Поняття, види та елементи позову

Конституція України, закріплюючи права фізичних та юридичних осіб, держави, гарантує їх захист (ст. 8, 55, 124 Конституції). Ст. 3 ЦПК України забезпечує право на звернення до суду зацікавленої особи за захистом порушеного або оспорюваного суб’єктивного права чи охоро- нюваного законом інтересу.

Згідно ч.3 ст. 3 ЦПК України відмова від права звернення до суду за захистом є недійсною.

Діяльність суду по захисту порушених прав і інтересів протікає в трьох процесуальних формах (позовне, окреме, наказне), основною се­ред яких є позовна форма (позовне провадження).

Справи у спорах, які виникають з цивільних, сімейних, трудових, земельних та житлових правовідносин прийнято називати позовними, а позовне провадження характеризується трьома ознаками: по-перше, між сторонами є спір, який витікає з цивільних правовідносин (ст. 1 ЦК); по-друге, спір стосується не тільки фактичних обставин справи, а і самих правовідносин; по-третє, вимога до суду щодо судового цивіль­ного правового захисту набуває форми позовної заяви.

У процесуальній літературі питання щодо поняття позову є дискусій­ним. Окремі автори (Юдельсон К.С., Комісарів К.І., Семенов В.M., Мас­ленникова Н.І.) називають позовом у цивільному процесуальному праві звернення до суду першої інстанції з вимогою щодо захисту спірного ци­вільного суб’єктивного права чи охоронюваного законом інтересу.

Ряд авторів розрізняє:

а) позов у матеріально-правовому змісті як засновані на цивільному праві і звернене через суд матеріально-правові вимоги позивача до від­повідача;

б) позов у процесуальному змісті — як звернену до суду вимогу що­до захисту суб’єктивного цивільного права чи визнання наявності або відсутності визначених цивільних правовідносин (Абрамов С.Н., Ели- сейкін П.Ф., Гуревич М.А.).

Третій напрямок представляють Клейнман А.Ф., Добровольсь- кий А.А., Тертишников В.І., Штефан М.И., Фурса С.Я.

Єдине поняття позову уявляється більш правильним. Даючи відпо­відь на матеріально-правову вимогу позивача до відповідача, суд тим самим дає відповідь і на звернення позивача до суду щодо захисту по­рушеного чи оспорюваного права. Без спірної матеріально-правової ви­моги позивача до відповідача немає позову. Матеріально-правова вимо­га стає позовом, якщо вона звернена до суду. Тому сутність позову може бути правильно визначена з врахуванням нерозривної єдності на­званих двох сторін.

Таким чином, позов — це звернена через суд вимога позивача до ві­дповідача щодо захисту порушеного або оспорюваного суб’єктивного права чи охоронюваного законом інтересу, здійснена у визначеній за­коном процесуальній формі.

Позов складається з трьох частин: предмета, підстави і змісту позову.

Предмет позову складає та його частина яка характеризує матеріа­льно-правову вимогу позивача до відповідача стосовно якої він просить постановити судове рішення. У позовах спрямованих на присудження відповідача до здійснення ним певних дій предметом позову буде спір­на матеріальна-правова вимога позивача до відповідача; в позовах про визнання в наявності чи відсутності правовідносин предмет складають саме такі правовідносини — визнання їх наявності чи відсутності.

Таким чином, предмет позову повинен мати правовий характер і ви­тікати з матеріально-правових відносин. Предмет позову характеризу­ється певним змістом, а в окремих випадках і окремим об’єктом. А тому при характеристиці предмету позову необхідно відрізняти предмет по­зову в його безпосередньому розумінні від матеріального об’єкта. На­приклад, предметом позову про виселення громадянина будуть спірні правовідносини, а об’єктом житлове приміщення.

Протягом усього часу розгляду справи позивач може змінити пред­мет позову.

Визначення предмета позову має практичне значення для індивідуа­лізації позовів, визначення підвідомчості справи; класифікації позовів за матеріально-правовою ознакою; ним визначається суть вимоги, від­повідь на яку повинен дати суд.

