Правовою основою для фіксування особистих немайнових правовідносин та, зокрема, особистих немайнових прав у сучасній правовій системі України в певній мірі є ст. 3 Конституції України,

згідно з якою людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Більш детально про правове регулювання особистих немайнових прав йдеться у книзі другій ЦК України «Особисті немайнові права фізичної особи» та інших законодавчих актах.

У теоретичних джерелах поняття та правова природа особистих немайнових правовідносин та пов’язаних з ними понять, насамперед, особистого немайнового права, є надзвичайно дискусійною, насамперед у науці цивільного права, і це не зважаючи на тривалий час їх існування і застосування поняття «особисті немайнові права».

Так, на думку Р. О. Стефанчука, під поняттям «особисті немайнові правовідносини» необхідно розуміти врегульовані нормами цивільного права суспільні відносини, що складаються з приводу закріплення за їх учасниками особистих немайнових благ та їх використання, є первинними, самостійними і рівними у структурі предмета цивільного права, ґрунтуються на засадах юридичної рівності та вільного волевиявлення їх учасників, спрямовані на забезпечення приватного немайнового інтересу їх учасників, позбавлені майново- грошового змісту, а також характеризуються абсолютним характером [1, с. 536]. Така позиція загалом може бути визнана слушною, але одночасно виділяючи такі ознаки правовідносин, як рівність, вільне волевиявлення та абсолютний характер, учений не звертає увагу на деяку їх суперечність, коли певному праву має кореспондуватися відповідний обов’язок у найпростішому варіанті таких відносин, тому тут не варто говорити про рівність прав. Більше того, в реальних цивільних правовідносинах не існує мірила рівності особистих немайнових прав або хоча б орієнтиру в їх оцінці тощо, а в кожній реальній цивільній справі позивач визначає власний еквівалент між завданою шкодою особистим немайновим правам та розміром її відшкодування тощо.

Науковець О. Безклубий визначає особисті немайнові відносини як суспільні відносини між уповноваженим суб’єктом (носієм особистих немайнових прав і свобод), який найчастіше є фізичною особою, і зобов’язаними суб’єктами (носіями особистих немайнових обов’язків) щодо особистих немайнових цінностей і благ з метою забезпечення індивідуалізації, самостійності, вільного розвитку та процвітання уповноваженого суб’єкта, захисту його законних немайнових інтересів, використання особистих немайнових цінностей і благ в інтересах уповноваженого суб’єкта та всього суспільства [2, с. 85]. У такій позиції відчувається домінування суб’єктивного немайнового права, коли всі інші суб’єкти матимуть тільки обов’язки, що відповідатиме лише фрагменту відносин, коли можна викристалізувати право та обов’язок, проте реальні відносини можуть мати й більш складну формулу.

Учений З. В. Ромовська пропонує розглядати ці відносини як такі, що виникають із приводу різноманітних нематеріальних благ, котрі виражають індивідуальність громадян і організацій, суспільну оцінку їх діяльності та забезпечують використання цих благ в інтересах суспільства і управомоченого суб’єкта [3, с. 123]. Така гіпотеза представляється більш універсальною, але вона не спрощує, а навпаки занадто ускладнює матерію відносин через те, що спирається на об’єкт - нематеріальні блага, який «дотиком» відчути неможливо, тому наступним проблемним питанням стане розкриття змісту поняття «благо» і необхідність уточнювати його в нематеріальному контексті, а також розкладати на суспільні та особисті інтереси. Отже, характерні позиції зазначених вище українських науковців щодо розуміння поняття «немайнові правовідносини» різняться. У науці зустрічаються й інші визначення цього поняття, які так чи інакше грунтуються на подібних характерних ознаках [4; 5; 6] тощо.

Не вдаючись поки що до прискіпливого аналізу зазначених визначень поняття «особисті немайнові правовідносини» для належного його розуміння, першочерговим уважаємо розгляд питання про структуру особистих немайнових правовідносин, яка загалом їх і характеризує. Загальновизнаним у теорії права є те, що правовідносини у своїй структурі мають об’єкт, тобто те, з приводу чого вони виникають, суб’єкти та зміст.