§ 3. Альтернативні способи вирішення цивільно-правових спорів в Україні

Нагальна необхідність проведення судової реформи стосується не тільки зміни судової системи та вдосконалення процесуального законодавства, а й реформування суміжних інститутів, які хоч і не є складовою судової системи, однак мають прямий чи опосередко­ваний вплив на стан відправлення правосуддя.

Способи альтернативного вирішення спорів існують пара­лельно з державною судовою системою, розширюючи можли­вості учасників приватноправових відносин вирішувати спори не тільки за процедурою, передбаченою Цивільним процесуальним кодексом України або Господарським процесуальним кодексом України, а й в порядку, визначеному самими сторонами. В умо­вах сьогодення державна політика одним із своїх завдань має проведення судової реформи шляхом втілення у життя положень Стратегії реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015—2020 роки, схваленої Указом Пре­зидента України від 20 травня 2015 року № 276/2015. Вказаний нормативно-правовий акт передбачає підвищення ефективності правосуддя та оптимізацію повноважень судів різних юрисдик­цій шляхом, в тому числі, розширення способів альтернативного (позасудового) врегулювання спорів, зокрема, шляхом практич­ного впровадження інституту медіації і посередництва, а відносно третейського розгляду — розширення переліку категорій справ, які можуть вирішуватися третейськими суддями або розглядати­ся судами у спрощеному провадженні тощо^[240]. Про необхідність впровадження нових механізмів вирішення спорів, які б, по-пер­ше, зробили вирішення спорів більш ефективними та зручними для сторін, а по-друге, сприяли б розвантаженню судів, вис­ловлювалися не тільки науковці (Н.

У світовій практиці способи альтернативного вирішення цивіль­но-правових спорів є поширеними та доволі різноманітними. За ознакою самостійності їх можна поділити на самостійні, або ж основні (переговори, претензійний порядок, медіація, третейсь­кий розгляд) та комбіновані (комплексні), які містять у собі певні елементи основних способів, формуючи таким чином більш уск­ладнену процедуру (медіація-арбітраж, арбітраж-медіація, міні-суд, спрощений суд присяжних тощо). Однак у вітчизняній правовій системі знайшли своє застосування лише переговори, претензійний порядок, третейський розгляд та розгляд трудових спорів квазіар- бітражними органами (комісіями по трудових спорах, примирними комісіями та трудовими арбітражами).

Переговори як найпростіший та найдоступніший спосіб аль­тернативного вирішення цивільно-правових спорів не потребують навіть мінімального законодавчого регулювання, проте і не дають сторонам гарантій виконання досягнутих ними домовленостей. Особливою формою переговорів є претензійний порядок, що про­водиться за процедурою, встановленою розділом II Господарського процесуального кодексу України, Кодексом торговельного море­плавства України; Повітряним кодексом України; Статутом заліз­ниць України; Статутом автомобільного транспорту України та ін­шими нормативно-правовими актами. Тобто претензійний порядок властивий більше господарським спорам.

Наступним поширеним у світовій практиці способом альтерна­тивного вирішення цивільно-правових спорів є медіація, яка на­разі не знайшла свого законодавчого закріплення в Україні (хоча Верховною Радою України в першому читанні прийнято за основу проект Закону про медіацію № 3665). Як зазначається в юридич­ній літературі, медіація являє собою переговори між двома конф­ліктуючими сторонами за участю посередника, що має необхідні навички, досвід, освіту для того, щоб допомогти сторонам дійти згоди у врегулюванні їхнього спору^[245].