Підставу позову складають обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги до відповідача. Ними можуть бути: юридичні факти матері­ально-правового характеру, що визначаються нормами матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини та доказові факти, на підставі яких можна зробити висновок про наявність чи відсутність від­повідних прав.

Підстави позову не можна змішувати з нормами права, на які поси­лається позивач, а також з документами, які є письмовими доказами юридичних фактів, які складають підстави позову чи заперечення проти нього.

Підстава позову уявляє собою ряд фактів, які можна умовно розділити на 2 групи: активні — тобто ті, які підтверджують, що спірне право нале­жить позивачеві, а на відповідача покладені певні обов’язки; пасивні — у яких вбачається, що відповідач виконав дії, спрямовані на заперечення права позивача або утвердження за собою права, яке йому не належить.

Активні підстави у позовах з виконавчою силою та в позитивних по­зовах без виконавчої сили представляють собою правовстановлюючі факти.

Вони можуть проявляти себе у речових та зобов’язальних відноси­нах по-різному:

— як альтернативні. Наприклад, коли в наявності кілька фактів, кожен з яких може бути правовстановлюючим. Це можливе тільки у ре­чових відносинах, але не в зобов’язальних. Наприклад, позивач може вибрати один з фактів для розгляду в судовому засіданні за позовом про визнання права на нерухомість — за спадкуванням або за набувальною давністю.

Сучасні уявлення про ефективний судовий захист зобов’язують суд розглянути позов за всіма правовстановлюючими фактами з числа заяв­лених.

Суд не має права обмежити можливості судового захисту порушено­го права, оскільки він повинен забезпечити повноту судового розгляду;

— як кумулятивні, коли позивач зобов’язаний навести в обґрунту­вання заявлених вимог набір фактів.

— як правозмінюючі, вони супроводжують правовстановлюючі факти та набувають кумулятивне значення (наприклад, перехід права за цесією).

Якщо розглядається негативний позов без виконавчої сили, то наяв­ність активних підстав вказує на відсутність права у відповідача.

За наявності пасивних підстав в позовах без виконавчої сили має мі­сце не порушення, а загроза стабільності та визначеності у правах та обов’язках.

Якщо відповідач оспорює право, створює умови, що унеможливлюють ведення господарської діяльності, або підриває довіру до нього у цивіль­ному обороті, то є всі підстави для звернення за судовим захистом пору­шеного права, встановленням дійсних прав та обов’язків сторін.

¹ Чернооченко Д. Проблеми виокремлення в підставах позову активних, пасивних та фактів приводу до позову // Запорізькі правові читання: Тези доповідей Щорічної міжна­родної науково-практичної конференції, м. Запоріжжя, 14—15 травня 2010 року: у 2-х томах / За заг. ред. С.М.Тимченка і Т.О.Коломоєць. — Запоріжжя: ЗНУ, 2010. — Т.2. — С. 325—328.

Підстава позову може бути зміненою протягом розгляду справи. При цьому позивач замість зазначених юридичних фактів може посила­тися на інші, що обґрунтовують ту ж вимогу, але не повинні виходити за межі зазначеного матеріально-правового спору.

Як право на зміну предмета позову, так і право на зміну підстави по­зову надане тільки позивачу, так як лише з його згоди суд може здійс­нити подібну заміну.

Предмет позову і підстава позову мають значення для його індиві­дуалізації. Суд відмовляє в прийнятті позовної заяви у випадку тотож­ності предмета, підстав і сторін спору (ст. 122 ЦПК), а виявивши дану обставину в ході судового розгляду — припиняє провадження по справі (ст. 205 ЦПК).

Питання щодо змісту — як третього елемента позову, в юридичній літературі спірне.

