Право на особисті папери
як особисте немайнове право цивільно-правового характеру визначене ст.303 ЦК. Як зазначає Р.О.Стефанчук, право на особисті папери як особисте немайнове право, крім можливості фізичної особи бути визнаною титульним володільцем цих особистих паперів та здійснювати увесь спектр повноважень власника щодо них, включає і можливість надавати згоду чи забороняти ознайомлення з особистими паперами [13, с.
511]. Досить близько до нього за своїм змістом стоїть і право на таємницю кореспонденції (ст.306 ЦК), яке визначає випадки надання згоди на поширення інформації, що містяться у такій кореспонденції. Загалом же обидва наведених права можна розглядати гарантіями права на приватне життя.У цивілістичному процесі питання реалізації права на особисті папери та таємницю кореспонденції пов’язані з правовим режимом оприлюднення наявної у них інформації, а фактично дослідження їх як доказів. Як вбачається, не дивлячись на приділення цьому питанню у цивілістичному процесі надзвичайно багато уваги, його правове регулювання є далеким від належного.
Так, ч. 8 ст. 7 ЦПК передбачає, що особисті папери, листи, записи телефонних розмов, телеграми та інші види кореспонденції можуть бути оголошені у судовому засіданні тільки за згодою осіб, визначених Цивільним кодексом України. Це правило застосовується також при дослідженні звуко- і відеозаписів такого самого характеру. Відтак, бачимо, що цивільна процесуальна форма передбачає отримання згоди суб’єктів особистого немайнового права (особи, якій належать особисті папери, іншої особи, особистого життя якої вони стосуються, особи, яка направила кореспонденцію та її адресата, або ж у разі їх смерті чітко визначених ЦК близьких родичів) на ознайомлення інших осіб у процесі з відомостями, що містяться в особистих паперах чи кореспонденції. Сама ж реалізація цих особистих немайнових прав у цивільному процесі та у цивільному праві виглядає начебто узгодженими між собою.
Але чи це так [155, c. 23]?Аналіз ст. 7 ЦПК дає змогу дійти висновку, що процесуальний закон фактично був усунений від належного врегулювання цих особистих немайнових правовідносин, які є процесуальними за своїм змістом та вимагають належної регламентації саме у процесуальному законі. Так, ст.7 ЦПК встановлює обмеження на оголошення, наприклад, кореспонденції у судовому засідання, яке може бути здійснене тільки за згодою осіб, визначених ЦК (особи, яка направила ю кореспонденцію та адресата), однак що означає у зв’язку з цим, наприклад, словосполучення «оголошення кореспонденції у засіданні» у ЦПК з огляду на процедури дослідження доказів та покладення їх в основу судового рішення, досить чітко не зрозуміло [ 126, c.110].
Натомість вбачається, що на противагу цьому ЦК, навпаки, настільки захопився регулюванням права на таємницю кореспонденції, що фактично вийшов за межі регулювання цього особистого немайнового права як цивільного та почав здійснювати, зокрема, й регулювання цивільних процесуальних правовідносин. Частина 4 ст.306 ЦК визначила, що кореспонденція, яка стосується фізичної особи, може бути долучена до судової справи лише у разі, якщо в ній містяться докази, що мають значення для вирішення справи. Інформація, яка міститься в такій кореспонденції, не підлягає розголошенню. Відтак, відразу ж закрадаються сумніви щодо доречності цієї норми у ЦК.
Крім того, виникає питання наскільки доцільними є такі жорсткі обмеження на можливість дослідження особистих паперів чи кореспонденції у суді, якщо воно стосується обставин справи, а наявна у них інформація необхідна для правильного вирішення справи?
Аналізуючи зазначене положення ст.7 ЦПК, В.В.Городовенко зазначає, що ця норма є важливою гарантією права особи на приватність, закріпленого на конституційному рівні, й вона необгрунтовано відсутня в інших процесуальних кодексах [156, с. 42]. Однак, на нашу думку, ця норма є не досить прийнятною для цивільного судочинства.
Якщо у сфері приватно-правових відносин визначені ст.
