Повноваження суду, пов’язані з виконавчим провадженням по примусовому виконанню його рішень

В порядку цивільного судочинства розглядаються численні питання, пов’язані з примусовим виконанням судових рішень, зокрема, про роз’яснення рішення; відстрочку, розстрочку виконання, зміну способу і порядку виконання; оголошення розшуку боржника і дитини; розгляд скарг на дії, бездіяльність державного виконавця; поворот виконання та інші питання, передбачені законом.

Слід зазначити, що у ЦПК України коло питань пов’язаних з повно­важеннями суду з примусовим виконанням судових рішень більш ши­роке. До них відносяться: відстрочка і розстрочка виконання, зміна чи встановлення способу і порядку виконання; вирішення питання про тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу; вирішення питання про оголошення розшуку боржника або дитини; ви­рішення питання про примусове проникнення до житла чи іншого во­лодіння особи; вирішення питання про звернення стягнення на грошові кошти, що знаходяться на рахунках; заміна сторони виконавчого про­вадження; визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами тощо.

Постановлене судом рішення повинно бути визначеним — давати чітку, конкретну і зрозумілу відповідь на всі позовні вимоги, які розг­лядалися судом в цивільній справі. Ст. 11 Закону України «Про вико­навче провадження» надає право державному виконавцю в разі якщо резолютивна частина рішення, викладена у виконавчому документі, є не зрозумілою, звернутися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про роз ’яснення відповідного рішення.

Суд роз’яснює своє рішення за правилами, встановленими ст. 221 ЦПК України, яка надає право звернутися до суду з заявою також осо­бам, які брали участь у справі. Право на звернення до суду з заявою про роз’яснення рішення може бути реалізовано, якщо воно ще не виконано або не закінчився строк, протягом якого виконавчий лист на його вико­нання може бути пред’явлено до примусового виконання.

Заява про роз’яснення рішення розглядається судом з викликом сто­рін, проте їх неявка не перешкоджає її розгляду. За наслідками розгляду суд постановляє відповідну ухвалу. Ухвала про роз’яснення рішення може вирішувати тільки питання більш повного і ясного викладення тих положень резолютивної частини рішення, розуміння яких викликає труднощі, не змінюючи змісту його і не вирішуючи питань, які не були розв’язані в ньому.

Суд, який постановив рішення, може надати відстрочку або роз­строчку його виконання, а також змінити спосіб і порядок виконання. Відстрочка виконання полягає в тому, що на вчинення виконавчих дій встановлюється перерва на точно зазначений строк.

Розстрочка виконання провадиться не одразу в повному обсязі, а у відповідних частинах протягом точно визначеного судом строку.

Обставини, що викликають відстрочку або розстрочку виконання, мо­жуть мати суб’єктивний та об’єктивний характер, але бути єдиними в своїй суті — повинні ускладнювати виконання рішення або робити виконання неможливим. Відстрочка і розстрочка виконання може бути застосована при врахуванні не тільки інтересів боржника, а й стягувана. Тому для ви­рішення питання про відстрочку або розстрочку необхідно враховувати та­кі умови: відсутність вини боржника у створенні обставин, що можуть бу­ти підставою для таких наслідків; тимчасове знаходження боржника у такому стані; виконання може мати особливо несприятливі наслідки для боржника; щоб відстрочка або розстрочка не завдали шкоди стягувану.

Відстрочка або розстрочка виконання вирішується судом, як прави­ло, одночасно з ухваленням рішення у справі (ч.1 ст. 217 ЦПК). Коли ж питання про відстрочку або розстрочку не порушувалось перед судом, а у виконавчому провадженні були встановлені обставини, що усклад­нюють виконання рішення або роблять його неможливим, то державний виконавець за власною ініціативою або за заявою сторін, а також самі сторони можуть звернутися із заявою до суду, що видав виконавчий до­кумент, про відстрочку або розстрочку виконання, а також про зміну способу і порядку виконання (ст.

Така заява може бути подана до суду протягом строку давності пред’явлення виконавчого документа до примусового виконання (одно­го року — ст. 22 Закону «Про виконавче провадження», коли, безумов­но, за рішенням ще не відбулося стягнення.

В нормативному порядку не визначено конкретної форми і змісту та­кої заяви. Але, у будь-якому разі, виходячи з норм ЦПК, за формою вона має бути письмовою, оскільки в тих випадках коли допускається усна за­ява, про це зазначається в самій нормі права. За змістом в заяві належить зазначити, до якого суду вона подається, від кого, адреса такої особи, по якій справі, в чому суть прохання і чим воно викликано, докази, які підт­верджували б наявність обставин, що ускладнюють його виконання або роблять неможливим, дата подання заяви і підпис особи, яка її подала.

Заява розглядається за загальними правилами, передбаченими ЦПК України, у десятиденний строк з постановлениям ухвали. На ухвалу су­ду про відстрочку або розстрочку виконання рішення може бути подано скаргу.