Однак переважна більшість дослідників (Гурвич М.А., Комаров В.В., Чечина Н.А., Штефан М.И., Тертишников В.І. Фурса С.Я.) справе­дливо вказують, що в змісті позову виражається волевиявлення позива­ча, без якого немає звернення до суду за захистом порушеного або оспорюваного права, і якщо мета виражена у волевиявленні особи, що робить дію, то вона входить до його змісту.

Таким чином, третім елементом позову — змістом — є зазначена позивачем форма судового захисту. Позивач може просити суд: 1) при­судити визначену річ; 2) визнати наявність чи відсутність суб’єктивних прав; 3) змінити, припинити існуючі між сторонами правовідносини (перетворити їх).

Виділення змісту має практичне значення, тому що вказує на дію суду, за здійсненням якої позивач звертається, допомагає встановити межі дослідження справи. Саме за своїм змістом позови класифікують на види.

Елементи позову тісно пов’язані між собою. Підставу позову пови­нен довести позивач для того, щоб надати суду всі матеріали, необхідні для його захисту. Предмет позову — правова вимога, яку суд повинен розглянути і винести законне та обґрунтоване рішення. Від предмета позову залежить форма (зміст) захисту. Письмова форма викладення позову називається позовною заявою.

Розподіл позовів на види може бути класифікованим за різними під­ставами. В основі процесуально-правової класифікації лежить процесу­ально-правова ознака: спосіб процесуального захисту. За способом процесуального захисту, який відображається в змісті позову, вони кла­сифікуються на: 1) позови про присудження (виконавчі); 2) позови про визнання (установчі); 3) перетворювальні позови (конститутивні). Про­цесуально-правова класифікація охоплює усі види судового захисту і має найбільше значення в теорії цивільного процесу.

Першу групу позовів складають позови, спрямовані на примусове здійснення вимог позивача до відповідача зробити визначену дію чи утриматися від її здійснення.

Предметом позову про присудження є матеріально-правова вимога по­зивача до відповідача, спрямована на те, щоб відповідач зробив визначені дії (утримався від них), не порушуючи тим самим право позивача.

Підстава позову про присудження складається з правостворюючих фактів, з якими пов’язане виникнення суб’єктивного цивільного права, і фактів, з якими пов’язане виникнення права вимоги.

Зміст позову про присудження виражається у вимозі позивача до су­ду, про примус відповідача до здійснення визначених дій або стриму­вання від них.

Позовом про визнання є позов, спрямований на підтвердження судом наявності чи відсутності визначених правовідносин між сторонами (ви­знання угоди недійсною, встановлення батьківства, встановлення прав авторства тощо).

Позови про визнання можна поділити на два види: позитивні позови щодо визнання, що містять вимогу підтвердити визначені правовідно­сини і позови негативні, що характеризуються проханням підтвердити відсутність визначених правовідносин.

Предметом позову про визнання є самі матеріально-правові відно­сини між сторонами. Закон допускає позови про визнання, де предме­том є правовідносини між співвідповідачами. Підставою позитивних позовів про визнання служать правостворюючі факти, підставою нега­тивного позову про визнання є правоприпиняючі факти.

В основу позову про визнання, на відміну від позову про прису­дження, не входять факти, з якими пов’язується можливість примусово­го здійснення права, тому що позовом про визнання позивач не вимагає примусового здійснення своєї цивільно-правової вимоги, а просить під­твердити існування чи відсутність правовідносин.

Зміст позову про визнання — це вимога до суду про встановлення в судовому рішенні наявності чи відсутності правовідносин зазначених позивачем.

Таким чином, позови про присудження і позови про визнання відрі­зняються один від одного з усіх елементів: предмету, підстав, змісту. Загальною рисою для них є те, що обидва позови спрямовані на підтве­рдження прав і обов’язків у судовому порядку в тому виді і змісті, у якому вони існували до процесу і незалежно від нього. Судове рішення не вносить змін в існуючі правовідносини, які після судового рішення залишаються такими ж, якими вони були до процесу.

