§ 2. Практика Європейського суду з прав людини як джерело цивільного процесуального права України

В умовах євроінтеграційних процесів, що відбуваються в Ук­раїні, питання застосування практики Європейського суду з прав людини як джерела цивільного процесуального права набувають актуальності та необхідності ґрунтовного концептуального науко­вого дослідження.

З одного боку, статистичні дані свідчать про сумну практику виконання.

Так, за даними Ради Європи, у 2014 році лише п’яти україн­цям, які довели в ЄС порушення своїх прав з боку держави, було виплачено грошову компенсацію, 160 справ перебувало в процесі очікування, 30 українцям було сплачено «тіло» заборгованості, але затримані штрафи. Також статистика свідчить, що кожне п’яте рі­шення ЄСПЛ, в якому виникло тривале прострочення виплат, є українським^[231].

З іншого боку, звертається увага на порушення не тільки по­рядку виконання, а й механізму впровадження рішень ЄСПЛ до судової вітчизняної практики. Підставою пильної уваги Ради Євро­пи до цієї проблеми стало не тільки невиконання Україною рішень ЄСПЛ. Станом на 31 жовтня 2016 року до ЄСПЛ надійшло 18 ти­сяч 250 заяв, з них у 12 тисячах заяв йдеться про повторювані по­рушення, що стосуються тривалих судових проваджень, тривалого та безпідставного тримання під вартою, тортур, порушення права на життя тощо^[232]. Такі питання обговорювались на круглому столі «Національні механізми виконання рішень Європейського суду з прав людини в Україні: роль судової гілки влади», у якому взя­ли участь представники Міністерства юстиції України, Верховного Суду України, вищих спеціалізованих судів України, інших органів судової влади України, представники міжнародних, громадських організацій, експерти Ради Європи. Тобто слід дійти висновку, що порушується не тільки механізм виконання рішень ЄСПЛ в резуль­таті затримання виплат компенсацій, а ставиться під сумнів сама ідея існування ЄСПЛ як дієвого механізму захисту прав людини, що його рішення є остаточними та обов’язковими для застосуван­ня в судовій практиці.

Проблема застосування рішень ЄСПЛ у національній судовій практиці знаходиться у декількох площинах — законодавчій, пра- возастосовній та у площині правової свідомості суддів.

Рішення ЄСПЛ є, за своєю суттю, різновидом судового пре­цеденту. Предметом дослідження не є правова природа судового прецеденту — це питання є більш теоретичним та об’ємним і не може бути розкрито в межах даного дослідження, тому увага на визначенні прецеденту буде зосереджена тільки опосередковано. Судовий прецедент як джерело права не є звичним явищем для нашої національної системи права, а отже, і для правової свідо­мості суддівського корпусу. Такий чинник як інерція, особливо в такому складному державному механізмі, як судова система, в купі з неузгодженістю внутрішнього законодавства, не дає можливості одразу прийняти та впровадити нове джерело права — судовий прецедент.

Саме тому не перестають бути актуальними та набувають все більшого значення як з теоретичної, так із практичної точки зору дослідження, предметом яких є практика Європейського суду з прав людини як джерело цивільного процесуального права України.

Під джерелом права буде розглядатися саме юридичне джерело права (джерело права у формальному сенсі), тобто зовнішня форма його вираження.

Впровадження у національну правову систему рішень ЄСПЛ відбулося на відповідних правових підставах. Правовим підґрунтям діяльності ЄСПЛ є Конвенція про захист прав людини і осново­положних свобод, ратифікована Законом України від 17 серпня 1997 року^[233], яка відповідно до ст. 9 Конституції України, як чинний міжнародний договір, згода на обов’язковість якого надана Верхов­ною Радою України, стала частиною національного законодавства України. Саме Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року» передба­чається визнання Україною юрисдикції Європейського суду з прав людини, зокрема п. 1 зазначає: «Україна повністю визнає на своїй території дію ст. 25 Конвенції про захист прав людини і основопо­ложних свобод 1950 року щодо визнання компетенції Європейської комісії з прав людини приймати від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб заяви на ім’я Генерального Секретаря Ради Європи про порушення Україною прав, викладених у Кон­венції, та ст.

У ст. 8 ЦПК України передбачено, що суд вирішує справи від­повідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. У разі невідповідності закону України міжнародному до­говору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою Ук­раїни, суд застосовує міжнародний договір. Таке саме положення закріплено в ст. 3 Закону України «Про міжнародне приватне пра­во»^[235]. До того ж виконання Україною взятих на себе зобов’язань по Конвенції забезпечує Верховний Суд України, що відповідно до ст. 355 ЦПК України переглядає судові рішення у цивільних справах з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжна­родних зобов’язань при вирішенні даної справи судом.

