, які приписують для встановлення окремих обставин справи використання певних засобів доказування, не звільняють суд від обов'язку оцінюва­ти достовірність таких доказів з урахуванням усієї сукупності зібраних у справі доказів.

Щоб правильно визначити допустимість того чи іншого доказу, необхідно перевірити не тільки відповідність процесуальної форми

доказу вимогам закону, а й дотримання передбаченого законом про­цесу їх формування. Результатом порушення вимог закону, які став­ляться до порядку формування засобів доказування як процесуальної форми судових доказів, є недопустимість цих засобів доказування, неможливість використання фактичних даних, які містяться в них, при розгляді справи.

Одним із засобів збирання доказів є судове доручення. Воно повин­но бути виконане з дотриманням усіх вимог закону. Згідно із ст. 132 ЦПК виконання судових доручень здійснюється судом з дотриманням усіх встановлених законом процесуальних правил. Неприпустимими є передача виконання судового доручення технічним працівникам, а також відібрання письмових пояснень замість з’ясування поставлених в ухвалі питань у судовому засіданні із складанням протоколу. Свідки повинні попереджатися про відповідальність за дачу свідомо неправ­дивих показань і відмову від свідчень. Огляд і дослідження письмових і речових доказів потрібно здійснювати всім складом суду, проведення експертизи — в порядку, передбаченому законом.

Крім того, що фактичні дані мають бути одержані за допомогою певних засобів доказування, із додержанням встановленого законом процесу формування цих засобів, закон містить певні вимоги, які став­ляться до самих но сіїв фактичних даних і до процесуальної форми сприйняття фактичних даних. Так, ст. 51 ЦПК містить положення щодо осіб, які не підлягають допиту як свідки.