За належністю до тієї чи іншої сфери правового регулювання способи альтернативного вирішення спорів, у тому числі і медіа­цію, можна поділити на приватні (які застосовуються виключно за добровільного волевиявлення сторін та протиставляються звернен­ню до суду) та публічні, які безпосередньо пов’язані з врегулюван­ням спору в рамках державного судочинства: способи, спрямовані на досягнення компромісу (досудові переговори, досудова медіа­ція), способи, спрямовані на винесення рекомендованого рішення (досудовий спрощений суд присяжних), та способи, спрямовані на винесення обов’язкового рішення (досудовий арбітраж, приватний суддя). У цьому аспекті інтерес цивільної процесуальної науки спрямований не стільки на приватні способи, скільки на публіч­ні, які можуть бути застосовані безпосередньо в рамках цивільно­го судочинства. Хоча чинним законодавством України і не пере­дбачено застосування таких публічних способів альтернативного вирішення цивільно-правових спорів, на стадії експерименту у чотирьох судах загальної юрисдикції, серед яких Малиновський районний суд м.

До початку розгляду справи по суті сторони у справі можуть по­дати на ім’я голови суду заяву про проведення переговорів. Якщо таку заяву було подано лише однією стороною, суд інформує про це іншу сторону (сторін), роз’яснюючи можливість та наслідки по­дання аналогічної заяви. Якщо від іншої сторони у встановлений строк відповіді не надійшло, вважається, що особа не погодила такий порядок вирішення спору, а розгляд справи здійснюється в загальному порядку відповідно до процесуального законодавства. У випадку наявності згоди усіх сторін справи на вирішення спору в позасудовому порядку провадження у справі зупиняється, а ав­томатизованою системою документообігу визначається суддя-посе- редник з числа суддів даного суду, уповноважених рішенням зборів суддів на проведення такої процедури.

Призначений суддя проводить зі сторонами чи їхніми представ­никами переговори, які є конфіденційними, тобто, не вдаючись до судового розгляду, суддя виконує функцію посередника, який до­помагає сторонам вирішити спір шляхом взаємних поступок. При цьому, на відміну від судового процесу, суддя може не тільки про­водити переговори з кожною зі сторін окремо (що дає змогу ясніше з’ясувати позицію та ті поступки, на які готова піти кожна сторона), а й активно пропонувати стороні можливі шляхи вирішення спору, висловлювати власні міркування з приводу наявних правовідносин між сторонами, положень законодавства та судової практики, що склалася, а також щодо відповідності умов примирення сторін чин­ному законодавству (оскільки в подальшому дані положення будуть покладені в основу мирової угоди між сторонами).

У разі позитивного вирішення спору в досудовому порядку про­вадження у судовій справі поновлюється, а суддя, який розглядає справу в загальному порядку, має змогу затвердити мирову угоду, укладену внаслідок проведених переговорів. Однак у разі, якщо така процедура не привела до вирішення спору, провадження у справі поновлюється і продовжується відповідно до чинного за­конодавства. Усі докази, пояснення, що надавалися сторонами під час переговорів, матеріали листування повертаються їм або знищу­ються і не мають жодної доказової сили по завершенню перего­ворів у цій та інших справах, сторони чи суддя не можуть бути викликані у якості свідків щодо тих обставин, які стали їм відомі під час переговорів (хоча такі положення певною мірою не узгод­жуються з іншими нормами чинного законодавства), а суддя-по- середник не може бути суддею у цій справі під час її розгляду у загальному порядку^[247].

Схожі за суттю повноваження судді передбачені і Проектом Цивільного процесуального кодексу України, главою 7 якого перед­бачається можливість врегулювання спору за участі судді у справах, що виникають із сімейних правовідносин, та спорів щодо спадку­вання, незалежно від наявності відповідних заяв сторін; якщо до закінчення підготовчого засідання у справі сторони подали до суду спільну заяву про проведення врегулювання спору за участі судді; за ініціативою суду за відсутності заперечень сторін^[248]. Такі зміни є однозначно позитивними, оскільки дозволяють якісно новими методами досягти однієї з цілей провадження у справі до судового розгляду — примирення сторін.

