Право на свободу пересування

є конституційним правом людини та громадянина. Згідно зі ст. 33 Конституції кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Відтак, фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа може бути обмежена у здійсненні права на пересування лише у випадках, встановлених законом (ч.ч.І, 4 ст.313 ЦК). Нормативне визначення поняття «свобода пересування» міститься у ст.3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», згідно з якою свобода пересування - це право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, вільно та безперешкодно за своїм бажанням переміщатися по території України у будь-якому напрямку, у будь-який спосіб, у будь-який час, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

На відміну від окремих особистих немайнових прав, щодо яких у цивілістичному процесі встановлено певні правомочності його носія у здійсненні особистого немайнового права, то щодо правового регулювання права на свободу пересування у цивілістичному процесі мову можна вести лише про встановлені обмеження цього права.

Очевидно, одним із таких обмежень є існуюче у цивільному та виконавчому процесах обмеження боржника у праві виїзду за межі України, врегульовані положеннями ст.18 Закону України «Про виконавче провадження» та ст. 441 ЦПК. Як правильно зазначає з цього приводу О.Є. Самбір, норми ст. 441 ЦПК, які врегульовують процесуальний порядок розгляду питання про тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України, є встановленим законом випадком обмеження фізичної особи у праві пересування відповідно до ч.4 ст.313 ЦК [169, с. 241].

Правове регулювання порядку застосування у виконавчому процесі тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України як заходу стимулювання боржника до виконання зобов’язань, покладених на нього судовим рішенням, на сьогодні є досить недосконалим, про що зазначається у правовій науці.

Аналізуючи положення ст. 341 ЦПК, С. В.Щербак уважає, що це положення можна розцінювати як порушення прав боржника у виконавчому провадженні, адже закріплення такої норми в ЦПК України не узгоджується з основоположними принципами цивільного судочинства, зокрема з принципом диспозитивності, за яким особи, щодо яких вирішуються будь-які питання у судовому засіданні, мають бути повідомлені про час і місце розгляду справи [173, с. 36]. Крім того, на думку С.В.Щербак, для виконавчого провадження не є характерним принцип таємниці вчинення виконавчих дій, відсутній зазначений принцип і у цивільному судочинстві, а тому непоінформованість боржника про наміри державного виконавця щодо обмеження його у праві виїзду за межі України також зачіпає права боржника у виконавчому провадженні [173, с. 36-37]. Як наслідок, на її погляд, існують сумніви у доцільності розміщення цієї норми саме у ЦПК України [173, с. 37].

Не заперечуючи загалом положення про те, що обмеження боржника у праві виїзду за межі України дійсно зачіпає права боржника, вважаємо це встановлене законом обмеження цілком необхідним та прийнятним. У такому підході до цього питання солідарні з С. Я.Фурсою та Є. І.Фурсою, що доцільно питання тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за кордон розглядати як запобіжний і стимулюючий фактор для забезпечення належного виконання зобов’язань [171, с. 108]. Невідповідність же, як про те стверджує С. В.Щербак, положень ст.377-1 ЦПК (нині ст. 341 ЦПК) начебто принципам цивільного чи виконавчого процесів, на наш погляд, свідчить лише про зміну таких принципів із запровадженням цього правового інституту.

Однак, безумовно, з огляду на те, що обмеження боржника у праві виїзду за межі України стосується одного з найважливіших конституційних прав - особистого немайнового права людини на свободу пересування, це правове обмеження повинно мати належне правове регулювання. Не може при серйозному підході правове регулювання цього питання обмежуватися трьома реченнями, як це зроблено на сьогодні - одним реченням у Законі України «Про виконавче провадження» та двома - у ЦПК. Як цілком обґрунтовано висловилися С.Я.Фурса та Є.І.Фурса, вимагається у законодавстві конкретизувати підстави обмеження боржника у праві на виїзд за межі України, щоб такий захід не міг використовуватися з неправомірною метою і не став санкцією за наявність невиконаного зобов’язання замість того, щоб слугувати інструментом забезпечення виконання зобов’язань [171, с. 108-109].