Коли наданий судом строк для відстрочки або розстрочки виконання пройшов, а обставини, що ускладнюють виконання, не змінилися і стя­гнення не відбулося, то заінтересовані особи вправі знову подати до су­ду заяву про відстрочку або розстрочку виконання рішення суду. Після закінчення відстрочки виконання провадження по примусовому вико­нанню рішення здійснюється в порядку, встановленому Законом „Про виконавче провадження».

Суд, який видав виконавчий лист на виконання постановленого ним рішення, може змінити спосіб або порядок його виконання, під якими розуміється здійснення таким судом нових заходів для реалізації прав осіб, на користь яких було постановлено дане рішення.

Зміна способу і порядку виконання настає тоді, коли за винесеним рішенням визначеним судом порядком виконання неможливо провести стягнення внаслідок відсутності, обезцінення об’єкта стягнення чи з ін­ших причин, коли суд присудив відповідачу передати позивачеві певні індивідуальні речі, а вони були знищені чи обезцінилися або вибули з во­лодіння відповідача, то, безумовно, виконати рішення, застосувавши та­кий захід примусового виконання як вилучення у боржника і передача стягувачеві предметів, зазначених у виконавчому документі, неможливо.

Отже, для відстрочки і розстрочки виконання та зміни способу і по­рядку виконання існують різні підстави. Для відстрочки і розстрочки — обставини, що ускладнюють виконання, для зміни способу і порядку виконання — обставини, що роблять виконання неможливим.

Стягувач має право відмовитись від стягнення. Сторони мають пра­во укласти мирову угоду, яка затверджується судом (ч.3 ст. 12 Закону України «Про виконавче провадження»). Процесуальний порядок розг­ляду судом відмови стягувача від примусового виконання і затвер­дження мирової угоди сторін, передбачений ст. 372 ЦПК України.

Заява стягувача про відмову від примусового виконання, зменшення розміру стягнення і мирова угода сторін з заявою про її затвердження подаються в письмовій формі державному виконавцеві, який не пізніше триденного строку передає її до районного (міського) суду за місцем виконання рішення. До прийняття відмови від стягнення (зменшення його розміру) та до затвердження мирової угоди сторін, суд роз’яснює стягувачеві або сторонам наслідки відповідних процесуальних дій.

Суд вправі перевірити і не прийняти відмову стягувача від стягнен­ня, не затвердити мирову угоду сторін, якщо такі дії суперечать закону або порушують чиї-небудь права і охоронювані законом інтереси. Про прийняття (відхилення) судом відмови від стягнення, про затвердження (відмову в затвердженні) мирової угоди суд постановляє ухвалу. В ній повинні бути зазначені умови затверджуваної судом мирової угоди сто­рін. Ухвали суду, прийняті з цих питань, згідно з п.8 ст. 294 ЦПК Укра­їни можуть бути оскаржені.

За правилом ст. 40 Закону України «Про виконавче провадження» у разі відсутності відомостей про місце проживання (знаходження) борж­ника за виконавчими документами про стягнення аліментів, відшкоду­вання шкоди, заподіяної каліцтвом чи іншими ушкодженнями здоров’ю або у зв’язку з втратою годувальника, а також про місце знаходження дитини за виконавчими документами про відібрання дитини, державний виконавець звертається до суду з поданням про оголошення розшуку боржника-громадянина або дитини.

Державний виконавець може звернутися до суду з поданням про розшук боржника або дитини за іншими документами, але за наявнос­ті письмової згоди стягувача відшкодувати витрати на розшук та ава­нсувати зазначені витрати шляхом внесення на депозитний рахунок відповідного відділу Державної виконавчої служби певної грошової суми для здійснення необхідних витрат або для покриття їх частини (ст. 41 Закону).

Процесуальний порядок оголошення розшуку боржника або дитини врегульовано ст. 375 ЦПК України. Подання державного виконавця про оголошення розшуку боржника-громадянина і дитини можуть бути по­дані до суду (районного, міського) відповідно за місцем виконання рі­шення або останнім відомим місцем проживання (знаходження) борж­ника чи місцем знаходженням його майна, або за місцем проживання (знаходження) стягувача (ч.3 ст. 40 Закону, ст. 355 ЦПК).

Про оголошення розшуку боржника і дитини суддя постановляє ух­валу, виконання якої покладається на органи внутрішніх справ. Ухвала суду з питання оголошення розшуку боржника або дитини може бути оскаржена в апеляційному порядку (п.22 ст. 293 ЦПК).

Дії державного виконавця, його відмова від вчинення виконавчих дій, а також відмова у задоволенні заяви про відвід державного вико­навця можуть бути оскаржені особами, які беруть участь у виконав­чому провадженні або залучаються до виконання виконавчих дій у порядку, встановленому Законом України «.Про виконавче прова­дження» (ст. 383 ЦПК).

До суду можуть бути оскаржені також дії інших посадових осіб Державної виконавчої служби. Ст. 82 Закону встановлено, що на дії (бездіяльність) державного виконавця та інших посадових осіб Держав­ної виконавчої служби по виконанню рішення або на відмову в здійс­ненні вказаних дій стягувачем чи боржником може бути подана скарга до начальника відповідного відділу Державної виконавчої служби або до суду за місцем знаходження її відповідного відділу або до іншого суду згідно з вимогами Закону.

