Право на сім'ю.
Міжнародно-правові акти (ч.3 ст. 16 Загальної декларації прав людини та ч.1 ст.23 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права) визначають сім’ю як природний і основний осередок суспільства та держави.
Право на сім’ю має й конституційне регулювання - ст. 51 Конституції визначає, що сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються законом.У науці щодо змісту права на сім’ю немає єдності. Так, виходячи з положень ст.291 ЦК окремі науковці визначають, що право на сім’ю складається з кількох елементів: право на проживання в сім’ї своїх батьків; право на вихід з неї; право на заснування своєї сім’ї; право на недоторканність сімейного життя [152, с. 256]. Хоча, наприклад, З. В.Ромовська до змісту права на сім’ю пропонує додатково включати й такі правомочності, як можливість уживати заходи для збереження сім’ї, право на вибір форми організації свого сімейного життя, право на повагу до свого сімейного життя [153, с.23-25]. Ю.Ю.Черновалюк до запропонованих правомочностей включає й такі елементи, як право на підтримання зв’язків із членами своєї сім’ї та заборона розлучення із сім’єю, всупереч волі особи, крім випадків, установлених у законі, тощо [154, с. 45].
Цивільне законодавство розглядає право на сім’ю у системі особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, а його зміст визначає ст. 291 ЦК. Однак очевидно, що досить значне правове регулювання права на сім’ю здійснюється СК, через що окремі науковці пропонують швидше необхідність віднести право на сім’ю до окремих (спеціальних) особистих немайнових прав, що виникають у сфері сімейних, а не цивільних відносин [1, с. 261-262].
Не вдаючись до детального аналізу змісту права на сім’ю та його матеріально-правової природи, не можемо не звернути увагу на ту обставину, що право на сім’ю є багатогранним та що, не дивлячись на начебто очевидну матеріально-правову природу цього права, його регулювання та охорона здійснюється й засобами процесуального права, зокрема цивілістичного процесу.
Так, ст.63 Конституції визначає, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. У розвиток цього положення Конституції ч.1 ст.71 ЦПК визначає такий перелік та передбачає, що фізична особа не має права відмовитися давати показання, крім показань щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, над якою встановлено опіку чи піклування, член сім’ї або близький родич цих осіб). Зазначені положення процесуального законодавства, на наш погляд, є нічим іншим як такими, що спрямовані на охорону права фізичної особи на сім’ю. Пояснення того, чому особа звільняється від відповідальності за відмову свідчити, чому вона має право не свідчити проти своїх членів сім’ї та близьких родичів, на наш погляд, можна побачити лише у вирішенні конфлікту інтересів: процесуального обов’язку особи сприяти правосуддю у вигляді надання свідчень та особистого немайнового права фізичної особи на сім’ю саме на користь останнього, оскільки наслідком такого свідчення може стати юридична відповідальність близьких людей [ 126, с.109110].
Ураховуючи наведене, вважаємо, що особисте немайнове право фізичної особи на сім’ю поряд із зазначеними вище правомочностями, висловленими представниками матеріально-правової науки, включає в себе також й можливість члена сім’ї відмовитися від обов’язку свідчити як свідок у юридичному процесі, зокрема, й у цивілістичному [ 126, с. 110].
Такими, що спрямовані на охорону особистого немайнового права фізичної особи на сім’ю у цивілістичному процесі, можна розглядати й положення процесуального законодавства щодо можливості суду зупинити розгляд справи і призначити подружжю строк для примирення у справі про розірвання шлюбу (п. 4 ч.1 ст. 251 ЦПК), розгляду судом справи про усиновлення в закритому судовому засіданні задля забезпечення таємниці усиновлення (ч.3 ст. 313 ЦПК) тощо.
Відтак, узагальнюючи викладене, робимо висновок, що право на сім’ю поряд з матеріально-правовими складає також й цивілістично-процесуальні правомочності, а загалом право на сім’ю є комплексним, що врегульовується засобами й цивілістичного процесу.