§ 1. Імплементація практики Європейського суду з прав людини в цивільне процесуальне право України

Історії відомо багато прикладів того, як протягом багатьох століть держави намагалися дотримуватися принципу гуманізму й справедливості на міжнародному рівні, однак лише у XX столітті міжнародна спільнота дійшла висновку щодо необхідності вста­новлення міжнародних норм, мінімальних стандартів і правил, які б врегулювали взаємини між державою та особою.

Загальна декларація була проголошена, виходячи з того, що: «...визнання гідності, властивої всім членам людської родини, їх­ніх рівних та невід’ємних прав є основою свободи, справедливості й загального миру;...що нехтування правом, презирство до нього призвели до варварських актів, які обурюють совість людства, і що створення світу, в якому люди матимуть свободу слова і переконань і будуть вільним від страху та злиднів, проголошене як найвище прагнення людей;...що необхідно, щоб права людини охороняли­ся владою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена використовувати, як останній засіб, повстання проти ти­ранії та пригнічення...»^[220].

Європейська система захисту прав людини, в основі якої лежить Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, є не лише найстарішою, але й найбільш ефективною серед існуючих регіональних систем захисту прав людини. Ідея її створення була відповіддю європейських народів на жахи Другої світової війни, жорстокості, вчинені нацистським режимом. Вона знаходилася на пересіченні двох післявоєнних течій: правозахисного руху та руху за європейську єдність.

Лідери країн Європи були свідками того, наскільки важко й су­перечливо відбувався процес розробки Міжнародних пактів з прав людини в межах Комісії OOH з прав людини. Вони мали вирішити доволі складну дилему: чи варто продовжувати роботу щодо ство­рення глобальної системи захисту прав людини на забезпечення принципів, проголошених Загальною декларацією, чи краще зосе­редитися на створенні більш ефективної й дієвої регіональної пра- возахисної системи.

Основи Європейського співробітництва у галузі прав людини були закладені в 1949 році із створенням Ради Європи (РЄ) та при­йняттям 5 травня Статуту цієї організації.

У Преамбулі Статуту зазначені причини, виходячи з яких єв­ропейські країни створили РЄ. Європейські країни «...впевнені в тому, що зміцнення миру на засадах справедливості та міжнародно­го співробітництва є життєво важливим для збереження людського суспільства та цивілізації, підтверджуючи свою відданість духовним та моральним цінностям, які є спільним надбанням їхніх народів і справжнім джерелом особистої свободи, політичної свободи і за­конності, які становлять підвалини кожної справжньої демократії, враховуючи, що інтереси збереження та подальшого втілення в життя цих ідеалів, а також сприяння економічному та соціально­му прогресу потребують більш тісного єднання між всіма європей­ськими країнами, які сповнені одними й тими ж ідеалами, вважаю­чи, що для задоволення цієї вимоги і здійснення виявлених їхніми народами сподівань необхідно створити організацію, яка об’єднає європейські держави в більш тісний союз, вирішили створити Раду Європи...».

Стаття 1 Статуту визначає метою РЄ «...досягнення більшого єд­нання між її членами для збереження та втілення в життя ідеалів і принципів, які є їхнім спільним надбанням, а також сприяння їхньому економічному та соціальному прогресу...».

Особливого значення для забезпечення міждержавного спів­робітництва в галузі прав людини, дотримання прав і свобод на на­ціональному рівні має положення ст. 3 Статуту: «Кожний член ради Європи обов’язково має визнати принципи верховенства права та здійснення прав людини і основоположних свобод всіма особами, що знаходяться під його юрисдикцією, і має щиро та ефективно співробітничати в досягненні мети Ради...».

Наступним етапом розвитку європейського співробітництва в галузі прав людини стало прийняття 4 листопаду 1950 року члена­ми РЄ Європейської конвенції про захист прав людини і основопо­ложних свобод (далі — Конвенція), що набула чинності 3 вересня 1953 року.

Умовою набуття чинності Конвенцією відповідно до ст. 66 у первісній редакції була її ратифікація 8 державами — членами РЄ. Цими країнами стали: Велика Британія (8 березня 1951 року), Данія (13 квітня 1953 року), Ірландія (25 лютого 1953 року), Ісландія (29 червня 1953 року), Люксембург (3 вересня 1953 року), Німеч­чина (5 грудня 1952 року), Норвегія (15 січня 1952 року), Швеція (4 лютого 1952 року). На сьогоднішній день державами — учасни­цями Конвенції є усі 47 держав — членів РЄ^[222].

