Право на життя

є одним з основних прав людини. Згідно зі ст.27 Конституції України кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави - захищати життя людини.

Однак у правовій науці сутність права на життя та його зміст залишається дискусійним.

Так, О. О. Малиновський розглядає право на життя в широкому сенсі - не просто як право на те, щоб жити, щоб людину ніхто не зміг насильно позбавити життя (що само собою зрозуміло), а як право на те, щоб жити вільно, мирно, нормально. Інакше кажучи, право на життя - це право на гідне людське існування, що включає цілу низку так званих суміжних прав (на освіту, охорону здоров‘я, свободу від принизливого або нелюдяного звернення, на пошану до приватного і сімейного життя) [127, с. 54]. Хоча, наприклад, Н. В. Кальченко визначає право на життя як природну, невід‘ємну від людини можливість захисту недоторканності життя і свободи розпорядження нею, гарантовану нормами внутрішнього законодавства і міжнародно-правовими актами [128, с. 75]. Узагальнивши наукові підходи до визначення змісту права на життя у правовій науці, А. В. Соловйов доходить висновку, що в сучасній юридичній науці існують різні підходи до визначення змісту права людини на життя як особистого немайнового права. Одні автори розглядають його як право на збереження життя (індивідуальності) і розпорядження життям, у той час як інші - як право на «сприяння» життю, яке здійснює держава в розумінні створення так званих «необхідних умов існування» [129, с. 39].

Безумовно, що розуміння права на життя як права на гідне людське існування, що включає цілий ряд так званих суміжних прав (на освіту, на охорону здоров‘я, на свободу від принизливого або нелюдяного звернення, на пошану до приватного і сімейного життя) може мати право на існування, однак, на наш погляд, воно більше характеризує не зміст права на життя, а його місце в системі особистих немайнових прав людини, більше розкриває взаємозв'язок права на життя з іншими особистими немайновими правами. За такого розуміння права на життя незрозумілим стає статус тих прав, які начебто входять в його зміст, вони позбавляються автономного значення, що є неправильним. У зв’язку з цим для нас більш прийнятним є розуміння особистого немайнового права на життя саме як права на фізичне існування людини та ті гарантії, що забезпечують це існування, вчинення зобов’язаними особами дій, спрямованих на збереження біологічного життя людини.

У своєму дисертаційному дослідженні «Право на життя в системі прав людини» О. Г. Рогова вказує, що право на життя як одне з найважливіших людських прав поставлено під охорону таких галузей права, як кримінальне, цивільне, екологічне, захищається нормами медичного законодавства. Кожна галузь права має власний інструментарій для захисту права людини на життя [130, с. 147]. У зв’язку з цим вона досліджує й прояви охорони права на життя у зазначених галузях права та законодавства. Однак не можемо не обумовити вузькість такого підходу, оскільки охорона та захист права на життя здійснюється й засобами цивілістичного процесу, зокрема, галуззю виконавчого процесуального права.

Так, ст.55 Закону України «Про виконавче провадження» передбачає, що не допускається звернення стягнення на майно, зазначене в Додатку до цього Закону. Зокрема, п.п.6 та 8 цього Переліку передбачають, що стягнення за виконавчими документами не може бути звернено на: 1) запаси питної води, продукти харчування, необхідні для особистого споживання боржникові, членам його сім’ї та особам, які перебувають на його утриманні, - з розрахунку на три місяці або гроші, необхідні для придбання запасів питної води та продуктів харчування для боржника, членів його сім’ї та осіб, які перебувають на його утриманні, - з розрахунку трикратного розміру мінімальної заробітної плати, що діє на день звернення стягнення, на кожну особу; 2) паливо, необхідне боржникові, членам його сім’ї та особам, які перебувають на його утриманні, для приготування щоденної їжі та опалення (протягом опалювального сезону) житлового приміщення.

Право на життя охороняється у виконавчому процесі й низкою інших положень законодавства.

Такою, зокрема, є ст.29 Закону України «Про виконавче провадження», згідно з якою виконавчі дії проводяться виконавцем у робочі дні, не раніше шостої і не пізніше двадцять другої години, якщо інше не передбачено цією статтею. Проведення виконавчих дій в інший час допускається, якщо невиконання рішення створює загрозу життю чи здоров’ю громадян або якщо виконавчі дії, розпочаті до двадцять другої години, необхідно продовжити. Виходячи з того, що життя людини в Україні є найвищою соціальною цінністю, зволікання б з вчиненням виконавчих дій, яке б призводило до позбавлення людини життя, не може бути виправдане жодними іншими обставинами.

Крім того, виконавче провадження за своєю природою є конфліктним, а застосування примусу при виконанні рішень суду може призвести до порушень громадського порядку. У зв’язку з цим право на життя знаходить свою охорону через залучення до виконавчого процесу працівників поліції, метою участі у виконавчому процесі яких є забезпечення громадського порядку при вчиненні виконавчих дій. Так, згідно з п.26 ч.1 ст.23Закону України «Про Національну поліцію» поліція відповідно до покладених на неї завдань вживає заходів для забезпечення публічної безпеки і порядку під час примусового виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб), а також вживає заходів, спрямованих на усунення загроз життю та здоров’ю державних виконавців, приватних виконавців та інших осіб, які беруть участь у вчиненні виконавчих дій. Відтак, поліція у процесі виконавчого провадження безпосередньо охороняє життя як особисте немайнове благо виконавців та інших осіб, які беруть участь у вчиненні виконавчих дій.