Третейський розгляд у системі способів альтернативного вирі­шення спорів є самостійною формою вирішення цивільно-пра­вових спорів про право з залученням незацікавлених незалежних осіб, рішення яких є обов’язковим для сторін, та якій притаманні як загальні принципи альтернативного вирішення спорів (рівності сторін, законності, диспозитивності та ін.), так і власні (принцип арбітрування, добровільної згоди третейських суддів на їхнє при­значення чи обрання у конкретній справі).

Чинне законодавче регулювання діяльності третейських судів можна визнати достатнім для виконання покладеної на них функ­цій — вирішення переданих на їх розгляд цивільних та госпо­дарських спорів, однак наявні і певні суттєві недоліки, що не доз­воляють третейському розгляду стати повноцінною альтернативою судовій формі захисту порушеного права.

Першою, і як вбачається, суттєвою перепоною для широкого застосування третейського розгляду є занадто широкий перелік спорів, що виключені з підвідомчості третейським судам. Наразі Законом України «Про третейські суди» (далі — Закон) передба­чено чотирнадцять категорій спорів, до розгляду яких не може залучатися третейський суд^[251]. Для деяких категорій спорів таке обмеження у можливості обрання альтернативної третейської фор­ми захисту є виправданим, зокрема це: 1) справи у спорах про визнання недійсними нормативно-правових актів, оскільки дані правовідносини не є ані цивільно-, ані господарсько-правовими;

2) справи, пов’язані з державною таємницею, що обумовлено об­меженнями на розповсюдження та допуск до секретної інформації, встановленими Законом України «Про державну таємницю» (хоча сам характер спору може бути цивільно- або господарсько-право­вим, незважаючи на особливий режим охорони такої інформації);

3) справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, оскільки призначення третейського суду відповідно до законодавс­тва — вирішення спору про право. Встановлення таких фактів за відсутності спору здійснюється в окремому провадженні, врегульо­ваному Цивільним процесуальним кодексом України; 4) справи, у яких хоча б одна із сторін спору є нерезидентом України, ос­кільки третейський розгляд таких спорів здійснюється в порядку, передбаченому Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж»; 5) справи, за результатами розгляду яких виконання рі­шення третейського суду потребуватиме вчинення відповідних дій органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими чи службовими особами та іншими суб’єктами під час здійснення ними владних управлінських функцій на основі зако­нодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Таке положення обумовлене, по-перше, характером третейського рішення, яке є обов’язковим виключно для сторін спору, отже за таким рішенням не може виникати жодного обов’язку у органів та осіб, що не були стороною третейської угоди, а відповідно — і третейського розгляду, а по-друге, такі органи відповідно до по­ложення п. 6 ч. 1 ст. 6 Закону не можуть бути стороною третейсь­кого розгляду, хоча деякі спори з цими органами можуть носити характер цивільно- та господарсько-правових; 6) інші справи, які відповідно до Закону підлягають вирішенню виключно судами за­гальної юрисдикції або Конституційним Судом України.

В той же час віднесення решти категорій справ до неарбітра- бельних нерідко викликає зауваження, оскільки можливість вста­новлення їхньої підвідомчості третейському суду здебільшого за­лежить не стільки від характеру спору (у цих категоріях спори завжди цивільно- або господарсько-правові), скільки від готов­ності держави та самого громадянського суспільства «допустити» третейський суд до вирішення деяких приватноправових спорів, зокрема, і через значущість судової монополії держави саме у цих категоріях спорів. До них можна віднести: 1) справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні госпо­дарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб; 2) справи у спорах, що виникають із сімейних правовідносин, крім справ у спорах, що виникають із шлюбних контрактів; 3) справи про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом; 4) справи, однією із сторін в яких є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб’єкт під час здійснення ним владних управлінсь­ких функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, державна установа чи організація, ка­зенне підприємство; 5) справи у спорах щодо нерухомого майна, включаючи земельні ділянки; 6) справи у спорах, що виникають з трудових відносин; 7) справ, що виникають з корпоративних від­носин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, пов’язаних із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цих товариств; 8) справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).