Серед них і Україна, яка ратифікувала Конвенцію 17 липня 1997 року. За майже 60-річну історію існування масштаби дії Кон­венції збільшилися не лише кількісно (до Конвенції приєдналися нові держави- учасниці, відбулося розширення кордонів РЄ), але й якісно (в результаті прийняття додаткових протоколів до Конвенції зазнав змін первісний перелік прав і свобод). Ці зміни відбувалися поступово, по мірі готовності європейських країн до розширення регіонального співробітництва у забезпеченні прав людини. Важ­ливо, що Конвенція не лише проголосила права і свободи, але й забезпечила їхній дієвий захист.

Основні особливості Конвенції 1950 року:

1) має статутний характер, тобто є невідємною частиною права РЄ, оскільки обов’язкова для усіх членів цієї міжнародної організа­ції. З цього приводу в п. 3 ст. 58 Конвенції 1950 року додатково на­голошується, що будь-яка Висока Договірна Сторона, яка перестає бути членом РЄ, перестає бути і стороною Конвенції 1950 року;

2) є «живим» інструментом, що постійно розвивається щодо за­хисту прав людини, оскільки рішення Євросуду є прецедентними (п.

3) запровадила систему контролю за імплементацією права на внутрішньодержавному рівні. На підставі чого «держави, що ра­тифікували її, гарантують відповідність свого внутрішнього законо­давства положенням Конвенції 1950 року, а тому зобов’язані вноси­ти певні зміни у своє законодавство та судову практику».

Викладені вище особливості Конвенції 1950 року підтверджують, що вона на відміну від міжнародних договорів класичного типу виходить за рамки звичайних взаємних зобов’язань між держава­ми — членами РЄ. Зокрема, крім традиційного ряду двосторонніх зобов’язань, вона слугує підставою для об’єктивних зобов’язань, що відповідно до її Преамбули «створюють колективну гарантію». З врахуванням такої позиції, Конвенція 1950 року «досягла рів­ня конституційного закону Європи»^[224], а тому «авторитет писаної Конституції як вищого джерела права в національному праві пос­лабляється верховенством європейського права. Одним із наслідків цього є те, що національні Конституції можуть поступатися і дава­ти перевагу нормам європейського права». Власне такий правовий статус Конвенції 1950 року зумовлює можливість, крім існуючого загального підходу, виділити спеціальний підхід щодо місця між­народних договорів у правовій системі України.

Так, відповідно до загального підходу, як вбачається з положень ст. ст. 8, 9 Конституції України та ст. 19 Закону України від 29 чер­вня 2004 року «Про міжнародні договори України», міжнародні договори у вертикальній ієрархії законів України посідають друге місце після Конституції України^[225].

Частковим вирішенням проблеми стало створення єдиного постійно діючого судового органу — Європейського суду з прав людини, якому було передано повноваження Комісії та частину повноважень у галузі забезпечення прав людини, які до того на­лежали Комітету Міністрів Ради Європи. Реформу європейського правозахисного механізму було проведено відповідно до Протоколу №11 Конвенції, який набув чинності 1 листопада 1998 року після ратифікації усіма державами — учасницями Конвенції.

Корінні зміни в структурі європейського механізму захисту прав людини стали можливими внаслідок того, що всі держави — члени Ради Європи, по-перше, визнали юрисдикцію Європейського суду, а по-друге, надали фізичним та юридичним особам право звертати­ся до Європейського суду безпосередньо із дотриманням порядку та умов подання скарги. Протокол № 11 прискорив процес розгля­ду справ у Європейському суді, однак не зміг повністю вирішити проблему його перевантаженості.

Упродовж майже півстоліття Суд виніс понад 12 тис. рішень. Ці рішення, які є обов’язковими для виконання державами — члена­ми Ради Європи, яких вони стосуються, стали поштовхом для змін національного законодавства й цивільної практики в різних сфе­рах європейських країн. Сьогодні ЄСПЛ відіграє роль «спільного знаменника» демократій Великої Європи і вже став, за висловом самого Суду, «інструментом встановлення європейського публіч­ного порядку» і справжньою «совістю Європи». Поступово у своїх рішеннях Суд все частіше застосовує принцип еволюційного й ди­намічного тлумачення Конвенції й таким чином розширює сферу розглянутих суспільних питань.

Україна як суверенна й незалежна держава не тільки проголо­сила європейський вибір у визначенні своїх політико-правових і гуманітарних стандартів, але й зробила певні кроки до реалізації цих намірів.