Зазначені правила були розширені ст. 383 ЦПК України, за якою учасники виконавчого провадження та особи, які залучаються до про­ведення виконавчих дій, мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного ви­конавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби пору­шено їх права чи свободи.

Об’єктивність і правильність виконавчого провадження забезпе­чуються правилом ст. 16 Закону України «Про виконавче проваджен­ня» про відводи, за яким державний виконавець, експерт, спеціаліст, перекладач не можуть брати участі у виконавчому провадженні й пі­длягають відводу (самовідводу), якщо вони є близькими родичами сторін, їх представників або інших осіб, що беруть участь у виконав­чому провадженні, або заінтересовані в результатах виконання рі­шення, або є інші обставини, що викликають сумнів у їх неупере­дженості. Заява сторін або їх представників про відвід державного виконавця вирішується начальником відповідного відділу Державної виконавчої служби, а заява про відвід експерта, спеціаліста, перек­ладача державним виконавцем, постанова якого затверджується на­чальником відповідного відділу.

Постанова про відмову в задоволенні відводу державного виконавця може бути оскаржена до відповідного суду в триденний строк, а поста­нова про відмову в задоволенні відводу експерта, спеціаліста, перекла­дача — у той же строк начальнику відповідного відділу Державної ви­конавчої служби, а у разі його відмови — до суду. Скарга подається до районного (міського) суду за місцем знаходження відповідного відділу Державної виконавчої служби.

Скарга розглядається в судовому засіданні з повідомленням сторін, проте їх неявка не перешкоджає її розгляду. За наслідками розгляду скарги постановляється відповідна ухвала, яка може бути оскаржена.

До суду в триденний строк може бути оскаржена заявником поста­нова державного виконавця про відкладення відкриття виконавчого провадження (ст. 35 Закону), в десятиденний — постанова про відмову у його відкритті (ст. 26 Закону), а сторонами — постанова про відкрит­тя виконавчого провадження (ст. 25 Закону).

Якщо державний виконавець виніс постанову про відкладення прова­дження виконавчих дій, то вона може бути оскаржена до суду в триденний строк (ст. 35 Закону). Постанова державного виконавця про зупинення ви­конавчого провадження може бути оскаржена до суду в десятиденний строк (ч.2 ст. 39 Закону). В цей же строк може бути оскаржена постанова державного виконавця про повернення виконавчого листа і авансованого внеску (ст. 40 Закону), постанова про закінчення виконавчого провадження (ст. 49 Закону), інші рішення, дії, бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб Державної виконавчої служби, пов’язані з виконан­ням рішення суду (ст. 82 Закону, ч.2 ст. 55 Конституції України).

У порядку цивільного судочинства розглядаються інші питання, пов’язані з виконавчим провадженням.При зверненні стягнення на майно боржника у випадках, коли боржник володіє майном спільно з іншими особами, стягнення звертається на його частину, що визнача­ється судом за поданням державного виконавця (ч.5 ст. 50 Закону). От­же, частка боржника в спільній власності подружжя або спільній (сумі­сній) власності інших громадян, на яку звертається стягнення на виконання рішення суду, визначається судом у порядку цивільного су­дочинства за поданням державного виконавця.

Майнові права осіб, порушені у виконавчому провадженні шляхом накладання на їх майно арешту, забезпечуються правом на звернення таких осіб до суду з вимогою про звільнення майна з-під арешту.

Ст. 59 Закону «Про виконавче провадження» встановлено, що особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не борж­никові, може звернутися до суду з позовом про визнання права на май­но і про звільнення його з-під арешту.

Для реалізації цього права подається позовна заява, належно оформ­лена і оплачена судовим збором (ст. ст. 119, 120 ЦПК) з дотриманням правил про підсудність, — за місцем знаходженням майна, на яке на­кладено арешт, або його основної частини (ст. 114 ЦПК). Відповідача­ми у справах про виключення майна з опису (звільнення з-під арешту) притягуються боржник, особа, в інтересах якої накладено арешт на майно, і в необхідних випадках — особа, якій передано майно, якщо воно було реалізоване. У тих випадках, коли арешт накладається на майно, яке підлягає стягненню на користь держави, як відповідач при­тягується відповідна державна податкова інспекція.

Справа розглядається за правилами цивільного судочинства, які вре­гульовують позовне провадження у справах в суді першої інстанції (ро­зділ III ЦПК), з ухваленням рішення, на яке може бути подана скарга (ст. 292 ЦПК).

На захист майнових прав стягувана у виконавчому провадженні спрямована ст. 86 Закону, за яким стягувач має право звернутися з позо­вом до юридичної особи, яка зобов’язана провадити стягнення коштів з боржника, у разі невиконання рішення з вини цієї юридичної особи такий позов розглядається за правилами цивільного судочинства.

27.4