Оскільки всі ці правовідносини знаходяться або можуть знахо­дитися в приватноправовій сфері, їхнє виключення з підвідомчості третейським судам обумовлене особливою значущістю захисту сторін сімейних, споживчих, трудових, корпоративних правовід­носин, особливим правовим режимом здійснення закупівель для задоволення державних потреб, відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом, а також — набуття та при­пинення права власності щодо нерухомого майна. В той же час в умовах становлення інститутів громадянського суспільства ос­новним вектором розвитку правового регулювання стає передача державою повноважень, що тривалий час розглядалися виключно як публічно-правові, на користь саморегульованих інститутів гро­мадянського суспільства, прикладом чого може слугувати впрова­дження інститутів державно-приватного партнерства, приватного нотаріату, приватних виконавців тощо. Все це дозволяє стверджу­вати, що поступове розширення сфери застосування третейського розгляду є не просто експериментом, а нагальною необхідністю, що відповідає світовій практиці.

Як видається, основним напрямом розширення компетенції третейських судів, в першу чергу, повинно стати поширення підві­домчості на такі категорії спорів, як індивідуальні трудові спори; спори щодо захисту прав споживачів; спори, що випливають з корпоративних правовідносин, оскільки дані спори зазвичай не є складними та можуть бути вирішені третейськими судами швидше, ніж наразі це відбувається в судовому порядку. Окрім можливості швидкого розгляду спору, наслідком цього буде розвантаження де­ржавної судової системи, що також повинно позитивно вплинути на стан відправлення правосуддя в державі: якщо виходити з даних судової статистики за 2016 рік, судами було розглянуто 4903 справи у спорах, пов’язаних із застосуванням Закону України «Про захист прав споживачів», 169 004 справи у спорах, що виникають із дого­ворів позики, кредиту, банківського вкладу (що, по суті, також є споживчими, хоча і обліковуються окремим рядком статистичної звітності), 14 745 справ у спорах, що виникають із трудових пра­вовідносин, що становить майже 27,7 % з загальної кількості роз­глянутих у звітному періоді позовних заяв^[252].

Однак інтерес до третейського розгляду в ході проведення су­дової реформи пов’язаний не тільки з питанням розширення компетенції третейського суду, а й з необхідністю вдосконалення цивільного процесуального законодавства в частині проваджень, пов’язаних з третейським розглядом, у структурі цивільного про­цесу — провадження у справах про оскарження рішень третейсь­ких судів та про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів, регулюванню яких присвячено глави 1, 2 розділуVII-1 ЦПК України відповідно. Зазначені провадження є самостійними у структурі цивільного процесу, оскільки мають особливості процесуальної форми, складу учасників провадження, судових рішень, що приймаються за результатами розгляду, та особ­ливостями апеляційного та касаційного оскарження таких рішень. Оскільки чинний ЦПК України передбачає можливість об’єднання в одному провадженні розгляду лише пов’язаних позовних вимог, а не вимог, що підлягають розгляду за правилами різних видів про­ваджень, відсутня можливість об’єднання в одному провадженні розгляду вимог щодо видачі виконавчого листа на примусове ви­конання рішення третейського суду та щодо скасування рішення третейського суду. Однак одночасний розгляд таких вимог був би доречним: якщо порівняти перелік підстав для скасування рішення третейського суду та підстав для відмови у видачі виконавчого до­кумента, то зрозуміло, що частина з них є тотожними. Такими під­ставами є: 1) справа, у якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону; 2) рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди; 3) третейська угода визнана судом недійсною;

4) склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам закону; 5) третейський суд вирішив питання про права і обов’язки осіб, які не брали участі у справі.