Перш за все, це вступ до Ради Європи й прийняття на себе серйозних зобов’язань стосовно приведення української правової системи у відповідність із зрозумілими для Європи демократични­ми засадами організації громадянського суспільства. Безперечно, важливу роль у цих процесах має відіграти й ратифікація Україною 11 вересня 1997 року Європейської конвенції про захист прав лю­дини і основоположних свобод, оскільки цей документ закріплює не тільки унікальну систему норм міжнародного права з захисту прав людини, але й одну з найбільш розвинутих міжнародних юри­дичних процедур.

Внаслідок цього кожна фізична особа, неурядова організація або група осіб, що знаходяться під юрисдикцією України, отрима­ли право після використання всіх національних засобів правово­го захисту звертатися зі скаргою про порушення Україною прав і свобод, гарантованих Конвенцією, до Європейського суду з прав людини — однієї з найбільш повноважних і впливових міжнарод­них судових установ.

Ця подія відкрила новий етап у розвитку української юриспру­денції в питаннях юридичного захисту прав людини та основопо­ложних свобод. Власне, почався новий відлік часу — початок пере­несення європейських правничих цінностей на український ґрунт.

Як зазначає з цього приводу С. Головатий, «ратифікація Украї­ною Європейської конвенції з прав людини створила нову правову ситуацію в системі захисту прав людини в Україні....перед прав- никами постає вимога, з одного боку, не відступати від положень Європейської конвенції з прав людини, а з іншого — спиратися у своїх рішеннях на практику Суду щодо розгляду справ про пору­шення цих прав»^[227].

На думку професора В. Євінтова, система застосування міжна­родного права у внутрішньому правопорядку України ґрунтується на таких засадах:

1) норми міжнародних договорів, що запроваджені в право Ук­раїни ратифікаційним законом, набувають статусу норм національ­ного права і підлягають відповідному застосуванню. Пряме засто­сування таких норм договорів не виключається, якщо законодавець не здійснив спеціальної трансформації цих норм у внутрішнє зако- нодавство; 2) у разі колізії норм ратифікованого договору та норм національного права перші мають вищу силу над другими і підля­гають пріоритетному застосуванню; 3) забороняється запроваджу­вати в право України і, відповідно, застосовувати договори, які су­перечать Конституції України. Презюмується, що належним чином ратифіковані міжнародні договори відповідають Конституції.

Конвенція при її тлумаченні має сприйматися як єдине ціле, а не як сукупність окремих норм, для забезпечення «справедливого балансу між суспільним інтересом та вимогами захисту основопо­ложних прав особи».

З метою дотримання Україною зобов’язань, що випливають з її членства в Раді Європи, та задля ефективного виконання ст. 46 Конвенції, згідно з якою держави-учасники зобов’язуються вико­нувати остаточне рішення Європейського суду в будь-якій справі, в якій вони є сторонами, 23 лютого 2006 року було прийнято Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Євро­пейського суду з прав людини», який зафіксував на законодавчому рівні систему інституційних та процедурних механізмів виконан­ня рішень Європейського суду та запобігання новим порушенням Конвенції^[228].

Імплементація міжнародно-правових норм у національне за­конодавство є досить складною процедурою. В науці виділяють широке та більш конкретне розуміння терміна «імплементація». В широкому значенні — це «здійснення міжнародно-правових та внутрішньодержавних норм» чи, іншими словами, «реалізація норм міжнародного права у внутрішньодержавній та міжнародних сфе­рах», в більш конкретному — «цілеспрямована організаційно-пра­вова діяльність держави», метою якої є реалізація зобов’язань, взя­тих державою відповідно до міжнародного права, охорона і захист прав, закріплених цими зобов’язаннями.

Практика міжнародних судових органів захисту прав людини до­водить, що ці органи прикладають чимало зусиль задля ініціювання широкого застосування національними судами норм міжнародних конвенцій з прав людини. Зокрема, Європейський суд неодноразо­во наполягав на застосуванні такого принципу: якщо Конвенція є правовою основою, на яку може посилатися заявник, то він пови­нен це робити в національному суді, або навіть сам національний суд повинен звернутися до відповідної норми Конвенції. Особливе значення у внутрішньодержавній імплементації належить приве­денню судової практики у відповідність до міжнародно-правових зобов’язань держави.

Як вказує Л. Вільдхабер, недостатньо тільки гарантувати, що положення Конвенції мають пряму дію, необхідно перенести пре­цеденте право Європейського суду з прав людини в національне законодавство^[229].

Оскільки деякі правозастосувачі більш воліють до такого дже­рела права, як закон, то імплементацію слід проводити саме в за­конодавство України.