Як вбачається з проаналізованих положень законодавства, судо­ві рішення ЄСПЛ є актами тлумачення Конвенції, яка, у свою чер­гу, є джерелом системи права та законодавства України. Виконання рішень ЄСПЛ забезпечується посиленим механізмом його впровад­ження, зокрема найвищим судовим органом в державі — Верхов­ним Судом України як гарантом дотримання Україною взятих на себе зобов’язань щодо виконання положень Конвенції.

Закон України «Про виконання рішень та застосування практи­ки Європейського суду з прав людини»^[236] у ст. 17 встановлює, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

У зв’язку з цим слід погодитися з думкою Т. І. Фулей про те, що «йдеться саме про «практику Суду» у значенні, розкритому у ст. 1 цього Закону, тобто практику ЄСПЛ та Європейської комісії з прав людини, а не лише про рішення щодо України. Важливо пам’ятати, що у Законі України № 3477-IV немає положень, які б забороняли застосовувати рішення чи ухвали ЄСПЛ, постановлені щодо інших країн»^[237]. Тобто на законодавчому рівні практику ЄСПЛ визнано джерелом права.

З таким законодавчим положенням не можна погодитися з на­ступних підстав.

В теорії права судовий прецедент (від лат. praecedens / praecedentis/ — що передує; англ. precedent) — це принцип, на ос­нові якого ухвалене рішення у конкретній справі є обов’язковим для суду тієї самої або нижчої інстанції при вирішенні в майбут­ньому всіх аналогічних справ або виступає зразком тлумачення закону^[238].

Судовий прецедент має певні ознаки. Для більш чіткого ро­зуміння суті даного поняття виокремимо основні характеристики, що притаманні рішенням ЄСПЛ при їх застосуванні суддями:

— визнання прецеденту джерелом права (первинним для анг­лосаксонського права і вторинним для країн романо-германської правової сім’ї). Така ознака відповідає положенню ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Єв­ропейського суду з прав людини», в якій зазначається, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права;

— формулювання судових прецедентів вищими судовими інс­танціями;

— нормативний характер судових прецедентів. Прийнявши на себе зобов’язання по Конвенції та визнавши юрисдикцію ЄСПЛ, Україна фактично впровадила таку ознаку до своєї правової сис­теми.

Основні ознаки судового прецеденту як джерела права вио­кремлено в теорії права.

Маючи загальні притаманні прецеденту ознаки, судова практика ЄСПЛ має свої власні особливості, що визначають її специфічний характер та право обіймати власне місце серед інших джерел права, зокрема, й в цивільному процесуальному праві.

Так, по-перше, судова практика ЄСПЛ застосовується тільки в межах застосування Конвенції. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» під рішеннями, що складають судову практи­ку ЄСПЛ, слід розуміти: а) остаточне рішення Європейського суду з прав людини у справі проти України, яким визнано порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; б) ос­таточне рішення Європейського суду з прав людини щодо справед­ливої сатисфакції у справі проти України; в) рішення Європейсь­кого суду з прав людини щодо дружнього врегулювання у справі проти України; г) рішення Європейського суду з прав людини про схвалення умов односторонньої декларації у справі проти України.

По-друге, специфічний механізм створення судового прецеден­ту Європейським судом з прав людини.

По-третє, контроль за внутрішнім законодавством краї­ни — підписанта Конвенції з метою приведення національного законодавства у відповідність до положень Конвенції та змісту судової практики ЄСПЛ. Згідно зі ст. 19 вказаного Закону орган представництва здійснює юридичну експертизу всіх законопро­ектів, підзаконних актів, на які поширюється вимога державної реєстрації, на відповідність Конвенції, за результатами чого готує спеціальний висновок.

По-четверте, юрисдикція ЄСПЛ та його судової практики має свою силу тільки в країнах, що прийняли зобов’язання щодо ви­конання положень Конвенції.

З урахуванням проаналізованих ознак судової практики ЄСПЛ, можна дійти висновку, що судова практика ЄСПЛ є особливим різновидом судового прецеденту. Таким чином, під судовою прак­тикою ЄСПЛ слід розуміти специфічний різновид судового пре­цеденту, що ухвалюється спеціальним органом — Європейським судом з прав людини в межах та з приводу тлумачення та пору­шення положення Конвенції, що є обов’язковим для застосування не тільки на території держави — сторони в процесі, а й на всій території, на яку поширюється юрисдикція ЄСПЛ.