З метою процесуальної економії доцільним було б надання можливості компетентному суду у разі звернення особи за вида­чею виконавчого листа одночасно з відмовою у видачі виконавчого документа з зазначених підстав вирішувати питання про скасуван­ня третейського рішення повністю чи частково, що дозволить в подальшому відповідачу у справі, що була розглянута третейським судом, не звертатись до компетентного суду з вимогою про скасу­вання третейського рішення. Для цього слід доповнити ст. 389-11 ЦПКУкраїни частиною 2-1 такого змісту: «2-1. У разі постанов­ления ухвали про відмову у видачі виконавчого листа на приму­сове виконання рішення третейського суду, суд скасовує рішення третейського суду повністю або частково».

Натомість Проект ЦПК України, розроблений Робочою групою з реформування процесуального законодавства, яка створена Радою з питань судової реформи при Президентові України, зберігаючи ці два самостійні провадження, у ч. 8 ст. 389-4 закріплює можливість подання та розгляду заяви про надання дозволу на примусове ви­конання рішення третейського суду спільно з заявою про скасу­вання цього ж рішення в одному провадженні (за заявою сторони, поданої до постановления ухвали за наслідками розгляду заяви про скасування рішення третейського суду). В той же час зворотної можливості (розгляду вимоги про скасування рішення третейського суду в провадженні щодо звернення рішення третейського суду до примусового виконання) Проектом не передбачено, хоча це було б логічним з огляду на наведені вище підстави.

Ще одним із способів альтернативного вирішення спорів є роз­гляд трудових спорів квазіарбітражними органами (комісією по трудових спорах, трудовим арбітражем) та примирною комісією, діяльність яких врегульовано Кодексом законів про працю Украї­ни, Законом України «Про порядок вирішення колективних тру­дових спорів (конфліктів)» та відповідними нормативно-правовими актами Національної служби посередництва та примирення.

Розгляд індивідуального трудового спору комісією по трудо­вих спорах являє собою спосіб факультативного альтернативного вирішення спорів юрисдикційним органом з залученням неза­лежних осіб, метою якого є вирішення спору шляхом винесення обов’язкового рішення, що може бути виконано у примусовому порядку. В той же час відповідно до тексту доопрацьованого про­екту Трудового кодексу України комісія по трудових спорах пере­творюється на примирний орган, який може утворюватися з ме­тою врегулювання індивідуальних трудових спорів шляхом пошуку взаємоприйнятних рішень і примирення сторін таких спорів^[253], тобто діяльність таких комісій наближається до посередництва (медіації).

Натомість колективні трудові спори (конфлікти) вирішуються тільки в позасудовому порядку (трудовим арбітражем та примир­ною комісією), оскільки за чинним законодавством колективні трудові спори не відмежовані від колективних трудових конфлік­тів, що виключає застосування до даної категорій позовної форми захисту (позиція колегії суддів Судової палати у цивільних спра­вах Верховного Суду України, викладена в Ухвалі від 7 травня 2009 року у справі № 6-22269св08)^[254]. При цьому трудовий арбітраж більш наближений за процедурою до третейського розгляду, тоді як розгляд спору (конфлікту) примирною комісією є подібним до медіаційної процедури.

Отже, система способів альтернативного вирішення спорів в Україні є доволі розвиненою, хоча, попри це, саме альтернативне вирішення цивільно-правових спорів є недостатньо популярним. Подальше її реформування, як вбачається, повинно мати спря­мованість на впровадження судової та позасудової медіації (посе­редництва), а також на розширення категорій спорів, які можуть бути вирішені тим чи іншим способом альтернативного вирішення спорів. Однак більшість причин низької популярності позасудово- го вирішення спорів лежить не в правовій площині (тому для ви­правлення такого становища самих лише законодавчих змін буде недостатньо), а пов’язується перш за все з низьким рівнем поін­формованості про такі способи, їхні переваги, а з іншого боку — з побоюваннями можливих зловживань під час проведення розгляду та вирішення спору недержавним органом. З огляду на це дане до­слідження може слугувати основою для подальших наукових розро­бок щодо ефективного застосування способів альтернативного ви­рішення цивільно-правових спорів як альтернативи державному правосуддю.