Імплементацію слід розглядати як окремий процес, який харак­теризується наявністю відносно самостійних елементів, які обумо­влюють поступове слідування меті імплементації. По-перше, необ­хідно визначити положення законодавства України, які не відпові­дають Конвенції. Для цього треба проаналізувати рішення Суду, котрі винесені відносно України.

Наступним етапом слід визначити рішення Суду, які підлягають імплементації. Такими можуть бути тільки ті рішення, які набули значення прецедентів. Свідченням статусу прецедентності є наяв­ність в рішенні принципу (правової позиції), який в майбутньому стає правилом при вирішення аналогічних справ.

По-третє, необхідною умовою імплементації, на нашу думку, має бути актуальність рішення для України, яке встановлює по­рушення нашою державою вимог Конвенції. Такі рішення Україна зобов’язана виконувати і приймати заходи для уникнення право­порушень.

При цьому, враховуючи специфічність рішень Суду, наявність в них автономних понять, динамічний характер норм, а також право держав обирати спосіб забезпечення дотримання вимог Конвенції, законодавче втілення може мати різні форми. Свобода законодавця в цьому питанні обумовлена принципом свободи розсуду держави. Однак недостатньо тільки впровадити рішення Суду в законодавс­тво України, необхідно забезпечити ефективне регулювання ними правовідносин, проводити контроль за їх функціонуванням.

Доволі часто в інших державах Європи не законодавці (оскільки проведення законопроекту через парламент вимагає часу), а най­вищі судові органи, верховні чи конституційні суди, відіграють ос­новну роль в усуненні причин, які призвели до порушення прав людини у конкретній ситуації, яка згодом стала предметом рішен­ня Європейського суду з прав людини.

Конституційна юстиція є одним із механізмів імплементації та адаптації національного законодавства України до європейських стандартів. У свою чергу Європейський суд з прав людини при винесенні рішень аналізує та оцінює практику конституційного судочинства держав — членів Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, що ввібрала в себе більшу частину кон­ституційних положень щодо основних прав людини і громадяни­на. Тому важливість використання та імплементації в національне законодавство практики Європейського суду з прав людини через Конституційний Суд України (далі — КСУ) є очевидним.

О. Чекотовська зазначає, що для України, яка є лідером щодо позовів до Європейського суду з прав людини, аналіз і приведен­ня національного законодавства та практики національних судів до стандартів Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод є досить актуальним. Особливо це важливо у практиці КСУ, який має інструменти для, так би мовити, коригування вітчизня­ного законодавства шляхом тлумачення нормативно-правових актів або визнання їх неконституційними^[230].

Наразі в Україні застосовують декілька підходів до використан­ня судами практики Європейського суду з прав людини: застосу­вання Конвенції та практики її тлумачення у нерозривній єдності як додаткового аргументу, а також як акту тлумачення, що має не­розривний характер.

З огляду на практику самого КСУ можна зробити висновок, що він неодноразово посилався як на рішення відносно України, так і на рішення відносно інших держав. У деяких випадках КСУ застосовує декілька рішень Європейського суду з прав людини з одного питання.

Необхідно зазначити, що рішення КСУ є джерелами права, не­зважаючи на те, що традиційно українська правова системи нале­жить до континентальної правової системи, що не визнає преце­денту як такого. Це положення ґрунтується на тому, що до юрис­дикції КСУ входить перевірка положень нормативно-правових актів щодо відповідності Конституції України, і якщо рішення КСУ не визнаються джерелами права, то неминуче виникає ситуація, що нормативний акт, який суперечить Конституції України, буде за­стосовуватися, тому що відсутнє право посилатися на відповідну постанову Суду про його неконституційність. На мій погляд, рі­шення ЄСПЛ мають схожу функцію, що й рішення КСУ, і саме вони повинні мати пряму дію й безпосередньо застосовуватися в практиці судів.

При цьому КСУ враховує мотивацію своїх попередніх по­зицій при здійсненні конституційного судочинства виходячи з обов’язковості для суддів загальноправового принципу «аналогічні справи повинні бути вирішені аналогічно». Так, відомі українські науковці професори Ю. Шемшученко та В. Погорілко серед фун­кцій КСУ виділяють і законодавчу (нормотворчу), яка полягає у негативній нормотворчості та тлумаченні. Але життя не стоїть на місці, суспільні відносини перебувають у постійному розвитку, що може об’єктивно спричинити еволюцію правових позицій.

Виходячи з наведеного, можна дійти висновку, що, маючи всі інструменти для приведення національного законодавства та прак­тики національних судів до стандартів Конвенції, діяльність Кон­ституційного Суду України на сьогоднішній день виступає важли­вим чинником імплементації практики Європейського суду з прав людини до української правової системи.