303 ЦК обмеження на розповсюдження інформації, що містяться у особистих паперах, є цілком правильним та обґрунтованим, то для судочинства це не виглядає таким.Так, аналізуючи проблеми застосування ст. 7 ЦПК, С.Я.Фурса зазначає, що коли йдеться про спір між особою, яка надіслала лист, і адресатом, то такий лист може використовуватися у суді як доказ без згоди іншої сторони. Це положення С.Я.Фурса вважає раціональним і відповідним правам сторін [150, с. 50]. Погоджуючись загалом з оцінкою такого положення як раціонального та такого, що відповідає правам сторін, не можемо не звернути увагу на те, що зроблений С.Я.Фурсою висновок прямо з закону не вбачається - ні з ЦК, ні з ЦПК. Уважаємо, що це є логічний і раціональний висновок, який повинен прямо бути закріпленим в законі. Наведемо його додаткове обгрунтування. На розвиток цієї позиції С.Я. Фурси наведемо додаткові аргументи. Головним аргументом є те, що суд має ознайомитися з усіма матеріалами справи, повинен проаналізувати усі докази, наявні у справі, та надати їм оцінку і врахувати їх при постановленні рішення, а також відобразити в рішенні, на підставі яких доказів він дійшов до того чи іншого висновку, а які докази не взяв до уваги та чому. Отже, суд при оцінюванні всіх доказів, які є у справі, має враховувати й ті, які не будуть оголошуватися в судовому засіданні. Логіка цивільного процесу полягає в тому, що до справи долучаються лише відносні докази, отже і листи мають відношення до вирішуваних питань і вони мають досліджуватися судом для об’єктивного вирішення справи. Хоча необхідність аналізу таких доказів, на нашу думку, й має визначати необхідність проведення закритого судового засідання з метою збереження інформації, яка міститься в листах, від сторонніх осіб [ 155, c.24].
Загалом же вважаємо, що охорона та захист особистих немайнових прав на особисті папери та таємницю кореспонденції на сьогодні у ЦПК та ЦК є зарегульованими. Внаслідок існуючих колізій та використання недосконалої термінології встановлені механізми запобігання розголошенню таємниці, що міститься у особистих паперах чи кореспонденції, можуть виглядати суттєвою перешкодою для правосуддя.
При цьому, за аналогією із захистом та охороною інших охоронюваних законом таємниць основою такої охорони повинні бути не дозволи осіб на використання паперів чи кореспонденції як доказів у суді, а закрите судове засідання. Відтак, у разі, якщо у процесі виникає необхідність оголошення особистих паперів чи кореспонденції, повинно проводитися закрите судове засідання з усіма наслідками, які воно тягне, і таким чином положення цивільного права будуть дотримані. З метою покращення правового регулювання цього питання необхідно виходити з того, що така охорона та захист особистих немайнових прав на особисті папери та таємницю кореспонденції у цивільному судочинстві повинні визначатися ЦПК, а не ЦК. Загалом потребують удосконалення процедури проведення таких судових засідань [126, c.110-111].При дослідженні права на особисті папери та його регламентування засобами цивілістичного процесу не можна не звернути увагу на ще одну проблему, яка потребує свого вирішення у науці та практиці.
Так, у науці цивільного права право на особисті папери розглядається як складне, що має такі правомочності: а) право авторської належності; б) правомочності щодо користування і розпорядження матеріальним об’єктом цього права; в) диспозитивні правомочності, які, з одного боку, надають автору повноту свободи у створенні і веденні особистих документів, а з іншого, - відхиляють будь-які втручання в особисте життя громадянина шляхом втручання в його особисту документацію [157, с. 107; 158, с. 104-106; 159, с. 15]. Відтак, право на особисті папери розглядається через авторське право, право власності та особисте немайнове право [155, с. 26].
З огляду на те, що особисті папери розглядаються у науці цивільного права не лише як об’єкт особистого немайнового права, а й як об’єкт права власності, це очевидно викликає питання щодо можливості звернення стягнення на них у виконавчому провадженні. Зокрема, в рішенні суду потенційно може бути відображена вимога про повернення листів тій особі, яка їх написала, у зв’язку з використанням інформації проти автора листів тощо. Безумовно, що така процедура звернення стягнення на особисті папери повинна узгоджуватися з особистим немайновим правом фізичної особи, а питання такого звернення слід чітко прописати у Законі України «Про виконавче провадження» [126, c.111].