Перетворювальними називаються позови, спрямовані на припинен­ня, зміну чи створення (формування) нових правовідносин. Виносячи рішення за перетворювальним позовом, суд додає щось нове існуючим між сторонами правовідносинам, у зв’язку з чим даний вид позовів на­зивають ще конститутивним.

Перетворення судом правовідносин може здійснюватися трьома способами, а відповідно можна виділити три підвиди перетворюваль­них позовів: про встановлення, зміну і припинення правовідносин.

1. Позови щодо встановлення нових правовідносин. В даному випад­ку позивач просить щоб суд на основі правовідносин, які існували ра­ніше встановив нові правовідносини. Так, наприклад, згідно ст. 362 ЦК України при продажі частки в спільній власності з порушенням права привілейованої купівлі інший учасник спільної власності протягом од­ного року може звернутися до суду з позовом про переведення на нього прав і обов’язків покупця.

2. Позови про зміну правовідносин. В даному випадку позивач про­сить суд змінити існуюче між ним і відповідачем матеріальне правовід- ношення. Так, наприклад, якщо між учасниками спільної дольової вла­сності не досягнуто згоди щодо способу виділення частки кожного, а майно не можна розділити без значних збитків його господарчого приз­начення, суд за позовом власника який виділяється, призначає йому грошову компенсацію (ст. 364 ЦК).

3. Позови про припинення правовідносин. Вказані позови містять прохання до суду припинити існуючі між позивачем і відповідачем правовідносини. Так, наприклад, виносячи рішення про розірвання шлюбу суд припиняє шлюбно-сімейні правовідносини між подруж­жям.

Предметом перетворювального позову є ті матеріально-правові відносини, що підлягають судовому перетворенню, зміні за рішен­ням суду.

Підставою перетворювальних позовів, спрямованих на створення прав, є правоутворюючі факти, підставою правозмінюючих позовів є правозмінюючі та правоприпиняючі факти, підставою позовів щодо припинення прав є правоприпиняючі факти.

Змістом перетворювального позову є вимога до суду про припинен­ня, зміну чи встановлення нових правовідносин.

Деякі автори заперечують можливість виділення перетворюваль­них позовів, посилаючись на те, що суд не вправі змінити, припини­ти правовідносини, а має право тільки захищати права й охоронюва- ні законом інтереси. Це твердження уявляється необгрунтованим, адже існування перетворювальних позовів підтверджується законом (ст. 11 ЦК України). Крім того, законодавство встановлює конкретні випадки захисту прав шляхом зміни, припинення і формування но­вих правовідносин.

Як справедливо вказує професор Гуревич М.А у своїй відомій роботі „Право на иск» яка вийшла ще в 1949 році, виносячи перетворювальне рішення, суд не створює нових прав, а захищає право позивача на зміну чи припинення існуючих правовідносин.

Матеріально-правова класифікація позовів заснована на матеріаль­но-правовій ознаці — за матеріально-правовою належністю правовідно­син. Ґрунтуючись на зазначеній ознаці, позови поділяють на цивільні, трудові, сімейні тощо. Такий поділ з врахуванням особливостей їх розг­ляду в судовому процесі, має практичне значення при узагальненні су­дової практики. На цій основі побудовані постанови Пленуму Верхов­ного Суду України та Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Окрім того, існують і інші класифікації позовів. За зв’язком між позо­вами вони поділяються на тотожні (в яких має місце певний збіг предме­та, підстав, сторін, але надані до різних судів); однорідні (в яких збігаєть­ся предмет і підстави, але різні суб’єкти) та взаємозалежні (що вимагають послідовного вирішення спірних правовідносин чи комплексного вирі­шення). За характером інтересів, що підлягають захисту, позови поділя­ються на особисті та спрямовані на захист інтересів держави та інших осіб. За характером і оцінкою предмета спору позови поділяються на майнові (ті, що підлягають грошовій оцінці), натуральні (коли із незакон­ного володіння витренується конкретна річ) та немайнові (позови, що не підлягають грошовій оцінці, наприклад, визнання шлюбу недійсним).

18.2.