Для коректного визначення місця судової практики ЄСПЛ в системі цивільного процесуального права слід розрізняти цивільне процесуальне право та цивільне процесуальне законодавство. До системи цивільного процесуального законодавства судова практи­ка не входить. Так, відповідно до ст. 8 ЦПК України суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та між­народних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верхов­ною Радою України. Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Слід розмежовувати судову практику ЄСПЛ та положення Конвенції. Остання є джерелом цивільного процесуального законодавства України. Стосовно цивільного процесуального права можна дійти висновку, що практика ЄСПЛ є його безпосереднім джерелом. Та­кого висновку можна дійти, аналізуючи положення п. 3 ч. 1 ст. 353 ЦПК України, який передбачає обов’язок перегляду найвищим ор­ганом правосуддя в Україні (Верховним Судом України) судових рішень з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжна­родних зобов’язань при вирішенні даної справи судом.

Отже слід прийти до висновку, що практика ЄСПЛ є джерелом цивільного процесуального права України, однак не є джерелом цивільного процесуального законодавства України.

Механізм застосування практики ЄСПЛ при здійсненні право­суддя в Україні знаходиться на етапі формування. Оскільки пра­вова природа практики ЄСПЛ недостатньо знайома вітчизняній правовій системі, а сама ця практика не завжди узгоджується з нормами вітчизняного законодавства, її укорінення, в першу чергу, у правовій свідомості правозастосовників та громадян, що реалізу­ють своє право на судовий захист, відбувається поступово та доволі складно. Не можна не наголосити на тому, що будь-яка система для її створення та функціонування потребує певного проміжку часу для усталеності та впровадження. Не є винятком і застосу­вання практики ЄСПЛ при здійсненні правосуддя.

Слід розмежовувати поняття: застосування судової практики ЄСПЛ при здійсненні правосуддя та виконання судових рішень ЄСПЛ. Зосередимо увагу на процесі застосування судової практики ЄСПЛ при здійсненні правосуддя.

Останні законодавчі та державні перетворення у напрямку єв- роінтеграції України посилили контроль за виконанням Україною взятих на себе міжнародних зобов’язань щодо виконання положень Конвенції, зокрема стосовно здійснення правосуддя.

При здійсненні правосуддя суд національної судової системи виходить з положення Конвенції та її тлумачення. Вказане можна розглянути на прикладі застосування ст. 6 Конвенції, яка передба­чає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім су­дом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» (рішення від 21 лютого 1975 р., серія А № 18, п. 28—36) суд зазначив, що про­цедурні гарантії, закріплені статтею 6, гарантують кожному право подання скарги щодо його прав та обов’язків цивільного характеру до суду чи органу правосуддя. Таким чином, втілюється право на звернення до суду, одним із аспектів якого є право доступу, тобто право розпочати провадження у судах з цивільних питань. Суд на­голошує, що право на звернення до суду, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним; воно може бути обмеже­ним, особливо щодо умов прийнятності скарги, оскільки за своєю природою це право вимагає регулювання з боку держави, яка щодо цього користується певними межами самостійного оцінювання.

Позитивним кроком у порядку подальшої реалізації в України положень ст. 6 Конвенції стало прийняття Закону України «Про за­безпечення права на справедливий суд», що направлений на роз­виток механізму реалізації права на звернення до суду. Здійснення права на звернення до суду є першим кроком на шляху реалізації більш загального права — права на судовий захист. Від реалізації права на звернення до суду залежить подальша можливість реалізу­вати право на задоволення позову та, як наслідок, реалізація пра­ва на судовий захист. Так, у рішенні «Меньшакова проти Украї­ни» (Menshakova v. Ukraine, заява № 377/02) від 8 квітня 2010 року ЄСПЛ повторює, що пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов’язків цивіль­ного характеру. Таким чином, він втілює в собі «право на суд», яке, згідно з практикою Суду, включає в себе не тільки право ініцію­вати провадження, але й право розраховувати на «розгляд» спору судом (див., наприклад, рішення у справі «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ЕСПЛ 2002-11). У цій справі ЄСПЛ визнав, що не було порушення статті 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду.

Тобто право на «справедливий суд» в контексті ст. 6 Конвенції є багатоаспектним явищем, що включає в себе:

— забезпечення права на звернення до суду;

— забезпечення права на справедливий і публічний судовий розгляд;

— дотримання строків розгляду, включаючи поняття «розумних строків»;

— незалежність і безсторонність суду;

— дотримання принципу законності;

— вирішення його прав та обов’язків цивільного характеру.

Також слід зазначити, що зміст «права на справедливий суд» викладено у ст. 6 Конвенції лише в загальному вигляді. Конкре­тизує положення ст. 6 Конвенції саме судова практика ЄСПЛ при розгляді вже «живих» справ з конкретними обставинами та пра­вовими ситуаціями за участі реальних осіб. Тому можна впевнено стверджувати, що й в подальшому рішення ЄСПЛ будуть надавати нових тлумачень змісту даного права.